Мал. 1. Зображення воїнів-звірів Кубок з Тріалеті. II тис. До н. С.
Цікаві паралелі давньохетському ритуалу надягання вовчих шкур і танців «людей-вовків» (середина II тис. до н. е.) можна побачити у давньогерманських традиціях (включаючи і готську). Там воїнів зображували у вовчих шкурах і описували як «вовків» (давньоанглійські heoruwulfas, welwulfas — воїни-вовки). Цікаво, що у Візантії, майже до останніх часів її існування, під час різдвяних свят влаштовувалися ритуальні танці готських воїнів у вовчих шкурах. Характерним є також інтенсивне вживання лексеми, яка має значення «вовк», у германських власних іменах. Наприклад, готське Ulfilas (вовченя), давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfr, давньоверхньонімецьке Wulfbero, давньоанглійське Beo-Wulf, а також франкське позначення werwulf («людина-вовк») та інші.
Чимало згадок про германських воїнів-звірів міститься у скандинавських сагах, де вони виступають під іменем берсеркерів (berserkir — «ведмежа шкура») або ulfhedhnar («вовча шкура»). Ці воїни під час битви впадали в шаленство і нестяму, ставали невразливими і також вважалися воїнами-вовками (воїнами-ведмедями). Берсеркери поклонялися богу війни Одіну (Вотану), котрий відзначався настільки імпульсивними рисами характеру, що їх можна визначити лише як скаженість, шаленство, несамовитість, лють. Подібними ж у бою ставали воїни-звірі. В образ звіра берсеркери втілювалися, надягаючи замість одягу вовчу або ведмежу шкуру. Перед самим боєм вони доводили себе до нестями ритуальними танцями та вживанням наркотичних напоїв (див. мал. 2).
Тут слід згадати про священний наркотичний напій Рігведи — сому (у Авесті — хаома), який індоарії вважали напоєм безсмертя і вживали його в особливо відповідальні моменти. Можливо, подібний наркотичний напій забезпечував перетворення германських воїнів у непереможних воїнів-вовків ЧИ воїнів-ведмедів.
Максимально переконливо зв'язок берсеркерів з чоловічими військовими громадами відтворено у сазі про інглінгів, де розповідається, наприклад, що «Одін зробив так, щоб його мужі билися без панцирів і були безумні (galnir) як пси чи вовки… і це називалося здатністю берсеркера {bemrks-gangr). Ймовірно, що в цих словах Сноррі Стурлусона (автора «Молодшої Едди») міститься аналогічна формула, що й у Гомера в «Іліаді». Ідентифікування видатного воїна з «лютим (скаженим) псом» зустрічаються також у стародавній кельтській поезії. Так, в одній з ірландських генеалогічних поем наголошується, що «три онуки Байскне… пси люті». Неодноразове «лютим псом» у кельтській міфології називають також героя Кухуліна.
У бій берсеркери йшли першими, виючи по-звірячому, гризучи щити, зриваючи з себе захисні обладункн й навіть одяг, і падали на землю лише від утоми, а не від ран, падали на полі бою, випалені вогнем власної люті.
Упродовж І тис. н. е. воїни-звірі складали основу лицарських загонів у багатьох європейських країнах. Геральдика середньовічної Європи вражає нас своєю зооморфністю. Відважних воїнів порівнювали з могутніми дикими звірами, про що свідчать вирази, скажімо, «хоробрий як лев», «сильний як ведмідь». Перевтілюючись у воїна-звіра під час бою, берсеркер, за народним повір'ям, вночі обертався на справжнього вовка чи ведмедя. Звідси, вочевидь, і ведуть свій початок численні легенди європейських народів (у тому числі і в українців) про вовкулаків, перевертнів, песиголовців.
