М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1) традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

2) харизматичне панування (від грец. harisma – особливий дар) базує ся на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному да правителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

3) легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усій системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі м. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режим відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян д лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персонально легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людини до політики, здійснюваної органами влади;

• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку лежить від ефективності такої діяльності;

• легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Таким чином, легітимність виступає обов'язковою й необхідною передумовою ефективного функціонування політичної влади.

Проблема легітимації є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно і насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократи ний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

4. Ресурси влади являють собою те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб’єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

• силовий примус — втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього – тортури, концтабори, смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо);

• закон, традиція, звичай;

• стимулювання — створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об’єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів, наприклад за методами здійснення та сферою поширення:

• Економічні ресурси. Наявність розвиненої матеріальної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.

• Політичні ресурси. Наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції і звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур.

• Соціальні ресурси. Наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.

• Суб’єктні ресурси. Політична свідомість, компетентність, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.

• Силові ресурси. Армія, міліція, служба безпеки, прокуратура, місця позбавлення волі та ін.

• Інформаційні ресурси. Володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.

• Демографічні ресурси. Фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.

• Культурні ресурси. Наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін..

• Правові ресурси. Наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.

Провідна роль всіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, вирішення кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних і соціальних ресурсів. Тому у центрі уваги керівників держав знаходяться економічна і соціальна політика.

Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходяться у прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.