Матеріали за Грицаєм

7. Життя і творчість Христофора Філалета, основні положення “Апокрисису”

Брестська церковна унія 1596 р. викликала рішучий протест українського та білорусь­кого народів, передусім соціальних низів, їх підтримали патріотич­но настроєні православні ієрархи та світське угруповання на чолі з князем Костянтином Острозьким. Щоб виправдати злочин мізер­ної групки зрадників, ініціатор унії єзуїт Петро Скарга того ж 1596 р. видає у Кракові книжку польською мовою «Собор Брест­ський і його оборона», яку переклав і видав наступного року укра­їнською мовою другий єзуїт — Іпатій Потій під назвою «Описанье й оборона собору руского берестейского» (Вільно). Книжка була сповнена, з одного боку, лютою ненавистю до народу, що його єзуїт згорда називає «гультяйством», а з другого панегіризмом на адресу католицької церкви, яка, мовляв, ніякої матеріальної користі від унії не буде мати, «окром духовное потехи й веселья ангелского». Однак православні добре знали історію тих «потіх» та «ангельських веселощів» на відьомських вогнищах, що їх влаштовувала ватікан­ська «священна» інквізиція.

На твір Петра Скарги та його «оборону» Брестського уніатського собору православні відповідають імперсональною бро­шурою «Ектезіс» (Краків, 1597), в якій документально і правдиво розповіли про історію того собору, про злодіяння уніатських єпис­копів-зрадників, а також про «справжній» православний Брест­ський собор, який піддав анафемі прокатолицьке зборище.

Другою нищівною відповіддю, справжнім розгромом «дЬєписца» (історика) брестської зради Петра Скарги стала відома фун­даментальна книга «Апокрисис, албо отповЬдь на книжкы о соборЬ Берестейском, именем людей старожитной релЬи греческой, через Христофора Филалета врихлЬ (незабаром) дана». Напри­кінці 1597 р. або на початку 1598 р. вона була опублікована поль­ською мовою. Тоді ж була перекладена, як вважають, Кліриком Острозьким і видана книжною українською мовою в Острозькій друкарні протягом 1597—1598 рр.

Поява «Апокрисиса» стала визначною подією всієї української полемічно-публіцистичної літератури кінця XVI — початку XVII ст. Автор назвав себе Христофором Філалетом (з грецької — Христо-носцем Правдолюбом). Дослідники сходяться на думці, що під цим псевдонімом виступила довірена особа князя Костянтина Острозь­кого, учасник Острозького гуртка вчених, протестант Мартин Броневський, який виконував обов'язки секретаря Брестського право­славного собору 1596 р. і, отже, був у курсі всіх справ навколо полеміки про унію. У всякому випадку «православний патріотизм» автора, його ерудиція, широка обізнаність із тогочасним церковним і світським життям, антиватіканське спрямування памфлета — без­сумнівні. Цілком можливо, що книжка була написана на замовлен­ня князя Костянтина Острозького та його кола, і це замовлення автор виконав з повною віддачею свого розуму й таланту.

«Апокрисис» — досить великий за обсягом полемічний трактат. Складається він із силабічного вірша «Книжка до минаючих мо-вит», тенденційно-навмисної присвяти коронному канцлерові Яну Замойському, «предмови до чителника» та відповідних «отповЬдей», або чотирьох частин, які поділяються на кілька самостійних роз­ділів. Автор докладно розвінчує писання Петра Скарги, підступну фальсифікацію того, що було насправді, наводить численні доку­менти, у тому числі королівські листи й універсали, листування єпископів і митрополита, твори попередників. Він не вникає в дог­матичні суперечки, а розкриває ідеологічну платформу церковної унії, вважаючи, що вона була потрібна католицькій верхівці, ко­ролівській владі та українсько-білоруським церковним магнатам у досягненні спільних інтересів уярмлення та грабування народних мас.

У першій частині «Апокрисису» Христофор Філалет на основі зібраного фактичного матеріалу розвінчує протизаконні дії органі­заторів церковної унії, зрадників-єпископів, які їздили до като­лицького Риму цілувати папську пантофлю, а потім запродали православну церкву. Друга частина повністю присвячена Брестсь­кому православному собору, який різко засудив зрадників, відхи­лив їхню унію та позбавив єпископських прав усіх ренегатів. Особ­ливо важлива третя частина твору, де полеміст аргументовано роз­вінчує церковну владу католицизму, висміює римських владик, їхню розбещеність, грошолюбство, моральну і політичну тиранію, а в останній, четвертій частині прославляє православну церкву і її провідних ідеологів.

Письменник саркастично виставляє на показ цілу галерею кон­кретних імен зажерливих римських пап, які «одни другых викли-нали, звергали, жрали, гризли, до везенья сажали, забивали, на остаток из земли по смерти выкопуючи, поруганье й судовство чи­нили». Такі конкретні факти автор визбирував із писань самих же «нисаров римских» (істориків римської церкви), чим досягав вели­чезного викривально-сатиричного ефекту, вибиваючи зброю з рук своїх супротивників.

Христофор Філалет твердив, що у католицькому Римі здавна поледарює не «слово боже», а безсоромна симонія. Там все про­дається і купується — від найменших церковних посад до тіари римського папи. Ось одна із таких хрестоматійних філіппік: «Як на якое великеє, широкое, глубокое, оком непризрЬное море, так на незличоную реч родов симонЬеи, в костелЬ римском указуючейся, поглядаючи, зъумиваюся, а на убрыненье в нее здригнутися мушу! На самые бовЬм в Рими отправованные справи углянувши, хто розличные способи симоніи мыслью огорнути, хто вимовити может!? Хто до дна той пропасти проникнет?! Хто границы еи окруит?! Хто конец означит?! Хто невстыдливость достаточне выразит? Новых што-раз могоричов шукаючи, а новые ея шторок кшталты перемЬневаючи, новий ключки и вЬдра до черпанья золота што-день вынайдучи, зо всЬх припадков, зо всЬх справ штогодина по­житки хапают». Саме для цього, робить висновок автор, католиць­кому Римові потрібні були як Флорентійська, так і Брестська цер­ковні унії, заміна календаря та всякі інші єзуїтські заходи, щоб «трапити, нищити й убожати» православних.

Такою ж загребущою була і вся прокатолицька верхівка Речі Посполитої, насамперед католицьке польське духовенство, яке було чи не найбільшим феодалом-землевласником. Дерла шкуру з під­даних римська курія, дерла і католицька церква з віруючих у Поль­щі «десятини» і «роковини», незважаючи на «недостаток подчас от голоду здыхаючих убогих людей, ничого ся не оглядаючи».

Із сарказмом говорить полеміст і про всіх ініціаторів унії — ки­ївського митрополита Михайла Рогозу з п'ятьма його спільниками-єпископами. Особливо дістається луцькому і острозькому єпископу Кирилові Терлецькому за його моральну розбещеність, численні кримінальні та інші злочини. Цей «жовтобрух», що таємно їздив до Риму на поклін до папи, «мЬсто направы живота, принесл з собою оттамтоля... книги невстыдливые, фикгурами наддар вшетечными наполненые, которых прегледованьем безбожные очи пасучи, нерядную пожадливость им далей, тым болшей в собь по-множает». Як хвацький світський ловелас, єпископ не соромився хвалитися придбаними у Римі порнографічними книгами і картин­ками в маєтках можновладних та серед своєї такої ж аморальної церковної братії. Згодом на таких фактах будуть наголошувати майже всі полемісти, викриваючи тим звироднілість єпископів-ре­негатів і всього католицького кліру.

У розділі «Замкненье отповЬди с прозбою й з упоминаньем до коронных й великого князства Литовского обывателей» Христофор Філалет заявляв: «Людмы, а не скотами естесме, а з ласки божей людми свободными, на которых абы што през моц й мус вымочи мЬл, прожне собЬ хто обыцовати мает!» Водночас письменник-гу­маніст далекий як від релігійної, так і від національної ворожнечі між православним українсько-білоруським і католицьким польсь­ким народами. Він гнівно звертається до польської шляхти і сена­торів: «Ужалтеся, для бога, над отчизною сполною!.. У нас гдЬ бы ся той пломЬнь (которого, боже, уховай!) появил, прудко бы вси того широкого панства мазанки попопелыли!» Релігійна ворожнеча, отже, може призвести, та й здебільшого призводила, до внутрішніх війн, у полум'ї яких гинули люди і маєтності. «Стережитеся того,— застерігає Христофор Філалет верхівку Речі Посполитої,— абы тоею дирею, которая ся в правах нам служащих дЬет, вси ся вашим милостям свободы не выслизнули!.. Николи в жадной речи посполитой всЬм зараз утисненье не докучило: злегка той пожар идет. Кто его на чужом не гасит, той посполите на своем его кгрунтЬ а пруд­ко обачует!» Приклад тому—релігійні війни XVI ст. у Західній Європі.

Полеміст насамперед мав тут на увазі найновіші для його часу події — наростання антифеодальної і визвольної боротьби народ­них мас України та Білорусії, зокрема селянсько-козацькі повстання на чолі із Криштофом Косинським та селянсько-козацький рух під керівництвом Северина Наливайка. Недаремно автор «Апокрисиса» застерігає: «Милостивые панове сенаторове й иныи Кору-ны Полской й великого князства Литовского рьщерство... гамуйте в час тыи кола, пока ся не розбЬжат!» Якщо ж вони не «вгамують» ті колеса, то як стара гарба розбіжиться Річ Посполита й загине у полум'ї внутрішньої війни. Це тим більше, що ім'я легендарного Северина Наливайка, якого по-варварському закатувала на еша­фоті у Варшаві королівська влада, стало символом боротьби про­ти кріпосництва і національного гніту. Недаремно налякане панст­во всіх учасників визвольних рухів називало «наливайківцями», ч, православну церкву—«наливайківською». Тому гнівне застере­ження Христофора Філалета мало цілком реальну підставу.

Подібно до Герасима Смотрицького Христофор Філалет висту­пає проти насильницького запровадження папою римським нового календаря 1582 р. з метою «свою надслабЬлую власть (владу рим­ського папи) ствердити, а своего панованья над всЬми по­правити а посвЬтчити был могл». Викриваючи ганебну поведінку і злочинницькі дії багатьох римських пап на підставі свідчень ба­гатовікової історії Ватікану, полеміст переконливо доводить, що жодному папі римському і його лицемірним обіцянкам не можна вірити, як не слід вірити і єпископам-уніатам, бо саме організатори і захисники Брестської унії належать до тих пастирів, які, за сло­вами автора «Апокрисиса», «злодіями, разбойниками, албо наемниками, а не пастырами власне мЬли бы быти названы».

Христофор Філалет, талановитий полеміст і пристрасний публі­цист, виступає з передовими для свого часу гуманістичними погля­дами. Він яскраво виявляє риторичну майстерність, успішно поєд­нує дві поширені тоді в публіцистичному письменстві системи викладу: високе інтонаційне звучання з їдкою іронією, в'їдливою насмішкою над противником і гострою, нещадною сатирою. Харак­терним для стилю «Апокрисиса» є широке використання риторич­них запитань і енергійних окличних звертань до противника: «ГдЬ индЬ теды, не до нас, которыи есмо покору улюбили, з тыми ся порадами, дЬепісе, оборочай! ИндЬ тую шатанскую сЬть, на зваженье людей уробленую, розставляй й розпростирай! Кого иного до того лепу ваб! Мы, за помочью божею, до него не полетимо!»

Христофор Філалет успішно користується засобом внутрішнього діалогу, ведучи розмову із своїм супротивником так, ніби той зна­ходиться поруч і полемічний диспут відбувається віч-на-віч. Автор влучно застосовує іронію, насмішку, гостру сатиру і навіть сар­казм. Нерідко натрапляємо в «Апокрисисі» й на засіб контрасту, який досягається невідповідністю вживання високого чи низького стилю для викриття ганебних вчинків і дій, навпаки, для висмію­вання засобами низького стилю того, як католицькі владики на чолі з римським папою з метою власного збагачення і розкішного життя продають не лише небо і землю, а й вигаданий папою рим­ським «чистец» (чистилище). Для Христофора Філалета характер­ними є метафоричність викладу, вживання алегорії та метонімії. Як образно висловлюється полеміст, «римскіе риболове» ставлять на підлеглих їм землях сіті «на чужіє гроши», щоб здобути собі «значний облов».

Твір рясніє також цікавими висловами фольклорного походжен­ня, які влучно вплітаються у його полемічно-публіцистичний кон­текст. Прислів'я і приказки, народні усмішки, фразеологізми, по­рівняння, анекдоти, легенди й перекази, метафоричні вислови, образи-алегорії, епітети-означення — ось далеко не повний перелік вживаних Філалетом зразків народної мудрості: «Єсли же штось ты порошок в оку патріархов обачил, то мы в оку папежов римских бревно, а до того ганебне, великеє покажемо», «з дожчу под рынву упроважати», «зрада... яко шило в мЬху не затаится», «папескій похлЬбца», «смердячая римских епископов гордость», «надгнилая унЬя», «жовтобрух луцкій владыка» та багато ін.

Вплив «Апокрисиса» як високохудожнього і пристрасного по­лемічно-публіцистичного трактату помітний у творчості Клірика Острозького, невідомого автора «Перестороги», Мелетія Смотриць-кого та інших письменників-полемістів. Високу оцінку «Апокрисисові» дав Іван Вишенський у своєму посланні 1597 р. «Благочести­вому государу Василию, княжати Острозскому й православним христіаном Малое России...».

Книжку Христофора Філалета І. Франко справедливо називав «короною антиуніатської полеміки XVI ст.». «Апокрисис» увійшов в історію громадської думки на Україні як грізний обвинувальний акт католицько-уніатським поневолювачам. Водночас він, за твер­дженням дослідників, зробив переполох в уніатському таборі. Книжку скуповували і по-варварськи спалювали на вогнищах. Навіть єзуїт Петро Скарга не насмілився виступити проти цього бойового і талановитого полемічно-публіцистичного антиуніатсько-го твору, що стоїть на рівні світової антиватіканської літератури тих часів.

Щоправда, лайливу відповідь на «Апокрисис» написав один із апологетів унії Іпатій Потій під назвою «Антиризис, або Апологія проти Христофора Філалета, який недавно видав книжку іменем старожитної Русі, релігії грецької, проти книжок про Брестський собор». Книжку Потія уніати опублікували українською (1599) і польською (1600) мовами. Однак масні лайки, всілякі картання і анафеми уніата не могли похитнути загальновизнаного авторитету Христофора Філалета та його «Апокрисису».