8.Творчість Клірика Острозького. Ідейний зміст „Отписів”.

Клірик Острозький був не тільки ймовірним пере­кладачем «Апокрисису», а й автором двох «Отписів» — відповідей на адресовані князю К.Острозькому листи. Треба знати, що в історії української культури, поле­мічної літератури і Української православної церкви значну роль відіграли князі Острозькі — найбільші піс­ля короля землевласники у Речі Посполитій. Уже І.Франко звернув увагу на те, що краківські видання Швайпольта Фіоля були надруковані «заходами і на­кладом князя Костянтина Острозького», що підтвер­див Б.Лепкий. Він довів, що друкарня Швайпольта Фіоля знаходилася у краківському будинку князя Ост­розького і що князь фінансував ці першодруки. Тому І.Огієнко стверджував, що саме їх треба вважати пер­шими зразками українського книгодрукування.

Князь Костянтин Острозький (1526—1608) відіграв неоднозначну роль у складних культурно-політичних і церковних подіях другої половини XVI - початку XVII ст. Будучи прихильником загальноєвропейської антитурецької ліги (у 1453 р. Туреччина захопила Кон­стантинополь, центр православ'я, вселенський патрі­арх якого, як ми вже згадували, став іграшкою у полі­тиці султанів), він виступав за унію з Ватиканом, але не у тій формі, яку пропонували польсько-католицькі кола. У 1596 р. олександрійський патріарх Мелетій Пігас призначив його (світську особу!) екзархом Ук­раїнської православної церкви. Князь Острозький був і людиною непостійною і гоноровитою, що було причиною різних непорозумінь. «Ми знаємо,— писав І.Франко,— що та хиткість Острозького, з якою він раз удавався до Рима, згоджуючися на унію, то знов хилився до протестантизму, а рівночасно виступав на чолі фа­ланги оборонців православія, сильно ослабляла ста­новище власне того православія і давала йому в очах противників вигляд нещирості та амбітної самоволі».

Звідси стає зрозумілим, чому Іпатій Потій саме до нього звернувся з листами, в яких закликав підтримати уніатів. Князь Острозький сам не відповів на листи володимирського і берестейського єпископа, а доручив зробити це особі, яка сховалася під псевдонімом Клірика Острозького. Є різні версії щодо його особистості. Одні вчені, як ми вже згадали, ототожнюють Клірика Острозького з Христофором Філалетом, інші — з Мелетієм Смотрицьким, Йовом Борецьким, Гавриїлом Дорофієвичем, острозьким протопопом Ігнатієм.

Відповіді Клірика Острозького з'явилися друком у 1598—1599 рр. У першому «Отписі на лист... отця Іпатія... до ясне освецоного княжати Костянтина Острозького... через одного найменшого Клірика церкви острозької... отписаними» полеміст заперечив думку Іпатія Потія, що нібито об'єднання обох церков принесе користь і Українській православній церкві, і українському народові, навпаки, вважаючи, що саме унія загострила всі культурно-політичні і церковні питання в Україні.

До свого «Отпису» Клірик Острозький додав памфлет «Історіа о лістрикійськом, то єсть о разбойническом, Феррарском або Флоренском синодь, вкоротце правдиве списанная». Так він відповів на згадану у листі Іпатія Потія Флорентійську церковну унію (що розпочалася у 1438 р. у Феррарі, а закінчилася у 1439 р. у Флоренції), яку підписали папа римський, а від української церкви — київський митрополит Ісидор, до юрисдикції якого тоді входила і Московська церква. Щоб довести «розбійницький» характер цієї унії, Клірик Острозький навів «фантастичне оповідан­ня» (М.Возняк) про Родоського обата, який нібито силою примусив папу римського і кардиналів змінити текст угоди і, вдавшися до обіцянок, хабарів, погроз і вбивств, домігся підписання її обома сторонами. Пізніше католики нібито вчинили погром на Афонській горі, вбиваючи православних ченців, які не прий­няли унії.

До недавнього часу писали, що Клірик Острозький скористався «історичними фактами». Насправді ж — афонськими антикатолицькими оповіданнями і різними московськими трактатами, які готували грунт до ви­ступу проти константинопольського вселенського пат­ріарха і київського митрополита, що у 1448 р. завер­шилося проголошенням автокефалії Московської православної церкви та обранням Московського ми­трополита.

У відповіді «На другий лист велелюбного отця Іпа­тія...» Клірик Острозький чи не вперше у нашій істо­ріографії висловив думку, що унія порушила спокій і мир між українськими і польськими народами, котрий панував «от Мешка монархи польського і Володимира руського, за которих тиє народи сидячиє в темности, видіша світ велий хрещення, больше шести сот літ спокойне захований», тобто від хрещення Польщі у 966 р. і хрещення України-Русі у 988 р. Треба одразу зауважити, що тут Клірик Острозький сам собі запе­речує. Адже у 966 і 988 роках існувала єдина христи­янська церква. Поділ на дві церкви стався лише у 1054 р. А думку Клірика Острозького, звичайно, за іншими джерелами, повторив Т.Шевченко у вірші «Полякам»:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами...

У другому «Отписі» Клірик Острозький створив поетичний образ Церкви-матері, яку покинули її рідні діти: «Тому вислухайте, сіонські сини, вашої матері-родительки, що з плачем до вас промовляє: прийдіть і побачите, синове, бо я покинута вдовиця. Виховала я вас із радістю, а погубила з журбою. Що ж маю тепер робити з вами я, вдовиця опущена?.. Забракло сліз в очах моїх, засмутилося серце моє, розсипалася по зем­лі слава моя». До образу Церкви-матері дещо пізніше звернувся Мелетій Смотрицький у своєму відомому «Треносі».