1.Розділ і. Поняття и система доказового права в теорії доказування

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального процесу, яка присвячена вивченню процесу доказування при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи. Як і будь-яка наукова теорія, вона має внутрішню цілісність і відносну самостійність у рамках відповідної науки. Дійсно, як доказування не може бути відокремлене від усього кримінального процесу в цілому, так і теорія доказів не може бути ізольована від науки кримінального процесу. Як частина і ціле вони органічно пов'язані між собою.

Зміст поняття «доказове право» визначений наступним чином: сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування у кримінальних справах, утворюють собою підгалузь кримінально-процесуального права. Обсяг поняття складають, «насамперед, норми тих глав процесуальних кодексів, які регулюють предмет доказування, порядок збирання, перевірки та оцінки матеріалів, належність і допустимість доказів, їх процесуальні джерела; норми, в яких сформульовано завдання і засади процесу доказування, норми, що передбачають права та обов'язки суб'єктів процесу; норми, які регулюють слідчі, судові та ін. процесуальні дії із збирання та перевірки доказів; норми, що встановлюють підстави, порядок прийняття та обгрунтування процесуальних рішень» [11].

Систему доказового права складають:

1) норми глави 5 КПК „Докази”, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів.

2) норми-принципи кримінального процесу - вільна оцінка доказів; всебічність, повнота і об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;

3) норми, якими врегульовані права і обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування - наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшукових дій;

4) норми, якими регламентується провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій із збирання та перевірки доказів (глави 12, 14-18, 26 КПК);

5) норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття і обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, ст. 131 КПК: „коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого” [11].

Спірним у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Ця концепція побудована на двох марксистських тезах:

1) світ може бути пізнаний;

2) практика є критерієм істинності пізнання.

Але останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, коли метою доказування визнається достовірність знань, яка дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

1) її сучасні прибічники виражають ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний безкарним. Саме тому відсоток розкриття злочинів у Радянському Союзі складав більше дев'яноста (за рахунок укриття злочинів від обліку);

2) вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко коли реалізується на практиці [11].

Видається, що концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичної, так і з практичної точки зору.

Теоретична вразливість даної концепції полягає в тому, що вона дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами („ціль виправдовує засоби”).

В практичному плані концепція об'єктивної істини не є прийнятною через те, що вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть в філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно і остаточно не вирішено, що є істиною. Процес наближення до неї є безкінечним, що є неприйнятним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі - процесуальні строки.

Істина визначається як відповідність знань дійсності. Але досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може породити безкінечний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків [13].

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, до якого треба прагнути, але який не завжди досягається (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети, як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до досягнення мети, яким є процедура доказування [11].

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення.

Кримінально-правове значення доказування полягає в тому, що:

- тільки завдяки доказуванню можна встановити чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація;

- доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, якою є кримінальна відповідальність[9].

Кримінально-процесуальне значення доказування проявляється в тому, що:

- правильне його здійснення в змозі забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

- всі питання, які виникають в ході провадження у кримінальній справі, можуть бути вирішені лише на підставі достовірно встановлених в ході доказування обставин;

- участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

- докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладається в основу вироку суду - ст. 327 КПК).

Так, в кримінальному праві досліджують поняття, види злочинів, їх склад тощо; в кримінології - рівень і динаміку злочинності та способи її попередження і протидії. Виділяються окремі сторони злочину для дослідження в межах інших галузей права і наук: криміналістиці, правовій психології, оперативно-розшуковій діяльності.

В кримінальному процесі також встановлюються обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі. Коло цих обставин в теорії процесу називаються предметом доказування.

До предмету доказування входять кримінально-правовий, цивільно-правовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмету доказування утворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК. Згідно з цією нормою до їх числа належать:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. На момент провадження у справі вони можуть існувати лише в минулому.

Цивільно-правовий елемент предмету доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмету доказування складають причини і умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК), які можуть існувати і на момент провадження.

Кримінально-процесуальний елемент - це ті обставини, доказування яких є необхідним для вирішення поточних питань провадження у кримінальних справах. Ними є обставини, що визначаються законом в якості підстав до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку) [11].

Спірним у теорії кримінального процесу є питання про звільнення від доказування загальновідомих і преюдиціальних фактів. В цивільному процесі дане питання вирішене на законодавчому рівні. В статті 32 Цивільного процесуального кодексу України врегульовані підстави звільнення від доказування. Ними є:

1) загальновідомість обставин (ч. 1);

2) встановлення фактів судовим рішенням, що набрало законної сили (ч. 2).

Факти, які згідно з законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку (ч. 3).

Під час провадження у кримінальних справах положення щодо звільнення від доказування фактично також визнаються. Це стосується випадків, коли, наприклад, одним судом визнається факт винності підсудного у вчиненні злочину, за вчинення якого він був раніше засуджений. Факт попередньої судимості покладається в обґрунтування висновку суду про наявність такої кваліфікуючої ознаки як повторність вчинення злочину.

Для однозначності розуміння працівниками судових і правоохоронних органів положень щодо визнання доказаними загальновідомих і преюдиційних фактів, а також з метою забезпечення узгодженості у врегулюванні схожих між собою положень двох видів юридичного процесу (кримінального і цивільного) в кримінально-процесуальному законі доцільно врегулювати підстави звільнення від доказування зазначених вище фактів під час провадження у кримінальних справах.

Суб'єкти доказування - це суб'єкти, які беруть участь у формуванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єкти доказування поділяються на дві групи:

1) державні органи і посадові особи, зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя - всі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК);

2) особи, які мають право брати участь в доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо [11].

Розділ ІІ Завдання кримінально-процесуального законодавства и доказового права

Одним із найважливіших завдань кримінально-процесуального законодавства та доказового права є забезпечення суворого дотримання законності при провадженні дізнання, досудового слідства й судового розгляду кримінальних справ, що може бути досягнуто лише при всебічному, повному й об'єктивному дослідженні обставин справи.

Крім цього, згідно зі ст. 2 КПК України завданнями кримінально-процесуального законодавства є:

1) визначення порядку провадження у кримінальних справах, викриття осіб, винних у вчиненні злочинів, притягнення їх до відповідальності та справедливе їх покарання;

2) захист особи від безпідставного притягнення до кримінальної відповідальності і засудження невинуватих;

3) охорона прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави, яким злочином заподіяно шкоду[2].

Кримінально-процесуальне законодавство як особливий вид соціально-правової діяльності покликане забезпечити в першу чергу вирішення трьох основних завдань:

1) захист прав і законних інтересів суб'єктів правовідносин (юридичних і фізичних осіб), яким злочином заподіяношкоду;

2) захист особи від незаконного й безпідставного обвинувачення, засудження в ході кримінального судочинства;

3) викриття осіб, винних у вчиненні злочинів та справедливе їх покарання.

Зазначені завдання кримінально-процесуального законодавства є загальними для всіх його стадій, однак на деяких з них вирішуються й інші завдання, які властиві безпосередньо їм.

Відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю[1]. Права й свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суди як органи державної влади зобов'язані своєчасно й дієво захищати ці права та свободи людини.

На ці обставини звернув увагу і Пленум Верховного Суду України в постанові № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" від 30 травня 1997 p., який відмітив, що в цілому суди України забезпечують відновлення порушених прав і свобод людини. Разом з тим у цій діяльності є недоліки та упущення. Не завжди виконуються судами вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, ще допускаються помилки в оцінці доказів і застосуванні норм закону. Інколи за наявності підстав для ухвалення виправдувального вироку справи направляються на додаткове розслідування. Не викоренено необґрунтоване засудження громадян і безпідставне виправдання осіб, які вчинили злочини [4].

Не завжди забезпечується право громадян на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Трапляються випадки необгрунтованої відмови громадянам у задоволенні позовів про захист трудових, майнових, житлових та інших прав.

Таке рішення судової колегії істотно порушує чинне законодавство, яке гарантує право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на правову допомогу та захист від пред'явленого обвинувачення.

Згідно з ч. 2 ст. 44 КПК України в якості захисників допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи[2].

Та обставина, що захисниками можуть бути не тільки адвокати, а й фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, затверджена в рішенні Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 (справа № 1-17/2000) )', а також в ч. 1 ст. 59 Конституції України, де сказано, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав". Тому особа, яка проводить дізнання (дізна-вач), слідчий, прокурор, суд (суддя) повинні надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися встановленими законом способами від пред'явленого обвинувачення, оскільки порушення права на захист у передбачених законом випадках може тягти скасування винесених судових рішень. На це правильно звернув увагу Пленум Верховного Суду України в постанові № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" від 24 жовтня 2003 p., який роз'яснив, що судові рішення підлягають, зокрема, обов'язковому скасуванню у тих випадках, коли таке порушення позбавило чи обмежило підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або його захисника в здійсненні цього права і перешкодило чи могло перешкодити суду всебічно, повно та об'єктивно розглянути справу і винести законне та обґрунтоване судове рішення[4].

На ефективність судової діяльності впливають істотні недоліки в роботі органів дізнання і досудового слідства, інших правоохоронних органів. Є випадки ігнорування слідчими закону, фальсифікації матеріалів досудового слідства. Органи внутрішніх справ не завжди задовільно здійснюють розшук підсудних. Нерідко конвойні підрозділи несвоєчасно доставляють підсудних у судове засідання, не виконують розпоряджень суду про привід підсудних, свідків і потерпілих, що призводить до грубого порушення встановлених законом строків розгляду справ. Посадові особи органів дізнання, досудового слідства, прокурори, а також судді нерідко порушують вимоги закону щодо строків тримання обвинувачених під вартою і порядку їх продовження, приховують порушення цих строків.

Порушення вимог процесуального закону на стадії досудового розслідування призводять до тяганини при його провадженні та судовому розгляді справ, обмежують законні права й інтереси потерпілих, обвинувачених, інших осіб, роблять можливим ухилення окремих обвинувачених від слідства і суду[7].

Суди не завжди гостро реагують на ці факти, а нерідко й самі допускають тяганину, внаслідок поверхового вивчення кримінальних справ при попередньому розгляді справи, несвоєчасного повідомлення учасників процесу про час розгляду справ.

Надійний захист прав та свобод людини і громадянина можливий за умови дійсної незалежності суду. Проте продовжують мати місце намагання обмежити її. Набув поширення тиск на суди з метою перешкодити всебічному, повному й об'єктивному розглядові кримінальних справ або домогтися незаконного судового рішення, прояви неповаги до суду у зв'язку зі здійсненням правосуддя. Органи державної влади і посадові особи, які відповідно до Конституції України зобов'язані забезпечити незалежність суду, не завжди адекватно реагують на такі факти. Суди та органи суддівського самоврядування не дають належної відсічі спробам втрутитися в розгляд справ[12].

Успішне виконання завдань кримінально-процесуального законодавства і доказового права неможливе без повного розкриття вчинених злочинів, тому слід внести деякі уточнення в поняття розкриття злочину, оскільки вчені-право-знавці та практичні працівники трактують його по-різному. X. С Таджієв, наприклад, дає таке визначення: "Викрити злочин -- означає висвітлити два питання: чи мала місце подія злочину і хто його вчинив?". Автор робить висновок, що процесуальним критерієм для визнання злочину викритим є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Приблизно таку саму позицію має А. К. Гаврилов, зазначаючи, що злочин вважається викритим з моменту, коли зібрані докази дозволяють пред'явити обвинувачення конкретній особі.

Інші автори обстоюють думку, що злочин можна визнати розкритим тільки за умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі. Наприклад, В. І. Власов зазначає, що припис закону про повне розкриття злочинів повинен бути поєднаний з кінцевими результатами процесуальної діяльності, і пропонує вважати злочин викритим з моменту затвердження обвинувального висновку по кримінальній справі або винесення іншого підсумкового документа на стадії розслідування.

Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України "Про затвердження Положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загально-кримінальної спрямованості" від 20 квітня 2004 року №458 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України вважається: встановлення особи, яка вчинила злочин, протягом однієї доби з моменту впровадження комплексу першочергових оперативно-розшукових заходів і невідкладних слідчих дій.

Однак, на наш погляд, ці положення, пропоновані різними авторами і відомчим наказом міністра МВС України з питань розкриття злочинів, не відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та Основного Закону України.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [1].

Тому ми вважаємо, що злочин слід визнавати розкритим V тому разі, якщо кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований вирок, який набрав законної сили.

Охорона прав і законних інтересів осіб полягає в позитивному обов'язку держави та її компетентних органів чинити дії, пов'язані із захистом прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві. Під особою, що бере участь у кримінальному судочинстві, розуміється фізична або юридична особа, залучена до кримінально-процесуальної діяльності на підставі відповідного процесуального рішення або згідно з законом наділена процесуальними правами й обов'язками та виконує у зв'язку з цим певну процесуальну функцію [11].

Захист особи від незаконного й безпідставного обвинувачення й засудження є наче похідним від діяльності, що іменується кримінальним переслідуванням. Саме кримінальне переслідування осіб, які вчинили злочини, і є безпосереднім завданням і рушійною силою всього кримінально-процесуального законодавства. Без цієї діяльності неможлива реалізація кримінальної відповідальності, передбаченої кримінальним законом.

Таким чином, зміст ст. 2 КПК України можна загалом визначити в такий спосіб: завданням кримінального процесу й доказового права є розкриття злочинів, викриття винних і правильне застосування закону, щоб кожний винний був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний [2].

При цьому необхідно мати на увазі, що доказування як логічна діяльність по обґрунтуванню істинності конкретного судження за допомогою певних аргументів має місце й при безпосередньому вирішенні й інших завдань кримінального процесу, зокрема при застосуванні закону (забезпечення правильності кваліфікації) і при призначенні покарання (обґрунтування його виду й ступеня). Говорячи про завдання доказування в кримінальному процесі, ми маємо на увазі доказування як правовий інститут, пов'язаний не тільки з логічної, але й з безпосередньою практичною діяльністю. Для встановлення фактичних обставин справи однієї розумової діяльності було б недостатньо, потрібна ще й конкретна практична діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці й оцінці доказів. Необхідність у такій доказовій діяльності пов'язана з тим, що фактичні обставини справи не можуть безпосередньо сприйматися особою, яка провадить дізнання, дізнавачем, прокурором, суддею (судом), оскільки вони лежать в минулому по відношенню до діяльності цих органів. Отже, для того щоб повно, всебічно й об'єктивно встановити ці обставини, відповідні органи повинні довести їх наявність (чи відсутність), а це, у свою чергу, вони можуть зробити, лише спираючись на конкретні дані, які потрібно зібрати й дослідити [13].

Повнота встановлення фактичних обставин означає, що останні повинні бути встановлені в такому обсязі, щоб це дало можливість правильно вирішити всі інші завдання -- кваліфікувати злочин, призначити справедливе покарання, вжити необхідних заходів до попередження даного виду злочинів і т. д. З іншого боку, вимога повноти не означає безмежного встановлення всіх дрібних і неістотних деталей події, що призвело б до непотрібного нагромадження деталей у справі. Повнота означає такий стан при доказуванні (співвідношенні тези і аргументу), коли висновок не дає ніяких підстав для сумнівів.

Всебічність означає, що при встановленні фактичних обставин справи обмежуються тільки тими даними, які свідчать про наявність злочину, винність особи й обставини, що обтяжують вину. Встановлюватися повинні всі обставини, що мають істотне значення для справи, у тому числі й ті, які свідчать про відсутність злочину, невинність обвинуваченого, що пом'якшують покарання[6].

Об'єктивність означає, по-перше, неупередженість слідчих і судових органів у встановленні фактичних даних; по-друге, те, що всі істотні для справи обставини повинні встановлюватися так, як вони мали місце в реальній дійсності. Об'єктивне встановлення фактичних обставин справи -- необхідна умова для влучності кримінальної репресії, тобто напрямку її дії проти дійсних, а не уявних винних у здійсненні злочинів. Вимога об'єктивності встановлення фактичних обставин справи означає вимогу досягнення істини у справі.

Діалектичний матеріалізм вчить, що світ і його закономірності пізнаються, причому процес пізнання такий же нескінченний, як і його предмет. У ході цього процесу людство нескінченно пізнає об'єктивну реальність, явища й закони природи й суспільства. При цьому на кожному конкретному етапі розвитку наші знання про навколишній світ містять відносну істину, тобто вони правильно відображають певні факти й закони, але неповно. У світі подальшого прогресу науки ці знання стають усе більше повними й глибокими.

Проблема істини в кримінальному судочинстві, як справедливо відмічає В. Т. Hop, являє собою окремий випадок застосування положень теорії пізнання до однієї з багатьох різновидів пізнавальної діяльності людини [12]. Стосовно кримінального судочинства процес пізнання концентрується на встановленні фактичних обставин кримінальної справи у відповідності з дійсністю. Іншими словами, пізнати фактичні обставини кримінальної справи означає встановити в ній істину. Знати істину в кримінальній справі значить встановити перше і безпосереднє завдання кримінального процесу, що є необхідною умовою здійснення правосуддя. Щоб повністю розкрити вчинений злочин, необхідно знайти об'єктивну істину. Якщо ж злочин не розкритий або ж покарано невинну людину значить об'єктивна істина не знайдена, а, отже, не виконано завдання боротьби із злочинністю.

У кримінально-процесуальній літературі є багато різних думок стосовно змісту об'єктивної істини. Деякі автори вважають, що зміст об'єктивної істини в кримінальному процесі становить лише повна відповідність висновків слідства і суду об'єктивним фактам дійсності. І ніякі інші компоненти її змістом не охоплюються. Інші впевнені, що зміст істини в кримінальному процесі далеко не вичерпується встановленням лише об'єктивних фактів дійсності. Він включає в себе також і правильну оцінку громадсько-політичної суті фактів об'єктивної діяльності (тобто юридичну кваліфікацію діяння) та правильність обраного судом покарання винних2. Є автори, які взагалі відкидають можливість застосовувати у кримінальному процесі вказані категорії.

Незважаючи на різноманітні думки багатьох авторів щодо цих питань не можна не враховувати однієї досить важливої обставини -- характеру істини в кримінальному процесі. Аджеістина, яка встановлюється в кримінальному процесі, -- це істина явищ суспільного життя. А тому на відміну від істини, яка досягається в пізнанні явищ природи, до змісту істини явищ суспільного життя входить їх суспільно-політична сутність.

Пізнання закономірностей розвитку суспільства, процесів, які відбуваються в ньому, діяльність класів, соціальних груп і окремих осіб спрямована на з'ясування їх суті як суспільних явищ. Без з'ясування соціальної сутності явищ суспільного життя їх правильне пізнання неможливе. Саме тому для істини, яка встановлюється під час пізнання суспільних явищ, характерно те, що разом з фактичною стороною її зміст охоплює і правильна оцінка суспільно-політичної суті досліджуваного об'єкта.

До складу конкретного злочину законодавець включає ті ознаки, які характерні для кожного виду діяння і які відрізняють його від інших. З моменту включення їх в правову норму вони стають правовими ознаками і виражена в суспільно-політична суть набуває правового вироку.

Таким чином, як справедливо відмічає В. Т. Hop, під об'єктивною істиною у кримінальному процесі слід розуміти точну і повну відповідність об'єктивної реальної дійсності висновкам слідства і суду про обставини кримінальної справи , правову кваліфікацію діяння та покарання винних у вчиненні злочину [12].

Отже, правильні юридичні і суспільно-політичні оцінки фактичних обставин кримінальної справи і є об'єктивно істинні оцінки, висновки і судження, що відносяться до загальних завдань кримінального процесуального законодавства і частково до доказового права і теорії доказів.