• 4. .3. Об'єктивна істина - мета доказування

• Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

• Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.

• Противники об'єктивної істини стверджують, що:

• - її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний - непокараним.

• - вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко реалізується на практиці.[7. C.117-118]

• Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду.

• Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Адже остання вимагає встановлення істини будь-якою ціною.

• У практичному плані концепція об'єктивної істини є вразливою через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями.

• Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається не завжди. Окрім того необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними.

• Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають. Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.[7. C.118]

• О. Чучукало в своїй статті „Істина як мета доказування ” значну увагу приділяє розмежуванню понять „істина ”, „достовірність ” та „вірогідність ”. На його думку поняття істини та вірогідності не збігаються. Істина - відповідність нашого знання об'єктивній дійсності, а достовірність - це не тільки істинність, а й обґрунтованість цього знання. Будь-яка вірогідність істинна, але не будь-яка істина вірогідна. Інтуїтивна здогадка, гіпотеза, версія можуть бути істинні, але лише після їх обґрунтування, підтвердження певними доказами вони стають вірогідним знанням. Істина - це відповідність нашого знання дійсності, а обґрунтованість - відповідність його певним фактичним даним, які можуть бути як істинні, так і помилкові. Саме неспівпадання понять „істина ” та „вірогідність ” обумовило надання доказуванню у кримінальному процесі виразного пересвідчу вального характеру. В цій сфері діяльності істину не можна вважати досягнутою, доки вона необґрунтована. [19. C.59]

• Слід зазначити, що зауваження вище зазначеного автора є доречними. Адже в процесі доказування всі рішення по справі повинні бути обґрунтованими, інакше висновок може бути далеким від об'єктивного. Тому метою доказування має бути не лише істина, а саме достовірність отриманих доказів.

5. Докази в теорії і практиці кримінального процесу є основними принципами побудови методологічних основ теорії доказів, методики збирання, подання, дослідження і використання їх для розслідування злочинів та боротьби із злочинністю. Беззаперечно, що поняття „доказ у кримінальному процесі” має найважливіше, центральне значення у теорії доказів, оскільки правильне визначення поняття доказу, як вказує В. Нор, - це „одна з необхідних умов досягнення істини, а отже – і забезпечення законності в розгляді кримінальних справ”. Отже, розглядаючи тему цього реферату, перш за все потрібно визначити, що ми розуміємо під поняттям „доказу у кримінальному процесі”.

Незважаючи на всю важливість правильного розуміння доказів, на сьогодні в теорії кримінального процесу не існує єдиного підходу до розуміння цього терміна. Як вказує М. Салтевський: „ .у теорії доказів кримінального процесу вельми проблематичним залишається поняття „докази”, що викликає у літературі та на практиці різні тлумачення, а то й наукові дискусії”.

На сьогодні можна виділити три основні підходи щодо розуміння поняття „доказ у кримінальному процесі”.

Перша група вчених (В. Арсеньєв, І. Гуткін, М. Строгович та ін.) вважає, що поняття „доказ” має два значення. Доказами є, по-перше, ті факти, на основі яких встановлюється злочин або його відсутність, винуватість або не винуватість тієї чи іншої особи в його скоєнні та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге, доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють. Вказана концепція отримала в науковій літературі назву „подвійного” розуміння поняття доказу.

Прихильники другої точки (А. Бєлкін, М. Михеєнко, Г. Мосеян, С. Стахівський та ін.) вважають, що доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, зазначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійне значення.

Третя група вчених (С. Альперт, В. Дорохов, Н. Сибильова та ін.) відстоює так зване „єди­не” розуміння доказу і стверджує, що доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесу­ального джерела.

Підхід щодо розуміння доказу, визначений прихильниками третьої точки зору, на сьогодні набув, мабуть, найбільшого поширення в науковій літературі. Деякі вчені навіть проголосили, що течія, яка бачить у судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту, є вдалим результатом ба­гаторічної дискусії щодо питання про поняття та сутність судових доказів.

Але, з нашої то­чки зору, таке оптимістичне висловлювання на сьогодні є, щонайменше передчасним, а деякі положення, які наводяться як аргументи „єдиного” підходу, — спірними та такими, що не відпо­відають дійсності.

З урахуванням сказаного, а також того, що в сучасній науці найбільш гострі дискусії розгор­нулися між прихильниками „єдиного” розуміння доказів та розуміння доказів тільки як відомос­тей, ми у нашому дослідженні не будемо заглиблюватися у можливі теоретичні розбіжності розуміння поняття „доказів у кримінальному процесі” і будемо спиратися на визначення доказів, яке закріплене у ч. 1 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України. Відповідно до цієї статті: „Доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.”

В науковій літературі фактичні дані ототожнюються з відомостями, інформацією про ті чи інші факти. Термін „фактичні” як прикметник характеризує матеріальну сутність фактів об'єктивної реальності, тобто ці дані містяться у об'єктивній реальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України „Ці дані встановлюються: показаннями свідка, показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та іншими документами.”

Дані, які отримано з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили та не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися в процесі доказування в кримінальній справі.

Дана інформація має відповідати певним вимогам, серед них основними можна виділити: відносність, достовірність та допустимість.

Відносність в даному випадку означає можливість перевірки та підтвердження певного висновку про час, місце скоєння злочину, особу злочинця та інші обставини у справі конкретною інформацією.

Достовірність – це відповідність інформації зафіксованої під час розслідування кримінальної справи даним об’єктивної дійсності, які мали або мають місце.

Допустимість являє собою дотримання установленого законом порядку отримання, фіксації даних, а також використання для підтвердження висновків тільки тієї інформації, яку було отримано та подано у одній з форм передбачених законом. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.