Культ коня в українській мілітарній традиції та його витоки

Одним із беззаперечних архаїчних елементів у культурному комплексі українського козацтва є культ коня, причому сакралізація його як бойового козацького побратима не є специфічним надбанням українських козаків, а являє собою відлуння сакрально-військової індоєвропейської традиції поклоніння коню з індоєвропейського періоду.

Виходячи з текстів Рігведи, саме провідна роль коня у житті первісних арійських номадів зумовила його сакралізацію. Так, у культурі прадавніх індоаріїв існував нерозривний зв'язок між людиною і конем. Саме ж слово «кінь» — загальноіндоєвропейського походження, що засвідчено в усіх стародавніх індоєвропейських мовах: давньоіндійській, давньоіранській, грецькій, латинській, осетинській, фракійській, кельтській, германській та інших.

Можливо, культ коня уперше почав формуватися в лісостеповій і степовій зонах межиріччя Дніпра й Дону у IV — на початку III тис. до н. е. у скотарського населення середньостогівеької культури. Визначна роль середньостогівців в історії населення мідного віку на території сучасної України зокрема та індоєвропейської культури взагалі полягає в тому, що вони, як свідчать останні дослідження, вперше в Європі приручили коми (ареал доместикації якого — степи Євразії від Дніпра до Північного Казахстану) й увели в практику використовування його не лише у господарських, а й у військових цілях. Зростання ролі коня пояснюється рухливою скотарською економікою степовиків, яка стимулювала розвиток транспортних засобів.

Поступово у степовій та лісостеповій зонах України конярство стає однією з важливих галузей господарства, і, разом з тим, відбувається становлення культу коня. Істотні докази на користь цих положень були одержані при розкопках поселення Дереївка середньостогівської культури (за радіокарбонним методом поселення датується кінцем IV — початком III тис. до н. е.). На цьому поселенні 63,3 % остеологічного матеріалу складали кістки свійського коня; крім того, були знайдені елементи кінського спорядження, рогові псалії тощо; тут же археологи виявили череп і кінцівки двох жеребців. Ці останки вважаються найдавнішим на території Європи ритуальним похованням коня. О.Кузьміна вважає, що ці знахідки принципово змінюють попередні положення, за якими поховання коней в українських степах з'являються лише в епоху пізньої бронзи, і дозволяють стверджувати, що на території України в степовій і лісостеповій смузі вже в епоху енеоліту конярство перебувало на високому щаблі розвитку, а культ коня панував у релігійних уявленнях.

Не викликає сумнівів, таким чином, що територія українських степів є батьківщиною свійського коня: саме тут уперше використали коня не тільки в господарстві, але й у військово-транспортних цілях (військові колісниці). Звідси розселялися племена, які принесли з собою і поширили на величезних обширах Євразії навички конярства, військові колісниці і культ коми (див. мал. З, 4).

На початку II тис. до н. е. групи індоарійських скотарів, носіїв культури, у котрій ґрунтовна роль була відведена військовим колісницям і коням, вийшли із закаспійського регіону і, дійшовши до північних кордонів центральної пустелі Ірану, розділилися на дві гілки. Одна з них вирушила на схід у напрямку до Бактрії і вступила в долину верхньої течії Інду. Друга — на захід, вийшовши до Месопотамії і Сирії. Значна кількість індоарійських імен володарів держави Мітанні, що розташовувалась у верхів'ях ріки Євфрату у XVII–XIII ст. до н. е., етимологічно містить корінь «колісниця» і «кінь». Усі ці чинники засвідчують інтенсифікацію поширення культу коня у цей час на Близькому Сході, в Месопотамії.

У середині II тис. до н. е. хети знайомляться з мітаннійською методикою тренування і піклування про коней, яких запрягали у легкі двоколісні бойові колісниці. Опис цього нового, передового підходу зберігся у відомому трактаті мітаннійця Кіккулі. Вживання у цьому тексті цілої низки спеціальних термінів, пояснення яких подається дослідниками на основі арійської прамови, дозволяє зробити висновок про винятково високий рівень конярства в арійців узагалі і широке військове застосування та існування культу коня зокрема. Так, чільною культовою твариною і в Рігведі, і в Авесті поставав кінь, другу позицію обііімав бик, далі йшла вівця.

У стародавнііі ІНДІЙСЬКІЙ традиції під час ритуалу «ашвамедха» коня приносили в жертву, і головна цариця символічно з'єднувалася в ритуальному шлюбі з убитим конем. Усе це відбувалося під супровід священних пісень, виконуваних жерцями. Сама ж цариця лягала з убитим конем і її накривали покривалом.

З культом коня в усіх індоєвропейських народів, а особливо в індоіранських, був пов'язаний складний комплекс міфологічних уявлень. Обожнювався не лише сам кінь, а й військова кінна колісниця, завдяки якій індоєвропейці здобували численні перемоги над ворогом, у тому числі завоювали територію сучасної Індії.

Поширеними були вірування, що на кінних колісницях роз'їжджали небом усі вищі боги. Так, у Рігведі (X. 43.8) оповідається, що бог грому та перемоги Індра пролітає своєю колісницею величезними просторами, водночас згадуються колісниці бога вогню Агні, богині світанку Ушас, бога Сонця Сурьї. В Авесті ж описується колісниця бога Мітри, котрого «коні грізні, стрімкі в бігу, мчать швидку колісницю, натягуючи поводи із сириці».

У стародавній Греції, в так звану ахейську, чи мікенську, епоху (XV–XII ст. до н. е.) також був поширений культ коня, причому кінь, можливо, навіть був одним із тотемів ахейських греків. Особлива увага приділялася коню в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомера:

Автомедонт же з Алкідом позапрягали тим часом

Коней — красиві на них наділи хомути…

… Скочив на кінну свою колісницю

Автомедонт. Поряд з ним став Ахілл ув озброєнні повнім.

Кінь належав правлячому станові давньогрецького суспільства і широко використовувався на війні, у полюванні, під час священних змагань. У поемі «Іліада» часто згадуються епітети славетних героїв — hippeus (кінний), hippoto (конелюбивий). Водночас, поряд з героїчною роллю коня виявляється його поховальна, хтонічна (підземна) роль: коней і колісницю загиблого воїна-героя спалювали на поховальному вогнищі для того, щоб коні слугували своєму господарю і в царстві померлих1-. Окрім того, греки вважали, що кінь був наділений здатністю передбачати майбутнє.

Культ коня продовжував існувати і в І тис. до н. е. В залізному віці зросла роль коня у військовій справі, тим самим посилюючи його сакрально-мілітарний культ. Услід за колісницею з'явився й озброєний кіннотник, вершник-воїн, оскільки кіннота поставала значно мобільнішою й рухливішою за військові колісниці.

Ці зміни у військовій справі відбилися й на скіфському суспільстві. Саме скіфи та їхні попередники — кіммерійці — були першими вершниками євразійських степів.

Взагалі, коні — основне багатство і предмет гордощів кочовика — були незмінним атрибутом у всіх заможних скіфських похованнях VII–VI ст. до н. е. Так, у кургані № 1 поблизу Ульського аулу в Адигеї археолог М.Веселовський у 1898 р. розкрив скелети більш ніж 400 коней у бойовому спорядженні: 360 з них лежали біля дерев'яних конов'язей, 50-у насипу на спеціальному майданчику.

Геродот залишив цінний опис скіфських поховальних звичаїв. Один із них полягав у тому, що через рік після смерті їхнього царя скіфи влаштовували нове святкування, вбиваючи 50 найкращих його слуг і 50 найкращих його коней. У коней виймали шлунки, очищали їх, наповнювали соломою і зшивали; для того ж, щоб коні не падали, конструювалися спеціальні пристрої. Опісля саджали мерців на палю, прикріплювали їх на кінських спинах з тим, щоб у такий спосіб мертві вершники на мертвих конях несли охорону навколо царського кургану, виконуючи сакральну і захисну функції.

У скіфів зберігався стародавній обряд поховання коня з жінкою, про що свідчили ряд античних авторів, у тому числі й Геродот. Цей поховальний ритуал (задушення однієї з наложниць царя і принесення в жертву коней) перегукується із знайденим у другому Туєктінському кургані на Алтаї похованням жінки разом з верховими кіньми.

Спливли віки, проте скіфи не зникли безслідно: їхніми прямими нащадками (через аланів) є кавказці-осетини, через це нартський героїчний осетинський епос містить чимало відомостей про міфологію, культи, соціальну структуру скіфської цивілізації на останніх ступенях її розвитку.

У багатьох кадагах (сказаннях) нартські бойові коні отримують назву авсургів (від імені легендарного крилатого коня-авсурга):

К земле врага, на битву с Уангуром.

А на авсурге черном впереди

Летит Батрадз с огнем в стальной груди.

Повага до коня і його сакралізація в нартів відбилися ще й у тому, що один із центральних й улюблених богів осетинської міфології — Уастирджі (святий Юрііі), покровитель воїнів — типовий скіфський воїн-вершник; він завжди перебував на коні. Крилатий авсург у лічені миті переносив його у потрібне місце, щоб допомогти нартам.

Індоєвропейський культ коня існував також у стародавніх германців. Тацит стверджував, що сила германців — у піхоті (оскільки вони воювали пішими), разом з тим повідомляючи, що у битвах з ворогом беруть участь як піші воїни, так і загони воїнів-вершників. Верховні боги стародавніх германців нерідко також поставали вершниками, як, наприклад, Одін.

З IV ст. н. е. потужний вплив на германські племена почали справляти готи. Останні, запозичивши зброю і вершництво у скіфо-сарматів, перейняли у них багато елементів з військової галузі взагалі і, зокрема, тих, що стосувалися конярства і культу коня. Готи у цьому сенсі стали зразком для наслідування для інших германських племен. Поступово стародавні германці опановували вершництво і перетворювалися на вправних воїнів-кіннотників.

Поклоніння коню, його військово-сакральні складники займають одну з помітних ніш у культурному комплексі стародавніх германців. Кінь — не лише надійний товариш під час війни і полювання, але й незрадливий супутник свого господаря на шляху до царства померлих. У германській традиції священна роль коня відбилася у багатьох архаїзмах загальноєвропейського походження. Насамперед, це «Світове дерево» (Ясен Іггдрасіль), що перекладається буквально як «стовп коня Одіна». Цей кінь, на ім'я Слейпнір, мав вісім ніг, був дуже прудким і став випробуваним товаришем Одіна, постійним учасником його почту. В самому епізоді посвячення Одіна в таємні знання встановлений чіткий перебіг подій: випробування — Світове дерево — кінь (завершальна ланка, символ сходження на вищий рівень як знань, так і становища в суспільстві). А дерево, Світовий ясень, — проміжна змістовна ланка ланцюга. Саме до нього Одін і прив'язав Слейпніра після того, як власноруч повісився на цьому дереві, простромивши себе самого списом задля опанування таємничого знання рун. Віра в те, що боги прив'язують коней до Світового дерева, була поширена також у Середній та Північній Азії.

Інтригує розповідь Тацита про використання спеціальних коней у германців з метою передбачення майбутнього. Ці коні належали усьому племені, були сліпучо-білими, не застосовувалися до жодної роботи й зростали у священних гаях. їх запрягали у священну колісницю, а жрець, цар чи ватажок, що супроводжували її, спостерігали за їх іржанням і пирханням, виголошуючи пророцтва. Люди беззастережно вірили їм, вважаючи коней посередниками богів.

Досить цікавим є міф про «братів-царів» з кінськими іменами Hengist і Horsa, які, за легендою, очолили англосаксонське вторгнення на Британські острови. На цих островах також зафіксовано аналогічний «ашвамедху» (принесенню в жертву коня індоаріями) обряд коронації у кельтській сакрально-релігійній традиції. Так, у стародавніх ірландців існував обряд символічного шлюбу царя з убитим конем.

Знову ж таки, спостерігаємо присутність коня у поховальному обряді стародавніх германців; у них кінь також іноді супроводжував померлого у потойбічний світ.

Характерно, що кінь не обов'язково бере участь у похованні того, хто був вершником за життя. Надається ж він померлому за значні заслуги, передовсім знатним і тим, хто здобув славу ще за життя, постаючи таким чином засобом героїзації померлого, увінчання його слави. На білосніжних конях Валькірії (жінки-посланниці з того світу) перевозять у Валгалу (царство мертвих бога Одіна) сміливих воїнів, загиблих у бою. Кінь померлого воїна стає його постійним супутником у царстві Одіна.

На перших етапах розвитку суспільства стародавніх германців коня спалювали разом із господарем. Згодом, коли на зміну кремації приходить інгумація, тобто поховання в землю, труп коня опускали в могилу германських вождів. Якщо у похованнях відсутні залишки коня, його замінювали кінська збруя чи зображення коня, приміром, фібули, так звані «конячі голови». Ця атрибутика була поширена в усіх германців, в тому числі у готів, лангобардів, аламаннів, франків, як-от на щитах останніх, як правило, домінували зображення коня.

Наведені приклади виразно показують, що стародавні германські воїни звикли жити разом із конем, що не дивно, оскільки серед них побутувала навіть приказка, що справжній воїн народжується з ножем і мечем та зі жвавим конем. Символіка й органіка присвоєння імен коням відповідали подібній любові до цієї тварини. Ось, скажімо, назви коней богів-асів: Слейпнір — «той, що швидко рухається», Гюллір — «золотавий», Гляд — «веселий», Сінір — «жилавий», Гісль — «той, що сяє», Гультопп — «із золотавим чубком», Сільврінтоп — «із сріблястим чубком». У збірнику законів аламаннів, «Аламаннській правді», з-посеред інших привертає до себе увагу вислів: «Образити коня — це те ж саме, що образити вершника», — хоча аламанни й не прославилися як найбільш звитяжні вершники-воїни серед стародавніх германців.

Стародавній індоєвропейський культ коня продовжував існувати і розвиватися й у Західній Європі в добу середньовіччя. Саме тоді поступово формувалося лицарське кінне військо, котре й стало тим вагомим аргументом, що вирішував долю битв і воєн. Сила озброєних загонів вимірювалася виключно кількістю вершників, навіть незважаючи на те, що піхота за своїм чисельним складом принципово переважала кінноту. Проте піхотинці в ті часи виконували вже лише допоміжну роль.

У цей історичний період озброєний лицар-вершник та його кінь складали одне нерозривне ціле, що набирало вигляду своєрідного живого середньовічного «танка», головним завданням якого було настрахати і перемогти ворога. За середньовічною легендою, кінь лицаря Бертрана, незважаючи на свої смертельні рани, підіймається з землі, щоб засвідчити людським голосом свою відданість господареві. Все це — лицарське віддзеркалення стародавньої традиції, яка своїм цупким корінням сягає підвалин індоєвропейської цивілізації і яку народи-вершники поступово поширили на весь світ.

Релігійно-сакральні елементи культу коня були збережені північними германцями — вікінгами — і після прийняття християнства. Украй насичене вираження вони отримали в «Старшій Едді», де переплелися із релігійним поклонінням священній зброї. Так, воїн-вікінг кидав у вічі тому, хто порушив свою клятву, потрійне прокляття: «Щоби корабель твій став нерухомим навіть при попутному вітрі! Щоби кінь твій не пустився галопом навіть якщо ти будеш тікати від ворога! Щоби твоя зброя не вразила нікого, окрім тебе самого!» І клятви свої воїни приносили, використовуючи саме ці слова-символи: «Клянуся палубою корабля, краєм щита, крупом коня, лезом меча мого…». Ймовірно, усі ці речі зосереджували у собі важливе культове значення, створюючи цілісний магічний ряд. Тому людина, виокремлюючи їх з усього іншого світу об'єктних утворень, навіть надавала їм власні імена.

Сакралізація культу коня, зброї, захисного спорядження була використана християнською церквою в обряді посвячення в лицарі, у звичаї нічної варти при зброї. Вершник-лицар перетворювався не просто у воїна-захисника, а водночас й у воїна-спасителя, здатного до жертовної смерті й чудесного воскресіння. У цьому плані особливо показовими є більш пізні зображення святого Георгія-Юрія і святого Мартіна верхи на коні, а також Ісуса Христа в образі вершника-лицаря, який вбиває Антихриста.

Кінь як священний об'єкт поклоніння в культурах, що забезпечили свій внесок у становлення і розвиток європейського середньовічного сакрального культу коня, має декілька облич. Одне з них — мілітарно-героїчне, при якому кінь постає незмінним супутником лицаря-вершника упродовж життя, відданим товаришем у битвах і військових походах, допомагаючи долати ворога і здобувати звитяжні, героїчні перемоги. Інше його обличчя — поховальне, хтонічне. Тінь коня продовжує супроводжувати свого сеньйора-лицаря і після смерті в потойбічному світі. Про це свідчать у лицарських похованнях ранньохристиянського періоду не тільки кінські скелети, а й кінська збруя, зображення коня в пізніші часи, коли християнство успішно боролося з язичницькими елементами в лицарському поховальному обряді. Отже, кінь зоставався неперевершеним помічником лицаря-вершника як упродовж всього його напруженого життя, так і після смерті.

У давніх слов'ян існував подібний священний культ коня, генетично пов'язаний із сакральними традиціями індоєвропейської культури. У східнослов'янських жертовниках IX ст. бога «грози на коні» Перуна, якого можна ототожнити етимологічно і функціонально з хетським богом на коні Pirua, знайдено залишки принесеного в жертву коня. У різноманітних іпостасях священні коні використовувалися слов'янами при ворожіннях (згадаймо германських білосніжних коней), і загалом у слов'янському фольклорі збереглося чимало стародавніх вірувань про коня як сакралізовану тварину.

За часів Київської Русі існував уже згадуваний звичай вперше саджати хлопця на коня після здійснення «постригу».

Українська усна народна творчість зосереджує чимало легенд і переказів про коня як супутника воїна-лицаря. Наприклад, одна з легенд розповідає про те, як одного разу косарі, працюючи у полі та побачивши дуже гарного і доброго коня, захотіли його упіймати, проте їхня спроба закінчилася невдачею. Лише одного з них, що не брав участі у ловах, кінь визнав за свого господаря і дався йому до рук. Оповідач легенди підкреслював, що «той чоловік був природжений богатир та коня йому до якого часу не було, а вони без коня — нічого. От він і був так, як простий чоловік: і косив, і все робив як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от він і пішов на своє місто на службу».

У дружинно-лицарському побуті Київської Русі також простежуються залишки давнього культу коня. У ХІІ-ХШ ст., на відміну від Х-ХІ ст., руське дружинне військо переважно було кінним, оскільки цього вимагала насамперед напружена боротьба з кіннотою кочовиків. Проте бойовий лицарський кінь у Київській Русі був оточений священним ореолом незалежно від військової тактики. Літописець Данила Галицького, наприклад, згадує улюблених бойових коней свого господаря. Літописець Андрія Боголюбського також приділяє чималу увагу подвигові коня, що урятував князю життя, і наголошує на неабиякій «честі», яку віддав йому Андрій, урочисто поховавши його, «поважаючи комонство його».

Подібне привілейоване становище бойового коня в дружинно-лицарському середовищі надали самому слову «кінь» потужного смислового навантаження. В коні поціновувалась передовсім швидкість. Це сприяло виникненню такого епітета коня, як «борзий», що зустрічається і в літописах, і в «Слові»: «Сідлай, брате, свої борзії коні, а мої вже готові…».

У стародавніх літописах зустрічаємо безліч випадків, коли слово «кінь» входить до складу різноманітних військових термінів, утворених шляхом метонімії (при називанні лише частини дії замість повної). Наприклад: «вдарити в коня» означало «пуститися в гони» (вскач); «повороти коня» — від'їхати, об'їхати чи повернутися; «бути на коню», «мати під собою коня» — готовність швидко виступити в похід. Динамічного поширення набув термін «сісти на коня» у значенні «виступити в похід». Уся ця військова термінологія лише підсилює мілітарний аспект сакрального культу коня в Київській Русі.

Отже, сакрально-мілітарний культ коня існував у часопросторі стародавніх українців, причому один з їх провідних богів, бог громовиці і блискавки Перун, був вершником (як і германський Одін, осетинський Уастирджі, християнський святий Юрій-Георгій). Коня було визнано священною твариною; він міг принести й успіх, і смерть (згадаймо легенду про смерть князя Олега від свого коня). Іноді він супроводив свого господаря в потойбічний світ, й саме у цьому випадку вступає в силу підземний, інфернальний ракурс культу коня, спільний для багатьох індоєвропейських народів. Українське козацтво за аналогією було носієм індоєвропейських військово-сакральних традицій, далеким відгомоном яких і був у козаків культ коня, його сакрально-військові аспекти.

Український козак здебільшого постає в очах нащадків воїном-вершником. Однак, хоча козаки і були майстерними кіннотниками, вправно володіючи шаблею, проте як кавалерія вони становили не найкраще військо. Подібна риса козацького війська склалася історично. Ведення бойових дій у голому степу з татарами, їхня чисельність, а також неможливість передбачити час їхнього нападу примушували козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими і стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Тож до середини XVII ст. фундамент козацького війська формувала піхота, тому й сила козацтва в цей час була зосереджена у вогнепальній зброї. Прославилося воно водночас і своїми морськими походами та оборонними боями в таборі; кіннотою ж козаки тоді значно поступалися полякам і особливо татарам. Французький військовий інженер Боплан у середині XVII ст. занотовував про козаків, що «вони в сідлі тримаються не найкращим чином. Пригадується мені (сам бачив це), як двісті польських вершників змусили втікати дві тисячі їхніх найкращих воїнів. Однак правда й те, що сотня цих козаків, добре отаборившись, не боїться тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Якби верхи вони були такі ж доблесні, як на землі, то, гадаю, були б непереможні».

Слід відзначити величезну роль Богдана Хмельницького, який під час Визвольної війни створив власну козацьку кавалерію, що брала активну участь у битвах під Лоєвом (1649), під Берестечком (1651). Поступово запорозькі козаки стали найкращою в степу легкою кавалерією, а запорожця важко було уявити не на коні.

Кінь обіймав високі щаблі серед цінностей не тільки у військовому житті, але й у побуті та світосприйманні козаків. Саме на давніх індоєвропейських традиціях вершництва, культу кони в козацькій культурі формується своєрідне побратимське ставлення до коня, котре так соковито і з любов'ю оспівано в українському фольклорі. У багатьох козацьких піснях, думах, переказах кінь завжди був з козаком, перетворюючи його на славного воїна-героя, ясного сокола:

То скоро Івась Коновченко на коня сідає

Поміж козаками повертає,

Яко би ясний сокіл літає.

Для запорожця кінь у повному сенсі слова виступав його «другим я», набуваючи характеристик вірного друга, відданого товариша, милого брата: «Чорна бурка — його сват, шабля й люлька — вся родина, сивий коник — його брат». Козак звертався до свого коня не як до безсловесної тварини, а як до розумної істоти, в усьому рідній і рівній людині. Недаремно він просив коня «розбити козацьку тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість перемоги над ворогом. Козак зазвичай виливав йому свої думки, заповідав на випадок смерті передати сумну звістку друзям і родичам. У випадку ж хвороби коня пропонував йому і коштовний одяг свій, і величезні багатства, сховані в землі, і «ясну зброю», аби тільки кінь підняв свою голівоньку, розпустив по вітру широку гриву і знову пронісся з козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

Козак вірив, що кінь його визволить з будь-якої небезпеки, не дозволить йому пропасти і загинути, будь-які перепони здолає на своєму шляху, оскільки є козацьким, лицарським конем.

Дуже часто кінь діяв не тільки у своїй мілітарно-героїчній площині, але і в хтонічному образі, виступаючи в ролі вісника нещастя, пророкуючи смерть господареві, що є украй давньою традицією в індоєвропейському поклонінні коню:

Дивись, під тобою кінь чогось поник:

В зеленому гаю заснеш ти навік.

 І кінь піді мною спіткнеться, здригне —

Тоді вже, кохана, не буде на світі мене.

В українському фольклорі образи коня і козака щільно переплітаються, породжуючи специфічну істоту, подібну до грецького міфічного кентавра. В ній людина-воїн і бойовий кінь перебувають в особливому симбіотичному зв'язку, а головне їхнє завдання — перемога над ворогом.

Отже, культ коня широко відображений в індоєвропейській військовій та сакральній традиціях. Саме індоєвропейці вперше приручили коня, і саме кінь надав їм змогу опанувати і завоювати величезні простори євразійського континенту. Культ коня відкарбувався у середньостогівців, аріїв Рігведи і Авести, стародавніх греків, хетів, іранців, скіфів і сарматів, у зародженні (у стародавніх германців) та становленні західного, північного і східного європейського лицарства, а також у культурному комплексі українського козацтва, де він, як невід'ємна частка загальноєвропейської лицарської культури, пов'язує козацьке світобачення із загальноіндоєвропейським культурним комплексом.