4. Права людини за часів Відродження та Просвітництіва.

Те, що прийнято називати Відродженням, чи з – італійки, Ренесансом, було твердженням наступності великої античної культури, твердженням ідеалів гуманізму. Провідники нову культуру називали себе гуманістами. Істинний гуманізм проголошує право особи на одне свободу, щастя, визнає благо людини основою соціального устрою, стверджує принципи рівності, справедливості, людяності відносин між людьми і звільняє їхню відмінність від релігійних пут. Гуманисты Відродження вважали, можливості людського пізнання безмежні, бо розум людини подібний до божественному розуму, а сама людина є хіба що смертним богом, і наприкінці кінців люди вступлять завезеними на територію небесних світил де він облаштуються заходяться як боги. Насолода земним буттям – це неодмінна частина культури Відродження. Гуманисты Відродження вважали, що у людині важливо на її походження чи соціальне становище, а особисті якості, такі, як розум, творча енергія, підприємливість, відчуття власної гідності, воля, освіченість. Як «ідеального людини» зізнавалася сильна, талановита й всебічно розвинена особистість, людина творець себе і своєю долі. У період Відродження людська особистість набуває небачену раніше цінність, найважливішої рисою гуманістичного підходи до життя стає індивідуалізм, що сприяє поширенню ідей лібералізму і загальному підвищення рівня свободи людей суспільстві. Невипадково гуманісти, загалом не виступаючи проти релігії, і не які оспорюють засад християнства, відводили Богу роль творця, яке світ рух і далі не втручався у життя людей. Почалося нове культурна епоха – епоха Відродження, яка була фактично означала кінець культури Середньовіччя.

Найяскравіше епоха Відродження відбито у философско – естетичному явище, званому гуманізмом. Воно мало яскраво виражений світського характеру, протистояло духовному панування церкви, виступало проти феодальних привілеїв, обстоюючи новий, кардинально відмінний від середньовічного, погляд на людини її у світі. Гуманізм базувався на передовому і прогресивному світогляді епохи, носієм якого виступала реміснича група.

У Італії силу її соціальних та знайти економічних особливостей світські риси ідеології виражені завжди були сильніше, ніж у решти Європи. І це теж, насамперед, пов'язане з міською культурою. Світогляд городян – плід її перемог в антифеодальної боротьбі і його самостійного духовному розвитку. Споживче ставлення до виробництва, коли ще прибуток, а людина і її потреби визначають мета останнього , зближує працю з мистецтвом, вимагає творчого розвитку майстерності і вибору роботи з таланту, висуває творчу особистість на передовий план. Активну участь у життя міст, від якої залежав успіх як антифеодальної, і всередині партійної боротьби, широкі цивільні правничий та частина політичних формували самосвідомість громадян. Ідея вільної людини вела у себе широкі демократичні верстви у боротьбі ці права. Людина, його вільний розвиток стає нині у центрі життя, щодо нього устремлено увагу, а чи не до Богу. Людина народжена для діяльності, і провідником йому повинен служить розум. Слід зазначити, що соціально – економічні зміни призвели до появи досить численного шару міської інтелігенції. Якщо середньовіччі вчені України і філософи були завжди служителями церкви, нині з'явився прошарок освічених й висококваліфікованих фахівців, безпосередньо з наукою і мистецтвом і, зазвичай, які пов'язані ви з церквою. Саме появу цього якісно нового соціального шару й призвело до появи нову культуру, що отримала назву гуманізму.

Особливість цієї ранньої буржуазної культури полягала у широке використання античного культурної спадщини. Антична, «язичницька» культура виявилася ближчий і зрозуміліший народжуваної буржуазії, ніж культура і ідеологія феодального суспільства. З іншого боку, це повернення до спадщини античності яскраво свідчить про невиліковним цінності культурних досягнень. У цю епоху розробили основні категорії, якими мислимо по сьогодні, закладено основи світових релігій, і сьогодні які життя людей.

Але коли говорити загалом, то італійський возрожденческий гуманізм і античний і мали відмінності. Античний гуманізм більш колективного порядку, а основі ренесансного лежить індивідуалізм у кращому розумінні: повагу, розуміння й любов як до масі людей, а й окремої людини, мыслящемуся сучасним.

Возрожденческий індивідуалізм породив головну риску культури епохи Відродження – антропоцентризм, що прибув в різні боки життя. Він яскраво виявлено й у трактатах гуманістів, переосмысливающих проблему людини її відносин із навколишній світом порівняно з середньовічними установками. Замість традиційного приниження людині він оголошується вищу харчову цінність.

5. Наступний етап розвитку демократичних ідей позначився, насамперед, обґрунтуванням необхідності представництва, формулюванням основних принципів сучасної демократії. Мислителі 17-19ст. розвинули теорію суспільного договору та природних прав людини.

Б. Спіноза - прихильник ідеї суспільного договору, але ця ідея розуміється їм досить своєрідно. Необхідність держави й законів обумовлена природною причиною - протиріччям між пристрастями й розумом людей. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом; однак більшість людей (юрба) не такі - люди одержимі пасивними афектами, що спонукують до нерозумних учинків. Саме цим викликана необхідність права й держави. Закони, забезпечені заохоченням або покаранням, необхідні для того, щоб підкорити розуму страсті, щоб "стримати юрбу, як кінь вуздою, наскільки це можливо".

Щоб закон був розумний, він повинен бути прийнятий більшими зборами людей. При такому підході розумною і найбільш могутньою, міцною державою визнавалася республіка, особливо демократична. "У демократичній державі, - писав Спіноза, - менше слід боятися безглуздостей, тому що майже неможливо, щоб більшість зборів, якщо вони великі, зійшлося на одній безглуздості".

Важливими для теоретичного обґрунтування демократії були ідеї засновника лібералізму Дж. Локка. За Локком, держава створена для гарантії природних прав (свобода, рівність, власність) і законів (мир і безпека). Вона не повинна зазіхати на ці права, і бути організована так, щоб природні права були надійно гарантовані.

Головна небезпека для природних прав і законів, за Локком, виникає із привілеїв, особливо із привілеїв носіїв владних повноважень. Межі влади держави при всіх формах правління - природні права підданих. Гарантія й втілення волі - рівний для всіх, загальнообов´язковий, непорушний і постійний закон.

Законодавча влада є вищою владою в державі, вона заснована на згоді й довірі підданих. Локк - прихильник представницької системи, прийняття законів представницькою установою, що обирається народом і відповідальним перед ним, тому що народу завжди належить верховна влада відстороняти або змінювати склад законодавчого органа, коли народ бачить, що законодавча влада діє всупереч її довірі. До законодавчої влади Локк відносив також діяльність уповноважених на те суддів; у цьому позначилася особливість англійського права, одним із джерел якого є судова практика.

Важливим здобутком мислителів цього часу є також констатація недоліків та суперечностей демократії. Голандський дослідник Г.Гроцій говорить про практичну неможливість влади всіх і відсутності реального носія влади.

Т. Гоббс критикує неможливість відділити суспільний інтерес від приватного, обмеженість виконавчих можливостей демократії (нема кому виконувати рішення більшості), загрозу протистояння різних суспільних групп.

Спіноза Б. звернув увагу на те, що сваволю всіх майже неможливо обмежити дією закону. Це набагато складніше порівняно з обмеженням дій монарха. Він викривав нестабільність, нестійкість загальної волі, що не втілена в певній особі чи інституті.

Видатним теоретиком демократії у французькій Просвітництві був Шарль Луи де Монтеск´є. Монтеск´є детально визначає види влади, їхню організацію, співвідношення й т.п. Він виділяє в державі законодавчу, виконавчу й судову влади.

Принцип поділу влади, відповідно до поглядів мислителя, складається насамперед у тому, щоб вони належали різним державним органам. Зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи, установи або стану неминуче веде до зловживань і сваволі. Крім розмежування компетенції принцип поділу влади припускає також надання їм спеціальних повноважень для того, щоб вони обмежували й стримували один одного. Потрібний такий порядок, указував Монтеск´є, при якому "одна влада зупиняє іншу".

Монтеск’є застерігає творців демократії від викривлення принципу рівності, його абсолютизації і розуміння рівності як фактичної, а не юридично формальної. Загрозливим є і неправильне сприйняття свободи як сваволі, що не підкоряється закону. Подібні спотворення можуть бути результатом свідомих дій лідерів або розбещеність народу, що забуває про такі фундаментальні цінності, прагнучи задоволення своїх матеріальних потреб.

Дещо інший погляд відстоює Ж.Ж.Руссо. Руссо відкидає вчення, що визначали договір як угоду між підданими й правителями. З його погляду, договір є угодою рівних між собою суб´єктів. Підкоряючись співтовариству, індивід не підкоряє себе нікому окремо й, виходить, залишається "таким же вільним, яким він був раніше". Воля й рівність учасників договору забезпечують об´єднання народу в нерозривне ціле (колективну особистість), інтереси якого не можуть суперечити інтересам приватних осіб.

За умовами суспільного договору суверенітет належить народу. Зміст всіх попередніх міркувань Руссо про договір полягав в тому, щоб обґрунтувати народний суверенітет як основний принцип республіканського ладу. Ця ідея разом із принципами рівності й волі становить ядро його політичної програми.

Суверенітет народу проявляється в здійсненні їм законодавчої влади. Вступаючи в полеміку з ідеологами ліберальної буржуазії, Руссо доводив, що політична воля можлива лише в тій державі, де законодавствує народ. Свобода, за визначеням Руссо, полягає в тому, щоб громадяни перебували під захистом законів і самі їх приймали. Механізм виявлення інтересів суверенного народу Руссо розкриває за допомогою поняття загальної волі.

Цікавим є той факт, що навіть видатний ідеолог демократії Руссо наводив такі вимоги для реалізації демократичних принципів, які практично неможливо реалізувати. Так, він зводив демократії до її прямої форми, що вимагає малої території держави, вкрай простих політичних та суспільних традицій, повної майнової рівності. Таким чином, ідеал Руссо постає як нездійснений. Крім того, мислитель зазначав, що демократії слід остерігатись забуття законів та появи самостійної, відіраної від народу купки правителів.

Один з творців Конституції США Джефферсон Т., для якого демократія булла реальним фактом політичного життя, виділяв такі основні недоліки, що можна було спостерігати у агатоьх штатах. По-перше, це нерівне пердставництво щодо право голосу (не всі платники податків Мали право голосу). По-друге, автор виділяв нерівність представництва інтересів в результаті виборів. Він вказував також і на складності забезпечення поділу влад, констатував найбільше зосередження влади у законодавчої гілки та інші недоліки формування вищих органів влади.

Критика Т.Пейна стосувалась в основному прямої форми демократії. Вона видавалась автору неможливою у великій за територією державі з суто технічних причин. Також він вказував на загрозу неврахування прав меншості.

На противагу Пейну, інший ідеолог представницької демократії Дж.С.Мілль, вказує і на недоліки представництва, серед яких фактична відстороненість народу від влади в період між виборами, небезпека бюрократизації уряду, корупція державних чиновників.

Д.Дьюї звернув увагу на такий важливий аспект критики демократії як політична пасивність, апатія та зневіра у вирішальному значенні одного голосу.

Фергюсон А. закликає остерігатись заперечення закону і перетворення демократії на безладдя.