Козацьке побратимство

Досліджуючи витоки козацької культури, неможливо залишити поза увагою і побратимство.

О.ГІавлов наголошував, що звичай побратимства в стародавні часи був загальним для всіх індоєвропейських народів. Побратимство виникло на ґрунті первісної родової общини і набуло звичаєво-правового характеру братерської спілки двох або декількох осіб, які не були близькими, кровними родичами. Його ціль — тісний зв'язок між побратимами з метою взаємодопомоги. Цей звичай особливо поширився в часи розкладу родового ладу і зародження станово-класових суспільств (протодержав). Відбувалося формування ватаг воїнів на чолі з вождями, які базувалися на традиціях чоловічих таємних спілок як однієї зародкової форми примітивної державної влади. Члени військових ватаг, які були відірвані від общини і сім'ї, не знали інших зв'язків між людьми, ніж родинні. Тому вони намагалися не тільки відтворити втрачені родинні стосунки, але за допомогою штучного споріднення консолідувати первісні військові об'єднання.

Обряд побратимства супроводжувався клятвою і різноманітними символічними ритуалами. Побратими пили змішану з вином кров один одного, спільно вживали галюциногеннпй напій, ритуальну їжу, обв'язувалися одним поясом, обмінювалися подарунками тощо. Так поступово із розрізнених воїнів-вигнанців з різних родових общин формувалось військове братство, засноване на родинних засадах, праобраз варварських комітатів-дружин і ранньосередньовічних лицарських ватаг. Видобування крові і нанесення знаків і рубців на тілі посвячуваних було символом прийому не тільки в родове об'єднання, а й у військову спілку — дружину побратимів. Також воно присутнє і в обряді ініціації нового члена в громаду.

Ю.Ліпперт стверджував, що родинною ознакою для первісної людини була насамперед тотожність крові. Майбутні побратими вірили, що навіть штучне змішування крові повинно створювати нову родинну спорідненість. М.Харузін наголошував, що кров того, хто вступає в родову общину, повинна бути змішана з кров'ю сина роду. Ці звичаї мають одночасно юридичне і релігійне значення: вони є й засобом для юридичного вступу інородця в споріднену групу, і священним символом єднання. Разом з тим, братська спілка укладається не тільки шляхом змішування крові, але і віддаванням будь-чого, що невід'ємно належить особі, як, наприклад, волосся, частин одягу, яких-небудь подарунків. Ось тому побратими обов'язково обмінювались подарунками.

Велику роль відігравала ритуальна трапеза побратимів. Вона була кулінарним символом втілення майбутньої долі, і, ймовірно, це образ не індивідуальної, а колективної долі всіх представників тієї вікової групи, в котру переходять головні дійові особи ритуалу. Прийняття в ту чи іншу групу нових членів, а також і вибуття з неї, припускає ритуальний перерозподіл загального об'єму життєвої сили.

Отже, побратимство утворилося на основі традицій первісної родової общини, де виникла і почала своє становлення військова ватага — дружина, майбутній комітат. За аналогією до родів, всередині ватаги первісних воїнів встановлювались штучні родинні зв'язки, роблячи її членів братами по зброї.

Звичай побратимства побутував у минулому в середовищі стародавніх етносів, які населяли територію України. Зокрема грецький історик Геродот дві з половиною тисячі років тому описував подібний обряд у скіфів: «До великої глиняної посудини вливають вина і змішують з кров'ю тих, з ким укладають союз, уколовши шилом або дряпнувши трохи шкіру ножем. Потому занурюють у посудину меч, стріли, сокиру і спис. Як це зроблять, промовляють довгу молитву, а потім п'ють із чаші ті, що укладають союз і найдостойніші з їхніх дружин». Ці історичні свідчення підтверджують і археологічні знахідки. Так, на золотому предметі зі скіфського кургану Куль-Оба (біля Керчі) зображені двоє скіфів, які п'ють з одного келиха-рогу. Ймовірно, на ньому зафіксовано обряд побратимства, який закріплюється спільним вживанням галюциногенного напою. Ця традиція продовжувала існувати і надалі. К.Тацит повідомляє, що у верховних володарів Передньої Азії існує звичай: щоб створити міцний договір, вони переплітають праві руки, міцно зв'язують разом їх великі пальці, і як тільки вони наповнюються кров'ю, проколюють шкіру і злизують кров один в одного. Така домовленість, вважається, має таємничу силу, оскільки освячується кров'ю. Грецький письменник Лукіан (II ст. н. е.) так описує скіфський ритуал побратимства: спочатку майбутні побратими клянуться жити разом і вмерти, якщо знадобиться, один за одного; потім надрізують собі пальці, збирають кров у келих, тримаючи в руках оголені мечі і обійнявши один одного за плечі, п'ють з нього, і опісля цього немає сили, яка могла би їх роз'єднати; за скіфською традицією дозволяється заключати побратимську спілку не більше як трьом особам.

За тисячоліття свого існування в середовищі індоєвропейських воїнів побратимство стало невід'ємною часткою їхньої культурної традиції. Це відобразилося в становленні ранньосередньовічних комітатів, дружин, лицарських ватаг. Всі вони були утворені на родинних засадах, саме тому їх члени вважалися братами по зброї і серед них широко побутувало побратимство. Як наголошував Ф.Кардіні, сам термін «комес» у латинській мові означає товариські відносини, спільне життя і солідарність. Слово «дружина», яке було широко розповсюджене в Київській Pyci-Україні, ще більш виразно промовляє про близькі, дружні, побратимські відносини в лицарській ватазі русичів. Комітат був замкненою групою, яка мала складну структуру. До неї входили: вождь, ветерани, новобранці. Але ця стратифікація базувалася на традиціях рівності всіх членів первісної родової общини і живилася спільною долею членів ватаги. Вождь був перший серед рівних. Між членами комітату існував глибокий общинний зв'язок, дякуючи якому ватаг і його воїни-супутники відчували не тільки єдність один з одним, а навіть тотожність.

Саме тому побратимство було характерною рисою ранньосередньовічних лицарських ватаг-дружин. Конкретно ритуал побратимства проходив по-різному. Наприклад, кров тварини наливали у посудину, куди побратими занурювали руки, чи змішували власну кров із землею, притулялися ранами один до одного, обмінювались цінними дарами, найчастіше зброєю.

Але суть його була одна для всіх індоєвропейських народів — встановлення штучних родинних зв'язків між членами військової ватаги з метою її консолідації. Ці первісні ватаги воїнів, що зберігали релікти родових відносин, були предтечами загонів середньовічних лицарів.

У середньовічній Західній Європі було поширене лицарське побратимство, яке проявлялося в різноманітних формах. Деякі з лицарів-побратимів разом билися в битвах з ворогом, брали участь в лицарських турнірах, військових маневрах. Вони разом подорожували, ходили на поклоніння святим місцям, відвідували храми і причащалися до сакральних таємниць. Лицарі-побратими були однаково одягнені і мали подібну зброю.

У добу раннього середньовіччя в лицарському середовищі формується характерний корпоративний кодекс. Він передбачає лицарську солідарність і самовідданість, спільне володіння статками тощо. Лицарська дружба перетворюється на духовне братство. Лицар з втратою побратима втрачав власну життєву силу. Наприклад, відважний Роланд і мудрий Олів'є тільки разом були в змозі досягти бажаної лицарської рівноваги поміж мудрістю і відвагою.

Традиція побратимства широко побутувала і в Східній Європі, в середовищі дружинного лицарства Київської Русі. М.Костомаров вважав побратимство характерною рисою української історії від Київської Русі до козацьких часів. З писемних джерел, які свідчать про існування побратимства, насамперед треба згадати твір Феодосія Печерського (XI ст.) «Друге послання до князя Ізяслава Ярославовича». В ньому автор попереджує про зростання впливу католиків («латинян») і закликає з ними не «брататися». Можливо, з того, як вжив цей термін Феодосій Печерський, братання, побратимство в Київській Русі-Україні було широко розповсюдженою традицією.

Обряд побратимства простежується у билинному епосі. Так, у билині «Ілля Муромець і Святогор» є опис цього ритуалу. Хоча билина була створена приблизно в XVI–XVII ст., вона свідчить, що традиція побратимства не забута і пам'ять про неї була передана нащадкам. За текстом билини, майбутні побратими розповідали кожен про себе, ділилися сокровенним, обмінювалися подарунками, золотими натільними хрестами, обнімали один одного, цілувалися, браталися на все життя і, покуштувавши хліба та солі, ставали побратимами.

Схоже побратимство було однією з фундаментальних засадничих принципів організації князівської дружини на Русі. В.Балушок вважає: «Між членами дружини встановлювався зв'язок, прототипом якого була кровна спорідненість родового суспільства. Тому прийняття нового дружинника до воїнського колективу включало ритуал братання його з іншими членами дружини. В давнину цей обряд зводився до обміну чи змішання крові в тій чи іншій формі. Так було в усіх європейських народів. Слов'яни і давні русини, з усією очевидністю, не становили винятку… Билини показують нам більш пізній християнізований варіант ритуалу братання нового богатиря з членами богатирської дружини».

Давньоукраїнські витязі ставали побратимами і перед початком важкого спільного військового походу. Саме так чинять Ілля Муромець, Михайло Потик і Олексій Попович, які відгукнулися на заклик великого київського князя Володимира їхати по данину. Вони здійснюють ритуал побратимства, домовляються між собою про взаємодопомогу, тому що вони прямують до різних місцевостей: «Браття милі, хто з нас першим прийде до Києва, поїдуть на розшуки тих, кого не буде». Отже, побратимство — це гарантія лицарської взаємодопомоги і під час битви з ворогом, і в мирному житті. Побратими поважали і сл один одного. Навіть якщо хтось з них був «більшим», а хтось «меншим» хресним братом (саме така традиція існувала серед билинних богатирів). Так, у билині про сварку Іллі Муромця з князем Володимиром саме побратим Іллі — «менший» брат Добриня — виступає посередником і зліквідовує конфлікт. Коли Ілля Муромець на княжому бенкеті дорікає Володимирові за велику образу, то підкреслює, що прийшов він миритися тільки тому, що не міг не послухати побратима, таким чином, побратимська дружба і взаєморозуміння понад усе, навіть понад особисті амбіції. М.Громико вважав, що мотиви побратимства в билинах віддзеркалюють життя і події, які насправді існували в минулому, оскільки ідеальна поведінка в ролі названого (хресного) брата-побратима була складовою кодексу честі воїна, а будь-який ідеальний еталон — це також частина реально існуючої суспільної свідомості.

Традиції побратимства присутні не тільки у билинах Київської Русі, айв українських казках і легендах: «Котигорошко», «Ведмідь-Іванко, Товчикамінь і Сучимотузок»24; «Казка про Кощея Безсмертного, як його убили Іван-царевич і Булат-молодець»; «Летючий корабель»; «Козак Мамарига». У першій казці побратими Вернигора, Вернидуб і Крутивус зрадили Котигорошка і були покарані смертю. А найкращий приклад побратимства — дружні відносини Івана-царевича і Булата-молодця. В цьому випадку є дуже слушним зауваження Б.Путілова, зокрема, що побратимства трактуються в епосі як ідеально-зразкові форми відносин, які протистоять ненависті, злу і міжусобицям. І тому порушення традицій побратимства розцінюється як важкий злочин.

Звичай побратимства княжих дружинників X–XIII ст. був успадкований українським козацтвом. Спочатку ритуал цієї військової традиції був простим. Майбутні побратими разом пили алкогольний напій, обмінювалися зброєю, а деколи і люльками.

З часом у козаків цей обряд почав освячуватися християнською церквою. Козаки, що мали стати побратимами, йшли до церкви і в присутності священика давали клятву перед Богом, що з цього часу вони брати, а того, хто зрадить, чекає боже прокляття і гнів. Козаки-побра-тими зобов'язувалися любити і допомагати один одному в будь-якій життєвій ситуації, а якщо треба, то і пожертвувати своїм власним життям заради побратима. Після цього козаки-побратими робили запис у церковній книзі, слухали молитву, дарували один одному хрести та ікони і виходили з церкви немовби справжні рідні брати до кінця свого життя.

Ці фольклорно-етнографічні свідчення про побратимство підтверджує запис у церковній метричній книзі (заведена вона була у 1761 р., коли ще в колишній Новоросії існувало запорізьке козацтво) села Про-топопівці Олександрійського повіту Херсонської губернії від 28 жовтня 1801 р. «Це слово заповітне поміж двома братами Федорами». У цьому посвячуванні засвідчували і заповідали перед Богом, що вони з цього часу — брати-побратими, і хто порушить братерську спілку, той опиниться перед божим судом. Побратими зобов'язувалися любити один одного незважаючи на будь-які обставини і в цьому розписувалися. Ось так козацькі традиції побратимства увійшли в кров і плоть українського народу.

Родинні принципи жили в козацькому середовищі до кінця XVIII ст. Запорозька Січ була немовби однією великою родиною — побратимством українських козаків. Недаремно М.Костомаров бачив у Січі своєрідне військове чернече братство, головними засадами якого були: справжнє військове побратимство, аскетизм, релігійність, цнота, готовність до небезпеки. Це явище має прямі паралелі в духовно-лицарських орденах пізньосередньовічної Європи.

До ватага-отамана козаки зверталися «Батьку кошовий, отамане військовий», а до молодих недосвідчених козаків — «синку». Важливо те, що при встановленні такої «родинної» субординації мав велике значення не реальний вік козака, а його життєвий досвід воїна-лицаря. Саме тому 40-літній козак іноді звав батьком 20-літнього, бо останній раніше вступив до Запорозької Січі і став справжнім фаховим воїном.

Козаки-побратими через все життя проносили повагу один до одного. Вірність і відданість побратимів аж до самопожертви були характерним явищем епохи. Нерідко козаки, що браталися між собою, йшли один за одного у вогонь і воду, на тортури і навіть на вірну смерть.

Після знищення Запорозької Січі у 1775 р. традиції побратимства продовжували існувати серед українців, хоча намітилася тенденція до їхнього поступового відмирання. Про це свідчить збірник українських приказок Номиса, де серед 14 тисяч варіантів знаходимо лише декілька, які стосуються побратимства. Наприклад: «Добре брацтво краще богацтва», «При добрій годині усі побратими, а при лихій нема і родини», «Сватання не братання», «Побратався собака з горобцем», «Не братайся, з ким телят не пас!». В Україні у кінці XIX ст. етнографами зафіксовано два приклади побратимства (так зване «горівчане братство») в Катеринославській і Херсонській губерніях. Так, у м. Дмитрівці на Херсонщині братання відбувалося другого дня Великодніх свят між двома щирими приятелями, які бажали зміцнити свою дружбу. Браталися переважно люди, у котрих не було жодної родини, ні братів, ні сестер. Обряд проводився в хаті одного з побратимів, у присутності сусідів. Коли всі збиралися, знімали зі стіни святу ікону, перед якою майбутні побратими молилися та обіймалися. Потім відбувався святковий обід, обов'язково з горівкою (горілкою), під час якого господар дарував побратиму ікону, цінні речі, а іноді обмінювався з ним хрестиками. Це ж саме відбувалося у хаті іншого побратима. Між побратимами та їхніми сім'ями панувала дружба і взаємодопомога. Вважалося, що братам горівчаним не годиться заводити сварок, ні свідчити проти себе — це було б гріхом. Серед українців існувало повір'я, що братання — один з перших ступенів споріднення, і тому діти побратимів не могли вступати в шлюб поміж собою.

Звичаї побратимства існували і в інших індоєвропейських народів. Так, у чорногорців в кінці XIX ст. етнографічно зафіксований такий ритуал. Майбутні побратими наливали в келих вино, потім кожний з них розрізав собі палець і вичавлював свою кров у вино. Пили вони це сакральне вино по черзі (спочатку той, хто був ініціатором) зі словами «Да сі мі брат по Богу» і обіцяли стояти один за одного. Потім вони обіймалися, цілувалися і обмінювалися зброєю і подарунками.

Серед сербів у XIX ст. традиції побратимства були дуже розповсюджені. Обряд розпочинався тим, що побратими обіцяли і клялися один одному братерською взаємодопомогою, й завершувався релігійною службою. Такі ж звичаї побутували й у боснійців, осетинів, у меншій мірі — у росіян.

Зокрема, у осетин побратими наповнювали келих горілкою чи пивом, кидали туди монету і тричі пили з неї, клялися один одному у вірності: «Нехай цей напій стане для мене отрутою, якщо я зраджу!» Ж.Дюмезіль вважає, що цей ритуал — дуже давній відгомін скіфського, тільки в ньому вже не проливається кров, а металеву зброю (мечі) замінили металеві гроші.

Ф.Вовк вважав: «Братання розвинулося, було в уживанню і не перестало існувати ще й тепер тілько у тих народів, у котрих не вивівся ще устрій родинний, ні кривава помста, і котрі зістаючи в загальнім і вічнім стані узброєння не мають ще досить міцної сили публічної, щоб забезпечити нею оборону і усунути помсту. Воно існувало і у давніх слов'ян, коли вони знаходилися ще в добі розвитку суспільного,… опісля щезаючи помалу у Поляків, Чехів, а далі Українців, воно збереглося ледве у Великоросів, а в дуже зіпсованім виді існує ще у слов'ян південних, котрі завдяки своїм условинам політичним були приневолені задержати в себе устрій спільного життя і життя воєнне, а тим самим уже і давні звичаї.

Таким чином, козацьке побратимство є складовою частиною загальноіндоєвропейського мілітарного комплексу. Традиції побратимства сформувалися на засадах первісної родової общини і стали тим стрижнем, навколо якого відбувалося становлення ранньолицарських військових дружин-комітатів. Ритуал і звичаї побратимства, як ідеалу індивідуальної і колективної взаємодопомоги, духовного єднання, побутували на території України ще в стародавні часи і вперше письмово зафіксовані батьком історії Геродотом у розповіді про скіфів. Побратимство широко відображалося в билинах Київської Русі, в українських казках і легендах. Запорізька Січ була заснована на засадах побратимства, які були успадковані українським козацтвом від дружинного лицарства Київської Русі. Збережені козацтвом традиції побратимства стали органічною складовою ментальності українського народу.