7.Творчість Христова Філарета. Ідейна проблематика „Апокрисису”.

У відповідь на книгу Петра Скарги, «дієписця (іс­торика) Берестейського собору», з'явився «Апокрисис, албо Отповьдь на книжку о съборь Берестейском, именем людей старожитной рель[г]и греческой, чрез Христофора Філалета врихль дана», що вийшла польською (1597) та українською (1598) мо­вами. Відомо, що вона була написана з ініціативи кня­зя Острозького, який спочатку прихильно ставився до ідеї унії, а пізніше став її ворогом. Імовірно, що під псевдонімом Христофора Філалета сховався Мартин Броневський, протестант-аріанин, шляхтич і королів­ський писар, довірена особа князя Острозького, від імені якого він вів переговори з литовським князем X.Радзивіллом. Його трактат вважається «короною антиуніатської полеміки XVI в.», «поважною теологіч­ною дисертацією про спорні пункти в догмах, обрядах і орга­нізації церкви», а водночас це цілий архів документів до історії церкви і Брестської унії.

Христофор Філалет на ґрунтовній документальній основі (урядове і приватне листування) розглядає пе­редісторію та історію Брестської унії (у перших двох частинах), стверджує, що такої злуки бажали кращі діячі України, а серед них — і сам Костянтин Острозь­кий. І тут же уточнює, що така церковна унія мала б статися між усім православ'ям, з одного боку, і з католицизмом — з другого. А обмеження її тільки рам­ками України і Бєларусі може викликати ще більшу релігійну і національну ворожнечу. Полеміст також не погоджується з тим, що український митрополит одержить місце у польському сенаті, а владики «місця в сенаті, на соймі й на трибуналах між депутатами». Справді, польське римо-католицьке духівництво і польські магнати були надто реакційними і надто пихатими, щоб допустити у своє середовище «русинів». Як підмітив М.Возняк, Христофор Філалет, «виходячи з ідеї шляхетського демократизму» і як громадянин Ре­чі Посполитої, оцінив Брестську унію і її підтримку польським королем «з становища шляхетського парла­ментаризму». Він звертається до шляхти із закликом захищати державні закони, «щоб тою дірою, котра ро­биться в приналежних нам правах, не виховзнулися всі свободи ваших милостей».

У двох інших частинах «Апокрисису» Христофор Філалет зупинився на догматичних питаннях, зокре­ма, про східний патріархат і про верховенство папи римського. А взагалі, він виявив неабияку ерудицію, добре знання релігійної літератури та грецької й ла­тинської мов, досконалу логічність у побудові доказів чи у запереченні думок своїх опонентів. Він вдало ви­користовує різні художні засоби, вдається до іронії і навіть сатири. Автор вважає, що не треба відповідати дурному відповідно до його дурості, нахабністю — на нахабність, а скаргою — на скаргу (тут полеміст обігрує прізвище П.Скарги).

Ми вже згадували, що «Апокрисис» відомий у двох версіях. На думку С.Голубєва і М.Возняка, оригінал було написано польською мовою, а пізніше перекладе­но українською. «Дослівний і нездарний переклад Апокрізіса на тодішню нашу літературну мову з пропущенням трудніших слів і висловів» не відбиває всього «багатства фактичного матеріалу,— писав М. Воз­няк,— публіцистичного хисту автора і літературного оброблення». Оскільки до розповіді Христофора Філалета про Флорентійську унію перекладач додав уривки з «Історії о лістрикійськом... синоді» Клірика Острозького, то С.Голубєв висунув гіпотезу, що пе­реклад належить саме йому. М.Возняк уточнив, що «мова Клірика Острозького подібна до мови перекла­ду Апокрізіса», а дехто з дослідників вважав, що Хри­стофор Філалет і Клірик Острозький — це одна особа.