92

Лекція № Тема: Полемічна література хvі – хvіі століть план

1. Історичний аспект зародження полемічної літератури.

2. Історико-культурні умови ХVІ – ХVІІ ст.

3. Розвиток полемічної літератури на Україні до Брестської унії.

4. Розвиток полемічної літератури після Брестської унії.

5. Творчість Герасима Даниловича Смотрицького. Трактат „Ключ царства небесного”.

6. Життя і творчість Стефана Зизанія. Основні положення „Казань святого Кирила”.

7. Творчість Христофа Філарета. Ідейна проблематика „Апокрисису”.

8. Творчість Клірика Острозького. Ідейний зміст „Отписів”.

9. Життя і творчість Мелетія Смотрицького. Основні положення „Треносу”.

10.Загальний огляд життя і творчості полеміста з уніатського табору Іпатія Потія.

1. Історичний аспект зародження полемічної літератури

Одна з найбільших світових релігій – християнство виникло впродовж І ст. н.е. в східній частині Римської імперії (Палестині). З часом воно стає провідною релігійною концесією Римської держави. У кінці ІV століття Римська імперія розпалася на дві самостійні частини: Західну і Східну. Західна частина Римської імперії занепала у 426 році під впливом соціальних рухів рабів та нападів варварських племен. Східна частина Римської імперії – Візантія (Царство Ромеїв, царство Римське) – проіснувала до 1453 року, коли й була завойована турками. Внаслідок цього християнська церква на Заході і Сході почали розвиватися кожна своїм шляхом. У подальшому територія колишньої Римської імперії розпалася на 30 держав, кожна зі своїми світоглядно-культурними надбаннями.

Ще імператор Костянтин Великий у 330 р. переніс столицю Риму до малоазіатського містечка Візантії, з часом нова столиця отримала назву Константинополь. У Константинополі, на відміну від Риму, більш інтенсивно розвивається духовне і культурне життя. Поступаючись авторитетністю іншим християнським центрам, Константинопольська кафедра зміцнила свої позиції за рахунок столичного статусу. Оскільки Західна частина колишньої Римської імперії зазнає нашестя варварських племен, вона поступово занепадає. Зате зростають авторитет Константинополя і константинопольського патріарха. Він отримує титул “вселенського” як патріарх столиці імперії. Все це призводить до домагань незалежності (автокефалії) від Риму.

Захід живе весь цей час у стані війни. На його територіях утворюються нові держави, занепадають старі, на історичну арену виходять нові народи і т.п. І тільки християнська релігія, зберігши свої стійкі позиції, могла протистояти цьому безладдю. У зв’язку з тим, що діяльність сенату припинилася (аристократія емігрувала), римські єпископи поступово почали виконувати державні, адміністративні функції, Покинуті землі віддавалися церкві. Єпископи стали великими землевласниками, магнатами. Вони вважали Рим центром християнської віри, найсвятішим містом світу, земля якого зрошена кров’ю мучеників, серед яких – апостоли Петро і Павло. Саме Петро був засновником римської общини і її першим єпископом. Тому римські єпископи претендували на особливий статус, який виділяв би їх серед інших єпископів.

Так, римський єпископ Марцеллін (296-304) вперше називає себе папою, що в перекладі означає “отець, батько” церкви. Папи заперечували титул “вселенського”, який носив константинопольський патріарх, вважаючи, що основна роль у християнському світі повинна належати їм.

Окрім цього, між Західною і Східною церквами виникли суперечки богословського характеру. Східна церква дотримувалась Нікейського Символу віри. Нікейський собор, що відбувся у 325 році, затвердив основні догмати християнства, оформив організаційну структуру – ієрархію християнської церкви. На ньому було прийнято Символ віри – короткий звід головних догматів, які є основою віровчення. В Західній церкві під час Вахенського собору 809 року було зроблено доповнення до віровчення про те, що святий дух походить не від одного Бога-отця, але і від Сина і назвали це принципом філіокве (і від Сина).

Крім цього, Східна церква засуджувала вживання прісного хліба під час причащання, піст у суботу, пропущення співу „Алілуя” під час великого посту. Виступала проти целібату, вчення про чистилище (про очисний вогонь, за яким термін перебування у ньому може бути скорочений молитвою та щедрими пожертвами), індульгенцій (грамот про відпущення гріхів). Існували суперечки з нагоди догматів Західної церкви про непомильність папи та непорочне зачаття (у Східній церкві вважали, що Діва Марія, як і всі люди, несла тягар первородного гріха). Обряд хрещення у Східній церкві здійснювався триразовим занурюванням новонародженого у воду, у Західній - тільки поливанням його голови. Римський священик залишається у своєму званні до самої смерті, константинопольський може залишити свій сан. Західна церква забороняла повторно вступати у шлюб (винятки робилися тільки у випадку смерті когось із подружжя), Східна церква дозволяє розторгнення попереднього шлюбу тощо.

У середині ХІ ст. папство вступило в гострий конфлікт з Візантією ще й через земельні протиріччя. Папа Лев ІХ (1049 - 1054) звернувся до візантійського імператора Костянтина ІХ та константинопольського патріарха з вимогою повернути землі Південної Італії, мотивуючи це тим, що ці землі колись були подаровані Риму імператором Костянтином. Після відмови, представник папи кардинал Гумберг 16 липня 1054 року піддав анафемі (церковному прокляттю) константинопольського патріарха. У відповідь патріарх Михайло Керуларія скликав синод, який в свою чергу піддав осуду папських посланців і оголосив папу єретиком за те, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 p.) про філіокве. Саме ці події, що відбувалися у 1054 році, і привели до офіційного розколу християнства на Західну латинську, католицьку (грец. katholikos — загальний, вселенський) церкву з центром у Римі (Ватікан) та Східну грецьку (православну, що підкреслювало правильність та непохитність її принципів) церкву з центром у Константинополі (Візантія). З того часу й почалась непримиренна боротьба між апологетами двох напрямів церкви – православними та католиками.

Що стосується самої назви, титулу “православний”, то він виник після четвертого Вселенського Собору, який відбувся в 451 році в Халкедоні, і слугував для означення прихильників так званого халкедонського христологічного догмату про іпостасну (особову) єдність двох природ (божої та людської) у Христі.

У зв’язку з прийняттям Київською Руссю християнства через посередництво Візантії, вона після його розколу залишилась на православних позиціях. У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Такий перебіг вишеозначених подій вплинув на виникнення полеміки (суперечки) між згаданими християнськими концесіями, що з часом оформилася у полемічну літературу. Полемічна (з грецької мови - войовнича, дискусійна) - література з приводу якогось питання суспільного (у нашому випадку релігійного) характеру.