4.Розвиток полемічної літератури після Брестської унії.

У кінці ХVІ ст. та ХVІІ ст. українська полемічна література стала широким полем ідеологічної боротьби українського народу проти експансії агресивної католицької церкви і польської шляхти. Православна віра продовжувала бути релігією переважно народних мас, а католицька вважалась релігією магнатів та багатих, у яку все більше переходить українського панства (нащадки Острозького).

Розвиток полемічної літератури значно загострюється після проведення 6 жовтня 1596 року у Бресті церковного собору, на якому 9 жовтня було проголошено унію православ’я з католицизмом. Найважливіші положення собору полягали в тому, що уніати визнавали своїм главою папу римського, а той залишав у недоторканості всі обряди та звичаї УПЦ, причому на українській мові. Заборонялось перетворення руських (українських) церков і монастирів на костьоли.

Серед тих, хто підписав унію, були єпископи володимирський і берестейський Іпатій Потій, луцький і острозький Кирило Терлецький, полоцький Григорій Загоровський, холмський Діонісій Забируйський, Михайло Рогоза, з боку католиків - Петро Скарга.

Створена церква стала називатись уніатською, греко-католицькою. Одночасно з уніатським собором львівський єпископ Гедеон Балабан, перемишельський Михайло Копистенецький, представник константинопольського патріарха, на чолі з князем Костянтином Острозьким зібрали православний собор і виступило проти унії. Всі ці релігійні питання і знайшли відбиток у полемічних писаннях двох таборів. По обидва боки помітні намагання вказати, що тільки рішення тієї церкви, в обороні якої виступав автор і його твір, були законні і правосильні. У кожному з цих протилежних таборів полемістів були представники полярних класів тогочасного суспільства і церковної ієрархії.

Так, одразу по Берестійськім соборі з’явилося з боку православних коротке звідомлення з його нарад. Після виступив П.Скарга з твором “Берестійський собор та його оборона” в 1597р. У відповідь з’явився “Апокризис” – твір, що викликав великий резонанс, який написав невідомий автор під псевдонімом Христоф Філарет. До боротьби з ним став Іпатій Потій, видавши в 1599р. “Антиррезис” та інші.

Збереглося близько шістдесяти друкованих та рукописних творів представників православ’я та близько вісімдесяти уніатських авторів. Православну полемічну літературу на Україні творили переважно представники простої частини духовенства, а католицьку та уніатську – єпископи та інші представники аристократії.

Українсько-полемічно-публіцистична література XVI-XVII ст. стала широким полем ідеологічної боротьби українського народу проти експансіоністських зазіхань агресивної католицької церкви і польської шляхти. Своїм політичним і суспільним спрямуванням вона готувала ідейний грунт для визвольної війні 1648-1654 року під керівництвом Б.Хмельницького.

5.Творчість Герасима Даниловича Смотрицького. Трактат „Ключ царства небесного”.

Видатним українським педагогом, культурно-освітнім діячем, поетом, православним письменником-полемістом другої половини ХYІ століття був Герасим Данилович Смотрицький. Біографічних відомостей про нього збереглося не багато. Народився десь наприкінці 20-х чи 30-х років XVI ст. в сім’ї дрібного шляхтича села Смотрич на Поділлі, неподалік від Кам’янця-Подільського (сучасна Хмельницька область), де і здобув досить грунтовну освіту. Добре володів грецькою, латинською, церковнослов’янською мовами Певний час він працював писарем у Кам’янці-Подільському і пославився своєю вченістю. Близько 1576р. Г.Смотрицького запрошує князь К.Острозький для викладання в Острозькій греко-слов’яно-латинській школі. У 1576 році він стає тут ректором, згуртовуючи навколо себе високоосвічених людей, добивається того, що уже в ті часи вона стала одним з найкращих навчальних закладів європейського рівня. Разом з І.Федоровим підготував до друку у 1851 знамениту Острозьку „Біблію”, до якої написав прозову і віршову передмови та „Буквар” у 1587 році. Він також автор цілого ряду поетичних творів, зокрема „Зри сія знамення княжате славного...”, „Всякого чина православный читателю…”. Припускають, що помер у жовтні 1594р.

Г.Смотрицький перший з українських письменників-полемістів ще до проголошення унії виступив друком на випади католиків проти православної церкви у трактаті “Ключ царства небесного”, що був виданий в Острозькій друкарні 1587р. Ця книга складається з 4 окремих частин – передмови присвяченої „Яснеосвєцоному і вельможному княжаті і пану Олександру Острозькому”, звернення “До народов руских короткая а пилкая предмовка” та двох трактатів “Ключ царства небесного” і “Календар римський новий”.

Автор був добре обізнаний з багатьма творами тогочасної релігійної літератури, що знайшли відбиток у трактаті. Зокрема з творами Максима Грека, з якими, як вважається, його міг познайомити князь Андрій Курбський, можливо і старого Атамія, а особливо його “Посланіе к пану Евстафію Воловичу”, де так само, як і в останньому розділі твору Г.Смотрицького “Календар римский новый” розглядається один з пунктів полеміки між католиками і православними про походження “Святого духу”. Г.Смотрицький, за словами дослідників, брав участь у виданні твору Максима Грека “О крестном знамении”, що вийшов з друку на початку 80-х років. Герасим Смотрицький не міг не знати і про видання “книжицы" (1588) “убогого Василя" Острозького, який теж використав писання М.Грека про походження “Святого духа”. Саме це богословське питання у трактаті має багато спільного з поглядами М.Грека. Написані з різного приводу твори Герасима Смотрицького і Максима Грека, незважаючи на релігійне забарвлення, мають і спільні соціально-викривальні моменти, що йдуть від реального життя, від сучасної кожному авторові дійсності. Звертаючись до княжича Олександра Острозького, автор розмірковує над тим, що всі речі, створені творцем від початку світу, переходять одні в другі, змінюються і гинути мусять, але „єстество или натура” їх не зникає, із подібного в минулому виростає і „родится єдино з другого”. Так і „народ людскій”, якому всі ті речі підпорядковані, дані – високо літаючі птахи, глибоко плаваючі риби, швидкі звірі і все інше, що йому під ноги покорено – теж змінюється, якийсь час побувши на світі, до спільної матері своєї повертається, а інші на їх місце заступають. І на то воля Божа дається і даватися буде до кінця світу. Вірні і добродійні люди помираючи, змінюють своє коротке земне життя на вічне, проте є такі, що наче й не помирають. Бо мудрець так сказав: „Родивший чада, не умираєт”, тобто якщо „себе подобного от семени и церкви своєй наследником по себе зоставляєт”. Саме такою людиною, на думку Г.Смотрицького, був київський князь Володимир, якого Бог сподобив хрестити землю руську в істину віру. Автор вважає, що О. Острозький як його „истинный наследник и властный потомок” повинен продовжити справу свого великого предка. Він радить молодому князю не лінитися, укріплювати не тільки тіло, а й дух, пильно придивлятися до оточуючого світу, брати за початок всякої справи страх Божий. А маючи Бога, що дає всьому світу добрий приклад правовір’я, перед очима, ревно наслідувати його. Тоді, говорить полеміст, „… оный же благословенный Бог отцев по обычной добрости своей и тебе тоє даровати может, яко начальника (предкам) твоїм, а не толко тоє, але и на столици их первуй посадити может”. Не без підстав застерігає його від спокуси попасти в тенета єзуїтського релігійного павутиння, бо „тыє змієобразныє шепталци, которим наши Євы волно нахиляют ухо, показуют им сличные в поставках ы словках яблушка, а при них можность и славу света того, зачим юж и Адамове даются зводити, за молодыми и старые починають блудити, не хотять бачити, что ся за таковую несталость предков всех придало”.

Закінчує свою присвяту-передмову Герасим Смотрицький своєрідною афористичною віршованою сентенцією з Плутарха:

Такіє нехай у тебе містце мівають,

Которые не ради на все зезволяють.

А котрым милша роскош, ниж цнота,

Пред такими кажи замыкать ворота.

У зверненні „До народов руских ... ” полеміст закликає не мовчати і давати гідну відсіч ідеологам католицизму, що повели тотальний наступ на людей „руської” віри: „Учителеве костела римского, тих звлаща часов многіе, так словне с казалниц костельних, яко и писмом з варстатов друкарских, и многими действеными скутками з великою пилностью, а потужним старанєм, минаючи своїх, которыє от костела их, познавши в нем штось непристойноє, отступили, удаются до вас, народове рускіе, розличными кшталты и способы, выносячи зацность, святобливость, можность й над всеми под небом зверхность своих папежов римских и от них уставленые законы и веры также, а ваших патріархов кгрецких и от них державную веру и закон, и з вами посполу, з недоверством, глупством и отщепенством змешавши, пред очима вашими явне топчут ногами, а призывают вас в едность”.

Одним із таких ідеологів автор вважає Бенедикта Гербеста (бл.1531 – 1593) - польський письменник-єзуїт, один з ініціаторів і пропагандистів церковної унії римської і православної церкви, автор брошури „Висновки віри римського костьолу...”. Краків. 1586, наступне видання – Львів, 1586. З положеннями цієї брошури і полемізує далі Г.Смотрицький). Б.Гербест, на думку Г.Смотрицького, у своїй брошурі робить наклепи на право­славних, із шляхетською бундючністю говорить про „дурну Русь”, натомість вихваляє католицизм і Рим. Герасим Смотрицький вва­жає цю „чортоподобную гордость й буйство” образою національної гідності і закликає своїх читачів давати відсіч папіжникам (при­хильникам папи римського), які на кожному кроці порушували принципи первісної християнської моралі й намагалися уярмити увесь світ. Він говорить: “Повстанте, почуйтеся и подненсіте очі душ ваших, а обачте с пильностю, як спротивник ваш диявол не спит и не только, як лев рикаючи, ищет, кого пожерети…”. Православні брати і сестри самі досить часто йому різними способами в „пащеки” попадають, а це дуже печалить „матір вашу” (церкву). „Тепер вместо надіи, радости и потехи, жалостно нарєкаєт и многослєзно плачет: єдиных, же от неє отступають, других, же о тоє не дбають”.

Автор вдається до історичних фактів амораль­ності римського престолу, починаючи від папи Формоса, „за которого стался костел римский, як лице без носа”, і до подій введення но­вого календаря папи Григорія XIII.

Полеміст рішуче заперечує одну із традиційних єзуїтських тез про просвітительську і гуманістичну місію католицизму на Сході. Не з Риму, а з „греков философы, з греков богословцы увесь свет маєт, без которых и єго Рим ничого не знает...”. Він згадує Василя Великого (329-379; кесарійський єпископ з 370 рку, письменник богослов, поборник чернецтва, укладач „Статуту подвижницького”), Григорія Богослова (328-390; єпископ Константинополя (381-383), письменник-богослов), Іоанна Златоуста (347-407; константинопольський єпископ (398-404), письменник-богослов), Афанасія (Олександрійського (бл. 325-373); єпископ Олександрії з 328 року, старо-християнський діяч і богослов, автор чисельних праць), Кирила (Олександрійського (бл. 376-444); єпископ Олександрії з 412 року, письменник-богослов), Дамаскіна (Іван (бл. 675-754); богослов, поет, вчений) та інших. Кожен з цих людей відіграв певну роль в християнському світів. Саме завдяки їм в науці і уставах „свята Східна церква стоїть крепко і невідступно”.

Папи римські та їхні слуги — носії не світла, а тьми, розбещеності і аморальності, бо „ся и трули, й дети родили, й многие ереси плодили». Сам Ісус Христос не хотів бути старшим над апостолами, не хотів розбрату, нерівності між ними, а тільки, щоб всі були „ровною братею”. „Где ж ся тепер тая над всеми голова в Риме взяла?”, - запитує Герасим Смотрицький.

Тут він скористався як пра­цями самих істориків римської церкви, протестантською літерату­рою Заходу, так і творами своїх попередників, зокрема „Історією о єдном папе риском”, „Посланієм до латын из их же книг” тощо.

Переказує Герасим Смотрицький й антипапський памфлет про жінку-папісу та глумливе „екзаменування” майбутніх „на­місників” апостола Петра через діряве крісло: „Пригода учит разуму, доглядають того з пилностю, которим то повєрено. Смотривши в вочи, смотрять и з другого конца, ку горє подносячи столца... Вєдаючи юж горазд, чим были ошукани, а кгды тое добре обачать й намацають, юж за тым годность познають”. Сучасна критика притримується думки, що сама по собі ле­генда про папісу і намацування „менщизни” вигадані.

Тому, робить висновок автор, справ­жній „ключ царства небесного” не в руках розбещених блудодійників, освячених єзуїтами „ключників високих воріт” у царст­во небесне, а в руках людей „статечної” грецької православної віри.

Найбільше письменницький талант Г.Смотрицького, як сатирикуа, проявляється в найбільшому розділі „Ключа царства небесного” - трактаті „Календар рим­ский новий”, який присвячений введеню 21 лютого 1582 р. нового календаря папою римським Григорієм ХІІІ. Як педагог і ректор Острозької школи Г.Смотрицький, можливо, і розумів потребу уточнення календаря, але як гуманіст і захисник прав свого народу в реформі календаря поба­чив велике суспільне і морально-етичне зло. Календарна реформа внесла великі труднощі в економічне життя, згубно вплинула на родинні стосунки, стала одним із виявів відвертого національно-релігійного гноблення. „Человєк бєдный, убогий, который от працы рук своих й в потє лица мусит ясти хлїб свой й з тое ж працы й поту мусит досить чинити й давати пану, што ему розкажут. Звыкл был от предков своих отдавати, што належало богу й што належало пану. Тепер юж в тое жадным способом гаразд потрафити не может. Пан ему кажеть у дни святне, богу ку чти й хвалє ведле звычаю церковного давного належачие, робити. Боится й бога, боится й пана; мусит болшого опустити, а меншему служити. Бо о оном слыхаеть, же єсть долготерпелив й многомилостив, а сего (па­на) вєдаеть же єсть короткотерпелив й троха милостив. Если не его тєло поведуть, теды воловое певне. Панское теж свято прийдет, рад би бєдный убозство своє роботою подпомог, боится пана, мусит лишити. А часом за тыми бедами не толко панского нового свята не памятает, але й своего старого забывает, в чом й богу й пану неправ бывает, а собє пак рєдко, або николи. Зверху нендза (убогість) доедаеть, а внутр сумнене грызет...” І як­що яким-небудь іншим способом не може собі зарадити трудівник, то хіба що наріканнями і сльозами оплакати свою біду та прокли­нати «оного календарного поправителя», тобто папу та його рев­них лакеїв аж до єзуїта Гербеста і короля Стефана Баторія. Така реальна картина життя і побуту представників найзнедоленіших верств населення в українській друкованій літературі була змальо­вана вперше

На думку Герасима Смотрицького новий календар вніс не тільки додаткові труднощі у відносини між паном (поляком-католиком) і його підданими, а й у родинні взаємини. “Маю на увазі тих, - писав полеміст, - котрі з релігії грецької і римської стан подружній прийняли, як це бувало не тільки між посполитими, а й між знатними станами. Бо ж одному буває середопістя, а другому – м’ясопусти, потім одному жалісне розпам’ятування христових терпінь, а другому – веселі розпусти. Так само і усі свята в році, що перед тим з радістю з діточками й челядкою (прислугою)- ньому даючи Богові, обходили спільно, тепер мусять далеко різно.З того …одному буває маркітно, а другому – немило”. Як справедливо зауважив І.Франко, “Справа реформи календаря, що творить основу сеї книжки, трактується не з чисто догматичних понять і зв’зку з різнородними політичними змаганнями і побутовими умовами сучасності автора”.

Висловлює також Герасим Смотрицький у „Календарі римському новому” своє негативне ставлення і до багатьох догматичних обрядів католицької церкви. Особливо висміює він католицький целібат та голення духівниками бороди і вусів. Встановлення папами закону про безшлюбність ксьондзів є антиприродним явищем і спонукає до розпусти й проституції. Натомість бідні руські попи разом із законними дружинами мусять „нендзу клепати”. Що ж до голення-бороди, то й тут папіжники пішли всупереч вченню Христа, його пророків і апостолів, „бороды й усы поголивши, мужский образ в женский переміняючи”. Не оминув Герасим Смотрицький і про­тестантської тези про папу-антихриста, що дало поштовх для її тлумачення наступними полемістами, передусім Стефаном Зизанієм та Іваном Вишенським. Полеміст щед­ро використовував народні прислів'я та приказки: „Бодай здоров поправлям...”, „Так ся написало, як ся розуміло” і т. п. Мова його твору наближена до розмовної з діалектизмами і полонізмами, ха­рактерними для західноукраїнського регіону. Все це дає підставу стверджувати, що «Ключ царства небесного» адресований до найширшого кола тогочасних читачів. “Календар римський новий” – найцікавіший твір тогочасної полемічної літератури.