Валовий суспільний продукт (ВСП) являє собою всю сукупність виробленого в матеріальному виробництві продукту. Він розрахову­ється шляхом включення до його складу всієї продукції, яка вироблена на підприємствах і в галузях матеріального виробництва. Цей показ­ник є дуже важливим, бо він в узагальненому вигляді відображає складні взаємовідносини між підприємствами в процесі створення ма­теріальних благ. Проте показник ВСП має суттєвий недолік, який по­лягає в тому, що цей показник містить так званий повторний рахунок.

Для того щоб скласти уявлення про дійсну величину того продук­ту, який вироблено в країні за певний період, розраховують кінцевий суспільний продукт (КСП).

За натуральною формою він включає гото­ву продукцію, що призначена як для виробничого, так і для особистого споживання.

За вартісною формою КСП являє собою суму ВСП, зме­ншену на величину повторного рахунку. Для обчислення КСП необ­хідно від ВСП відняти матеріальні витрати, тобто оборот предметів праці (МВ) і додати амортизацію (А). У вигляді формули це можна подати в такий спосіб:

КСП = ВСП ─ МВ + А,

Як ВСП, так і КСП розраховуються для матеріального виробницт­ва. Проте в суспільному виробництві має місце й невиробнича сфера або, як ще говорять, нематеріальне виробництво. Для того щоб пора­хувати всі результати господарчої діяльності, які б включали як про­дукцію, що набуває уречевленої форми, так і послуги, використовують дещо іншу систему показників, яка утримала назву системи націона­льних рахунків (СНР).

Система національних рахунків мас певну сукупність макроекономічннх показників. Центральним серед них виступає валовий внутрі­шній продукт (ВВП). Цей показник являє собою вартісну оцінку всієї продукції сфери як матеріального, так і нематеріального виробництва, виробленої всіма виробниками даної країни незалежно від їх націона­льної належності.

Ще один важливий показник у системі національних розрахунків — це національний дохід (НД). Він складається із заробітної плати (ЗП), відсотка ( %), прибутку (Р) і ренти(R):

НД = ЗП + % + Р + R

Якщо до національного доходу додати непрямі податки (НП), то це буде чистий національний продукт (ЧНП), а коли у свою чергу, до ЧНП додати амортизацію (А), то це буде валовий внутрішній продукт:

ВВП = ЗП + % + Р +R+НП+А.

Валовий внутрішній продукт є надзвичайно важливим макроекономічним показником, а тому стосовно нього і з його участю розрахо­вують ще кілька показників.

По-перше, розрізняють два поняття: ВВП номінальний і ВВП реа­льний. Номінальний ВВП являє собою весь вироблений у суспільстві продукт за певний період (як правило, за рік), виражений у поточних цінах. Що ж стосується реального ВВП, то він розраховується шляхом поділу номінального ВВП на індекс цін. Це можна подати у вигляді такої формули:

Реальний ВВП = Номінальний ВВП / Індекс цін х 100%.

Співвідношення реального ВВП та номінального дає можливість розрахувати показник, який має назву дефлятор ВВП. Вів може бути розрахований за такою формулою;

Дефлятор ВВП = Реальний ВВП / Номінальний ВВП х 100 %

За рахунок показників, розрахованих на базі ВВП, можна отримати показники для характеристики рівня розвитку суспільного виробницт­ва країни порівняно з іншими країнами. Для нього найчастіше викори­стовують показник ВВП на душу населення. Дуже поширеним є й по­казник продуктивності суспільної праці, який розраховується шляхом поділу ВВП на всю кількість робітників, зайнятих у суспільному виробництві. Розглянуті показники розраховують, як правило, за кілька років, що дає можливість чітко визначиш тенденції в розвитку проду­ктивності праці й зростання матеріального добробуту нації.

Поряд із показником ВВП розраховують також показник валового на­ціонального продукту ( ВНП). Різниця між ними полягає в такому: ВВП розраховується за так званою територіальною ознакою, тобто він включає вартість усієї продукції, виробленої в одній країні незалежно від націона­льної належності виробника.

Що ж стосується ВНП, то він розраховуєть­ся як вартість усієї продукції, виробленої національним виробником як у межах країни, так і за її кордонами. Кількісно від ВВП показник ВНП бу­де відрізнятися на суму так званих факторних доходів, до яких відносять заробітну плату найманих робітників, ренту, позичковий відсоток, прибу­ток підприємців, що працюють за кордоном. При цьому отримані й пере­ведені в країну з-за кордону факторні доходи будуть зменшені на величи­ну аналогічних доходів, вивезених із країни іноземцями. Слід зауважити, що для розвинених країн різниця між ВВП та ВНП не дуже велика і ста­новить не більше одного відсотка.

ІІІ

Робоча сила, предмети праці і засоби праці, в економічній літературі визначаються ще як. ресурси і фактори.

Ресурси — це певні потенційні можливості, які можуть бути ви­користані підчас виробництва. Отже, коли ми говоримо про людський ресурс, матеріальний, фінансовий чи якийсь інший, то маємо на увазі по­тенційні можливості означеного ресурсу, який ще не заданий у безпосередньому виробництві.

Найчастіше виділяють три загальні ресурси, які беруть участь у суспільному виробництві: працю, землю і капітал.

Праця є функцією робочої сили, і вона невіддільна від людини. Як ресурс виробництва праця являє собою ту загальну сукупність праце­здатного населення, що може бути задіяне у виробництві. Цей ресурс знаходить своє відображення в понятті трудові ресурси.

Земля - це загальний засіб виробництва, який забезпечує просто­рове розміщення будь-якого виробництва. У сільському господарстві земля виступає основним засобом пращ. Цей ресурс характеризується різними показниками, як то площа, якість грунту , кліматичні умови, в яких вона розташована і т. ін.

Капітал - це ті ресурси виробництва, які є результатом людської праці і представлені машинами, інструментами, технологіями тощо. До капіталу відносять і вже накопичені і, як правило, зафіксовані на матеріальних, речових носіях людські знання. З позиції самого вироб­ництва дійсним капіталом виступають засоби праці. Але з огляду на виробництво як складний процес, що включає певні фази, як капітал можуть виступати і товар, і гроші. Це його конкретні форми, які цей ресурс набуває на різних стадіях відтворювяльного процесу і поза його межами.

Ресурси виробництва певним чином класифікують. Так, ті ресурси, які мають матеріально-речову форму, об'єднують під назвою об'єктивних ресурсів. Що стосується людини і, взагалі, трудових ре­сурсів країни, то їх визначають як суб'єктивні. Але з огляду на те, що суспільне виробництво в будь-якій країні розвивається в умовах об­меженості ресурсів, найбільш важливою є класифікація ресурсів по можливості їх відновлення. З цього погляду виділяють ресурси, які відтворюються (ліс, вода, повітря), і ресурси, які не відтворюються (газ, нафта, руди металів тощо).

Досить часто в економічній літературі використовують і таке по­няття, як фактори виробництва. Їх відрізняє від ресурсів те, що це не всі ресурси, якими володіє країна, а тільки ті , що задіяні в процесі сус­пільного виробництва. В їх складі виділяють речові фактори, які представлені працею, уречевленою в засобах виробництва, і особистий фа­ктор, який у процесі виробництва проявляється як праця людини.

Обмеженість ресурсів, а відтак, і факторів виробництва на тлі постій­но зростаючих і необмежених у своєму зростанні потреб (закон зростання потреб) примушує суспільство шукати шляхи найбільш ощадливого використання ресурсів. Поряд з цим на кожен даний момент суспільство має тільки певну сукупність факторів виробництва, здатних забезпечити ви­робництво необхідних благ. Усе це ставить перед суспільним виробницт­вом проблему альтернативності, проблему вибору.

Отже, підводячи підсумок, можна зазначити, що виробничий поте­нціал, визначений у досить широкому спектрі понять (ресурси, факто­ри і т.ін.), дає можливість 6ільш повно охарактеризувати ті реальні можливості, якими володіє суспільство на кожний даний момент. Во­ни ж і обмежують виробництво, хоча з урахуванням альтернативності використання наявних ресурсів суспільство завжди має можливість визначити найбільш оптимальний (з погляду нагальності конкретних потреб) варіант використання своїх ресурсів.

Перелік питань для екзамену з дисципліни “ Політична економія ”

1 Предмет і об’єкт політичної економії. Політична економія як теоретико-методологічна база інших економічних наук.

Кожна наука має свій предмет дослідження, тобто те, що вона вивчає. Науки відрізняються одна від одної саме предметом своїх досліджень. Предметом політичної економії є економічні ( виробничі ) відносини, які виникають між людьми в процесі суспільного виробництва.

Політична економія вивчає механізм дії економічних законів, що керують розвитком цієї системи.

Об’єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне виробництво.

В сучасних умовах предметна сфера економічної науки еволюціонує в напрямку розширення та ускладнення проблематики. На цій основі вона поряд з існуванням політичної економії економічна наука збагатилася такими новими розділами, як мікроекономіка, мезоекономіка, макроекономіка, мегаекономіка.

Політична економія - фундаментальна, методологічна основа економічної науки, котра розкриває сутність понять, категорій, законів та закономірностей функціонування і розвитку економічних систем на різних історичних етапах існування людського суспільства.

Мікроекономіка досліджує економічні процеси і явища та поведінку економічних суб'єктів на рівні первинної ланки економічної системи (домогосподарства, фірми, окремі підприємства). Вона досліджує попит і пропозицію на товари, їх ціни, витрати виробництва, прибуток, заробітну плату тощо.

Мезоекономіка вивчає стан та розвиток окремих галузей і підсистем національної економіки (паливно-енергетичний, агропромисловий, транспортний, територіально-економічні та інші комплекси, вільні економічні зони).

Макроекономіка аналізує закономірності функціонування національної економіки в цілому. Об'єктом її дослідження є сукупний попит і сукупна пропозиція, валовий національний Продукт, національний дохід, національне багатство, рівень життя населення, проблеми його зайнятості та безробіття, причини й наслідки інфляції, податкова, кредитно-фінансова політика держави тощо.

Мегаекономіка досліджує закони та закономірності функціонування й розвитку світового господарства в цілому, на глобальному рівні.

Кожна з цих складових економічної науки розвивається у нерозривному та органічному взаємозв'язку, що забезпечує зростання її ролі у розвитку суспільства.

2. Зародження і розвиток політичної економії як науки.

Економічна наука — це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об'єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної дійсності.

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких та римських мислителів (Ксенофонта, Аристотеля, Платона), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів та явищ почала складатися лише в ХУІ-ХУП ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру, і представлена таким школами.

Меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багатство ототожнювали з накопиченням грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Представники: А. Монкретьєн, Т. Манн, Д. Юм.

Фізіократи. На відміну від меркантилістів, перенесли акцент дослідження безпосередньо на природу і виробництво. Але джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго.

Класична політична економія. Виникла з розвитком капіталізму. Її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядають як саморегулюючу систему.

Марксизм, або політична економія праці. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу. Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти.

Маржиналізм — теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, виходячи з універсальної концепції використання граничних, крайніх величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як «гранична корисність», «гранична продуктивність», «граничні витрати» і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних дій індивіда. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, Л. Вальрас.

У сучасній економічній науці існують різні напрями і школи, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослідження.

Концептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири основні напрямки :

1.Неокласицизм. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом та сукупною пропозицією. Засновники теорії - А. Маршалл і А. Пігу..

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію суспільного вибору, теорію реальних очікувань, та ін. Особливою популярністю користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен. Монетаризм — теорія, яка приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної кон'юнктури, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання товарної маси, динамікою цін і швидкістю обертання грошей.

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, яка обґрунтовує необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс. Його головна робота « Загальна теорія зайнятості, процента і грошей.» ( 1936р.)

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, А.Хансен та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є «інститути», під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, інстинкти і т. ін.

У кінці XIX - на початку XX ст. сформувався неокласичний синтез — узагальнююча концепція, представники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напряму економічної теорії.