36

Лекція 1. Психологія виховної діяльності як галузь педагогічної психології

1. Місце психології виховної діяльності в системі психолого-педагогічних наук. Предмет, цілі та задачі дисципліни.

2. Зміст основних понять.

3. Постановка мети виховної діяльності.

4. Особливості технології виховання та його закономірності.

5. Психологічні основи методів і форм виховної роботи.

6. Характеристика сучасних концепцій виховання особистості.

Література

1. Нісімчук Андрій Сергійович, Падалка Олег Семенович, Шпак Олександр Тихонович Сучасні педагогічні технології: Навч. посібник - К.: Вид. центр "Просвіта": Пошукове-вид. агентство "Книга. Пам'ять України", 2000. - 368 с.

2. Логвинов И., Сарачев С, Силаков А. Педагогическая психология в схемах и комментариях: Учебное пособие. - СПб.: Питер, 2005. - 221 с.

3. Педагогическая психология: учеб. для студентов вузов, обучающихся По специальности 031000 "Педагогика и психология", 033400 Педагогика" / [Клюева Надежда Владимировна и др.] / под ред. Н.В. Клюевой. - М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2006. - 399с.

4. Поліщук Валерій Миколайович Вікова та педагогічна психологія (програмні основи, змістові модулі, інформаційне забезпечення): Навчально-методичний посібник. – Суми : ВТД "Університетська книга", 2007. - 330 с

1. Місце психології виховної діяльності в системі психолого-педагогічних наук. Предмет, цілі та задачі дисципліни.

Психологія виховання як самостійна галузь психологічного знання виокремилася в середині 40-х років XX століття.

Виховання як суспільне явище і соціальна функція. У 90-ті роки XX ст. в умовах реформування системи педагогічної освіти в Україні зріс інтерес до інноваційних підходів у теорії та практиці професійної підготовки педагога (К.А. Абульханова-Славська, А.М. Алексюк, Б.С. Гершунський, В.І. Гінецінський, СІ. Гончаренко, Л.І. Даниленко, В.О. Огнев'юк, В.О. Сластьонін, В.І. Лозова, Т.С. Ткачук та ін.). Гуманістичні ідеї сьогодні домінують у педагогічних доктринах та концепціях, однак часто хибно сприймаються і перекручуються під впливом технократичного мислення та авторитарних традицій.

Вавилон: критика релігійних догматів ("Діалог господаря і раба про сенс життя").

Єгипет: заперечення загробного життя ("Пісня арфіста").

Антична філософія декларувала людину найдосконалішою "частиною Всесвіту" (Геракліт, Сократ, Цицерон та ін.) Учення про пізнавальні можливості особистості визначало систему філософсько-педагогічних поглядів найбільш відомих мислителів (Арістотель, Демокріт, Платон, Сократ та ін.).

Епоха Відродження - це переосмислення гуманістичних ідей античності після тривалого періоду середньовіччя, у якому людина вважалася носієм гріховності; відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Усе це зумовило виникнення нового напряму в педагогіці – педагогіки гуманізму.

З XVIII ст. відбувається активний розвиток гуманістичних ідей (А. Дістервег, Я.А. Коменський, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, М. Монтень та ін.) зокрема, посилюються антропоцентричні тенденції, здійснюється переорієнтація соціальної свідомості на пріоритети цінностей гуманізму, надається увага соціуму як одному з провідних чинників виховного впливу. Важливим досягненням стало обґрунтування принципу природовідповідності навчання та виховання.

На межі XIX і XX ст. у гуманістичних концепціях зарубіжної педагогіки виникли нові напрямки, де центральною проблемою досліджень стала дитина з її погребами та інтересами (наприклад, теорія "вільного виховання" Ж.-Ж. Руссо).

У другій половині XIX ст. у філософії та публіцистиці виокремилися три основних напрямки у вивченні й розумінні людини (В.М. Летцев):

1. природничо-науковий: використання матеріалістичних поглядів, заперечення метафізичних уявлень, розгляд людини як "згустку природних сил і елементів" (Д.І. Писарев, 1840-1868; І.М. Сеченов, 1829-1905; М.Г. Чернишевський, 1828-1889);

2. ідеалістичний, або релігійно-філософський: розробка метафізичної проблематики становлення особистості, ствердження самостійності духовної сутності людини (Ю.Ф. Самарін, 1819-1876; К.Д. Кавелін, 1818-1885; В.С. Соловйов, 1853-1900; М. Я. Грот, 1852-1899; О.О.Козлов, 1831-1901; Л.М. Лопатін, 1855-1920; С.М. Трубецькой, 1862-1905);

3. духовно-академічний: з'ясування поняття особистості на основі християнської антропології, розгляд взаємодії духовного і фізичного начал відповідно до ієрархічної конституції людини (П.Д. Юркевич).

У XX ст. у розвинених країнах Заходу відбулося переосмислення місця і долі людини в індустріальному суспільстві. У зв'язку з усвідомленням глобальної небезпеки, яка нависла над світом, гуманізм був проголошений фундаментальним принципом. Як наслідок, сформувався гуманістичний напрямок у психології та педагогіці, де пріоритетним стало з'ясування змісту та можливостей розвитку індивідуальних сил і можливостей.

У цілому в XX ст. сформувалося декілька виховних ідеалів:

1. Християнський:

1. сягає в традиції дуалізму - боротьби Добра і Зла;

2. метою виховання передбачає волю, характер, інтелект;

3. заперечує релятивність Добра і Зла, бо ці поняття є абсолютними.

Основна ознака виховного процесу - розвиток чутливої емоційно-почуттєвої сфери.

2. Ліберально-агностичний:

1) розвинувся під впливом дарвінізму, матеріалізму і психоаналізу;

2. метою виховання є особисте самозадоволення;

3. вирішальними чинниками у вихованні є соціальний вплив.

Основні ознаки виховного процесу - невтручання, реалізація особистістю власного права вибору.

3. Тоталітарний:

1. сягає в традиції деспотичних тиранів, які тримали в страху своїх підлеглих;

1. метою виховання є становлення дисциплінованого виконавця;

2. стиль стосунків є нерівноправним, менторським.

Основні ознаки виховного процесу - спільна відповідальність за вчинки окремих людей, невизнання інакомислення.

4. Попускний:

1. сягає в традиції захисників прав людини, які відстоювали неповторність особистості;

2. метою виховання є пошук власної особистісної моделі на основі культивування "методу проб і помилок";

3. стиль стосунків є рівноправним і фамільярним.

Основні ознаки виховного процесу - незалежна самореалізація, саморозвиток.

Кінець XX ст. відзначається розробкою наукових підходів, які переосмислюють проблему гуманізму та професійної готовності вчителя в новій суспільно-економічній та історичній ситуації (І. Бех, С. Гончаренко, М. Євтух, І. Зязюн, О. Киричук, Ю. Мальований, В. Паламарчук та ін.). Як наслідок, необхідно переосмислити гуманістичні ідеї на основі індивідуалізації, самоцінності особистості, яка водночас здатна до комунікації, діалогу.

Мета виховання: формування моральних якостей особистості (чесність, правдивість, доброта, відповідальність, прагнення до визнання тощо).

Предмет психології виховання: закономірності виховного впливу на основі врахування особливостей емоційно-почуттєвої сфери особистості:

1. цілеспрямованість;

2. плановість;

3. комплексність (взаємодія сім'ї і школи, педагогічного колективу, учнів);

4. взаємодія напрямків виховання: морального (уявлення, принципи, норми), трудового (фізична та розумова діяльність), фізичного (фізична культура як знання свого організму та фізична досконалість), естетичного (діалектична взаємодія категорій "прекрасне", "потворне", "комічне", "трагічне", "низьке", "високе"), екологічного (збереження та відтворення природи) та ін.;

5. накопичення досвіду мотивованої поведінки;

6. формування емоційно-вольової сфери;

7. педагогічний оптимізм;

8. повага до вихованця та вимогливість;

9. зацікавленість у долі вихованця, знання його вікових та індивідуальних особливостей;

10. розкриття мотивів учинків і зовнішніх обставин.

Деякі основні проблеми психології виховання:

1. з'ясування психологічних механізмів формування особистості;

2. психологія морального розвитку особистості;

3. комплексний підхід у вихованні;

4. психологічні передумови організації дитячої учнівської групи та її роль у формуванні особистості.

Деякі супутні проблеми психології виховання:

1. диференційований підхід у виховному процесі;

2. вплив виховання на психічний розвиток;

3. виховання хлопчиків і дівчаток;

4. участь сім'ї у виховному процесі;

1. самовиховання;

5. перевиховання;

1. прикладне застосування методів виховного впливу;

6. особливості девіантної поведінки;

1. негативні наслідки соціального впливу (лихослів'я, брутальність тощо) та процес виховання.

Виховання як процес цілісної особистості (деякі правила):

1. використання словесного впливу (доступність; присвяченість конкретному випадку; аналіз яскравих, нетипових прикладів; аргументованість; вплив на емоційно-почуттєву сферу);

2. особистий приклад;

3. формування потрібної позитивної мотивації;

4. вправи;

5. виправдане та раціональне застосування заохочення і покарання:

6. прагнення до самовиховання.

Діалектика виховного процесу:

1. суперечності між учителем і вихованцем;

2. суперечності між позицією вихованця і його потягом до самостійності;

1. суперечності між потребами і способами їх задоволення, домаганнями і можливостями реальними знаннями і вимогами суспільства.

Типові ознаки процесу виховання:

1. спланованість;

2. безперервність;

3. прогностичність;

4. результативність;

5. зв'язок слова і конкретних дій;

6. єдність загальної мети окремих виховних завдань;

7. зв'язок виховання, самовиховання, перевиховання;

8. організація спілкування і діяльності;

9. опора на мотиваційну, інтелектуальну та емоційно-вольову активність суб'єктів виховання.

Основні глобальні суспільні чинники формування особистості:

1. сім'я як основний фактор щоденного впливу;

2. суспільний побут і суспільна свідомість;

3. окремі особистісні зразки або антизразки.

Деякі історичні моделі виховання, елементи яких часто ви­користовуються в повсякденній практиці виховання:

1. спартанське виховання: домінування фізичного розвитку, виховання вольових якостей;

2. система виховання джентльмена, яка є однією з небагатьох, що передбачає формування конкретних життєвих умінь і навичок (Дж. Локк): формування моральних чеснот (доброзичливості, терплячості тощо) і практичних умінь (танці, спів, гра в шахи, їзда на коні тощо);

3. "вільне виховання" (Ж.-Ж. Руссо): максимальне невтручання в процес дитячого розвитку (раціоналізм концепції: діти самостійно з'ясовують між собою стосунки під прихованим наглядом дорослих);

4. пруське виховання: формування вольових якостей, психології виконавця, яка базується на негайному виконанні розпоряджень дорослих, вірі в їхнє в право на істину;

5. комуністичне виховання: формування моральних якостей "нової людини"; домінування гуманістичних ідей, які однак, мало враховували право особистості на вияв власної індивідуальності;

6. особистісно-зорієнтоване виховання: антипод директивної педагогіки, ставлення до дитини як до суб'єкта виховання, діалог, партнерство у взаєминах, повага, вимогливість і доброзичливість.

Основні теорії, які знаходяться в рамках названих історичних моделей (О. В. Сухомлинська):

1. Персоналістичні: самовизначення, самореалізація особистості (К. Роджерс). Вихідна позиція: усвідомлення й розвиток потреб, мотивів; заперечення директивних методів виховання. Дитина повинна самостійно зрозуміти своє життєве призначення, тобто має займатися самовихованням.

2. Академічні: формування загальнолюдських цінностей, зміст яких залишається однозначним у будь-якій людській спільноті (чесність, справедливість, допомога ближньому тощо) (Ален, Блюм). Вихідна позиція: з'ясування змісту процесу передачі загальних знань через традиційний зміст навчання і виховання, який не залежить від будь-якого суспільного впливу.

3. Соціальні теорії: подолання суспільних суперечностей, носієм яких є конкретна людина (Бурдьє, Тофлер). Вихідна позиція: виховання спроможне розв'язати всі суспільні проблеми.

4. Спіритуалістичні: спрямованість на самопізнання. Використовують цінності східної філософії, передусім індійської (Фергюсон, Фотінас, Гартман). Вихідна позиція: кожна дитина здатна до медитації як умови саморозвитку.

5. Соціокогнітивні: з'ясування змісту соціокультурного впливу для становлення особистості (Дж. Брунер, Л.С. Виготський).

Вихідна позиція: високий рівень психічного здоров'я має стати основою будь-якої теорії навчання і виховання.

6. Психокогнітивні: удосконалення психічних процесів, визнання домінуючої ролі знання в становленні особистості (Ж. Піаже, Башляр). Вихідна позиція: провідним психічним процесом є мислення.

7. Технологічні: оптимізація використання техногенних засобів у навчально-виховному процесі (Глісер, Кароль, Скіннер). Вихідна позиція: вивчення особливостей інформаційної взаємодії в системі "людина - техніка".

Особливе місце серед цих теорій належить народним уявленням про виховання, або етнопедагогіці (М. Стельмахович), основне призначення якої полягає в національній самоідентифікації, де важливою умовою є формування належності до України як громадянина, відповідальності за її долю, збереженні й посиленні родинних зв'язків між минулими, теперішніми та майбутніми поко­ліннями, що є основою державної стабільності та безпеки.

Основні завдання психології виховання:

1. моральне становлення особистості;

2. формування національної свідомості;

1. виховання патріотизму;

3. розвиток емоційно-почуттєвої сфери;

4. формування потреби в самовихованні;

5. експериментальне вивчення закономірностей процесу виховання.

Супутні завдання психології виховання:

1. з'ясування особливостей виховання хлопчиків і дівчаток;

2. вивчення впливу вікових криз на становлення особистості;

3. з'ясування закономірностей особистісного самовизначення дітей різного віку;

4. формування усвідомленого відповідального ставлення до навколишньої дійсності.