Тема №1. Перекладацька діяльність Івана Франка. План:

1. Масштаб і якість перекладацької діяльності Івана Франка.

2. Концепція художнього перекладу в науковій спадщині І. Франка.

3. Переклади І. Франка з античної, англійської, італійської, польської, німецької, російської літератур.

І. Іван Франко не був піонером в Україні у перекладацькій справі. Першим, хто почав перекладати твори світових письменник українською мовою, був І. Гулак-Артемовський. Згодом перекладами активно займались М. Старицький і П. Куліш. Серед його сучасників-перекладачів були Леся Українка, В. Щурат, П. Грабовський та ін. Проте І. Франко був першим серед українських перекладачів, хто поклав мистецтво перекладання на наукову основу.

Іван Франко володів 15-ма мовами світу (за іншими даними, 18-ма), деякі з них знав на теоретичному рівні. Він перекладав мовами Сходу і Заходу. Переклади І. Франка складають у п’ятдесятитомнику 6 томів (8–13 тт.). Перекладацький доробок: 140 авторів (не враховуючи безіменних) із більш ніж 25 літератур (Це Н.Н.).

Р. Зорівчак: „Перекладав рідною мовою художнє слово тридцяти п’яти народів, а українського народу – німецькою й польською. Подарував українській перекладній літературі твори 121 письменника та чисельні зразки народного епосу й народної поезії двадцяти народів. Його перекладацький доробок охоплює чотири континенти – Європу, Азію, Північну Америку й Австралію – та 26 століть – від давньогрецького поета Алкея (кін. VІІ – перша пол. VІ ст. до н.е.) до його сучасників у ХХ ст.”.

Перекладати Франко почав у віці 17-18 років ще навчаючись у гімназії. Першим перекладом його була Перша пісня („Спів перший”) Гомерової „Одісеї”. Тоді у його мріях було створення власної „Дантівської антології” („Божественну комедію” перекладе в 1913 р.). У своїй сукупності твори Франка складають грандіозну антологію поезії різних епох (від античних часів до сучасності) і різних народів. Для перекладів із мало поширених або давніх мов Франко іноді користувався іншомовними джерелами: німецькими, французькими, рідше англійськими. До таких належать староарабська лірика „Тисяча і однієї ночі”, вавилонські гімни та молитви, поезія татарського хана Газі-Гірея.

Перекладацький доробок І. Франка: „Тут і ассіро-вавілонські гімни, староіндійські легенди, давня арабська й тюркська поезія; і гомерівський епос, лірика й драма античної Греції та Риму; і цикли старовинних шотландських, англійських, норвезьких, ісландських балад; і болгарські, сербські, албанські, італійські, іспанські, португальські, німецькі, румунські, угорські, циганські народні пісні; і твори численних польських, чеських, словацьких, німецьких, австрійських, швейцарських, французьких, англійських поетів різного часу; перекладав І. Франко також і прозу – не лише багатьох європейських, а й американських та австралійських авторів”. (М. Павлюк).

Багато Франкових перекладів були дороговказом для інших українських перекладачів, а деякі з них і на сьогодні є неперевершеними і одними з найкращих, як наприклад. „найбільший архітвір” „Фауст” Гете. У першому перекладі (1882 – „Фауст І”) використав архаїзми, полонізми, діалектизми, просторіччя з метою доступнішого прочитання твору співвітчизниками із Галичини. Через 20 років (1902) Франко відмовляється від попереднього підходу, тому його мова літературна й поетична, а образи відповідають першотворові: він прагне точно відтворити насамперед естетичну красу оригінального твору.

Переклади Франка на перших порах носили просвітницький характер, а далі набували естетичного характеру. Переклади 80-их рр. позначені широким використанням слів з навколишніх локальних говірок, головним чином письменник зосереджувався на передачі змісту твору, іноді поступаючись художністю. З ІІ пол. 90-их рр. І. Франко відмовляється від таких локальних мовних особливостей і намагається привести мову своїх перекладів до норм „великої” України. Головну свою увагу він зосереджує на естетичному боці твору.

Франко належав до „класичного” напрямку українського перекладу (є ще „фольклорна”, або „онтологічна”). Перекладачі цього напрямку орієнтуються на нормативну літературну мову для відтворення оригіналу, на новітню європейську традицію, прагнуть до відтворення стильових рис оригіналу. (Для порівняння: „фольклористи” опираються на народну творчість і традиції бароко (нар. афоризми, фразеологізми, діалектизми тощо)).

ІІ. І. Франко був не тільки практиком, але й теоретиком перекладу. До своїх перекладів, а також до перекладів інших авторів, які він видавав (напр. П. Куліша), писав грунтовні передмови, що часто переростали в захоплюючі наукові розвідки з теорії перекладу. У багатьох працях Франка знаходимо численні висловлювання про історію перекладів та їх роль у літературному процесі, про особливості освоєння українськими перекладачами біблійної, давньогрецької та латинської спадщини, середньовічного гуманізму, здобутків новітньої європейської літератури.

Зразком вивчення психології й техніки перекладу є праця „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання” (1911) (39, с. 7–20). Тут він говорить про застосування принципу адекватності в аналізі поетичного перекладу з близькоспорідненої мови. Закликає з особливим тактом і обережністю підходити до перекладання поезії, яка відзначається яскравою індивідуальністю, самобутністю й національним колоритом. Застерігає проти того, щоб задля дотримання розміру й рими нехтувати точним відтворенням змісту оригіналу, природністю, мелодійністю, граціозністю його звучання.

Як критик, редактор та видавець перекладів І. Франко ставив дуже високі вимоги до перекладачів. Неодмінними умовами успішності роботи перекладача вважав: 1) бездоганне володіння мовами оригіналу й перекладу; 2) високу загальну культуру й фахову обізнаність у тій галузі знань, яка наявна в перекладуваному творі; 3) добрий естетичний смак і обдарованість перекладача, які мають виявлятися і в його власній літературній творчості.

У передмові до виданих ним драм Шекспіра, а також у передмові до перекладів П. Кулішем поем Байрона говорив про неприпустимість застосування в перекладах ідейних позицій перекладача, адже це може призвести до упереджено-штучного мовного еспериментаторства. „Куліш в останніх роках свого життя з ненависті до козацтва, гайдамацтва та загалом мужицтва відцурався також живої української людової мови і пробував сконструювати собі, спеціально для перекладів, якусь „староруську”, українську з ніби архіїчним, а направдуцерковним та московським забарвленням... Навпаки запевненню самого Куліша про гнучкість тої „старомовної” мови, вона виходить у нього неповертлива, дубово-схоластична, наївна і мало здібна до вірного передання оригіналу” (35, 407).

Аналізуючи німецькі переклади Т. Шевченка, говорив про механічність перекладу, який знищує мелодійність, а відтак – і враження від оригіналу. „Незвичайна простота Шевченкового вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, але заразом доводять його до розпуки, коли він хоче своїм перекладом передати не лише механічно значення українських віршів, але хоч приблизно українську мелодійність, враження, яке робить оригінал” (35, с. 189).

ІІІ. Найбільша кількість перекладів І. Франка належить античній літературі 75 авторів. До давньогрецької і давньоримської літератур він звертався протягом усього життя.

Давньогрецька літ-ра: До монументальних робіт у перекладах із давньогрецької належать поеми Гесіода (8–7 ст. до н.е.) „Діла і дні” (поема про річний цикл польових робіт селянина) та „Теогонія” („Про походження богів”), а також 3 трагедії Софокла „Електра”, „Едіп-цар”, „Едіп у Колоні”. Найяскравішою є антологія грецької поезії „Вибір із старогрецьких поетів” (рукопис 1915 р., надрукована після смерті Франка). Сюди увійшли 232 твори 64 авторів (близько 7 тисяч поетичних рядків), що охоплює 12 століть – 8 ст. до н.е. – 5 ст. н.е.

У перекладах із латини головне місце посідає Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. – бл. 18 р. н.е.) – останній поет золотого віку імператора Августа, автора знаменитих „Метаморфоз”. Франко досліджує його останній період його життя і перекладає твори періоду заслання „Скорботні елегії”, „Листи з Понту”, поему-прокляття „Ібіс”.

Із середньовічній поезії Франко перекладає німецьку та норвезьку поезію ХІІ–ХІІІ ст., пише переспів „Слова о полку Ігоревім”. Але найбільше його цікавила центральна постать цієї доби Данте Аліг’єрі. Особливо багатим на переклади Данте було останнє десятиліття Франкового життя. Він перекладає „Божественну комедію” і пише книгу „Данте Аліг’єрі. Характристика середніх віків. Із життя поета і вибір із його поезії”. Франко не зберігає римування оригіналу, і Дантові терцини перетворюються на рядки неримованих п’ятистопних ямбів, розбитих на тривірші. Причина – передати зміст близько до оригіналу.

З кінця 70-их рр. І. Франко починає перекладати з англійської мови. Спочатку романтиків, потім – дещо з творів титана Ренесансу Вільяма Шекспіра. Це 11 сонетів і комедія „Венеціанський купець” та фрагменти драм „Король Лір”, „Буря”.

Поч. 80-их рр. можна умовно назвати періодом англійського романтизму у перекладній творчості І. Франка, тому що саме в цей період з’являються переклади з Байрона, Шеллі, Дж. Мільтона, Мура і Гуда. Серед них виділяється драматична поема („містерія”) Байрона (1788–1824) „Каїн”, яку Франко переклав у 23-річному віці (1879), набагато раніше від російського перекладу І. Буніна (1903). Пізніше за мотивами біблійної легенди Франко напише поему „Смерть Каїна” (1889).

З англійської перекладав також англійську й шотландську народну поезію

Із німецьких перекладів: Гете „Фауст”, багато перекладів Генріха Гейне. У 1892 році одночасно зі збіркою перекладів з Гейне Лесі Українки, у Львові виходить „Вибір поезій Генріха Гейне. Німеччина. Байки для дітей” з „Переднім словом” І. Франка. Його вабила сатирична поема Гейне „Німеччина. Зимова казка”, гострополітичні замальовки „Ослячі вибори”, „Король Довгобух І”. Перекладав Гофмана і Шіллера.

Надзвичайно цікавила Франка французька література, до якої він звернувся трохи пізніше, зокрема творчість таких видатних діячів як Віктор Гюго, Еміль Золя, Альфонс Доде та ін. Спочатку перекладав твори польською, використовуючи не оригінали, а російські переклади. Згодом перекладає з мови оригіналу. Новели А. Доде „Спомин шефа кабінету”, Лекція історії”, „Свято дахів” (1898). Незважаючи на неприйняття декадентського мистецтва І. Франко перекладав П. Верлена „Покутна псалма” і „Сентиментальна розмова”.

Переклади з російської літератури Найбільше поезія О. Пушкіна (трагедії „Скупий лицар”, „Моцарт і Сальєрі”, „Русалка”, іст. Драми „Борис Годунов” та ін.), а також М. Лермонтова, О. Некрасова. З прози перекладав М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, Г. Успенського, М. Достоєвського та ін.

Чи не найбільше уваги зосереджував на польській літературі.

Франко писав і друкував свої твори польською і німецькою мовами. Це роман „Лель і Полель”, зб. „Образки галицькі”, німецькою – „Галицька історія сотворення світа”, у віденському журналі „Die Zeit” надрукував 9 оповідань („Мій злочин”, „Терен у нозі”, „Свинська конституція” та ін.). Німецькомовна стаття „Присвята”, спеціально написана до шевченківського номера ж. „Юкрейніш Рандшау” (1914). Переклав на німецьку мову твори Т. Шевченка, на німецьку та польську – Т. Шевченка та українські народні пісні.

І. Франко перекладений усіма мовами світу. Найпопулярніший вірш серед них „Каменярі”.