2.5 Заборона катувань та жорстокого поводження

Усі форми катувань та інших видів жорстокого поводження є однозначно забороненими згідно з міжнародними правозахисними законами. Така заборона передбачена численними угодами та іншими інструментами, а також є частиною міжнародного звичайного права, яке застосовується до усіх держав, незалежно від того, чи є вони учасницями конкретних угод, які передбачають таку заборону. Катування та жорстоке поводження забороняються у будь-який час та за будь-яких обставин. Жодних винятків не існує, а держави не можуть відмовитися від своїх зобов’язань навіть у надзвичайних ситуаціях або з будь-яких інших причин.

Стаття 5 Загальної декларації прав людини, яка була ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році, символізує одностайну згоду між країнами стосовно того, що жодна людина не може бути піддана катуванням або жорстокому поводженню. З 1948 року було ухвалено цілу низку міжнародних та регіональних законодавчих актів з питань прав людини включаючи заборону катування. Серед них юридично обов’язкові угоди та конвенції, а також декларації та інші документи, які хоча й не є юридично обов’язковими, проте мають величезну вагу завдяки тому, що їх було прийнято Генеральною Асамблеєю та іншими органами ООН, і демонструють згоду між державами щодо дотримання стандартів, викладених в них. Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), прийнятого у 1966 році, забороняє застосування катувань та жорстоке поводження. МПГПП заснував орган незалежних експертів – Комітет з прав людини, який має здійснювати контроль за додержанням державами цих положень. Стаття 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (ЄКПЛ), яка була прийнята в 1950 році, забороняє застосування катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. ЄКПЛ дозволяє окремим особам подавати офіційні скарги до Європейського суду з прав людини, якщо були порушені їхні права. Суд приймає рішення, які є обов’язковими до виконання, і може давати розпорядження державам щодо надання потерпілим компенсації.

Окрім загальних правозахисних актів, в яких проголошується заборона катувань, існує також низка документів та механізмів, що стосуються саме катування та жорстокого поводження. Деякі з них були ухвалені та удосконалені під тиском громадськості через такі організації, як «Міжнародна Амністія». У 1972 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація про захист від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, а в 1984-му ухвалена Конвенція проти катувань та інших жорстоких або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (Конвенція проти катувань), у якій викладено заходи, яких мають вжити держави, щоб запобігти застосуванню катувань та жорстокого поводження з боку державних посадових осіб, і яка є юридично обов’язковою для тих країн, що ратифікували цю Конвенцію. Конвенція засновує Комітет проти катувань (КПК) – орган незалежних експертів, який має спостерігати за додержанням цих положень державами–учасницями Конвенції. У 1985 році Комісія ООН з прав людини призначила Спеціального доповідача з питань застосування катувань – експерта, який, згідно зі своїм мандатом, має право встановлювати контакт з урядом будь-якої країни, незалежно від того, чи є вона учасницею окремих угод, і навіть у виняткових випадках втручатися у справи.

Як на європейському, так і на міжнародному рівнях існують угоди щодо заснування моніторингових органів, завданням яких є відвідання місць позбавлення волі. Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, ухвалена в 1987 році, засновує комітет, до якого залучаються експерти з країн–учасниць цієї Конвенції – Європейський комітет з питань запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню (КЗК). До повноважень цього Комітету входить відвідання місць ув’язнення з метою захисту затриманих від катувань та жорстокого поводження. З метою координації своєї роботи КЗК опублікував збірку стандартів, яка охоплює основні питання, що вивчаються під час візитів до місць позбавлення волі у державах–учасницях [2; 3; 5]. Зокрема, співробітниками комітету здійснено чотири візити до України, метою яких, окрім інших питань, було дослідження виявлених фактів катування та жорстокого поводження із затриманими під час утримання їх в міліції. Звіти про ці візити містять докладні рекомендації, на які посилається ця доповідь. У 2002 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань. Він ще не набув чинності, але, подібно до Європейської Конвенції про запобігання катуванням, встановлює механізми для відвідання місць утримання під вартою в державах–учасницях Конвенції, а також містить вимогу щодо заснування власних національних органів для реалізації цих механізмів з метою запобігання катуванням та жорстокому поводженню. [5]

На додаток до документів, що стосуються безпосередньо катування та жорстокого поводження, є також два ключових міжнародних документи, які визначають стандарти утримання під вартою взагалі. В них наводяться важливі запобіжні заходи проти застосування катувань та жорстокого поводження: прийнятий ООН Звід принципів захисту осіб, підданих затриманню або позбавленню волі у будь-якій формі (Звід принципів ООН) та Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (Мінімальні стандартні правила ООН).

Україна є країною–учасницею всіх вищезгаданих угод, за винятком Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань, отже, має зобов’язання додержуватися їх положень. А виходячи із національного законодавства нашої країни, ми можемо відмити, що в ст. 127 КК передбачений такий злочин, як катування, який тягне за собою кримінальну відповідальність.