3. Розвиток полемічної літератури на Україні до Брестської унії.

Генеза української полемічної літератури сягає у глибоку давнину.

Історія Київської Русі свідчить, що офіційно і остаточно християнство було прийнято державою у 988 році. Запровадив його київський князь Володимир. Згодом за це він був канонізований і отримав наймення Хреститель. У цей час християнство було ще більш-менш цільною релігійною концесією, тому поділу на православ’я, католицизм, інші напрямки ще не було, хоч деякі протиріччя уже існували.

Ми не випадково вживаємо слова „офіційно і остаточно”, адже до 988 року християнство уже було раз запроваджено на території Київської держави. Про це нам свідчать історико-літературні джерела тих часів та праці істориків пізніших часів. На їх матеріалах формуються сучасні оціночні погляди на ті події.

Так, Б.І. Степанишин у своєму підручнику „Давня українська література в школі” говорить про те, що князь Володимир не був першим, хто хрестив Русь: „...ІХ століття характерне потужним впливом варягів на Русь-Україну. Аскольд і Дір легко захопили владу в Києві. ... Після кількох успішних походів на Візантію прийшло визнання нею Київської держави, а з боку Русі – прийняття християнства в 860 році, а не 988. Отже, хрестив Русь Аскольд, а Володимир дохрещував”.

Про це ж говорив у науковій розвідці „Літопис Аскольда” М. Брайчевський: „Епоха Аскольда (середина і друга половина ІХ століття) в розвитку Русі становила визначний рубіж. ... Київ перетворюється на один із найбільших політичних центрів тогочасної ойкумени. Русь провадить активну зовнішню політику і здійснює ряд масштабних акцій, з числа яких особливо слід підкреслити успішні походи на Константинополь і укладання перших договорів з греками. 860 року Аскольдова Русь прийняла християнство і почала здійснювати широку програму культурно-ідеологічних заходів”. Автор вказує, що всі оригінальні відомості про ці події були пізніше відредаговані книжниками Ярослава Мудрого і пристосовані до його ідеологічної програми, суть якої полягала у звеличенні Русі та її володаря. Тому „... Для цієї концепції будь-які відомості про християнство на Русі до 988 року були абсолютно неприйнятні”. М.Брайчевський вважає „Літопис Аскольда” першим твором вітчизняної літератури, а його матеріали, вказує автор, лягли в основу багатьох пізніших творів, зокрема „Повісті минулих літ”. Проте наступні князі не підтримали нову релігію, дотримуючись батьківської віри.

Окремі частини дохристиянської „Велесової книги”, на наш погляд, теж можна вважати найпершими взірцями вітчизняної полемічної літератури. Правда тут вона має дещо інше спрямування. Автор твору робить спробу захистити існуючу на той час на землях Русі віру від впливу християнства.

На 6-Є дощечці читаємо: “А греки, хотячи охрестити нас, аби ми забули своїх богів, сподівалися, що в такий спосіб вони навернуть нас до себе та зроблять з нас своїх рабів...”. Автор, що писав твір у ІХ ст.(зрозуміло, що до нього їх було декілька) був волхвом (жерцем) предковічної (термін язичницької тут якось і недоречно вживати, адже довгий час він асоціювалося зі словами „варварська”, „відстала”, „темна” тощо) віри, тому відчувається його нелюбов до християнства. Він вважає свою віру істиною, бо вона не потребувала людської жертви, що було у варягів. Автор стверджує, що наші предки приносили польову жертву від праці своєї – просо, молоко та інші продукти своєї праці, а греки наговорюють на них. З інших дощечок (сторінок) ми докладно дізнаємося і про канони (зміст)старої віри, багато чого з яких, як стверджує Б.Степанишин, взяло вітчизняне православне християнство.

Автор очевидно був обізнаний з боротьбою праукраїнців у ІХ ст. проти запровадження християнської релігії. Він бачить у зраді своїй вірі загибель народності і захищає традиції свого народу. Саме з цих позицій у “Велесовій книзі” і оспівано історичні злети та падіння прадавньої Русі.

На ХІ ст. припадає і початок письмової полеміки у нашій вітчизняній літературі, яка то стихала, то набирала високого публіцистичного звучання у боротьбі проти католиків.

Давньоруська релігійна полеміка виявлялася в суперечці із залишками язичництва, їх обрядами і віруванням, іудаїзмом, католицизмом. Йдеться про антикатолицькі випади у “Повісті временних літ”, реєстр київського митрополита Григорія (1062-1079) 70 церковних "блудів римських", послання митрополита Іоанна ІІ (1080-1089) до папи Климента ІІІ, проповіді ігумена Києво-Печерського монастиря Феодосія та інші. Православні автори докоряли католикам, що вони не цілують ікони і мощі святих, що вони стверджують походження надприродної істоти духа святого від отця і сина, що хрестяться одним “зануренням”,що католицьке духовенство щедро відпускає гріхи за гроші, та багатьох інших гріхах.

Відбулося декілька спроб примирення, зокрема на Ліонському соборі 1274р., Феррарському 1437р., проте ці спроби ні до чого не привели.

Полемічна боротьба загострилась у зв’язку з Флорентійською унією (вищими ієрархами православної і католицької церков було підписано грамоту про об’єднання – унію двох християнських концесій), що відбулася в Італійському місті Флоренції 6 липня 1439 р. Як вважалось донедавна, підлу роль в підписанні акту унії відіграв митрополит Київський і всієї Русі Ісидор. Хоча крім нього, поряд з папою Римським Євгеном ІУ, свій підпис поставив візантійський імператор Іоанн УІІ Палеолог. Проте і ця спроба зазнала краху. Згодом Флорентійська унія та особа митрополита стали об’єктом різноманітного зображення в полемічній літературі. Потужний спалах церковної полеміки в християнстві спричинила Реформація та її продовження – протестантизм, лютеранство і кальвінізм. Найпершими відгуками в українській літературі на лютеранство були “Посланіє ко св. отцем Горы Афонской от православных веры російськой и земли угорской христіан” (1534). Відомі також легенди про римського папу блудника Петра Гугнивого, про жінку – папісу “девицу на имя Стефана архидиакона” – фольклорного та літературного походження. Вони були поширені ще у Київській Русі і викривали основні католицькі догмати про зверхність і непрогрішимість папи римського, про відпущення гріхів через куплю-продаж індульгенцій та ін. Викривально-полемічними були й “списанія” проти вчень протестантів, в яких українські автори піддавали критиці догматичні настанови цих релігійних течій. У 1577 році єзуїт польський Петро Скарга видав трактат “Про єдність Божої Церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від тої єдності”. Обстоюючи законність Флорентійської унії 1439 року, Петро Скарга виклав досить повну програму оновлення Української церкви (її недоліки добре усвідомлювали й українські церковні діячі) та об’єднання її із римо-католицькою під зверхністю папи римського. Появу книжки П.Скарги в Україні оцінили не як спробу релігійного примирення, а як посягання на свободу совісті, як засіб ополячення українського народу. Твір Скарги досить швидко отримав відповідь з боку православних в анонімному „Посланні до латин із їх же книг”.

На І етапі полеміка між конфесіями поглиблюється суперечками з приводу календарної реформи, яку за проектом італійського астрофізика Ліліо спеціальною буллою 21 лютого 1582 р. оголосив папа римський Григорій ХІІІ. Він мав замінити старий – юліанський, який запропонував у 46 р. до н.е. римський полководець та державний діяч Гай Юлій Цезар (100 – 44рр. до н.е.) і група олександрійських астрономів на чолі з математиком Созігеном (Єгипет). В основу цього календаря було покладено теорію про те, що тривалість сонячного року становить 365,25 доби. Оскільки в календарі повинно враховуватися ціле число діб, то домовились, що у 3-ох з 4-ох років буде 365 діб, а в 4-ий – 366. Однак це числення виявилось неточним, тому що земля обертається довкола Сонця на 11 хв.14 секунд менше, ніж 365, 25. Тих кілька хвилин, здавалося б, не роблять великої різниці в році, але впродовж століть вони зробили різницю на 10 днів. Саме тому Григорій XIII наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок згаданої неточності числення з'явилась різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Православні нового календаря не прийняли, внаслідок цього юліанський календар з кожним століттям спізнюється на 1 день. І в результаті на сьогодні маємо різницю між календарями 14 днів (тоді різниця була у 10 днів). Так з’явився григоріанський календар (новий стиль), що по-різному був сприйнятий католиками, протестантами, православними. У світських сферах календарна реформа пройшла більш-менш спокійно і новий календар був прийнятий навіть в урядовому діловодстві. За новим календарем датовані документи Б.Хмельницького, надіслані до Польщі та Угорщини; водночас у його внутрішньому діловодстві – різних універсалах і документах – зберігався юліанський стиль. У 1700 році на Лівобережжі Петро І провів заміну візантійського (від початку світу)календаря на юліанський, а не на григоріанський. Введення ж в Речі Посполитій нового календаря набрало характеру насильства над православними, яким забороняли жити за старими звичаями. Це викликало протест української православної церкви, а потім – і греко-католицької, а також заворушення серед українських селян. Якщо досі пан, як правило, поляк і його підданий, український селянин, в один день святкували церковні свята, то тепер – у різні. Проти нововведення виступили українські письменники-полемісти Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Стефан Зизаній, Іван Вишенський, Христофор Філалет, Захарія Копистенський та інші, вбачаючи в ньому посягання на свої прадавні церковні традиції й водночас додатковий засіб для експлуатації польським панством українського селянина. З часом це питання переросло в складну ідеологічно-релігійну проблему.

Саме таким чином у цей час проходила релігійна боротьба між різними релігійними концесіями на Україні. Вона знайшла відбиток у творах полемічної літератури, розвиток якої умовно поділяємо на 2 періоди – до проголошення Брестської церковної унії і після неї. Такий поділ грунтується на тому, що для першого періоду характерна дискусія навколо різних догматів обох церков (”чия віра краща”), а для другого – суперечки навколо культурно-політичних наслідків унії.