65

Лекція 7. Оптимізація епістемічної функції мови. Лексикографія. Комп’ютерна лексикографія. Термінознавство й термінографія.

Лексикографія – це прикладна дисципліна, у центрі уваги якої перебувають методи укладання словників. На відміну від лексикології – теоретичної дисципліни, яка є частиною теоретичної семантики і яка розробляє методів опису плану змісту лексем (зокрема методів тлумачення), проблематика лексикографічних праць перебуває саме в словникарській сфері. Центр її зацікавленості – типи словників і способи організації словникової статті. Тип словника прямо визначає структура словникової статті і навпаки.

Звичайно під словником розуміють певним способом організоване зібрання слів, звичайно з приписаними їм коментарями, у яких у стандартній для цього словника формі (чи форматі) описано особливості їхньої структури і/чи функціювання. Термін словник має в лінгвістиці й інше значення, позначаючи всю сукупність слів певної мови (його лексику). У цьому значенні словник протиставлено граматиці – переліку правил, за якими зі слів будуються складніші мовні вислови (словосполуки та речення).

Об’єктом коментаря може бути як семантична (смислова) структура слова, тобто словам у словнику даються пояснення (тлумачення) їхніх значень та вживань, так і їхня формальна структура. Окрім слів, об’єктами словникового опису можуть виступати їхні компоненти (словники морфем), а також словосполуки різних типів – фразеологізми (колокації, прислів’я, приказки, ідіоми, крилаті слова), цитати тощо.

До компетенції лексикографії належить також задача розробити технологію укладання словників. Сьогодні у зв’язку з розвитком комп’ютерної техніки створюють комп’ютерні технології укладання словників, а також різноманітні електронні словники, розповсюджувані на компакт-дисках чи розміщувані на серверах комп’ютерних мереж.

З історії словникарства.

Виникнення добре відомої нам «технологічної» форми словника — впорядкованої за абеткою сукупності словникових статей — тісно пов’язано з початком книгодрукування, тобто належить до середини XV ст. Однак перші словники — «глосарії» з’явилися задовго до Гутенберга. В їх основі лежали списки важких слів («глос» - від грецьк. glossa 'мова, слово'), які вимагали пояснення для читача. У глосаріях відображалася метамовна функція мови — тобто використання мови для опису самої мови, а не комунікативної ситуації, дійсності. Найраніші глоси відомі з давен (шумерські глоси — XXV ст. до н. е., китайські — XX ст. до н. е.). Один із найдавніших європейських словників «Епінальський кодекс» належить до VII ст. Його уклав невідомий учений як довідник для читання латинських текстів. «Епінальский кодекс» доступний для вивчення; є його факсимільне видання за ред. англійського мовознавця Генрі Суїта, яке вийшло в 1883 р. Глобальніша ідея фіксації всього знання середньовіччя рухала домініканським монахом Йоганном Бальбусом, який в Генуї у 1286 р. закінчив словникове видання «Catholicon» («Католікон»), чи «Summa». У 1460 р. Фуст і Шеффер опублікували це унікальне видання в типографії Йоганна Гутенберга в Майнці.

З початком епохи книгодрукування перевидають багато рукописних словників. Одночасно розпочинають великі національні лексикографічні проекти. Для англійської мови — це «Оксфордський англійський словник» (перше видання у 10 томах здійснено в 1884-1928 рр.). У 1933 г. словник перевидано в 12 томах з однотомним доповненням. «Оксфордський англійський словник» складається з 290 тисяч словникових статей і приблизно 2,5 млн цитат (22 тис. сторінок). Ймовірно, це один із найповніших словників англійської мови, заснованих на принципах історичної лексикографії.

Початок американської лексикографії пов’язують з діяльністю Ноя Вебстера (Noah Webster). Під час укладання «Американського словника англійської мови» («An American Dictionary of the English Language»), вперше опублікованого у 1828 р., автор намагався показати, що американська англійська не зіпсований варіант британської, а автономна лексична система, яка має низку специфічних особливостей. Згодом ім’я Вебстера використовували різні видавництва для словникової продукції. Серед таких видань найвідоміший «Новий інтернаціональний словник Вебстера» («Webster's New International Dictionary»). Третє видання цього словника, яка вийшло в 1961 р. викликало жваву дискусію. Явну орієнтацію авторського колективу на сучасний стан мови на шкоду старим нормам не всі сприйняли позитивно.

Один з перших достатньо повних словників французької мови — «Словник французької мови» Еміля Літре (Е. Littre. «Dictionnaire de la langue fran^aise»). Перше видання в 1863-1872 рр., а в 1956-1958 гг. побачило світ нове видання цієї унікальної праці в се­ми томах. З відомих словників французької мови належить згадати також «Великий універсальний словник» П’єза Ляруса (Pierre Larousse. «Grand dictionnaire universel») у 15-ти томах, надрукований у 1876 р., а також «Словник сучасної французької мови» за ред. Жана Дюбуа та ін. («Dictionnaire du franjaise contemporaine» / Ed. par J. Dubois et al. 1967), який містить близько 25 тисяч словникових статей.

У Німеччині початок лексикографії пов’язують насамперед з іменами видатних німецьких філологів, братів Якоба і Вільгельма Грімм, які розпочали роботу над проектом «Німецького словника» (Deutsches Wörterbuch), словникова стаття якого містила різноманітну інформацію про слово — тлумачення значення, етимологію, приклади вживання. Роботу закінчили тільки в 1960 р., при тому що перший том вийшов у 1854 р. Один із сучасних словників німецької мови — «Великий німецький словник» за ред. Герхарда Вариха («Das grosse deutsche Wörterbuch» / Hrsg. von G. Wahrig) містить понад 220 тисяч словникових статей. У Німеччині видають також кілька серій словникових видань, серед яких особливо відомі словники серії DUDEN, які охоплюють різні ділянки вживання німецького слова — від тлумачних словників і тезаурусів до словників вимови.

Італійська традиція лексикографії бере свій початок на межі XІV-XV ст. Одним з перших рукописних тлумачних словників італійської мови є Vocabulista Л. Пульчі [Bart 1986]. Це довідкове видання складається з двох частин. Перша частина містить близько двохсот власних імен із грецької та римської міфології (божества, німфи, музи), а також певну кількість топонімів. У другій частині вміщено близько семисот латинізмів, які широко використовувалися у «флорентійському вольгаре». До словникових описів італійського вольгаре належать також і словникові списки Леонардо да Вінчі, які містяться в його рукописах. Навіщо Леонардо збирав слова з досить докладними прикладами та інтерпретаціями — з цього приводу досі дискутують дослідники. Думають, що справжня мета полягала не в тому, щоб укласти словник, а в тому, щоб спробувати встановити закони функціювання граматики й лексики мови. Серед перших друкованих словників італійської мови - словник Дж. Веріні (1532 р.). Мета словника — навчання читанню й письму італійською мовою того часу. Ймовірно, це один з перших навчальних словників в історії лексикографії. Значне місце в італійській лексикографії займали і займають словники-коментарі до літературних творів (один із перших таких словників – це «Словник до Декамерону» Л. Мінербі. надрукований у Венеції у 1535).

Перші словники східних слов'ян - їх називали у ті часи лексиконами, алфавітами або тлумаченнями - були здебільшого зібраннями іншомовних і застарілих слів.

До часів Київської Русі належать невеликі рукописні словники «О именЬхъ и глемыхъ жидовьскымъ языкъмь», «Речь жидовьскаго языка преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно біблійські особові імена й топоніми, окремі старослов'янські слова. На Русі перекладали також греко-візантійські тлумачення власних назв.

Глосарій "Кормчої книги" (1282 p.), наприклад, містить пояснення значень 174 давньоруських, грецьких і старослов'янських слів.

Упродовж 14-17 ст. активно розвивається в Україні глосографія. Перший церковнослов'янсько-український словник невідомого автора «Лексисъ съ толкованіємь словенскихъ словъ просто (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із загальноцерковнослов'янських слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (але 127 слів не перекладено).

1596 року у вигляді додатка до "Слов'яно-російського букваря" вчителем м. Вільно Лаврентієм Зізанієм Тустановським було створено перший друкований словник східних слов'ян "Лексисъ, сіречь реченія коротко собранны и з словенского языка на просты російський диялекть истолкованны"

Зизаній (Зизаній-Тустановський) Лаврентій Іванович (справж. прізв — Кукіль, у перекладі грецькою мовою Зизаній, народився у 60-ті рр. 16 ст. — помер після лютого 1634) — український мовознавець, письменник, перекладач, педагог і церковний діяч. Можливо, навчався в єзуїтській колегії в м. Ярослав (тепер Польща) або Острозькій школі на Волині. Викладав церковнослов'янську та грецьку мови до 1592 — у Львівській, 1592-96 — Берестейській (Брестській), 1596-97 — Віденській братських школах. 1597-1600 був домашнім учителем у родині князя Богдана Соломирецького в його маєтку біля Мінська, 1600—02 - князя О. Острозького (м. Ярослав). У 20-х pp. 17 ст. на запрошення архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького приїхав до Києва, брав участь у редагуванні лаврських видань, перекладав з грецької мови на церковнослов'янську, займався проповідницькою діяльністю. Уклав староукраїнською мовою «Катехизис» (видання 1627).

Реєстр «Лексиса» організований за диференціальним принципом (тобто подаються тільки ті церковнослов'янські слова, що відмінні від українських формою чи значенням), налічує 1061 вокабулу. Зизаній перший в історії українського та східнослов'янського мовознавства розробив та застосував більшість основних лексикографічних методів упорядкування словника.

Ще більш важливою подією словникової справи стало видання в 1627 р. у Києві Памвою Бериндою (1555-1632), видатним українським мовознавцем, письменником, перекладачем, гравером, друкарем, педагогом, другого друкованого словника східних слов'ян "Лексикон славеноросский и имен толкование", де пояснюються значення 6982 слів.

Слід відзначити ще кілька важливих віх у східнослов'янській лексикографії XVII - XIX сторіч:

- "Синоніма славенорусская" з окремою українською частиною («Slavonice») (XVIIct.);

- Dictionarium Latino-Sclavonicum, Lexicon Slovenolatinskij A. Корецького-Сатановського і Є.Славинецького (XVII в.);

- Летописец Малыя Росії Туманського (XVIII в.);

- Словник Академії Російської (1789-1794 pp.);

- Зібрання тлумачень українських народних виразів, додане до першого видання "Енеїди" І.Котляревського (1789 p.);

- Словник Академії Російської "по азбучному порядку расположенный" (1806-1822);

- Стислий український словник А.Павловського у першій "Граматиці української мови" (1818 р);

- Загальний церковнослов'яно-російський словник П.Соколова (1834 p.);

- Словник церковнослов'янської та російської мови (1847 p.);

- Тлумачний словник живаго великорусского языка В. I.Даля (1863-1866 pp. та ін.).

Докладніше див.: Вомперский, 1986; Ковтун, 1963; Ковтун, 1977; Горецький, 1963; Москаленко, 1961; Jachnow, 1980; Rudnyckyj, 1990 та ін.

Базові параметри типологізації словників.

Одне з найважливіших протиставлень у словникарській справі – це поділ словникових видань на лінгвістичні чи філологічні словники чи енциклопедії. Це протиставлення має і формальний, і змістовий характер. Об’єкт опису енциклопедичних словників – ділянка понять, фактів і реалій. У лінгвістичних словниках описують самі слова - їхні значення, особливості вживання, структурні властивості, сполучуваність, співвідношення з лексичними системами інших мов (для двомовних словників) тощо. Переліки слів енциклопедичних словників містять здебільшого іменники і сполуки з ними. Переліки слів лінгвістичних словників містять всі частини мови. Суттєво відрізняються і способи опису: якщо у лінгвістичних словниках слово описують із погляду його мовних та мовленнєвих характеристик (тлумачення, комплекс граматичних та стилістичних позначок, дані про походження тощо), то словникова стаття енциклопедичного словника може містити найрізноманітнішу інформацію – насамперед не лінгвістичну, яку передають у текстовій та зображувальній формі (рисунки, фотографії, діаграми, карти тощо). Належить зазначити, що деякі тлумачні словники також містять рисунки та схеми, що продуктивно під час тлумачення слів, які позначають маловідомі реалії.

Проблема співвідношення лінгвістичних та енциклопедичних словників має велику теоретичну та практичну значущість, і багато в ній залишається дискусійним.

За всієї наочності відмінностей між лінгвістичною та енциклопедичною інформацією вживання мови передбачає звернення до даних обох типів. Лінгвальна інформація: слово стіл чоловічого роду, екстралінгвальна – Наполеон Бонапарт помер 1821 р. Найчастіше на цю проблему наштовхуються під час створення комп’ютерних програм оброблення тексту, а також у практиці викладання іноземних мов й у сфері перекладу. Для потреб перекладу створюють особливий тип словників - лінгвокраїнознавчі словники.

Ще один тип словників, який поєднує риси лінгвістичних та енциклопедичних, - це термінологічні словники. Їх можна вважати лінгвістичними словниками підмов конкретних галузей знання і/чи видів професійної діяльності, тоді як з погляду загальнолітературної мови, інформація яку вони містять є радше екстралінгвальною, до того ж окремі з таких словників містять і відомості, які є екстралінгвальними з будь-якого погляду (політехнічні словники). Кількість термінологічних словників є великою й постійно збільшується, деякі з них мають великий обсяг і містять не лише тлумачення термінів, але й відомості про їхню сполучуваність; низка термінологічних словників є дво- чи багатомовними.

Лінгвістичні словники за своєю метою і способам лексикографічного опису поділяються на кілька типів.

Тлумачні словники - завдання яких пояснити (розтлумачити) значення слів і проілюструвати їхнє вживання в мовленні. У більшості розвинутих країн укладання тлумачних словників національних мов розглядають як суттєву частину мовної політики держави і підтримують спеціальними державними програмами.

За функціями і метою створення тлумачні словники поділяють на нормативні та дескриптивні. Дескриптивні словники призначені для повного опису лексики певної сфери і фіксації всіх наявних там вживань; у них фіксують всі наявні релевантні випадки. Оцінка якості дескриптивного словника залежить від того, з яким ступенем повноти словник словника відображає проблемну ділянку, наскільки точно описані значення слів.

Типовим прикладом дескриптивного словника є словник В. Даля.

Дескриптивними за визначенням є словники сленгів та жаргонів, діалектні словники. Поняття норми повністю може бути застосованим до сленгу чи жаргону, проте норма в цих сферах побутування мови, як правило, менш стійка і не стає об’єктом мовної політики держави.

Мета нормативного словника – дати норму вживання слова, вилучивши не лише неправильні вживання слів, пов’язані з неправильним розумінням їхніх значень, але й ті вживання, які не відповідають комунікативній ситуації. Іншими словами, нормативні словники рекомендують, подають стандарт уживання слова, задають літературну норму. У цьому сенсі вони є дієвим інструментом мовної політики й мовного будівництва.

За характером переліку слів тлумачні словники поділяють на загальні та часткові (?). Характерним прикладом часткового тлумачного словника є фразеологічні словники, переліки гасел яких обмежені стійкими сполуками слів.

Перші спроби створення тлумачних словників в українській лексикографії стосувалися подання фразеології та пареміології. Це збірка в книзі «Старосветский бандуриста» М.Закревського (1860) 0 особливо «Галицько-руські народні приповідки», опубліковані І. Франком (т.1-3, 1901-1910). Певні ознаки тлумачних словників такі перекладні українсько-російські словники. як «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (т.1-4, 1907-09), «Словник української мови» Д. Яворницького (1920, російська мова тут – мова не тільки перекладу, а й тлумачення, особливо для етнографічної лексики, подається великий паспортизований за авторами, джерелами і регіонами ілюстративний матеріал, є навіть графічні ілюстрації), «Українсько-російський словник», створений в Інституті мовознавства (т. 1-6, 1953-63, де є великий паспортизований ілюстративний матеріал, докладне опрацювання значень багатозначних слів).

«Словарь української мови» - перекладний українсько-російський словник, виданий 1907-09 pp. у Києві у 4 томах за редакцією відомого українського письменника, лексикографа, педагога, фольклориста, етнографа та громадсько-культурного діяча Б.Грінченка. Словник налічує близько 6000 слів. У кінці четвертого тому окремим додатком наводяться «Крестные имена людей».

Словник Б.Грінченка вважається найповнішим і лексикографічно найдосконалішим українським тлумачним словником початку 20 ст. Працю над словником розпочали ще Є. Тимченко і Б. Науменко, які впорядкували лексичний матеріал. З 1902 року до роботи було залучено Б.Грінченка. Він використав праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», дібрав матеріали з творів художньої літератури і фольклорних джерел, частково послуговувався попередніми словниками такого типу, додав значний власний матеріал (діалектні та фольклорні записи).

Ця лексикографічна праця стала словником живої української мови. Тут поряд із загальновживаними словами фіксуються і діалектизми, часом вузьколокальні; вони здебільшого документуються. Українські реєстрові слова пояснюються російськими відповідниками чи описово, переважна більшість їх ілюструється реченнями; при назвах рослин і тварин, як правило, наводяться їхні латинські наукові відповідники. Широко подано українську фразеологію, часто з поясненням її походження.

У передмові до словника Б.Грінченко подав стислий, але досить докладний огляд історії української лексикографії. Українська частина «Словаря» надрукована новим, спеціально для цього розробленим Б.Грінченком правописом, так званою грінчевичівкою, що акумулювала все краще з попередньої української правописної практики і яка лежить в основі сучасного українського правопису. У 1996 р. вийшло нове фототипічне видання цього словника.

Першим повним тлумачним словником української мови є «Словник української мови» (т. 1-11, 1970-80) - СУМ, який ґрунтується на матеріалах нової української літературної мови від І.Котляревського до кінця 70-х pp. XX ст. Цей словник містить понад 134.000 реєстрових слів.

Словник створений колективом учених Інституту мовознавства АН УРСР (І.Білодід, Л.Паламарчук, В.Русанівський, А.Бурячок, В.Винник, Г.Гнатюк, С.Головащук, Л.Родніна, Л.Скрипник, Т.Черторизька, Л.Юрчук та ін.) на базі лексичної картотеки. Крім загальновживаної лексики і фразеології, СУМ охоплює також значну частину лексичного складу мови, що відійшла до пасивного мовного фонду, але свого часу активно вживалася і тому засвідчена, як у фольклорі, так і в творчості майстрів слова; у словнику фіксуються часто вживані діалектизми та слова, що стоять на межі літературного вживання.

Включаючи надзвичайно великий і різноманітний щодо походження, функціонування та стилістичного застосування лексико-фразеологічний матеріал, СУМ має нормативне спрямування. Це забезпечується ретельним опрацюванням кожного слова: 1) розкриттям через тлумачення основних значень і відтінків значень реєстрових слів; 2) поданням найважливіших граматичних форм і наголосу цих слів; 3) наведенням до них (де це потрібно) стилістичних ремарок і спеціальних позначок; 4) ілюструванням функціонування в мові витлумачуваного слова чи фразеологізму фактичним матеріалом з різних джерел. У 1983 р. групі вчених Інституту мовознавства, які зробили найбільший внесок у створення СУМ, присвоєно звання лауреатів Державної премії СРСР.

Для потреб школи видано «Короткий тлумачний словник української мови» (1978, 2-е вид. - 1988, близько 6750 слів), для початкової школи - «Словник української мови в малюнках» М.Коломійця (1995).

«Новий тлумачний словник української мови», який вийшов > 1999 році в 4-х томах містить 42.000, як зауважують укладачі В.Яременко та О.Сліпушко, найуживаніших слів. До словника включено протлумачено побутову, ділову, книжну, термінологічну, наукову лексику та іншомовні слова, що вже стали невід'ємною частиною національного лексичного фонду. Тлумачення слів і їх значеннєвих нюансів досягається значним розширенням синонімічних рядів. Ілюстративний матеріал надається з творів українських класиків.

«Великий тлумачний словник сучасної української мови» за ред. В. Бусела вийшов у 2001 році. Як зазнається у передмові, великий тлумачний словник сучасної української мови є універсальним довідником із сучасної української мови, У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Словник містить близько 170.000 слів, у тому числі й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. Окрім загальновживаних слів у словнику наводяться основні терміни сучасної науки й техніки А також слова, що визначають явища і реалії виробничого, культурного та побутового життя. Новим для тлумачних словників є введення в деякі статті енциклопедичних довідок. Словник є популярним, загальнодоступним виданням, розрахованим на широкий загал читачів: учнів старших класів середніх шкіл, гімназій, ліцеїв, студентів, аспірантів. Викладачів української мови та всіх, хто вивчає українську мову й послуговується нею у повсякденному житті.

У 2002 році у Харкові (видавництво „Прапор") опублікований «Тлумачний словник української мови» за ред. В.С.Калашника, який містить понад 12.500 статей (близько 40.000 слів: витлумачених, синонімів, спільнокореневих). Його структура зумовлена метою розкрити значення слів, подати окремі їх граматичні форми, найхарактерніші синоніми та словотвірні ряди, виділити стилістично марковану лексику. Словник у цілому має комбінований характер: у ньому, крім алфавітного, використано гніздовий принцип розташування матеріал)⁷.

В Інституті української мови НАН України створено, але ще не опубліковано, однотомний «Словник української мови» середнього обсягу (близько 70.000 слів) побудований за компактним алфавітно-гніздовим принципом. Укладається новий багатотомний словник української мови з реєстром щонайменше 200,000 слів і великою кількістю лексикографічних параметрів.

До часткових тлумачних словників належать також словники жаргонів та сленгів, діалектні словники, словники іншомовних слів.

Діалектними словниками є словники, у яких подана лексика територіальних діалектів, її значення і слововживання. За способом пояснення значень більшість діалектних слоників належить до словників тлумачного типу.

За обсягом відтворення лексики й семантики діалектні словники поділяються на тематичні та загальні.

Тематичні діалектні словники репрезентують лексику однієї тематичної групи (напр.: Берлізов А.А. Лексика рибальства українських говорів Нижнього Подністров'я, - Чернігів, 1959; Аркушин Г.Л. Мисливська лексика західноподільського говору. Матеріали до «Лексичного атласу української мови» У кн.: Дослідження з української діалектології - К, 1991).

Загальні діалектні словники об'єднують лексику безвідносно до її тематичного поділу (Онишкевич M.R Словник бойківських говірок, ч. 1-2. - К., 1984; Чабаненко В.А. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини, т 1-4. - Запоріжжя, 1992; Никончук М.В. Матеріали до Лексичного атласу української мови. Правобережне Полісся. - Київ, 1979; Лисенко П.С. Словник поліських говорів - Київ, 1974).

Як правило, діалектні словники будують за диференційним принципом щодо норм літературної мови: вони охоплюють лексику, яка відсутня у словниках літературної мови або в діалектній мові має відмінності морфемної будови та значення.

Створення діалектних словників повного типу, який подавав би всю лексику діалекту безвідносно до літературної мови, припускається лише теоретично, але на практиці це ще не реалізовано. Базу діалектних словників становлять записи діалектного мовлення у вигляді текстів чи відповідей на питання програми, а також фольклорні тексти та, зрідка, твори художньої літератури. Характером джерел зумовлюється повнота відтворення лексикографічною працею словникового складу й семантики.

Специфічною ознакою діалектних словників є локалізація лексики — співвіднесення з конкретним діалектом, говіркою у мовному просторі; у словникову статтю включається інформація про зону поширення лексеми чи її окремого значення. Діалектні словники відбивають лексику в її формальній і семантичній багатоманітності, яка співвідносна з різними етапами розвитку мови, зокрема, збережену діалектами найдавнішу лексику, відсутню у літературній мові.

Діалектні словники є також базою для дослідження територіальної диференціації мови на лексичному і семантичному рівнях, історії словникового складу, етимології, словотворенні, акцентології, текстології давніх писемних пам'яток і творів художньої літератури, а також під час вивчення історії побуту, матеріальної й духовної культури народу. Тому вони становлять особливу цінність для лінгвістики, літературознавства, етнографії, історії.

Різновидом діалектної лексикографії є ідеографічні регіональні словники - атласи, побудовані за гніздовим способом; словникова стаття об'єднує всі лексеми, які реалізують певне поняття у досліджуваних говірках: Никончук MB, Матеріали до лексичного атласу української мови. Правобережне Полісся. К., 1979; Никончук М.В. Сільськогосподарська лексика правобережного Полісся. К., 1985; Куриленко В. М. Лексика тваринництва поліських говорів. Суми, 1991).

У більшості діалектних словників подано не лише лексику, а й фразеологію діалектів; окремі словники обмежуються лише фразеологією (Франко І. Галицько-руські народні приповідки, т. 1-3 Л , 1901-10; Доленко М.Т. Материалы для словаря диалектических фразеологизмов Подолья. В кн.: Вопросы фразеологии, в 8 - Самарканд, 1975; Вархол Н., Івченко А. Фразеологічний словник лемківських говірок Східної Словаччини. - Пряшів. 1990; Ужченко В.Д. Матеріали до фразеологічного словника східнослобожанських і степових говірок Донбасу. - Луганськ, 1993).

Треба додати, що в Інституті української мови НАН України знаходиться діалектна картотека — картотека, створена на основі записів говірок за різними питальниками у населених пунктах України та в етнічно українських селах, що перебувають на території інших держав. Формування її почалося зі збирання матеріалу до «Атласу української мови» (АУМ) у 1948 р. Картотека зберігається у відділі діалектології інституту.

Діалектна картотека містить картотеку АУМ — понад 1,5 млн карток. На стадії формування перебувають картотеки «Загальнослов'янського лінгвістичного атласу» (ЗЛА), «Лексичного атласу української мови» (ЛАУМ), «Лінгвістичного атласу Європи» (ЛАЄ), «Словника українських народних говорів» (СУНГ), зберігаються картотеки МОнишкевича і М.Грицака. На базі картотеки створено АУМ у трьох томах (видано т. 1-2, 1984-88), створюються багатотомні «Загальнослов'янський лінгвістичний атлас» та «Лінгвістичний атлас Європи» (у фонетико-граматичній серії вийшли вип. 1-3, 1988-94, у лексико-словотвірній серії - вип. 1, 1988).

Картотека поповнюється також за рахунок розписування етнографічних описів, регіональних лексикологічних та лексикографічних праць (опублікованих та рукописних), творів художньої літератури, в яких використано діалектизми, надходжень від окремих записувачів. Станом на 2000 р. загальний обсяг діалектної картотеки — близько 4,5 млн карток.

Одним із різновидів тлумачних словників є словники іншомовних слів, у яких подається пояснення слів іншомовного походження, слів, що на тому чи іншому мовному рівні зберегли сліди вихідної мови і відчуваються в українській мові як чужі (на відміну від запозичених, тобто засвоєних, слів). У словниках іншомовних слів переважно зазначається джерело запозичення - мова, з якої або через яку слово прийшло.

В Україні початок реєстрації та пояснення іншомовних слів можна датувати XV ст., коли в пам'ятках української писемності завилися так звані глосарії. Першою спробою створення оригінального українського словника іншомовних слів був «Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів» В.Доманицького (1906), в якому подано близько 1500 слів, що найчастіше зустрічаються в книжках, газетах та журналах.

Набагато ширше і ґрунтовніше опрацьовані слова і вислови іншомовного походження в «Словарі чужих слів. 12.000 слів чужого походження в українській мові» З.Кузелі та М.Чайківського (1910, 2-е вид. - К.-Лейпциг, 1918). Як додаток до основної частини словника наведено «Чужі слова і звороти, що пишуться латинськими буквами» з їх українськими відповідниками.

Пізніше з'явилися: невеликий «Словник чужомовних слів, що увійшли в мову українську» (1924), «Словник чужомовних слів» за ред. О.Бадана-Яворенка (1932, укладачі І.Бойків, О.Ізюмов, Г.Калишевський, М.Трохименко), а також переклад українською мовою російського видання «Словника іншомовних слів» за ред. І.Льохіна і Ф.Петрова (1951).

Цікавим прикладом словників іншомовних слів є «Словник чужослів. Знадібки» Павла Штепи (Торонто, 1977) - перша спроба української еміграції подати українські відповідники до чужослів. Словник має 16.000 чужослів і 70.000 українських відповідників до них.

Найповнішим і найдокладнішим у сучасній українській лексикографії є «Словник іншомовних слів» за ред. О.Мельничука (1974, вид 2-е, випр. і доп., 1986, близько 25.000 слів). »

У 2000 р. вийшов «Словник іншомовних слів» (Л.О.Пустовіт та інші - К.: Довіра, 2000) за ред. Л. Пустовіт. Видання охоплює загальновживану лексику і загальнопоширені терміни з різних галузей знань, серед яких і нещодавно зафіксовані нові слова та значення слів. Словникова стаття подає тлумачення слова, етимологію (довідку про його походження), найуживаніші фразеологічні сполуки й термінологічні словосполучення. У словнику враховано зміни, унесені в український правопис 1993 року. Наприкінці видання подано іншомовні слова і вирази, уживані в латинському написанні.

Серед діалектних словників виокремлюють загальні та регіональні словники.

Особливим видом тлумачних словників можна вважати словники синонімів, антонімів, омонімів і паронімів, а також такий тлумачний словник, в одній словниковій статті якого розміщують близькі за значенням слова – синонімічні ряди.

Словники, що подають ряди синонімів, переважно за алфавітним розташуванням головних членів (домінант), називаються синонімічними. Синонімічні словники містять або тільки лексичні синоніми (із залученням словотвірних), або лексико-фразеологічні, або тільки фразеологічні.

В історії лексикографії відомі спроби називати синонімічними перекладні словники (напр., в Україні у 2-й половині 17 ст. створено невеликий словник «Синоніма славеноросская», в якому слова тогочасної української мови пояснюються «синонімічними» - церковнослов'янськими - словами) або зіставні словники кількох мов, напр., «Словник вибраних синонімів в основних індоєвропейських мовах» К.Д.Бака (Чикаго, 1949). Є також перекладні синонімічні словники, у яких до синонімічного ряду однієї мови добирається відповідний ряд іншої мови (напр., «Русско-украинский словарь синонимов» К., 1995).

Але здебільшого словники синонімів — це одномовні словники. За способом подання матеріалу синонімічні словники бувають кількох типів — від суто реєстраційних, синонімічних словопокажчиків без тлумачень, стилістичних та граматичних характеристик, ілюстрацій тощо до докладніших словників пояснювального типу. Вони різняться також за розумінням синонімії і, відповідно, за охопленням синонімів: від досить широкого трактування, характерного, зокрема, сучасним зарубіжним словникам з їх градацією синонімічності від «справжніх» синонімів до «аналогічних» або «псевдосинонімів», до вужчого.

Синонімічні словники української мови почали виходити в світ тільки з середини XX ст. (проте слід зауважити, що українські синонімічні ряди наводилися в перекладній частині іншомовно-українських словників, особливо широко — в академічному кількатомному «Російсько-українському словнику» 20-х pp.).

Можна назвати кілька словників синонімів української мови (для порівняння слід сказати, що кількість синонімічних словників деяких західноєвропейських мов становить десятки і навіть сотні), автори яких виходять в основному з вужчого розуміння синонімії, інтерпретуючи її, утім, не зовсім однаково. Це —- «Короткий словник синонімів української мови» П.Деркача з доопрацюванням С.Левченка (1960, 1993), який містить близько 4280 рядів зі стислим поясненням синонімів, їх сполучуваності, зі стилістичними позначками, без ілюстрацій; «Матеріали до синонімічного словника української мови» А.Багмета, опубліковані у журналі «Вітчизна» (1959-62, літери А-Н), а пізніше у журналі «Україна» (літери О-ГЇ), у такому незавершеному варіанті, але після певного редагування, під назвою «Словник синонімів української мови» (т. 1) вони були видані у США (Нью-Йорк, 1982), тут досить багатий добір синонімів з поясненням у ряді випадків їхніх значень та прикладами, але без належної систематизації матеріалів, без граматичних і переважно без стилістичних характеристик; «Синонімічний словник-мінімум української мови» В.Ващенка (1972), який містить близько 840 рядів без пояснень та інших характеристик (цей словник можна назвати словопокажчиком до української синоніміки); «Практичний словник синонімів української мови» С.Караванського (1993) з найбільшою кількістю на той час опублікованих синонімічних рядів (у вихідних даних зазначено близько 15.000 рядів, але насправді їх близько 12.000). який спирається на досить широке розуміння синонімії (з поданням описових словосполучень, родо-видових відношень) без достатньої систематизації матеріалу.

Останнім часом в Інституті української мови НАН України створено «Словник синонімів української мови» (автори. А.А.Бурячок, Г.М.Гнатюк, С.І.Головащук та інші; близько 9.200 рядів; т. 1-2, 1999-2000).

У словнику подається синонімічне багатство української мови (на матеріалах літературної мови XIX - XX ст., діалектної та народнопоетичної лексики) із семантичними, граматичними, стилістичними характеристиками синонімів та прикладами їх уживання в контексті. Він є найповнішим за ступенем опрацювання зібранням української синоніміки. Цю працю створено на базі спеціально укладеної картотеки, сформованої на матеріалах авторитетних словників української мови, лексичної картотеки Інституту української мови НАН України, мовознавчих досліджень синоніміки української мови. Уживання синонімів ілюструється типовими для них контекстами - цитатним матеріалом із художньої, публіцистичної, наукової та ін. літератури й словосполученнями.

Якщо названі синонімічні словники дуже обмежено або зовсім не подають фразеологію, то «Словник фразеологічних синонімів» М.Коломійця і Є.Регушевського (1988) містить понад 300 рядів фразеологічних синонімів з докладною їх характеристикою та багатим ілюстративним матеріалом.

Інші типи лінгвістичних словників. Типологія словників не обмежується загальними й частковими словниками. На відміну від тлумачних словників, у яких словникові статті розташовують за абеткою заголовкового слова, у словниках-тезаурусах (інша назва - ідеографічні словники) лексику розташовують за тематичним принципом.

Термін тезаурус має ще два значення. Одне з них – дуже повний, найповніший словник; друге значення стосується не лексикографії, а теоретичної семантики, а також теорії знань і теорії комунікації: тезаурусом називають усю сукупність знань, які має людина.

Як словникова стаття виступають цілі таксони – групи лексем, об’єднаних за близькістю значення. Фактично таксони є семантичними полями. Найвідоміший – П.М.Роже “Roget’s thesaurus of English words and phrases” (перше видання 1852 р.).

Незважаючи на наявність такого класичного зразка, як тезаурус Роже, принципи побудови тезаурусів залишаються дискусійними. Одна з основних проблем побудови тезаурусів полягає в тому, що у принципі будь-який семантичний компонент у плані змісту слова може слугувати підставою для створення окремого таксону. Наприклад, дієслово обманювати потрапляє не лише до очевидної тематичної рубрики «БРЕХНЯ», але й до можливих таксонів «ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ», «НЕКООПЕРАТИВНІСТЬ ПОВЕДІНКИ», «ЕТИЧНІ НОРМИ», «ЗЛОЧИН» тощо. Друга пов’язана з деревоподібною структурою поняттєвих рубрик тезаурусу (таксонів). Деревоподібне представлення передбачає строгу ієрархію понять. Однак семантичні зв’язки у лексиці не обмежуються відношеннями «рід-вид». Лексичні одиниці можуть пов’язуватися імплікативними, темпоральними, казуальними відношеннями, відношеннями асоціації, обґрунтування, пояснення, екземпліфікації тощо. Множинність семантичних відношень між словами вказує на те, що для тезаурусу кращою є структура семантичної мережі, яка, проте, суттєво змінює уявлення про класичну схему тезаурусу. За такого методологічного підходу таксони (рубрики) тезаурусу не утворюють єдиної деревоподібної структури, а пов’язані між собою комплексом покликань.

Третя проблема стосується принципів формування термінальних таксонів тезаурусу. Необхідним є розроблення загальних правил, за якими одні компоненти плану змісту слова формують таксон у словнику, а інші – ні. Це вимагає розроблення складних правил вибору таксоноутворювальних смислів. Зрозуміло, що вони мають бути більш важливими, комунікативнозначущими, ніж інші. мати велику семантичну вагу, високий ступінь обов’язковості присутності у плані змісту.

Під час побудови тезаурусів виникає й інша нетривіальна проблема – розподіл наївного й наукового погляду на світ. Деякі тезауруси використовують шлях наукової структуризації світу, за яким, наприклад, іменник кит не потрапить до розділу «РИБИ», хоча наївна свідомість у тому чи іншому вигляді пов’язує китів зі світом риб.

Словники-тезауруси, укладені на матеріалі конкретних предметних галузей, широко застосовують у системах автоматичного пошуку. Інформаційно-пошукові тезауруси утворюють основу інформаційних мов, за допомогою яких кодуються документи в інформаційній системі.

Двомовні чи перекладні словники. Перекладними словниками називають словники, у яких до реєстрових слів однієї мови подаються відповідники іншою мовою, тобто заголовні слова вихідної мови перекладаються лексичними засобами іншої мови. Основне завдання словників цього типу полягає в забезпеченні розуміння тексту іноземною мовою, його перекладу на рідну мову. Складнішою виявляється зворотна задача – переклад тексту рідною мовою на іноземну мову.

Перекладні словники поділяються на загальномовні, або філологічні, і спеціальні (термінологічні). Крім двомовних, є багатомовні перекладні словники, які, зокрема, досить зручні для практичного вивчення кількох іноземних мов (напр., лексичні мінімуми різних мов), для наочного зіставлення різномовних термінів окремих галузей науки, техніки тощо і перекладу їх потрібною мовою.

Первісним зразком перекладної лексикографії у східних слов'ян умовно можна вважати доданий до новгородського списку Кормчої грамоти 1282 р. реєстр давньоєврейських та грецьких власних імен і окремих слів, виписаних з релігійних книг, для кращого розуміння яких подається переклад або пояснення їх лексичними засобами тодішньої народної мови. Проте такі реєстри-словнички мали ще багато рис словника тлумачного типу.

Перекладним словником, з яким пов'язують початок української лексикографії був «Лексиеь» Лаврентія Зизанія (1596), у якому реєстрові «словенські» слова перекладено на «діялект руський». Перекладним у своїй основі словником був «Лексикон» Памва Беринди (1627), у першій частині якого до слів вихідної церковнослов'янської мови наводилися відповідники й пояснення «мовою простою», тобто тогочасною українською.

Протягом 2-ї половини 17 ст. і 18 ст. в Україні з'являються нові словники, реєстр яких складається із слів «мови простої» - поєднання живої і книжної української мови з їх перекладом або тлумаченням мовою «словенською». Найдавнішим рукописним словником такого типу з реєстром близько 5000 слів був знайдений і надрукований у 1889 р. П. Житецьким «Словарь книжной малорусской речи по рукописи XVII века», відомий у науковій літературі під назвою «Синоніма славенороская».

До перших українсько-російських словничків, що дали поштовх творенню низки аналогічних праць належить «Изъяснение малороссійскихь реченій» Ф.Туманського (1793), в якому до виписаних автором з двох історичних документів 333 слів старої української мови подано російські відповідники. Подібне зібрання українських слів з російськими відповідниками є в «Енеїді» І.Котляревського (1798), при «Грамматике малоросийскаго нарЬчія» О.П.Павловського (1818) та ін.

Видання в Україні власне перекладних російсько-українських словників розпочалося публікацією невеликого за обсягом «Опыта русско-украинского словаря» М.Левченка (1874). Значно більшим за реєстром (близько 37.000 слів) і використанням лексичних джерел був «Словарь російсько-український» МюУманця та А.Спілки (псевдонім і Г.Комарова й спілки його кореспондентів, т. 1-4, Львів, 1893-98). Дещо більший обсяг (близько 40.000 слів) має «Русско-малороссийский словарь» Є.Тимченка (т.1-2, 1897-99), що базувався на лексичному матеріалі академічного «Словаря церковнославянского и русского языка» (1847) і «Толкового словаря живого великорусского языка» В. Даля у російській частині, а в українській використовував лексикографічні праці попередників, зокрема «Малорусько-німецький словарь» Є.Желехівського та С. Недільського (т. 1-2, 1885-86). Останній належить до найбільших українсько-іншомовних словників, що вийшли до 1917. Найвидатнішою працею української лексикографії до 1917 р. є українсько-російський «Словарь української мови» за ред. Б.Грінченка (т. 1-4, 1907-09).

Інтенсивного розвитку набула перекладна лексикографія, починаючи з 1917 р. Це переважно російсько-українські та українсько-російські словники. До середини 30-х років XX ст. вийшло понад дванадцять таких словників різних авторів (В.Дубровського, С.Іваницького і Фю Шумлянського, О.Ізюмова, М.Йогансена, М.Наконечного, К. Німчинова, Б. Ткаченка, Л.Савченка, З.Маньківського та М.Щербака, М. Гладкого та ін.).

На окрему увагу заслуговує надзвичайно багатий на фактичний матеріал академічний «Російсько-український словник», що укладався під кер. А.Кримського і залишився незавершеним (з чотирьох запланованих томів у 1924-33 pp. вийшло три з реєстром на літери А-П). Певною мірою цей словник став базою для наступної роботи в АН УРСР над російсько-українськими словниками, що з'явилися 1937 і 1948 pp. «Російсько-український словник» (1948) кілька разів перевидавався і протягом двох десятиліть (до публікації у 1968 р. академічного «Російсько-українського словника» в 3 томах) правив за універсальну лексикографічну працю, яка навіть у чомусь заступала відсутні на той час словники інших типів — правописний, акцентологічний, фразеологічний, синонімічний та ін.

Таку роль відіграв й «Українсько-російський словник» (т. 1-6. 1953-63), що за обсягом опрацьованої в ньому лексики (121.690 слів) майже вдвоє перевищував реєстр словника Б.Грінченка.

Є низка перекладних словників, де разом з українською в першій чи другій частині лексикографічно опрацьовуються західноєвропейські мови: словники англійсько-українські й українсько-англійські М.Подвезька, М.Балли (1955, 1957, 1974), за ред. Ю.Жлуктенка (1978) та ін.; французько-українські й українсько-французькі О.Андрієвської та Л.Яворської (1955, 1963); німецько-українські й українсько-німецькі І.Шаровольського (1929), В.Лещинської та ін. (1959), за ред. Е Лисенко (1978, 1989) та ін.; двотомний (у 3 книгах) «Польсько-український словник» за ред. Л.Гумецької (1958—60), «Болгарсько-український словник» І.Стоянова і О.Чмир (К, 1988), «Чесько-український словник» (т. 1-2, 1988-89), підготовлений Інститутом мовознавства АН УРСР у співпраці з чеськими колегами «Угорсько-український словник» (1961) та ін.

Низку перекладних словників випустили в світ зарубіжні видавництва: «Словник українсько-італійський» Є.Онацького (Рим, 1941), «Українсько-німецький словник» З.Кузелі і Я.Рудницького (Лейпциг, 1943), «Українсько-англійський словник», укл, К.Андрусишин і Я.Кретт (Саскатун, 1955, ост. вид. - 1990), «Українсько-польський словник» за ред. Є.Грабця і П.Зволінського (Варшава, 1957), «Українсько-словацький словник» І. Попе ля (Братислава, 1960) і «Словацько-український словник» ПБунганича (Братислава, 1985), «Українсько-угорський словник» Л.Катона (Будапешт, 1963), «Румунсько-український словник» (Бухарест, 1963) і «Українсько-румунський словник» за ред. Г.Кокотайла (Бухарест, 1964) «Українсько-хорватський або сербський та хорватсько- або сербсько-український словник» А.Менац і А.Коваль (Загреб, 1979), 2-томний «Українсько-чеський словник» А.Куримського, Р.Шишкової, Н. Савицького (Прага, т. 1, 1994, т. 2, 1996), «Українсько-китайський словник» (Пекін, 1990), «Українсько-японський словник» Ш.Бондаренка ш Хіно Такао (К., 1997) та ін.

Як свідчать семантичні та психолінгвістичні дослідження, сфера асоціативних відношень у лексиці утворює особливу достатньо стійку систему. Вона є об’єктом опису в асоціативних словниках. Словникова стаття такого словника – це лексема-стимул, поряд із якою подано упорядкований перелік реакцій (за частотністю появи чи за абеткою), отриманих під час психолінгвістичного експерименту.

У частотних словниках вказують частотність вживання слів у спеціально сформованій представницькій вибірці текстів.

http://www.mova.info/Page.aspx?l1=57

Частотний словник сучасної української поетичної мови продовжує серію частотних словників української мови. Словник репрезентує лексику поетичної мови, одержану на вибірці з поезій кращих українських митців кінця ХХ ст. обсягом 300тис. слововживань.

У масиві поетичних текстів довжиною 300 000 слововживань зафіксовано 31194 різних слова або 69012 різних словоформи.

Частотний словник українського публіцистичного стилю – 2004 укладений за матеріалами центральних та обласних газет «Українська Правда», "Україна молода", "Голос України", "Дзеркало тижня", "Наша Газета+", «Львівська газета», "Рівне вечірнє", «ПРАВДА», «Критика», «Контекст», «Коментар», «Церква і молодь», виданих протягом кінця 2003 та всього 2004 року.

Частотний словник сучасної української прози – перший із серії частотних словників сучасної української літературної мови. Він базується на принципах, спільних для всієї серії частотних словників сучасної української мови. Обстежуваний масив текстів повинен бути максимально однорідним, тому тексти ЧС обмежуються хронологічно періодом від 1945 до 1970 р. Для забезпечення вимоги однорідності окремо наводяться дані про частоту лексики у мові персонажів та авторській мові. У словнику опрацьовано 500 тисяч слововживань з 25 прозових текстів (Редакційна колегія: В.І.Перебийніс, М.П.Муравицька, Н.П.Дарчук, В.І.Критська, Л.В.Орлова; програмне забезпечення: В.М.Сорокін).

Частотний словник сучасної української публіцистики є першою в українській лексикографічній практиці роботою, яка відтворює лексичний склад мови періодичних видань з повними статистичними характеристиками вживаності кожного слова реєстру. На підставі одержаних статистичних даних можна визначити шар лексики, характерний для публіцистичного стилю, виявити неологізми і шляхи їх утворення, а також не властиві українській мові слова, небажані для широкого вжитку. Це сприятиме формуванню необхідних навичок користування лексичним багатством рідної мови і, як наслідок, розвиткові і вдосконаленню мови суспільно-політичного спілкування.

У масиві публіцистичних текстів довжиною 300 000 слововживань зафіксовано 20824 різних слова або 42748 різних словоформи

Частотний словник з тематики трьох наукових галузей - мовознавства, літературознавства та філософії (далі ЧН) є першим частотним словником наукового стилю (укладено у 2001 році). Він продовжує серію частотних словників української мови, розпочатою у 1981 р. Частотним словником сучасної української художньої прози (у 2 тт., відп. ред. В.С.Перебийніс. К., Наук. думка ), який був укладений колективом авторів Відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства НАНУ.

Особлива галузь словникарства - історичні та етимологічні словники. Завдання історичного словника вичерпно сформулював Л.В.Щерба: «Історичним за повним розумінням цього терміна був би такий словник, який давав би історію всіх слів упродовж певного відрізку часу, починаючи з тієї чи іншої певної дати чи епохи, причому вказувалося би не лише виникнення нових слів і нових значень, але й їхнє відмирання, а також видозміна» (Щерба, 1974, с. 303).

Етимологічні словники мають на меті пояснити походження слів.

Етимологічні словники - це словники, що містять основи відомості про походження (етимологію) слів однієї мови чи групи або сім'ї споріднених мов. Є різні види етимологічних словників, зокрема виразно розрізняються короткі (популярні, шкільні) і повні (наукові).

Короткий етимологічний словник має обмежений реєстр слів відзначається загальнодоступним викладом словникової статті відсутністю бібліографічних посилань у статтях.

Науковий етимологічний словник відзначається більшим (іноді максимальним) реєстром слів, докладнішим аналізом різних точок зору н етимологію відповідного слова, наявністю бібліографії. Реєстр наукового етимологічного словника однієї мови складається лише зі елі літературної мови або, частіше, поряд з ними містить у більшому ч меншому обсязі також слова діалектні (напр., «Етимологічний словни української мови» ЕСУМ, т. 1-7. - К., 1982-2000; An etimologia dictionary of the Ukrainian language, v. 1-2. - Winnipeg-Ottawa, 1972-8^ Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі К:., 1985).

Численні відмінності між різними етимологічними словниками наукового типу виявляються у будові словникових статей. В етимологічних словниках групи або сім'ї споріднених мов роль реєстрового слова в статті виконує реконструйоване слово відповідної прамови або його основа чи корінь.

Підготування етимологічних словників української мови розпочалася порівняно недавно. У 1962-82 pp. у Вінніпезі (Канада) з'явився «Етимологічний словник української мови» Я.Рудницького у 2 томах (англійською мовою). На той час уже були «Етимологічний словник слов'янських мов» Ф.Міклошича (1886, німецькою мовою), «Слов'янський етимологічний словник» Е.Бернекера (1908-15, німецькою мовою, доведений до середини літери М), етимологічні словники російської мови М.Горяєва (1892, 1896), М.Фасмера (т. 1-3, 1950-58, німецькою мовою, російський переклад О.Трубачова, т. 1-4, 1964-73), польської мови А.Брюкнера (1927), чеської мови Й.Голуба і Ф.Копечного (1952), чеської і словацької мов В.Махека (1957), болгарської мови С.Младенова (1941) та ін. У цих словниках і в численних публікаціях О.Потебні, Г.Ільїнського, Л.Булаховського та ін. містилися також етимологічні дані про українські слова, які враховувалися при укладанні етимологічних словників української мови.

Історичні словники подають з поясненням та документацією лексику давніх писемних пам'яток.

В українському мовознавстві першою спробою створення історичного словника був короткий словник, укладений Є.Тимченком на базі 34 джерел і 60-тисячної картотеки ще на початку XX ст., але не опублікований; рукопис зберігся в Інституті української мови НАН України. У 1919 р. створено Комісію для укладання історичного словника української мови (при УАН) на чолі з Є.Тимченком, яка повинна була скласти реєстр словника на підставі всього мовного матеріалу пам'яток української мови від найдавніших часів до 19 ст. Поставлене завдання виявилося надто широким, тому комісія ухвалила видати зібраний матеріал у 4-5 томах.

У 1930 і 1932 pp. у Києві-Харкові вийшли друком 2 зошити 1-го тому «Історичного словника українського язика» (увійшло понад 10.000 слів від «А» до «жяловати») Словник побудовано на багатому матеріалі: у ньому використано близько 400 пам'яток. Однак добір їх здійснено некритично: мало використано рукописних джерел, а також пам'яток 14— 15 ст., поза увагою залишилося чимало цінних джерел, розмежування українських і білоруських пам'яток проведено за територіальним, а не за мовним принципом.

У 1977-78 pp. вийшов друком «Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.» (т. 1-2) за ред. Л.Гумецької. Словник створено на базі 939 пам'яток ділового стилю. Він побудований за принципом тезауруса. У ньому подана вся апелятивна та ономастична лексика. Застосовано кілька нововведень: у заголовне слово винесені всі фонетичні та графічні варіанти, запроваджена цифрова статистика при кожному реєстровому слові, його значеннях, відтінках, фонетичних і дублетних граматичних формах, послідовно враховані мовні факти з різних територій поширення української мови; поданий повний перелік усіх граматичних форм та ін.

З 1975 р. група мовознавців Інституту суспільних наук АН УРСР (від 1993 р. — Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України) у Львові готує «Словник української мови XVI - першої половини XVII ст». У 1983 р. опубліковано його пробний зошит, а 1994 - 99 pp. ще 6 випусків (А-Г),

Терміном словник мовних форм можна назвати кілька різних типів словників, які фіксують здебільшого особливості форми слів та словосполук, тоді коли їхніх тлумачень або не подають зовсім, або вони відіграють лише допоміжну роль. Звичайно такі словники відіграють роль довідників, необхідних для правильної побудови мовних висловів тією чи іншою мовою (зокрема під час автоматичного синтезу текстів).

Найвідоміші серед таких словників - орфографічні (які фіксують нормативне написання) та орфоепічні (які фіксують нормативну вимову).

Інші види словників форм розраховано здебільшого на спеціалістів чи на використання під час навчання. Такими є словники, що відображають процеси словотворення (словотвірні та морфемні словники, які показують, як слова складаються із частин, а також ці словники інвентаризують такі частини), і словозміни (граматичні словники, які створюють для тих мов, у яких, як в українській мові, слово може виступати у різних граматичних формах).

За своєю метою (допомогти висловлюватися правильно) до словників мовних форм подібні словники, предметом спеціального опису в яких є особливості вживання мови. Їх можна назвати словниками мовленнєвого вживання. Двома основними різновидами таких лексикографічних видань є словники труднощів та словники сполучуваності.

Ономастикони. Ще один клас словникових видань становлять різноманітні словники власних назв. Ономастичними словниками називають словники або списки, складені, як правило, окремо для різних категорій власних назв - антропонімів, топонімів тощо з лінгвістичними та екстралінгвістичними поясненнями. Найпоширенішими є антропонімічні словники, які містять власні імена та прізвища.

Систематичне збирання українських власних назв, їх тлумачення, уніфікація написання, підготування адміністративних карт і адміністративно-територіальних довідників України розпочинається у 20-х pp. XX ст. Опубліковано: «Короткі правила правопису. Словнички імен, географічних назв, назв різних установ» Г.Голоскевича (1925), «До правопису українських прізвищ» Ф.Дем'янчука (1927), «Адміністративна карта Української РСР. Покажчик географічних назв» (1941, упоряд. А.Ярошевич) тощо. У 50-х pp. активно укладалися загальноукраїнські та регіональні словники власних назв, у яких подавалася й ономастична етимологія.

Сучасна українська ономастична лексикографія включає різні види словників власних назв, серед них словники українських антропонімів, гідронімів, ойконімів тощо.

Словники власних імен людей (антропонімічні словники) репрезентовані: українсько-російським і російсько-українським «Словником власних імен людей» (1954, 1967, 1972), що подає 532 чоловічих і 314 жіночих імен у їх основних варіантах, а 5-е видання за ред. ЛСкрипник (К, 1976) уміщує 602 чоловічих і 443 жіночих сучасних офіційних імен українців, а також 649 застарілих (доповнене розділом «Походження найпоширеніших імен людей»), «Довідником українських прізвищ» Ю.Редька (1969), «Антропонімією Закарпаття» П.Чучки (1970; зібрано і проаналізовано 30.000 антропонімів корінного українського населення Закарпаття), «Сучасними українськими прізвищами» Ю.К.Редька (К., 1966), «Власними іменами людей» Л.Г. Скрипник, Н.П.Дзятківської (К, 1986, 2-е вид. - 1996 р.) та ін.

До словників географічних назв (топонімічних словників) належать:

1. Власне топонімічні словники різного спрямування, в яких зібрано всі географічні назви певної території чи певного періоду (напр., «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» І.Железняк, А.Корепанової, Л.Масенко, О.Стрижака, 1985) або різні географічні назви (напр, «Українсько-російський словник-довідник географічних назв Української РСР» В.Нежнипапи, 1971; «Топонімічний словник-довідник Української РСР» М.Янки, 1973) і под.

2. Словники гідронімів (гідронімічні словники), серед яких «Каталог річок України» (1957), а також «Словник гідронімів України» (1979) — перше порівняно повне зібрання (понад 20.000 основних і майже 24.000 варіантних) назв річок, струмків та ін. водотоків, оформлених відповідно до їхніх літературно-нормативних, історично-лінгвістичних та географо-локалізаційних характеристик; містить низку покажчиків, що репрезентують матеріали різних мов. Видано регіональні словники.

«Назви річок Полтавщини» О.Стрижака (1963), його ж «Назви річок Запоріжжя і Херсонщини» (1967); «Топонімія Буковини» Ю.Карпенка (1973) — гідронімічний словник, що включає історично-етимологічний опис назв 887 річок Чернівецької області; «Гідроніми Нижнього Подністров'я» за ред. Ю.Карпенка (1981) - історико-етимологічний опис 428 гідрооб'єктів (516 назв) лівобережного басейну Нижнього Дністра; «Назви річок Інгуло-Бузького басейну» Л.Масенко у кн.: «Власні назви і відтопонімні утворення Інгуло-Бузького межиріччя» В.Горпинича, В Лободи, JL Масенко (1977), значний лексичний матеріал зібраний у працях: «Голубі перлини України» Г.Швеця (1969, присвячена гідронімії стоячих вод), «Словотворчі типи гідронімів басейну Нижньої Десни» А.Корепанової (1973) та ін.

3. Словники ойконімів (власних назв поселень - міст, селищ, сел, висілків, хуторів) репрезентовані довідниками адміністративно-територіального поділу УРСР (1945, 1969, 1973, 1987 та ін.), списками населених пунктів областей (1925-26, 1946, 1970 і пізніших), а також історично-етимологічними словниками ойконімів: «Топоніміка гірських районів Чернівецької області» (1964) - опис назв 325 населених пунктів Гуцульської частини області, «Топонімія східних районів Чернівецької області» (1965) - опис назв 186 населених пунктів, «Топонімія центральних районів Чернівецької області» Ю.Карпенка (1965) – опис назв 239 населених пунктів і «Топонімія Дніпро-Бузького межиріччях (1976) - опис назв понад 1200 населених пунктів Миколаївської Херсонської, Кіровоградської областей, «Назви населених пунктів Правобужжя» В.Лободи у кн.: «Власні назви і відтопонімні утворення...) В.Горпинича, В.Лободи, Л.Масенко (1977); «Топонімія північно-східно Одещини» (1975), «Топонімія південно-східної Одещини» (1978) та ін.

4. Словники ергонімів (назв різних видів праць) — поодинокі службові довідники типу «Землекористування радгоспів УРСР» (1971).

5. Словники відтопонімних утворень (прикметників, назв жителів): «Топоніми, відтопонімічні прикметники, назви жителі] (Вінницької, Миколаївської, Кіровоградської та Черкаської областей)) В.Горпинича у кн. «Власні назви і відтопонімні утворення...) В.Горпинича. В.Лободи, Л.Масенко (1977).

Нетрадиційні типи лінгвістичних словників. Особливо належить відзначити словникові видання, у яких здійснено спробу лексикографування не зовсім мовного матеріалу. Одна з таких не зовсім звичних сфер лексикографічного опису містить епітети, порівняння, метафори. Наявні у цій сфері видання, як правило, спираються не традицію (якої й нема), а на обраний теоретичний підхід, який й визначає спосіб словникового подання.

Виходить за межі стандартного уявлення про словник й авторська лексикографія, метою якої є словниковий опис лексичних особливостей індивідуального стилю (ідіостилю) письменника. Такі словники мають значення як для вивчення творчості самого письменника, так і для дослідження відповідного етапу історії національної літературної мови та суспільної атмосфери того періоду. В авторських словниках в ідеальному випадку фіксують всі слова, представлені у творах того чи іншого автора (часто залучаючи тексти варіантів, листів, нотаток).

Без сумніву, словники мови письменників створюються насамперед на матеріалі творчості провідних постатей в історії національних літератур і культур. Це, зокрема, словники мови творів В.Шекспіра, М.Сервантеса, Й.В.Гете, О.Пушкіна, А.Міцкевича, Т.Шевченка, М.Емінеску, Х.Ботева, М.Горького та інших.

За поданим мовним матеріалом словники мови письменників поділяються, по-перше, на:

1) словники повного, тезаурусного типу, що містять лексику (в тому числі індивідуальну, авторську, ненормативну) усієї чи майже всієї творчості письменника, опублікованої (як правило, за останніми прижиттєвими або іншими авторитетними виданнями) і рукописної (листування, щоденники і т. ін., але чернетки та варіанти творів, ділові папери автора до словників часто не залучаються), або всю лексику одного твору чи добірки творів («Словник мови Шевченка» томи 1-2, 1964, «Словарь языка русских произведений Шевченко», томи 1-2, 1985-86, який подає українську лексику його творчості);

2) словники диференційного. вибіркового типу, що подають мову творів письменника за певними аспектами («Епітети поетичної мови Т.Г.Шевченка» В.Ващенка, 1982; «Словник рим Є.П.Гребінки» І.Гурина, 1992).

По-друге, за названим принципом словники мови письменників поділяються на ті, що подають не тільки загальні, а й різні розряди власних назв (особові імена та прізвища, географічні назви тощо) — це словники філологічно-енциклопедичного типу, і ті, що обмежуються загальними назвами, за винятком хіба що міфологічних та переосмислених власних назв і фразеологізмів з власними назвами,

За повнотою інформації, що подається до слова, словники мови письменників поділяються на власне словники, які будуються за принципом словників тлумачного типу (з поясненням значень слів, їх ілюструванням, з можливими граматичними і стилістичними характеристиками) з елементами частотного і граматичного словників (із зазначенням частотності слововживання та наявних у тексті словоформ), і словопокажчики до мови письменників (із зазначенням місцезнаходження слова в тексті, іноді частотності його вживання) та конкорданси.

Конкордансами називають словники, у яких біля кожного слова подано контекст, що ілюструє всі його слововживання. Укладаються вони здебільшого на одному тексті або на текстах одного письменника. Конкорданси обов'язково показують мінімальне лексичне оточення кожної словоформи, чим забезпечують точність, надійність зберігання текстової інформації.

Будова словника-конкордансу досить проста. Словниковим входом слугує словоформа. Словоформу поміщають у центр рядка і відокремлюють від тексту прикладу додатковими пробілами (звичайно можна застосовувати й інші способи виокремлення).

Приклад має фіксовану довжину, тому кінці наведеного контексту звичайно обрізають. Приклад супроводжують індексом, прив’язаним до якогось достатньо повного видання, що дає змогу знайти приклад у тексті твору.

Власне словники за ознакою повноти опису також можна поділити на більш і менш повні (так, у «Словнику мови Шевченка» однозначні слова, значення яких у письменника і в сучасній мові збігаються, як правило, не пояснюються, а тільки ілюструються).

В українській лексикографії першими спробами створення словників мови письменників були два словнички мови творів Т.Шевченка, укладені Н.Малечею «Словничок Шевченкової мови» (Миколаїв, 1916, під псевдонімом Нестор Літописець) — словопокажчик, що подає майже всю лексику української поезії Кобзаря — близько 7,000 слів, і «Украінсько-руський словничок до „Кобзаря" Т.Г.Шевченка» (Херсон, 1917, близько 3.500 слів) — вибірковий, з перекладами реєстрових слів, що можуть становити труднощі для російського читача.

На матеріалі мови творів Т.Шевченка створено найбільше словників: «Шевченкова лексика. Словопокажчик до поезій Т.Г.Шевченка» В.Ващенка і П.Петрової (К., 1951, понад 7.000 слів), «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови» І.Огієнка (Вінніпег, 1961. близько 2.600 слів), «Словник мови Шевченка» (т. 1-2, К., 1964. 10.116 слів; за словник отримано Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка у 1989 році) — найповніше зібрання лексики українських творів поета з використанням усіх варіантів і редакцій українських слів з його російських творів, щоденника, листів, «Словарь языка русских произведений Шевченко» (т. 1-2, К., 1985-86, 20.548 слів, за словник отримано Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка також у 1989 році).

Створено «Словник мови творів Г.Квітки-Основ'яненка» (т. 1-3, Харків, 1978-79, 11.772 слова), а також ще неопубліковані словники мови творів Л.Глібова (кафедра української мови Ніжинського педагогічного інституту), В.Стефаника (кафедра української мови Прикарпатського університет}', Івано-Франківськ).

Протягом 50-80-х років XX ст. опубліковано такі словопокажчики до мови ряду українських письменників: «Лексика „Енеїди" І.П.Котляревського. Покажчик слововживання» В.Ващенка, Ф.Медведева, П.Петрової (Харків, 1955), «Словопокажчик драматичних творів Лесі Українки» М.Бойко (К, 1961). «Лексика мови Архипа Тесленка» А.Сизька (Харків, 1970), «Лексика п'єс та од І.П.Котляревського» А.Бурячка. А. Залашка, А.Ротача, М.Северина (К., 1974), «Художнє слово Василя Стефаника» І.Ковалика, І.Ощипко (Львів, 1972), «Лексика поетичних творів Івана Франка» І.Ковалика, І.Ощипко, Л.Полюги (Львів, 1990).

Ділянки лексикографування. Наявні типи лінгвістичних словників доповнюють один одного, описуючи в лексикографічному форматі різні аспекти функціювання мовної системи. Так, з погляду опозиції «мова-мовлення» тлумачні словники, граматичні й зворотні словники, етимологічні й історичні словники більшою мірою стосуються до ділянки мови. Хоча належить зважати на те, що у багатьох тлумачних словниках є зони сполучуваності, які більше пов’язані з мовленнєвим аспектом функціювання мови. З іншого боку, частотні словники, словники метафор, авторські словники радше пов’язані з мовленнєвим виміром мови. За опозицією «синхронія-діахронія» історичні та діахронічні словники протиставлено усім іншим типам лінгвістичних словників. Авторські словники, будучи орієнтованими на класичні зразки, частіше виявляються пов’язаними з історією розвитку мови. Синтагматичний аспект функціювання мовної системи насамперед описано у словниках сполучуваності, авторських словниках. Опозиція «семантика-прагматика» протиставляє, наприклад, тлумачні словники і лінгвокраїнознавчі словники.

Сфери лексикографічного опису мови

Мова	Тлумачні словники, граматичні словники, зворотні словники, асоціативні словники, етимологічні словники, історичні словники, ономастикони
Мовлення	Словники метафор та епітетів, словники сполучуваності, словники труднощів, авторські словники
Синхронія	Тлумачні словники, граматичні словники, зворотні словники, словники метафор та епітетів, словники сполучуваності, словники труднощів
Діахронія	Історичні словники, діахронійні словники, авторські словники (часто), словники власних імен (з етимологіями)
Парадигматика	Тлумачні словники, граматичні словники, зворотні словники, етимологічні словники, історичні словники
Синтагматика	Словники метафор та епітетів, словники сполучуваності, словники труднощів
Семантика	Тлумачні словники, історичні словники
Прагматика	Лінгвокраїнознавчі словники, асоціативні словники

Основні структурні компоненти словника.

Кожний словник складається з низки компонентів, які забезпечують читачеві доступ до наявної у ньому інформації. Перший найважливіший компонент – перелік гасел словника. До переліку гасел залучають усі одиниці, які формують ділянку опису словника і є входами до словникових статей. Фактично перелік гасел задає ділянку опису словника. Як такий перелік гасел у словнику звичайно не виокремлюють. Перелік гасел може складатися з морфем (для словників морфем і граматичних словників), лексем (наприклад. для тлумачних словників), словоформ (для граматичних словників) і словосполук (для фразеологічних словників). Елементарною одиницею словника є словникова стаття – кожний окремо взятий об’єкт опису словника і його словникові характеристики. Множина словникових статей і формує основний текст словника. Окремий структурний компонент утворюють покажчики, чи індекси. У звичайному тлумачному словнику індекси трапляються досить рідко. Зовсім інша ситуація з фразеологічними словниками. Оскільки базова фразеологічна одиниця може сильно варіюватися, будь-який обраний спосіб її подати не забезпечує легкого пошуку. Приклад:

Для полегшення пошуку потрібної фразеологічної одиниці у фразеологічних словниках створюють покажчики, які дають змогу знаходити її за будь-яким із її компонентів. Часто покажчики залучають до структури тезаурусів та двомовних словників. Покажчики тезаурусу дають змогу визначити, до яких таксонів входить то чи інше слово, а покажчики двомовних словників частково виконують функцію зворотного словника стосовно цього.

Важливою структурною частиною лінгвістичного словника є перелік джерел. Для європейської словникарської традиції він абсолютно необхідний, оскільки використання будь-яких опублікованих текстових матеріалів (зокрема у прикладах) вимагає відповідного дозволу від тримача (держателя) авторського права.

Особливою частиною словника належить вважати передмову, у якій пояснено принципи користування словником и міститься інформація про структуру словникової статті. Інколи структуру словникової статті виносять до особливого розділу словника. Окрім того, лінгвістичні словники, як правило, містять перелік умовних скорочень та абетку.

Основні структурні компоненти (зони) словникової статті.

Базова одиниця словника – словника стаття – складається з кількох зон опису. Кожна зона містить особливий тип словникової інформації.

Перша зона – лексичний вхід словникової статті, вокабула чи лемма (гасло???). Часто у вокабулі вказують наголос. Лексичний вхід часто маркують напівгрубим шрифтом. Тому в жаргоні лексикографів і редакторів цю зону часто називають – «чорне слово».

У тлумачному словнику після лексичного входу найчастіше за все йде зона граматичної інформації та зона стилістичних позначок. У тлумачних словниках як граматичну інформацію про слово вказують належність до частини мови, характерні граматичні форми (наприклад, для іменників – форму родового відмінка та вказівку на рід). Комплекс стилістичних позначок дає уявлення про обмеження у вживанні слова: літературна мова / діалекти, термін / не термін; різноманітні стилі літературної мови. У тлумачних словниках далі слідує зона значення, яку поділяють на окремі підзони:

• номер значення;

• додаткові граматичні і стилістичні позначки;

• зона тлумачення;

• зона прикладів/ілюстрація;

• зона відтінків значення.

У тлумачних словниках словникова стаття. як правило, закінчується зоною фразеологізмів. Оскільки зона фразеологізмів звичайно маркується знаком ромбу, на жаргоні лексикографів її називають «заромбовою» зоною.

Окрім того, для повнішого опису слова в деяких випадках наводять етимологічну чи історичну інформацію – зона етимологію.

Наведено типову словникову статтю.

ГОЛОВА, -и. 1. ж. Частина тіла людини або тварини, в черепі якої міститься головний мозок. <> Адамова голова, ент. – великий нічний метелик із родини сфінксів. В головах – коло голови, під головою або коло того місця, куди кладуть голову. Голову ламати – намагатися зрозуміти що-небудь; вирішувати складне питання. Голову прихилити де, куди – мати пристановище. Голову схиляти: а) (перед ким) підкорятися кому-небудь; б) (перед чим, уроч.) віддавати шану чомусь. 2. ж. Ця частина тіла людини як орган мислення; мозок. // перен. Розум, свідомість. // Розумна людина. // Про людину як носія певних якостей. <> Голову втрачати – втрачати владу над собою, здатність обдумано діяти. 3. Одиниця ліку худоби. 4. Велика квітка чи плід на кінці стебла рослини. 5. ч. і ж. Особа, яка керує зборами, засіданням і т. ін. 6. ч. і ж. Керівник установи, об'єднання, товариства, організації та їх відділів. // У дореволюційній Росії та Україні – керівник деяких виборних органів. 7. ч. і ж. (з великої літери). У складі офіційної назви керівника держави, уряду або вищих державних органів. 8. ч. і ж., перен. Основне, головне в чому-небудь. 9. ч. і ж., перен. Авторитетна особа; головний у якій-небудь справі. 10. ж. Перші ряди, передня частина чого-небудь, що рухається. 11. ж. Продукт харчування у вигляді кулі, конуса і т. ін. Голова сиру. Голова цукру.

Кожний тип лінгвістичного словника характеризується своєю структурою словникової статті. Так, нормативні та дескриптивні словники відрізняються не лише вибором матеріалу, але й його організацією у словнику.

Нормативний словник.

1. Лексичний вхід (вокабула).

2. Стилістична позначка.

3. Граматична інформація.

4. Тлумачення.

5. Приклади вживання.

6. Зона фразеологізмів.

Дескриптивний словник.

1. Лексичний вхід (вокабула).

2. Варіанти.

3. Позначка сфери вживання.

4. Граматична інформація.

5. Тлумачення.

6. Приклади вживання.

7. Приклади нестандартних уживань.

8. Зона фразеологізмів.

Тим самим словник дескриптивного типу подає по змозі всі особливості вживання слів, а нормативний звертає увагу на літературний стандарт, поділяючи лексику на стилістичні сфери і формуючи стандарт літературної мови.

Зовсім іншу структуру словникової статті мають частотні словники, словники метафор та епітетів. Часто у них є відсутньою зона тлумачення.

Дещо розмитим виявляється поняття словникової статті для тезаурусів, оскільки в них відображено ієрархію семантичних відношень всередині лексики. У цьому випадку однією словниковою статтею можна вважати увесь текст тезаурусу. З цієї причини до структури тезаурусу найчастіше використовують поняття таксону, під яким розуміють будь-яку сукупність слів, словосполук (і навіть морфем), якому дають єдиний семантичний опис у термінах дескрипторів тезаурусу. Таксон – це множина одиниць опису, об’єднаних у групу на основі єдиного семантичного опису будь-якого рівня абстракції.

Для таксону високого рівня абстракції краще говорити про ієрархічну будов словникової статті. Така ієрархічна словникова стаття постає в тезаурусі як сукупність ієрархічно упорядкованих термінальних таксонів, які формують таксони вищих рівнів.

Комп’ютерна лексикографія.

Сучасна лексикографія значно розширила й посилила свій інструментарій комп’ютерними технологіями створення й експлуатації словників. Спеціальні програми – бази даних. комп’ютерні картотеки, програми оброблення тексту – дають змогу в автоматичному режимі формувати словникові статті, зберігати словникову інформацію й обробляти її. Багато різних комп’ютерних лексикографічних програм можна розділити на дві великі групи: програми підтримування лексикографічних робіт та автоматичні словники (АС) різних типів, зокрема лексикографічні бази даних.

Комп’ютерні програми підтримування лексикографічних робіт.

Традиційна форма фіксації словникових даних – каталожна картка, на якій раніше фіксували необхідну інформацію. Сучасні комп’ютерні технології значно спрощують процес збирання інформації. Наприклад, на відміну від паперових носіїв, комп’ютерні програми дають змогу автоматично сортувати масив за вибраними параметрами, добирати необхідні приклади, об’єднувати їх у групи тощо. Є спеціалізовані лексикографічні бази даних.

Ще один важливий етап лексикографічної роботи – пошук прикладів на слово і формування картотеки прикладів. Сучасні комп’ютерні програми дають змогу вибирати приклади на певне слово з корпусів текстів. які зберігаються в машинному форматі на комп’ютері, в автоматичному режимі. Пошук прикладів на вживання слова називають побудовою конкордансів. Деякі комп’ютерні програми побудови конкордансів за бажанням користувача можуть перетворювати знайдені контексти у бази даних.

Після підготовки первинного словникового матеріалу – словникової картотеки – безпосередньо слідує етап складання словникової статті. Технологічний ланцюжок словникових робіт і тут підтримують комп’ютерні програми. Нову словникову статтю вводять у базу даних, яка стає вихідною базою даних створюваного словника. Редагування словникових статей теж відбувається в базі даних, а не у звичайному текстовому файлі. Усе це суттєво скорочує час укладання словника, оскільки спрощується опрацювання системи покликань, в автоматичному режимі відбувається сортування (зокрема абеткування словникових статей), порівняно легко породжуються різноманітні покажчики. Для редагування можна використовувати комп’ютерні системи перевірки орфографії.

Нарешті, останній етап – формування тексту словника, створення оригінал-макету книги - також суттєво полегшується. Наявне програмне забезпечення дає змогу видати текстовий матеріал відраз з бази даних із розміткою під топографематичні виокремлення. Поля запису бази даних трансформуються в автоматичному режимі у зони словникової статті з відповідними шрифтами, кеглями, курсивом тощо.

Автоматичні словники. Автоматичний словник - це словник у спеціальному машинному форматі, призначений для використання на ЕОМ користувачем чи комп’ютерною програмою оброблення тексту. Іншими словами, розрізняють автоматичні словники кінцевого користувача-людини та автоматичні словники для програм обпрацювання тексту. Автоматичні словники, призначені для кінцевого користувача, за інтерфейсом і структурою словникової статті суттєво відрізняються від АС, залучених до систем машинного перекладу, систем автоматичного реферування, інформаційного пошуку тощо. Найчастіше вони є комп’ютерними версіями добре відомих звичайних словників. Автоматичні словники такого типу фактично повторюють структуру словникові статті звичайних словників, однак мають функції, недоступні для прототипів. Наприклад, такі словники дають змогу сортувати дані за полями словникової статті (наприклад відібрати всі прикметники), шукати всі вокабули, які мають у тлумаченні певний семантичний компонент.

Автоматичні словники для програм опрацювання тексту можна назвати автоматичними словниками в точному сенсі. Вони, як правило, не призначені для звичайного користувача. Особливості їхньої структури, сфера охоплення словникового матеріалу задаються тими програмами, які з ними взаємодіють. Так, кількість зон словникової статті такого словника може змінюватися від однієї до сотні. Дуже різноманітні й сфери лексикографічного опису. Це може бути синтаксичний словник, семантичний словник, словник морфем, словник стійких словосполук тощо. АС, використовувані в системах інформаційного пошуку, мають вигляд тезаурусів, а АС систем машинного перекладу містять детальну інформацію про морфологічні, синтаксичні та семантичні особливості функціювання слова.

Загалом до автоматичних словників можна застосувати ті самі параметри класифікування, які підходять для звичайних словників.

1. Комп'ютерна копія і комп'ютерна версія паперового словника

2. Укладання комп'ютерної версії паперового словника

3. Автоматичні словники:

а) для ви значення мови, якою написано текст;

б) для машинного перекладу;

в) для інформаційного пошуку;

г) для комп'ютерного розуміння смислу тексту.

Комп'ютерні словники повністю відповідають класифікації словників, прийнятій у традиційній лексикографії. Отже, в кожному класі словників існують паперові та комп'ютерні словники.

Але поряд із загальною класифікацією словників, словники комп'ютерні, або електронні, підпадають під окрему класифікацію комп'ютерних словників, яка базується на мірі використання комп'ютера та комп'ютерних технологій в укладанні словника, комп'ютерні копії паперових словників, комп'ютерні версії паперових словників, або комп'ютеризовані словники й автоматичні словники. Останні розпадаються на підкласи залежно від сфери їх використання.

1. Комп'ютерна копія і комп'ютерна версія паперового словника

Як уже зазначалося, комп'ютерна лексикографія далеко не відразу розпочала автоматичне укладання словників у системі "текст - словник". Спочатку був досить довгий період автоматизації трудомістких лексикографічних процесів. Наступний етап - копіювання паперових словників, щоб забезпечити можливість їх машинного прочитання (make them machine-readable). У цих копіях нічого не змінювалося, програмне забезпечення обмежувалося пошуком реєстрового слова. Спосіб користування таким словником не набагато відрізнявся від способу використання паперового словника. Зручність полягала в тому, що комп'ютер знаходив потрібне реєстрове слово швидше, не треба було гортати словник, а також у тому, що габарити записаного на дискету словника були значно меншими від розмірів паперового словника, тому дискету можна було легко мати завжди при собі.

Пізніше почали конвертувати паперовий словник у машинний формат і створювати комп'ютерну версію паперового словника, яка значно відрізнялася від словника паперового, переважно за рахунок будови словникових статей. У них уточнено функції розділових знаків, кожне значення, кожна зона та кожен приклад подають з нового рядка, не використовують тильди, тобто реєстрове слово в усіх прикладах дають повністю. При цьому ніяка змістова інформація не додається ні щодо кількості значень, ні щодо кількості ілюстративних словосполучень або речень. Отже, словник містить усе, що було в паперовому словнику, але формат його змінений. Тому з повним правом можна його назвати комп'ютерною версією паперового словника.

Змінений формат дозволяє розширити програмне забезпечення, яке містить пошук словникової статті, пошук реєстрового слова в інших статтях, зіставлення двох чи кількох статей як відносно значень їхніх реєстрових слів, так і відносно вжитих у них видів словосполучень. Отже, способи використання комп'ютерної версії словника значно ширші, ніж словника паперового. Тому комп'ютерні версії паперових словників, або комп'ютеризовані словники, як їх ще називають, набули великого поширення.

Існують комп'ютерні копії та комп'ютерні версії майже всіх типів паперових словників перекладних, навчальних, тлумачних, спеціальних (синонімів, антонімів, омонімів) та інших. Усі вони призначені для звичайного користувача - людини, забезпечуючи його потреби пошуку не лише реєстрових слів, а й уживання реєстрових слів в інших статтях словника, забезпечують можливість зіставлення та класифікації, сортування даних за окремими зонами словникової статті, за перекладами чи тлумаченнями, за спільністю дефініцій.