Запитання для узагальнення вивченого

1. Які речення ми відносимо до складносурядних, складнопідрядних і складних безсполучникових?

2. Коли між двома частинами складносурядного речення кома не ставиться?

3. Які слова бувають вказівними і де вони ставляться в складнопідрядному реченні?

4. Яка різниця між сполучниками підрядності і сполучними словами? Як відрізнити однозвучні сполучники підрядності і сполучні слова?

5. За якими ознаками знаходимо підрядне речення і як визначаємо його вид?

6. Що таке порівняльний зворот? Коли його відокремлюємо, а коли не відокремлюємо?

7. Як можуть поєднуватися кілька підрядних речень до одного головного?

8. Коли між двома підрядними реченнями кому не ставимо? Як ставиться кома при збігові двох сполучників?

9. Як залежить від змісту постановка розділових знаків у складному безсполучниковому реченні? Коли між двома частинами складного безсполучникового речення ставимо двокрапку, а коли — тире?

ПРЯМА І НЕПРЯМА МОВА

§ 97. Пряма мова і розділові знаки при ній

Чиєсь висловлювання чи думку можна передати за допомогою прямої мови, непрямої, невласне прямої і авторської мови.

Чуже висловлювання, передане від імені того, кому воно належить, називається прямою мовою.

Пряма мова дає змогу відтворити всі особливості живого усного мовлення: експресивність, звертання, вигуки тощо.

При прямій мові є слова автора, які вказують, кому належить дане висловлювання чи думка. Слова автора також характеризують саме мовлення, персонажів, обставин, за яких відбувається мовлення.

Різновидом прямої мови є діалог.

Діалог — розмова двох осіб. Окремі повідомлення й запитання, з яких складається діалог, називаються репліками. При репліках слова автора часто бувають відсутні. (У драматичних творах слова автора називаються ремарками.)

Розрізняють ще полілог — розмову трьох і більше осіб.

Пряма мова в тексті виділяється трьома способами.

Якщо передають невисловлену думку або переказують чиїсь слова чи розмову, то пряму мову беруть з обох боків у лапки (разом із знаком питання, знаком оклику і трьома крапками; крапку і кому виносять за лапки), наприклад: “А я вже бачив день!” — “Коли?!” — “Не знаю”. — “Який же він?” — “Хороший! Дуже славний!..” — “Ет, — байдуже озвалася матуся, — то був не день, то сполох був, та й годі” (Леся Українка).

Якщо передають висловлену вголос якусь репліку чи розмову двох або більше осіб, то кожну репліку починають з абзацу і перед нею ставлять тире, наприклад:

— Не дивись на вихор, — каже мати.

— А чому?

— Не дивись — та й годі. І не залазь у вихор ніколи.

— А чому?

— Бо закрутить і понесе-понесе.

— А куди?

— Хіба я знаю — куди? В небо понесе (Є.Гуцало).

У драматичних творах пряму мову пишуть після назви дійової особи і крапки, наприклад:

Демид. Як поживаєте?

Карпо. Спасибі! Живемо серед натури, здається — натурально! Щодня бачимо, як на світ благословляється, як сонечко сходить, цілий день працюємо і, утомлені, разом з сонцем одпочиваємо.

Демид. Радісно і мило так жить (І.Карпенко-Карий).

В усіх випадках пряма мова починається з великої букви.

Розділові знаки при словах автора вживаються по-різному залежно від того, де стоять вони. Якщо слова автора стоять:

а) перед прямою мовою — після них ставиться двокрапка: Показує дід на темне небо, на зорі і каже Тарасові: “Ото Чумацький Шлях” (О.Іваненко);

б) після прямої мови — перед ними ставиться тире, крапка замінюється на кому (знак питання, знак оклику, три крапки так і залишаються), а слова автора починаються з малої букви: “Скинься, рибо”, — думаю — скидається риба (О.Довженко). “Купало, Купало, даруй мову рослинам!” — гукають парубки (В.Скуратівський);

в) у середині прямої мови — вони виділяються з обох боків комами й тире; проте якщо розрив прямої мови робиться між двома реченнями, то після слів автора ставиться не кома, а крапка й тире; слова ж автора починаються з малої букви: “Мої друзі — вбогі бідолахи, — говорить Кармель, — от мої друзі!” “Яких же я людей бачу? — одказує Кармель. — Багатих та вбогих” (Марко Вовчок).

В останньому випадку, якщо в словах автора є вказівка на продовження прямої мови (і додав, і запитав тощо), то після слів автора ставиться двокрапка: “Чи бачили таке! — сказав батько і, помовчавши, додав: — Готовий хлібороб, одним словом” (А.Головко).

Якщо репліки беруться в лапки й записуються підряд без слів автора, то між ними ставляться тире: “Мамо, — питаю, — то льони цвітуть?” А мати сміються: “То, — кажуть Дніпро”. — “А чому він такий синій?” — “Від неба”, — кажуть (О.Гончар).

341. Запишіть уривок під диктовку. Написане звірте з надрукованим, особливу увагу звертаючи на постановку розділових знаків при прямій мові. Помилки, якщо вони трапляться, виправте.

Вернулась у кімнату, почала оглядати: списки до екзамену, шкільні журнали — все чепурненько поскладано на столі. Поклалася в ліжко, похрестила подушку.

— Охо-хо!.. — зітхнула Настя. Через вікно в очі зазирнув клапоть неба, присипаний срібним пилом…

“Що буде, то й буде, а тепер — спати!” — і почала вкриватись.

Тільки заплющила очі, у вусі заграв хтось на тонісіньку дудку: “Лю-лю-лю!” Причулась рулада й урвалась.

Далі коло вуха немов легенько шарнув хтось шовком об дзвін. Бренькнула десь туго натягнута струна. Ставало легко, немов хто зсував з неї мішки з піском…

І стоїть уже Настя серед зеленого-зеленого лугу.

Травиця шовкова м’якенька, ноги босенькі — страх як легенько!

“Побіжу!”

Побігла прудко-прудко, вітер об поли б’є, груди розпирає, аж болить. Тільки черкаються ноги об траву. Хочеться підскочити.

“Може б, я й полетіла?” — спадає Насті на думку.

Озирнулась — ніде ні духу. Розбіглась, махнула руками.

“Чи не диво! — радіє Настя. — А кажуть, що людина не полетить”.

Махнула руками ще раз, вдруге, втретє, знялася вище й вище, попливла нарівні з вербами.

“От, коли б знали люди, що можна так…” — радіє Настя.

Зірвалась з гілки зозуля.

“Ану, — думає, — впіймаю цю зозулю” (За С.Васильченком).

342. Прочитайте текст. Переробіть його на діалог, вживаючи й слова автора (співрозмовники можуть бути однодумцями, а можуть і в чомусь не погоджуватися один з одним). Діалог запишіть, правильно розставляючи розділові знаки.

Чи шануємо ми Шевченка? Звісно, — скаже кожен. Самих найменувань, пов’язаних з його іменем, скільки он по всій Україні. А скільки пам’ятників, погрудь, а по книгарнях і книгосховищах — видань його і про нього…

Свята правда, — відповімо на це, і все ж ні-ні та й чіпляється думка знову: “Чи розуміємо ми свого пророка до глибини, чи відчуваємо щодень і щокрок в усьому його присутність?” Навряд… А в душах наших? Що там укоренилося?

Ось одне, що ми, українці, мали б засвоїти як найглибший його заповіт і передавати з покоління в покоління, з уст в уста, від серця до серця: його відразу до смирення, до змирення з підневільним станом, його неприйняття сліпого послуху, догідництва, його ненависть до кріпацтва як такого і закріпаченої душі особливо!

Ось поезія “Минають дні, минають ночі…” — невеликий вірш, а скільки тут нещадних поетових означень духовної дрімоти, пасивного, інерційного життя: “заснули думи, серце спить”, “чи я живу, чи доживаю, чи так по світу волочусь”, доле, “не дай спати ходячому… і гнилою колодою по світу валятись”. Чи не найголовніше: “Страшно впасти у кайдани… а ще гірше — спати, спати і спати на волі…”, страшно “і сліду не кинуть ніякого, однаково, чи жив, чи загинув…”

Перечитаймо “Кобзар” — він наскрізь перейнятий поетовим болем за те, що “заснула Вкраїна, бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла…”, наснажений гнівним неприйняттям рабства і рабів, надто “добровільних”, що “правдою торгують” та хваляться, що добре ходять у ярмі, “ще лучче, як батьки ходили…” Це та “братія”, що мовчить собі, чухає лоба, що хилиться, як і хилилась, і промовляє: “Нехай… Може так і треба” (В.Дончик).

343. Прочитайте вислови, вживані під час дискусії, запам’ятайте їх і при потребі використовуйте.

Шановні пані́ й панове… Шановні учасники конференції… Шановне товариство… Шановний пане доповідачу (опоненте) … Дозвольте висловитися мені з приводу… Слушною є думка про те, що… Як слушно зауважив… Без сумніву, ви маєте рацію, але… Навряд чи можна погодитися з твердженням, що… Дозвольте не погодитися з вами. На мою думку… На наш погляд… Я переконаний, що… Я вважаю… Факти — вперта річ, а вони свідчать, що… Платон мій друг, але істина дорожча. Дякую за запитання, постараюсь відповісти моєму опонентові. Дякую за зауваження, проте я не мав наміру когось ображати. Прошу пробачення. Дякую за слушні запитання й зауваження. Дякую за увагу!

344. Прочитайте діалог. Підготуйтеся до дискусії на тему “Чи, живучи в Україні, потрібно почувати себе українцем?”

— Часом гадаю собі: навіщо люди поділені на нації? Чи не краще було б якби всі були собі просто земляни?

— І жили в одному величезному будинку на мільярд квартир?

— Це ти жартуєш.

— Звичайно, жартую. Бо ж люди природно поділені на сім’ї, сім’ї живуть в окремих квартирах чи будинках, а будинки гуртуються в села, містечка або міста, які в свою чергу об’єднані в райони, області. Разом вони становлять державу. Інакше було б безладдя, хаос.

— Це зрозуміло. Але яка тут роль нації?

— Нація об’єднує людей у державу. Люди, які відчувають чи усвідомлюють свою належність до певної спільноти, тобто нації, думають уже не тільки про себе, а й певною мірою про весь народ, до якого належать. Я вже не кажу про те, що в них спільні національні традиції, історія, лиха, які теж пов’язують людину з людиною. Доки люди цього не зрозуміють, не буде й справжньої держави, яка дбатиме рівно про інтереси всіх — теперішніх і майбутніх поколінь.

— А що ж спонукає людей думати про загал?

— Інстинкт виживання. Серед своїх легше вижити: свій, кажуть, якщо не заплаче, то хоч скривиться. Це по-перше. А по-друге, мій добробут великою мірою залежить від добробуту отого загалу. Серед жебраків, злодіїв заможним не станеш.

— Ти сказав: свій. Справді, хто зараз за кордоном думає про Україну: американці, англійці, французи? Їм байдуже до нас. А от українська діаспора намагається, як може, нам допомогти. Що не кажи, свої. В Україні жили їхні предки, ще живуть їхні родичі, кревні.

— Але люди консолідуються в націю не тільки по спільній крові, а й по спільній території теж. Ті ж українці в Америці вже почувають себе американцями, хоч їх і вабить ще їхня прабатьківщина. Та все-таки більше вони думають про Америку, її добробут, могутність, бо ж там жити їхнім дітям, онукам і правнукам. Звичайно, хтось, може, й повернеться в Україну, але таких уже буде мало, та й то переважно ті, хто народився тут.

— Отже, як я зрозумів, поділ людей на нації — це необхідність. Без цього не обійтися (І.Ющук).

345. Ознайомтеся з висловами, які вживають під час телефонної розмови. Запам’ятайте їх і використовуйте принагідно.

Добрий день (вечір)! Це телефонує вам… Я телефоную до вас у такій справі… У мене до вас прохання… Вибачте, що відволікаю вас. Я слухаю вас. Так, розумію. Я добре не почув, повторіть, будь ласка. Я не зовсім зрозумів, що ви маєте на увазі. Ще раз вибачте за турботу. Дякую за увагу. Щиро вдячний вам за розмову. До побачення.