І.П.Ющук

Рідна мова

Поглиблене вивчення

Вступ

§ 1. Рідна мова

У світі є понад 3,5 тисячі мов. Одними розмовляють мільйони, іншими ― лише сотні, а то й десятки людей. І всі вони різні. Навіть та сама мова в різних народів має свої особливості. Наприклад, англійська мова в американському суспільстві набула таких відмінних рис, які дають підставу говорити про її американський варіант і навіть уже про окрему американську мову. В Австралії вона перетворилася на австралійський діалект англійської мови. Виникли ірландський, канадський, новозеландський варіанти англійської мови. Те саме відбулося й з іспанською мовою в країнах Латинської Америки, з німецькою ― в Австрії і Швейцарії, із французькою ― у тій же Швейцарії, у Бельгії, Канаді, Люксембурзі.

Навіщо стільки багато мов? Чи не краще б усім людям мати одну якусь мову й спілкуватися нею?

Наявність багатьох мов зумовлена об’єктивними закономірностями всесвітнього розвитку. Адже мова служить людям не лише засобом спілкування. Вона ще більшою мірою потрібна їм для пізнання й осмислення навколишнього світу. Як кожна людина трохи по-своєму сприймає навколишню дійсність, так і кожен народ певною мірою по-інакшому відображає, віддзеркалює, переломлює й оцінює навколишні явища. Хоч люди різних національностей і рас однаково бачать світ і мислять за тими самими законами логіки, а проте членують його й виділяють у ньому ті чи інші риси по-різному. Ця розбіжність у світосприйманні залежить від різниці в природних умовах життя, в історичному досвіді, в характері народів і, нарешті, від випадковостей. І все це відбивається, фіксується в мові як життєвий досвід певного народу, як осягнення тих чи інших таємниць всесвіту.

Тому кожен народ має свою мову. Навіть якщо йому накинули чужу, то він її з бігом часу перетравлює, переінакшує, пристосовує до своїх психологічних особливостей, до свого способу думання, до свого менталітету, до своїх умов існування. Таким чином, завдяки різноманіттю мов, людство в своїй сукупності має змогу якомога повніше й докладніше відтворити картину світобудови, зробити свій власний внесок у її пізнання. Без тої чи іншої мови вселюдське уявлення про світ буде не таким повним, як неповною буде веселка без якогось кольору або навіть його відтінку. Тому кожне суспільство зобов’язане дбати про власну мову, захищати її, розвивати, відточувати, удосконалювати, помножувати її можливості й ефективно використовувати її. Народ, який не чинить цього, зникає з лиця землі як непотрібний.

Мова будь-якого народу природно починалася в глибокій давнині зі жменьки слів і найпримітивнішої граматики. У процесі життєвої практики людей і в зіткненні з іншими мовами та чи інша мова розвивалася, збагачувалася протягом багатьох століть, відкидала випадкове й закріплювала закономірне, розширювала свої виражальні й пізнавальні можливості. І постійно відбивала мінливі умови життя, фіксувала певні етапи пізнання світу.

Таким чином, мова, передаючись від покоління до покоління, вбирає, акумулює в собі життєвий досвід найвіддаленіших предків і, отже, полегшує нащадкам орієнтацію в міжлюдських стосунках, у природних умовах своєї землі і взагалі в цьому світі.

Така мова якнайкраще пристосована до психологічних особливостей народу ― творця мови, його способу мислення, уявлень, природного середовища і, отже, якнайкраще сприяє всебічному виявленню його творчих духовних сил. Як писав В.Гумбольдт, “мова є ніби зовнішній вияв духу народу; мова народу є його дух, і дух народу є його мова ― важко уявити собі щось більш тотожне”. Кожна мова позначена неповторною індивідуальною печаттю її носія ― народу, і в тому її найбільша цінність.

Мова, вироблена народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його способу думання, навіть якщо за її основу колись було взято чужу мову, ― це рідна мова народу. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова ― це мова предків і землі, а не мова, привнесена ззовні, хай би якою вона досконалою й привабливою не здавалася.

Мова, як було сказано вище, ― це не тільки засіб спілкування, а й могутній інструмент мислення та пізнання світу. Якщо спілкуватися можна з однаковим успіхом будь-якою мовою, аби тільки володіти нею, то мислення й пізнання світу, а отже, й інтелектуальний розвиток найефективніше здійснюється за допомогою рідної мови (мови рідного народу й рідної землі).

“Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п’є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець; воно знайомить її з характером людей, що її оточують, з суспільством серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить її в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик; воно, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати жоден філософ”, ― писав видатний педагог К.Ушинський.

Рідна мова сприяє якнайповнішому виявленню творчих можливостей кожної окремої людини. Т.Шевченко, який більшу частину свого життя, починаючи з п'ятнадцяти років, провів у російськомовному середовищі, досяг найвищої майстерності в творах, писаних саме українською мовою, і тим збагатив скарбницю не лише української, а й світової культури. Володимир Сосюра, Олександр Олесь, Євген Плужник, і не тільки вони в Україні, починали писати вірші російською мовою, але видатними поетами стали тільки тоді, коли перейшли на мову рідного народу. Вчений робить відкриття не тільки тому, що він наполегливо проникає в таємниці природи, а ще й тому, що він досконало володіє тонкощами рідної мови ― підґрунтям для точного мислення.

Людина, сприймаючи словесну, зорову, чуттєву інформацію, перекодовує її на свою внутрішню мову. Внутрішня мова індивідуальна і водночас максимально наближена до мови рідного народу. Саме рідна мова якнайкраще сприяє прогресові як окремих індивідів, так і суспільства в цілому. Тому в кожній країні боротьба за розвиток суспільства неодмінно поєднувалася й поєднується з боротьбою за утвердження в суспільстві єдиної національної мови, навіть якщо тою національною мовою розмовляла вже лише мізерна кількість населення. Прикладом цього є Італія, Чехія, Франція, а в наш час Ізраїль, Естонія, Латвія. І Україна теж.

“Найбільше й найдорожче добро в кожного народу ― це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування”, ― писав Панас Мирний. Тільки користуючись рідною мовою й, таким чином, активно розвиваючи її, той чи інший народ може справно виконувати свою місію на землі, визначену йому Провидінням.

І, нарешті, мова, є мірилом людської гідності. Якщо я на землі своїх пращурів соромлюся й цураюся мови, успадкованої від них, то я тим виявляю свою неповагу до предків, до їхнього інтелектуального подвигу, а отже, й до самого себе.

Кожна мова ― це продукт розумової діяльності багатьох поколінь народу. Чим вище підноситься суспільство, тим досконалішою стає його мова. І чим багатша мова, тим краще вона обслуговує суспільство й кожну людину зокрема. А розвиває мову тільки той, хто користується нею.

Немає кращих і гірших, вищих і нижчих мов. Але є мова рідного народу, яку не може замінити жодна інша. Мова рідного народу і найвеличніша, і найсвятіша, і найглибинніша. Як був переконаний колись великий французький філософ Вольтер, усі основні європейські мови можна вивчити за шість років, свою ж рідну треба вчити все життя. А хто нехтує рідною мовою, цурається її, той обкрадає і себе, і свій народ.

Наша українська мова ― одна з найдавніших мов світу. Коли відомого російського історика В.Ключевського запитали: “Як розмовляли в Київській Русі?” ― він відповів: “Так, як сьогодні розмовляють малороси” (тобто українці). Польський вчений-поліглот М.Красуський у праці “Древность малороссийского языка”, виданій 1880 року в Одесі, писав: “Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я прийшов до переконання, що українська мова старша не тільки від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських мов”.

Українська мова ― одна з найбагатших мов світу. У сучасному “Словнику української мови” в 11 томах (1970 — 1980) зареєстровано понад 134 тисячі слів. У “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” (2001) пояснено вже 170 тис. слів. Фактично ж її словниковий склад, за приблизними підрахунками, налічує не менше півмільйона лексем. Українською мовою однаково чудово звучать Біблія і Гомерова “Одіссея”, “Витязь у тигровій шкурі” Ш.Руставелі і “Божественна комедія” А.Данте, “Декамерон” Дж.Бокаччо й “Дон-Кіхот” М.Сервантеса, “Євгеній Онєгін” О.Пушкіна і “Пан Тадеуш” А.Міцкевича, твори Шекспіра і Джека Лондона, Ярослава Гашека і Ліона Фейхтвангера. Нею складено понад 200 тисяч народних пісень, написано тисячі наукових праць. Нема таких високих почуттів і таких глибоких думок, яких не можна було б висловити українською мовою.

Завдяки своєму тривалому розвиткові (за одними даними, вона як окрема мова розвивається близько 3 тисяч років, за іншими ― не менше 7 тисяч), українська мова має струнку відшліфовану звукову й чітку граматичну системи. Вона співуча (за милозвучністю її зіставляють з італійською), мальовнича, логічна, у ній майже нема винятків.

Нині, незважаючи на систематичне приниження, переслідування й нищення її в минулому, українською мовою в Україні й поза нею розмовляє близько 45 мільйонів осіб. За кількістю тих, хто розмовляє нею, українська мова посідає десь 15 ― 20-е місце у світі.

Українська мова має всі шанси стати однією із світових мов. Адже не завжди й англійська чи французька мови були загальновизнаними міжнародними мовами спілкування. Для цього потрібна наша воля й наполеглива праця над рідним словом і в рідному слові.

1. Ще в 30-х роках минулого століття видатний український вчений і громадський діяч І.Огієнко написав працю “Наука про рідномовні обов’язки”. Тут наведено окремі положення з неї. Прочитайте їх і скажіть, як ви мислите своє ставлення до рідної української мови.

1. Мова — то серце народу: гине мова — гине народ.

2. Хто цурається рідної мови, той у саме серце ранить свій народ.

3. Літературна мова — то головний двигун розвитку духовної культури народу, то найміцніша основа її.

4. Стан літературної мови — то ступінь культурного розвою народу.

5. Кожний, хто вважає себе свідомим членом свого народу, мусить пильно навчатися своєї соборної літературної мови.

6. Хто не говорить рідною мовою й не знає своєї соборної літературної мови, той ніколи не буде правдивим патріотом для свого народу.

7. Особа, що не зросла на рідній мові, загублена для нації, бо ціле життя буде безбатченком і справи рідної нації будуть їй чужі.

8. Кожний свідомий член народу мусить завжди допомагати всіма доступними йому способами розвиткові культури своєї літературної мови.

9. На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну, більше того — як честь своєї нації. Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.

10. Шануй чужу мову, але вимагай і від чужинців так само шанувати й твою мову.

2. Прочитайте уривок із щоденника О.Гончара і висловіть свої міркування з приводу долі названих тут двох українських геніїв.

Я майже певен: якби Гоголь не порвав із своїм національним середовищем, якби зберіг і надалі ті родинні зв’язки, що його живили в юності і ще раніш, у дитинстві, ― не закінчив би він так трагічно. Втративши Україну, він опинився в духовному вакуумі. Він задихався від нестачі повітря. Звідси його містика, муки, страждання, почуття найчорнішої безвиході… З’являлись час від часу якісь нові інтереси, нібито близькими ставали інші реальності та ілюзії, але ніщо не могло замінити йому Україну, її сонце, сміх, її здорову народну кров і незламний дух (хай і покріпачених, хай і закутих) козацьких натур. Шевченко жив майже стільки літ, як і Гоголь, і так само більший відтинок свого життя провів поза Україною. Але він зберіг усі духовні зв’язки, зберіг у повноті, рівній реальному середовищу, все дороге, заповітне й наснажливе, і тому не сталося з ним того, що сталося з Гоголем: при всіх своїх терзаннях Шевченко уник тієї внутрішньої спустошливої руйнівної кризи, яка задушила його великого земляка, перед тим спаливши на чорнім вогні розпуки його невідомі для нас творіння.

3. Прочитайте уривок зі статті мовознавця В.Горбачука “Релігія і мова” і зробіть власний висновок про роль рідної мови в духовному удосконаленні людей.

Мова кожного народу є не просто засобом спілкування, а й першоосновою духовного буття, розвитку людей. І священна сутність національної мови підтверджена практикою, діями посланників Ісуса Христа. Так, у книзі “Дії святих апостолів” розповідається, що вони “сповнились Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав” (Дії, 2.4). Люди, що слухали вчення Христове з уст його учнів, “дивувалися, бо кожен з них тут почув, що вони розмовляли їхньою мовою” (Дії, 2.6). Євангеліст називає понад півтора десятка народів, представники яких “дивувались та й казали один до одного: “Хіба ж не галілеяни всі ці, що говорять? Як же кожен із нас чує свою власну мову, що ми в ній народились?.. Говорять вони про великі діла Божі мовами нашими!” (Дії, 2.7-11).

Саме ця повага до рідних мов слухачів була одним з важливих факторів, який забезпечив швидке поширення серед багатьох племен вчення Христового. Ми зараз, опинившись на руїнах, в умовах духовної та економічної катастрофи намагаємось знайти орієнтири в напрямку морально-етичного, духовного відродження. Наші погляди звернені до релігії. По радіо і телебаченню, на майданах, в аудиторіях і храмах ми чуємо проповідників різних конфесій, у тому числі й різних напрямків християнства. Прислухаймось, чи всі вони шанують святая святих ― мову народу, трудом якого живуть, чи йдуть вони дорогою учнів Христа?

Із діянь апостолів з достатньою ясністю випливає однозначна відповідь: богослужбовою мовою має бути мова того народу, серед якого здійснюються релігійні обряди. У Першому посланні святого Петра до коринф’ян є й конкретні настанови щодо цього: “Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить” (14.2). “А тепер, як прийду до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю?” (14.6). “Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, ― як пізнати, що кажете? А говоритимете на вітер! Як багато, наприклад, різних мов на світі, ― і жодна з них не без значення! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві і промовець чужинцем мені” (14.9-10). “Дякую Богові моєму, ― розмовляю я багатьма мовами. Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!” (14.18-19).

4. Чи багато помилок ви ще робите? Текст запишіть під диктовку (попросіть когось, щоб вам продиктував його). Написане уважно звірте з надрукованим, помилки, якщо вони трапляться, виправте й з’ясуйте їх.

Мова — це не просто звуки, відтворені відповідними м’язами відповідних органів. Це голос народу, неповторного тембру й інтонації, це один з факторів спадкового механізму, який виокремлює ту чи іншу спільність у всесвітньому многоголоссі як самостійну індивідуальність. Втрата слуху веде до втрати тембру, а отже, власного голосу, що кінець кінцем нівелює народ як неповторне, оригінальне явище.

Оскільки мова як станова ознака самого поняття нації є тією своєрідною перфокартою, на якій закодована пам’ять усіх поколінь, історія народу, анкета його родоводу, неперехідні моральні цінності, закони пращурів, біоритми національного інстинкту, психофізична структура етнічного типу, то, зрозуміло, втрата мови вільно чи невільно веде до щезання й самої нації.

Як примус згори зректися своєї мови, так і добровільна відмова від неї — акт однаковою мірою протиприродний (Б.Олійник).

5. Напишіть твір-роздум “Що значить для мене рідна мова”. По можливості дайте відповіді також на поставлені нижче запитання.

Яку мову слід називати рідною?

Чи доцільне існування багатьох мов у світі?

Чи треба вивчати інші мови?

У чому корисність перекладання художніх та інших творів із чужої, навіть близької мови на рідну?

Чому неможливі дослівні переклади з однієї мови на іншу?

Чи маємо ми соромитися своєї української мови?

Від кого й від чого залежить розвиток нашої мови, її вдосконалення й збагачення?