Розділ III. Культура українського козацтва як прояв мілітарної традиції індоєвропейців Тюркські впливи у традиційній козацькій культурі
Досліджуючи архаїчні елементи в культурному комплексі українського козацтва як своєрідний прояв індоєвропейської мілітарної культури, слід розглянути східні, переважно тюркські, впливи на військово-побутову культуру українських козаків. Серед науковців побутує думка, що феномен українського козацтва почав зароджуватися і формувався під інтенсивним впливом з боку своїх південних кочових сусідів (татар). А прототипом запорожців було тюркське козацтво, яке існувало вже в XII ст.1
Як уже зазначалося, українське козацтво було типовим виявом індоєвропейської військової культури і певною мірою — специфічним проявом на українському ґрунті культури західноєвропейського лицарства. Хоча козацтво сформувалося і остаточно постало на історичній сцені наприкінці XV — в першій половині XVI ст., його архаїчні складові елементи являли собою відголоски дуже віддалених у часі загальноіндоєвропейських військових традицій. Без сумніву, мілітарна традиція впродовж усього свого існування зазнавала змін і підпадала під чужі впливи, проте стрижень її залишався незмінним.
Щоб визначити рівень і вагу тюркських впливів на традиційну козацьку культуру, доречно нагадати деякі важливі аспекти генези індоєвропейців та їхнього культурного комплексу.
Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, вчені реконструюють головні етапи формування індоєвропейської прамови. Так, російський вчений Микола Андреєв, спираючись на праці Ф.Сосюра та А.Мейє, висловив припущення про існування трьох послідовних стадій формування індоєвропейської прамови: бореальної, ранньоіндоєвро-пейської та пізньоіндоєвропейської.
Для нас істотно те, що, за М.Андреєвим, бореальна прамова була генетичною основою індоєвропейської, алтайської та уральської мовних сімей. А це значить, що на цій стадії відбувалося активне взаємозбагачення і взаємовплив між пращурами індоєвропейських, угро-фінських (уральських) і тюрко-монгольських (алтайських) народів.
Бореальну прабатьківщину М.Андреєв розміщує в широкій зоні Євразії, що простягається вздовж 50-ї паралелі від Рейну на заході до Алтаю на сході. Через певний час на бореальному ґрунті між Рейном і Дніпром сформувалися індоєвропейці, поміж Дніпром та Уралом — народи уральської мовної сім'ї (угро-фінські і самодійські народності), між Уралом і Алтаєм — алтайська мовна сім'я (тюрки, монголи і тунгусо-маньчжури). Бореальну спільноту він датує пізнім палеолітом.
Окремі вчені не погоджуються з подібним датуванням бореальної спільноти, вважаючи, що ці природно-кліматичні і культурно-господарські реалії цілком відповідають мезоліту (VIII–VI тис. до н. е.). Носії бореальної прамови були мисливцями, полювали на тварин методами колективного загону та індивідуального вистежування, крім того, займалися рибальством та збиральництвом. Що ж стосується носіїв ранньоіндоєвропейської прамови, то в них вже чітко простежуються ранні форми землеробства і скотарства. Вони жили осіло, знали човен і глиняний посуд. Це дає їм підстави датувати цю епоху неолітом (VI–V тис. до н. е.) на противагу М.Андреєву, що відносив її до більш раннього мезолітичного часу.
Що ж стосується пізньоіндоєвропейської прамови на етапі, що передував її розпаду у IV тис до н. е. на окремі мовні групи, — її реконструювали на базі аналізу спільної індоєвропейської пралексики Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванов (1984). На момент розпаду економіка праіндоєвропейців була скотарсько-землеробською. Але відстежуючи значний розвиток скотарської термінології, можна зробити висновок про безумовне панування саме скотарства. Про це свідчить також існування у праіндоєвропейців культу коня та бика.
Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена, що мешкали у IV тис. до н. е. між Дніпром та Доном. Саме вони уперше в Європі приручили коня, й саме від них походить ямна археологічна культура XXVII–XIX ст. до н. е., носії якої у НІ тис. до н. е. просунулися з Північного Причорномор'я степовою зоною на захід у Подунав'я, на південь — у Передкавказзя та на схід — у Поволжя і Північний Казахстан, дійшовши до Алтаю. Таке активне розселення носіїв ямної культури євразійськими степами від Дунаю до Алтаю пояснюється насамперед їх рухливою скотарською економікою, широким застосуванням колісного транспорту, тяглових тварин (коня, бика), вершництва, мілітаризацією суспільства.
Як вважають дослідники, ямна культура загалом є прообразом майбутньої культури індоіранців, тоді як східна частина ямників з плином часу трансформувалася в інші степові культури. Поступово просуваючись на південний схід, вони зайняли Середню Азію, а під іменем аріїв вдерлися у середині II тис. до н. е. в Індію та Іран, або Айріан, що означає країна аріїв. Саме тут їхні священні гімни було записано у найдавніших у світі книгах Рігведі та Авесті.
Отже, відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки відбулося наприкінці V–IV тис. до н. е. у лісостеповій зоні України. Саме в цей час відбувається трансформація праіндоєвропейців у ранньоскотарське мобільне мілітаризоване суспільство і поступовий розпад єдиної праіндоєвропейської мови на інші індоєвропейські мови.
Рухливі скотарі-праіндоєвропейці розпочинають активно просуватися як на захід — на Балкани, так і на схід — в Азію. Цьому сприяла прогресуюча аридизація (засушення) клімату, що призводила до кризи землеробства і водночас створювала сприятливі умови для рухливих скотарів-номадів. Заглиблюючись все далі на схід, активно контактуючи з іншими народами, які перебували на нижчому щаблі розвитку (займалися мисливством, збиральництвом, рибальством), а саме з народами уральської мовної сім'ї (угро-фіни, самодійці) і алтайської мовної групи (тюрки, монголи, тунгусоманьчжури), вони не тільки поширювали відповідну праіндоєвропейську лексику, а й увесь ранньоскотарський культурний комплекс і його базисні елементи — відгінний тип скотарського господарства м'ясомолочного напрямку, колісний транспорт, тяглових тварин (бик, кінь), вершництво, патрилінійний мілітаризований суспільний устрій, військову еліту, надбудовні чинники (різноманітні сакральні скотарські культи, в тому числі і культ коня, степовий поховальний обряд тощо).
Підсумовуючи сказане вище, можна припустити, що саме на цій стадії (III—І тис. до н. е.) пратюрки запозичили від індоєвропейців як скотарство і різноманітні атрибути, тісно з ним пов'язані (наприклад, юрту), так і інші компоненти індоєвропейського культурного комплексу (численні культи, поховальний обряд тощо). З часом номад-тюрок не міг себе уявити в іншому ракурсі, аніж скотарем, воїном-кочовиком. Головним його багатством стали коні та худоба.
Як уже згадувалося, особливо прикметну роль відіграли північно-причорноморські індоєвропейські номади IV–III тис. до н. е. у формуванні та становленні східної гілки індоєвропейців — індоіранців. Саме на їхній базі відбулося становлення таких іраномовних номадів, як кіммерійці, скіфи, сармати.
Таким чином, першими кочовиками Євразійського степу були власне індоарійські номади, починаючи з III тис. до н. е. і до IV ст. н. е., аж до початку просування зі східних околиць Євразії гунів, які започаткували другу, вже тюркомовну, хвилю кочовиків (перша, як відомо, була індоєвропейською).
Однією із характерних рис гунських поховань, окрім наявності зброї, кінського спорядження і коштовних прикрас, є знаходження в них кінських черепів та кісток ніг, залишків шкури, котру знімали з туші коня разом з головою та ногами. Цей звичай доводить наявність культу коня у гунів IV ст., запозиченого пратюрками, ймовірно, у індоєвропейських кочовиків першої хвилі, ще у III—І тис. до н. е.12
Як естетизовано-оригінальний атрибут поховань кочовиків VI–VIII ст. (аварів, болгарів, хозарів) вирізняється срібна гарнітура поясів та взуттєвих ремінців. Стиль її виконання названо геральдичним. Більшість бляшок відлито у формі лицарських щитів із загостреним нижнім краєм (можливо, це зумовлювалось впливом європейського військового мистецтва?). Хоча подібні поясні набори відомі на Сході, в алтайських і мінусинських степах (що й вказує на історичну батьківщину носіїв цього стилю). Самі ж набірні пояси, на думку дослідників, являли собою відзнаку воїна, свого роду погони, оскільки їх знаходять здебільшого у воїнських 3 Але Ж, як відомо, бойові пояси — характерна ознака антропоморфних монументальних кам'яних скульптур, на яких зображалися саме індоєвропейські воїни нижньомихайлівсько-кеміобинської культури (початок III — середина II тис. до н. е.). Вірогідно, згодом ямники занесли традицію бойових поясів як ознаки воїна і поширили її серед народів алтайської та уральської мовних сімей.
Разом з тим, не можна стверджувати, що на тюркомовних кочівників мали місце лише індоєвропейські впливи, а зворотного культурного впливу не спостерігалось. Східний вплив існував і досить- таки активний. Наприкінці І тис. н. е. у Середньому Подніпров'ї склалася так звана дружинна культура, пам'ятки якої засвідчують розвиток східнослов'янського етносу у тісних контактах із Візантійською імперією, Арабським Сходом, Волзькою Булгарією, скандинавськими сусідами та іншими народами. Запозичення фіксуються, насамперед, у речових наборах представників привілейованих прошарків суспільства. Яскравим прикладом цього є знайдена на київському Подолі шиферна формочка з арабським написом, призначена для відливки улюблених дружинниками поясних металевих накладок (бляшок). Це типовий східний вплив: згадаймо паремійну гарнітуру гунів, аварів.
За часів Київської Русі-України населення південноруських земель активно контактувало з тюркомовними кочовиками причорноморських степів — печенігами, торками, берендеями, половцями. Давньоруські літописи згадують не менше восьми шлюбів відомих князів із дочками половецьких ханів.
Стосунки між Степом і Київською Руссю мали різноманітні і неоднозначні прояви. Яскравий приклад цьому — доля двох історичних осіб, героїв Слова о полку Ігоревім — князя Ігоря Святославича й хана Кончака, які впродовж досить короткого проміжку часу то рятувалися втечею від спільного ворога разом в одному човні, то на смерть протистояли один одному на полі бою, то родичалися через шлюби своїх дітей. Але частіше Київська Русь-Україна перебувала у стані війни зі Степом, використовуючи при цьому для охорони своїх південних межкордонів самих же кочовиків — чорних клобуків, які у середині XII ст. створили свій союз у Пороссі.
Природжені вершники та воїни, тюркомовні кочовики виробили (чи запозичили в інших, проте не в індоєвропейських народів) такий бойовий обладунок, який ідеально відповідав умовам війни у безлісій місцевості, насамперед у степу. Тому цілком природно, що стародавні українці у своїй боротьбі проти степових номадів запозичили чимало з аксесуарів їхнього військового спорядження. На думку А.М.Кирпичникова та інших дослідників, давньоруська кольчуга, гостроверхий шолом і шабля походять від прототипів, поширених у тюркомовних кочовиків Європи та Азії.
Як відомо, перші згадки про козаків з'являються вже з кінця XV ст. Як стверджував Є.Маланюк, саме слово козак походження, правдоподібно, тюркського і дуже давнього, сенс якого приблизно відповідає слову вартовий; і в початках своїх козацтво мало характер виключно мілітарний, як форма прикордонної самооборони і охорони народу на рубежах національної території, яким загрожували татарський Крим і Туреччина. А О.Рігельман писав, що татарською мовою козак — це легкоозброєний воїн, який перемагає ворога наїздом, а не регулярним нападом, й, крім того, це ще той, хто наймається на війну і голить голову.
Не виключено, саму назву український воїн-прикордонник отримав від ворога. Чи українські уходники самі розпочали себе іменувати тим словом, що наймісткіш відображало рід їхньої діяльності? Як би там не було, але перед нами — типовий східний вплив, оскільки спочатку з'явились тюркські (татарські) козаки і лише згодом — українські. Однак, коли українські козаки встали на ноги у XVII–XVIII ст., слово козак асоціювалося лише з українськими козаками.
Немає нічого дивного, що козаки як воїни-професіонали формувалися під впливом татар і турків. Постійні військові та побутові контакти сприяли тому, що козаки переймали найбільш вартісні цінності у свого споконвічного ворога — татаро-турецьких нападників. Це стосується як зброї — шаблі (хоча слід зазначити, що головною ударною силою у козаків стала вогнепальна зброя — мушкет, рушниця, а шабля як різновид холодної зброї перейняла на себе культову сакральність меча — священної зброї воїнів-індоєвропейців), так і військового спорядження (аркан, канчук, кобур, сагайдак), військової термінології, побутової лексики, зачіски (оселедець), одягу.
Запорожці носили широкі шаровари із золотим галуном замість опушки (шаровари — типовий татарський винахід), як додаток же найпоширенішими в запорожців поставали турецькі широкі пояси з матерії. Останні стали невід'ємною деталлю костюма вищого козацтва України, а також і польського панства у XVII–XVIII ст. Яворницький вважав, що звичай зберігання предметів у поясі запозичений запорожцями у татар.
Хоча запорозький костюм не був вільним від багатьох іноземних (зокрема татаро-турецьких) запозичень, проте він мав під собою тривку етнічну основу, що й зумовило трактування його як одного з найефектніших виявів національної самобутності.
Типова козацька зачіска — оселедець — поставала, ймовірно, дуже давньою формою індоєвропейської зачіски. Щось подібне носили на своїх головах хети, стародавні вірмени, осетини, вікінги, князь Святослав, кельти Західної Європи. Однак оселедець був поширений і в східних сусідів-індоєвропейців — народів алтайської мовної сім'ї. Так, оселедець (хухоль) як зачіску практикували монголи XIII ст. Донедавна казахські хлопчики виокремлювали на своїй голові пасмо волосся, що символізувало поєднання дитини з богом. Імовірно, що зачіска ця була запозичена народностями уральської мовної сім'ї у процесі формування в II тис. до н. е. від індоєвропейців казахських степів. Адже у індоєвропейців-хетів оселедець був відомий задовго до появи його у тюрків (див. мал. 6).
