ТЕМА№1

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ТА ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ЇЇ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ В УКРАЇНІ.

Питання теми та основні терміни

1. Поняття права інтелектуальної власності.

2. Загальна характеристика законодавства України про інтелектуальну власність

3. Суб'єкти, об'єкти права інтелектуальної власності.

4. Підстави виникнення права інтелектуальної власності.

5. Здійснення права інтелектуальної власності.

6. Випадки правомірного використання об’єктів інтелектуальної власності.

Розширена анотація. Ст.41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Конституція України у ст. 54 гарантує кожному громадянинові свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Окрім цього, держава визнає за кожним громадянином право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, встановлює пряму заборону використання чи поширення вказаних результатів без згоди автора.

1. Поняття права інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивільним Кодексом України та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається Цивільним Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

1. Однією з найбільш важливих і характерних рис людини як частини живого світу є її здатність до осмисленої (цілеспрямованої) творчості. Творчість визначається як цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю.

Поняття інтелектуальної власності було закріплено в міжнародно-правовій практиці на законодавчому рівні, зокрема в Конвенції, яка засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності (14.07.1967 р., набула чинності в 1970 р.). Також це поняття з'явилось і у національному законодавстві України. Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться у ст.41 Конституції, яка передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Конституція України у ст. 54 гарантує кожному громадянинові свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Окрім цього, держава визнає за кожним громадянином право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, встановлює пряму заборону використання чи поширення вказаних результатів без згоди автора. Проте обмеження творчості встановлюються законом — творчість не може бути аморальною, спрямованою проти суспільства, людства. «Творча діяльність» — поняття більш широке, ніж «інтелектуальна діяльність». До поняття «результати творчої діяльності» чи просто «результати творчості» або «творчі результати» належать будь-які результати творчості. Результати інтелектуальної діяльності—це результати творчої діяльності. Але результати інтелектуальної діяльності обов'язково мають відповідати встановленим вимогам закону. Лише за цієї умови результати інтелектуальної діяльності можуть стати об'єктами інтелектуальної власності. У разі їх невідповідності вимогам закону вони не можуть стати об'єктами правової охорони. Інтелектуальна діяльність і творча діяльність — це розумова діяльність. У цьому аспекті ці два види діяльності збігаються. Але не всяка розумова діяльність є інтелектуальною чи творчою. Людина може розумово працювати, але творчого результату не досягти. Слід мати на увазі й те, що розумовою діяльністю займаються багато людей, і з розвитком суспільства їх стає все більше, це — вчені, інженери, вчителі, лікарі та ін. Творчість, внаслідок якої з'являється щось нове, властива далеко не всім. Отже, інтелектуальна діяльність відрізняється від творчої тим, що її результати неодмінно стають об'єктами правової охорони. Далеко не всі результати творчої діяльності стають об'єктами інтелектуальної власності і, отже, об'єктами правової охорони. Конкретною правовою основою здійснення і захисту інтелектуальної власності в Україні є низка спеціальних законів.

2. Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК України та іншим законом.

Визначаючи поняття «право інтелектуальної власності», слід враховувати, що воно може вживатися у суб'єктивному та об'єктивному розумінні, а також нерідко вживається, у тому числі у ЦК (наприклад, ч. 2 ст. 418 ЦК), для визначення елемента правосуб'єктності (правоздатності) особи. Право інтелектуальної власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що складаються у процесі створення, легітимації, використання та охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності в суб'єктивному значенні — це право особи володіти, користуватися, розпоряджатися та захищатися від порушень з боку усіх інших суб'єктів права результат інтелектуальної, творчої діяльності або інших суб'єктів права інтелектуальної власності, визначений законом.

Отже, право інтелектуальної власності є правом творця (та інших осіб, вказаних у законі) на одержаний ним результат інтелектуальної, творчої діяльності, який законом визнається об'єктом правового регулювання і охорони.

Право інтелектуальної власності складається з особистих немайнових і (або) майнових прав. До особистих немайнових прав відносяться право авторства, право на присвоєння творчому результату свого імені чи спеціальної назви, право на видання твору під своїм власним іменем, під псевдонімом або анонімно, право на недоторканність твору та інші. Суб'єкти права промислової власності також можуть мати особисті немайнові права. Зазначені права невідчужувані від їх суб'єкта, — не можуть бути передані іншій особі, не переходять у спадщину. Вони не можуть бути об'єктом цивільного обігу. Майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності складають серцевину права інтелектуальної власності. Заради них у більшості випадків створюються об'єкти творчої діяльності, вони є рушійною силою розвитку інтелектуального потенціалу країни. Зміст майнових прав на окремі об'єкти інтелектуальної власності визначається Цивільним Кодексом та іншими законами про інтелектуальну власність. Майнові права на об'єкти інтелектуальної власності визнані товаром, вони є об'єктом цивільного обігу, можуть відчужуватися від їх суб'єкта — бути передані іншим особам, переходити в спадщину як за заповітом, так і за законом. Своїми майновими правами творець має право володіти, користуватися і розпоряджатися на свій розсуд (ст. 41 Конституції України).

3. Право інтелектуальної власності є непорушним. Того чи іншого суб'єкта цього права можна позбавити чи обмежити його використання лише у випадках, прямо передбачених цим Кодексом чи іншими законами України про інтелектуальну власність. ЦК чітко визначає підстави для позбавлення права інтелектуальної власності та підстави для обмеження його використання. Суб'єкт права інтелектуальної власності може сам відмовитися від нього або погодитися на його обмеження.

2. Загальна характеристика законодавства України про інтелектуальну власність

Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичайно молоде, й його становлення продовжується одночасну зі становленням державності та формуванням правової держави. У процесі розбудови правової держави Україна надзвичайно важливою є роль цивільного законодавства, складовою частиною якого є законодавство про інтелектуальну власність. Вперше термін „інтелектуальна власність" було використано в Законі України „Про власність" від 7.02.1991 року (втратив чинність).

Правові засади розвитку творчої діяльності людини і охорони її результатів закладені в Конституції України, яка проголосила свободу літературної, художньої і технічної творчості й захист інтелектуальної власності. У ст. 54 Конституції закріплено основний принцип охорони інтелектуальної власності - кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

У ст. 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватись й розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної і творчої діяльності.

Відносини у сфері інтелектуальної діяльності регулюються цілою низкою актів цивільного законодавства, центральне місце серед яких посідає Цивільний кодекс України, Книга четверта якого - «Право інтелектуальної власності» - містить загальні й спеціальні норми. Глава 35 «Загальні положення про право інтелектуальної власності» стосується питань, що регулюються однаково стосовно будь-якого інтелектуального продукту, її призначення полягає у визначенні кола об'єктів і суб'єктів інтелектуальної діяльності, закріпленні основних принципів і підходів щодо охорони відповідних прав, встановленні строку чинності виключних прав, визначенні змісту особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності, загальних правил використання інтелектуального продукту й передачі майнових прав іншим особам, засад захисту порушених прав.

Спеціальні правила щодо особливостей створення і використання певного об'єкта вміщені у главах 36-46 Книги четвертої Цивільного кодексу України, а також у Книзі п'ятій ЦК (глави 75, 76), в якій врегульовуються договірні відносини з приводу розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Крім Цивільного кодексу, авторське і патентне право регулюються Кримінальним кодексом і Кодексом про адміністративні правопорушення, в яких передбачено відповідальність за порушення авторських прав і патентного права. Їх регламентація передбачена Цивільно-процесуальним кодексом, Господарським кодексом, Господарсько-процесуальним кодексом, Митним кодексом.

Авторське право розглядають як складову частину цивільного права, але воно, крім Цивільного кодексу, регулюється і спеціальним законом. Таким з є Закон України від 23.12.1993 р. „Про авторське право і суміжні права". Він базується на міжнародних нормах використання творів, враховує сучасні тенденції правового регулювання традиційних і нових об'єктів авторського права. У Законі також передбачено охорону суміжних прав, тобто права тих, хто доносить до публіки створені авторами твори - виконавці, організації телемовлення й виробники фонограм.

Авторське право також регулюється Законом України „Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних" від 23.03.2003 р., Законом України „Про телебачення і радіомовлення" від 14.02.1992 р., Законом України „Про видавничу справу", від 5.06.1997 р., Законом України „Про кінематографію" від 13.01.1998 р. та іншими законами України в частині, що стосується авторських і суміжних прав.

Патентні закони багатьох країн за своєю суттю нерівнозначні. Як правило, вони містять основні положення патентного права. Характерні питання, що регулюються цими законами, наступні: умови патентоспроможності винаходів. Закон встановлює коло винаходів, що охороняються, дає визначення новизни, рівня винахідницького мистецтва, промислової придатності, корисності об'єкта патентування; обсяг вимог, що висуваються при отриманні прав на винахід; порядок розгляду винаходу в патентному відомстві і розгляд спорів, що виникають під час отримання прав на винахід; обсяг прав і обов'язків патентовласника.

Патентне право регулюється такими Законами України:

• „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 року;

• „Про охорону прав на промислові зразки" від 15.12.1993 року;

• „Про науково-технічну інформацію" від 23.06.1993 pоку.

Ст. 489-491 Цивільного кодексу України присвячені регламентації права інтелектуальної власності на комерційне найменування. Комерційне найменування підлягає правовій охороні, якщо воно допомагає відрізнити одну особу серед інших і не вводити в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Право на комерційне найменування виникає з моменту першого використання і охороняється незалежно від подання заявки на нього.   

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:

1) право на використання комерційного найменування;

2) право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, а також само забороняти його використання;

3) інші майнові права, встановлені законодавством.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з торговельними марками, здійснюється відповідно до ст. 492-500 Цивільного кодексу України та згідно із Законом України від 15.12. 1993 р. „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг".

Комерційна таємниця підлягає комплексній правовій охороні. Так, відносини щодо охорони комерційної таємниці регулюється:

• главою 46 Цивільного кодексу України;

• ст.57, 67, п.1 ст.68, п.6 7 ст. 148 Кримінального кодексу України;

• окремими статтями Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі";

• ст. 7 і 9 Закону України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем";

• нормативно-правовими актами Держпатенту України.

3. Суб'єкти, об'єкти права інтелектуальної власності.

Суб'єкти права Інтелектуальної власності - це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб'єктами права інтелектуальної власності можуть бути два види суб'єктів: 1) творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності; 2) Інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права Інтелектуальної власності.

Творець - це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої є або можуть бути визнані об'єктами права інтелектуальної власності. Коло суб'єктів, які визнаються творцями, у законі (ст.421 ЦК) не визначене І не обмежене певними вимогами до їх віку, стану здоров'я, дієздатності тощо. У зазначеній нормі ЦК наведений лише приблизний перелік осіб, які створюють той чи інший об'єкт права Інтелектуальної власності: автор, виконавець, винахідник тощо. Звідси випливає, що для суб'єктів права інтелектуальної власності характерною є однакова дієздатність суб'єктів "творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи.

Суб'єктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).

Інші особи визнаються суб'єктами права інтелектуальної власності, якщо відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Наприклад, це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або частково передав майнові права інтелектуальної власності - видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором (ст.427 ЦК).

Суб'єктом права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична чи фізична особа, де або у якої працює той, хто створив цей об'єкт. Про це йдеться у ст.429 ЦК, яка розрізняє два випадки:

1) визначення суб'єктів особистих немайнових прав;

2) визначення суб'єктів майнових прав.

Щодо особистих немайнових прав як загальне правило встановлено, що на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, такі права належать працівникові, який його створив. Водночас у випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт можуть належати юридичній чи фізичній особі, де або у якої працює творець.

У зв'язку з цим слід нагадати, що авторське право традиційно виходило з того, що у більшості випадків твір, створений у порядку виконання службового завдання, належить роботодавцю, з яким автор перебуває у трудових відносинах..

Відповідно до переліку об'єктів, що міститься у ст.420 ЦК, визначаються і види права інтелектуальної власності в Україні:

1) право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право) - гл.36 ЦК;

2) право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права) - гл.37 ЦК;

3) право інтелектуальної власності на наукове відкриття (гл.38 ЦК);

4) право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок (гл.39 ЦК);

5) право інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми (гл.40 ЦК);

6) право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію (гл.41 ЦК);

7) право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин (гл.42 ЦК);

8) право інтелектуальної власності на комерційне найменування (гл.43 ЦК);

9) право інтелектуальної власності на торговельну марку (гл.44 ЦК);

10) право інтелектуальної власності на географічне зазначення (гл.45 ЦК);

11) право інтелектуальної власності на комерційну таємницю (гл.46 ЦК).

4. Підстави виникнення права інтелектуальної власності.

Встановлення права інтелектуальної власності охоплює дві ситуації: 1) виникнення права інтелектуальної власності; 2) набуття права інтелектуальної власності. Залежно від того, про яку ситуацію йдеться, можна говорити про первинні (виникнення) і вторинні (набуття) способи встановлення права інтелектуальної власності

У випадку виникнення права інтелектуальної власності йдеться про встановлення права інтелектуальної власності вперше - раніше його не існувало, а потім виникли відповідні правовідносини. У цьому разі підстави виникнення цивільних прав та обов'язків є первинними - вони виникають вперше. Це - створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яке супроводжується у необхідних випадках вчиненням творцем легітимаційних дій.

У випадку набуття права інтелектуальної власності, воно виникає з підстав, що мають вторинний характер. Зокрема таке право  можна набути в результаті отримання необхідних документів, правонаступництва, передання автором майнових прав інтелектуальної власності іншій особі тощо (ст.427 ЦК). У цьому разі підставою виникнення відповідних правовідносин вже є не тільки сам акт творчості (легітимований у необхідних випадках відповідно до вимог закону), а складна юридична сукупність (створення об'єкта права Інтелектуальної власності і подія - смерть автора і відкриття спадщини; створення об'єкта права інтелектуальної власності і право-чин, спрямований на його передачу, тощо).

5. Здійснення права інтелектуальної власності.

Характер та спрямованість можливої поведінки суб'єкта права інтелектуальної власності, а отже, і напрямів здійснення цього права в загальному вигляді визначаються ст.41 Конституції, яка встановлює, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Правом володіння визнається юридичне забезпечена можливість суб'єкта фактичного панування над результатом своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Правом користування визнається юридичне забезпечена можливість суб'єкта видобувати зі свого результату його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб.

Правом розпорядження визнається юридичне забезпечена можливість визначати долю результату своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стосовно майнових прав суб'єкта права інтелектуальної власності, розпорядження нерідко здійснюється шляхом передання їх іншій особі.

Закріплені у Конституції правомочності суб'єкта права інтелектуальної власності зумовлюють принцип свободи використання -безпосередньо або шляхом укладення договору - об'єкта інтелектуальної власності. Відповідно до цього принципу суб'єкт права інтелектуальної власності має право укладати будь-які договори з приводу інтелектуальної власності, дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, взагалі будь-яким чином використовувати цей об'єкт на власний розсуд з додержанням при цьому вимог щодо здійснення цивільних прав, зокрема вимоги не порушувати права інших осіб.

Способи використання об'єкта права інтелектуальної власності визначаються законом. Наприклад, відповідно до ст.441 ЦК використання твору, що є об'єктом права інтелектуальної власності, можливе шляхом: опублікування (випуску у світ); відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі; перекладу; переробки, адаптації, аранжування тощо; включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; публічного виконання; продажу, передання в найм (оренду) тощо; порту його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.

Абсолютний характер права інтелектуальної власності означає, що використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою за загальним правилом має здійснюватися дозволу особи (того, хто створив об'єкт інтелектуальної власності, уповноваженої ним особи, спадкоємців тощо), яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності.

6. Випадки правомірного використання об’єктів інтелектуальної власності.

Законом можуть бути передбачені випадки правомірного використання об'єктів інтелектуальної власності без такого дозволу.

Зокрема ст.444 ЦК передбачає, що твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний будь-якою особою: як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою; для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою; тощо.

При цьому особа, яка використовує твір, зобов'язана зазначити ім'я автора твору та джерело запозичення.

Дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності, як правило, проводиться шляхом видачі ліцензії. Умови видачі такої ліцензії можуть бути визначені ліцензійним договором.

Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності можливе на підставі різних договорів: ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності; ліцензійного договору; договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі під загрозою його нікчемності, але законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Це називається "ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності". Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою ліцензійного договору.

Основною правовою формою передання майнових прав інтелектуальної власності є ліцензійний договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог закону.

Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може здійснюватися також шляхом внесення їх до статутного капіталу юридичної особи, передачі у заставу та використання в інших цивільних відносинах (ч.З ст.424 ЦК, Закон "Про заставу" тощо). Оцінка вартості майнових прав інтелектуальної власності у таких випадках провадиться за згодою сторін з урахуванням приписів закону.

Особливості має здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно. Вони полягають у тому, що таке право може здійснюватися за договором між ними. Якщо ж суб'єкти права інтелектуальної власності, що належить кільком особам, вважають недоцільним укладення такого договору або не зуміли досягти згоди стосовно суттєвих умов такого договору, то право інтелектуальної власності здійснюється ними спільно (ст.428 ЦК). Це означає, що жоден з таких суб'єктів не може самостійно розпорядитися жодним з майнових чи немайнових прав інтелектуальної власності, усі вони беруть участь в управлінні правом інтелектуальної власності, мають право на прибутки від нього, несуть видатки, пов'язані зі здійсненням права інтелектуальної власності.

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення права інтелектуальної власності.

2. Які Ви знаєте основні джерела права інтелектуальної власності?

3. Хто є суб’єктами права інтелектуальної власності?

ТЕМА№2

АВТОРСЬКЕ ПРАВО

Питання теми та основні терміни

1. Виникнення та розвиток авторського права.

2. Поняття і значення авторського права.

3. Об’єкти та суб’єкти авторського права.

4. Строки чинності майнових прав авторів творів науки, літератури і мистецтва.

Розширена анотація. Світ не стоїть на місці, а завжди рухається у тому, чи іншому напрямку. У теперішні часи, коли увесь світ поринув у економічні відносини, коли люди, намагаючись досягти якихось успіхів, вигадують якісь винаходи, пристрої, розробляють нові теорії, пишуть книги тощо, дуже важливим стає питання прав авторів на результати їхньої праці.

Набутки людського розуму стали об’єктами економічного обігу. Економічної цінності набула й інформація, що є основним виробничим продуктом засобів масової інформації. Нині тиражування матеріальних носіїв - об’єктів авторського права сформувалося в потужну індустріальну галузь, яка містить підгалузеві структури: книговидання, друк періодичної продукції, тиражування кінофільмів, аудіо - та відео матеріалів.

На цьому тлі особливо актуально постало питання правомірності використання цих творів - об’єктів авторського права та визначення обсягу прав на них. Вирішення таких завдань здатна забезпечити лише держава, тому що авторське право у своїй основі є юридичним проявом усвідомлення державою важливості охорони культури як гаранту розвитку суспільства. Підтримка і захист творчості, охорона результатів інтелектуальної діяльності безпосередньо пов’язані із захистом свободи слова та прав людини.

Сучасна Україна будує незалежну правову державу, засновану на системі ринкових економічних відносин. Незалежність, як складне суспільне явище, серед інших необхідних умов, передбачає постійний розвиток інтелектуального потенціалу держави. Без переходу до загальноприйнятих правових засобів забезпечення прав створювачів об'єктів права інтелектуальної власності неможливі вихід на ринки сучасних технологій та участь у міжнародних інтелектуальних проектах. Гарантування прав кожної окремої особи щодо створених нею результатів є необхідною умовою інтеграції України до системи світових досягнень, участі у міжнародному розподілі праці, торгівлі тощо.

Невід'ємною частиною становлення в Україні цивілізованих відносин у всіх сферах суспільного життя є становлення і всебічний розвиток нормативно-правової бази, зокрема інститутів права інтелектуальної власності. А враховуючи те, що в Україні не все гаразд у законодавчій сфері, нормативна база правового регулювання у сфері права інтелектуальної власності потребує значного розвитку і вдосконалення.

1. Виникнення та розвиток авторського права

Ніхто не зможе точно сказати про те, коли людина почала творити та коли з’явилося мистецтво. Єдине можна стверджувати, що творчість невід’ємна від людини та виникає у процесі пізнання нею навколишнього світу та своєї сутності. Достеменно неможливо визначити й те, коли вперше виникла необхідність у відповідних нормах, які захищали б право особи, що створила твір.

Дослідження джерел, пов’язаних зі Стародавніми Грецією та Римом, засвідчує, що автори творів літератури та мистецтва вже на той час мали певний зиск від своїх творів, тому можна припустити, що ці твори охоронялися нормами загального права власності. При цьому до уваги бралися як майнові, так і немайнові права автора. До нашого часу дійшли свідчення про те, що комедія Публія Теренція «Євнух» мала настільки великий успіх, що була продана вдруге і показана як нова.

У Стародавній Греції в 330 р. до н. е. було прийнято закон, відповідно до якого твори трьох великих класиків зберігалися вофіційному архіві. Цей факт свідчить, що на той час вже приділяли увагу збереженню цілісності творів, які часто піддавалися переробці з боку переписувачів та акторів.

У Стародавньому Римі юристи розуміли, що оприлюднення та використання твору зачіпає особисті права автора, тому йому надавалася можливість приймати рішення щодо оприлюднення твору і засуджували плагіат.

Вважається, що перший відомий історії офіційний державний нормативний акт було присвячено охороні прав авторів літературних творів. Хоча серед об’єктів авторського права є багато таких, які з’явилися набагато раніше, ніж література - це музичні твори, художні твори та твори прикладного мистецтва.І дея охорони майнових авторських прав була реалізована тільки після широкого застосування для друкування книг набірного шрифту, завдяки чому стало можливим розмножування літературних творів за допомогою механічних процесів замість їх переписування від руки.

Перший друкарський верстат було виготовлено німецьким винахідником Іоганном Гуттенбергом у XV столітті. Це призвело до закінчення епохи рукописних книг та дозволило налагодити масове виробництво та відтворення дешевих книг. Нові можливості у сфері книгодрукування призвели до виникнення нових професій та видів підприємницької діяльності - друкарів і книгопродавців. Вони інвестували значні суми на закупівлю паперу, купівлю чи виготовлення друкарських верстатів, а також на найом робочої сили. Ці інвестиції протягом певного часу можна було відшкодувати шляхом продажу книг. Справедливій конкуренції видавців перешкоджав продаж незаконно надрукованих копій творів. Це спричинило до до введення охорони прав видавців шляхом надання владою суверена (імператора, короля, князя тощо) так званих привілеїв. Відповідно до них бенефіціарії отримували монопольні права на виготовлення та поширення друкованої продукції. Найдавніші згадування про привілеї у галузі книгодрукування відносяться до періоду розквіту Венеціанської Республіки та датуються 1469 роком.

Наприкінці XVII століття система привілеїв все більше і більше піддавалася критиці в різних країнах. Особливо гострою ситуація була в Англії. У цій країні діяльність видавців та продавців друкованої продукції («stationers»), які були об’єднані у Гільдію, призвела до безпідставно високих цін на друковану продукцію. Тому стримувався доступ до неї з боку населення, і відповідно гальмувало розвиток освіти та виробництва. Крім того, розгорнувся активний рух щодо визнання прав авторів, які, вважалося, охороняються загальним правом. Ці процеси відбувалися разом з формуванням ліберальної ідеології теорії держави та права під впливом філософського вчення Джона Локка.

У 1710 році парламентом Англії було прийнято «Статут королеви Анни», відомий ще як «Акт про заохочення просвітництва», визнаний в історії першим законом про авторське право. Зміст цього закону була виражена в його розширеній назві. Замість феодальних привілеїв Статут закріплював за автором виключне право дозволяти друкування його творів у будь-якій кількості (copyright) протягом 14 років від дати першої публікації. Це право автор міг подовжити ще на 14 років. Стосовно книг, уже надрукованих на момент прийняття закону, передбачався єдиний строк охорони протягом 21 року. Після закінчення вказаних термінів твори ставали суспільним надбанням.

Отже, Статут з однієї сторони робив наголос на охороні прав автора, застерігаючи від несанкціонованого копіювання опублікованих творів, а з іншої, обмежуючи це право певним терміном, розширював доступ суспільства до творчого надбання.

За таких умов на практиці найбільшу вигоду мали власне видавці, оскільки автор міг опублікувати свій твір, лише передавши їм право на друк. Але, незважаючи на обмеження автор все ж таки став основною фігурою, чиї авторські права визнавала та охороняла держава.

Статут встановлював, що авторське право виникає лише за умови реєстрації та депонування опублікованої книги в Stationers Hall (Центрі книговидань). Крім того, копії повинні Були депонуватися для використання університетами та бібліотеками (кількість копій врешті-решт досягла дев'яти). Внесення в реєстр означало презумпцію власності. Неопубліковані твори продовжували охоронятися загальним правом.

Лише у ХІХ сторіччі в Англії було прийнято законодавчі акти про охорону авторських прав на драматичні, художні та музичні твори. Принципи Статуту королеви Анни було взято за основу системи авторського права як права на виготовлення копій творів («copyright ») Сполучених Штатів Америки та країн Британської Співдружності Націй. Перший федеральний американський закон про авторське право, який був прийнятий у 1790 році, передбачав охорону книг, карт і морських карт на строк 14 років від дати першої публікації. Цей термін міг бути продовжений на наступний строк, якщо автор залишався живим до закінчення першого строку. При цьому авторське право виникало не з моменту створення твору, а за умови дотримання суворих вимог реєстрації та депонування.

Іншим шляхом відбувалося формування системи охорони авторського права у Франції. У цій країні еволюція від привілеїв до авторського права була частиною загальних правових змін, викликаних Великою французькою революцією 1789 року, яка відмінила привілеї всіх видів, включаючи привілеї видавців. Визначальну роль при цьому відіграла теорія природних прав людини, яку відстоювали французькі філософи-просвітники.

У 1791 і 1793 роках Конституційна асамблея Французької Республіки прийняла два декрети, які започаткували нову систему охорони авторського права: «Декрет про право на постановку і виконання драматичних і музичних творів» 1791 року забезпечував право автора на публічне виконання протягом усього його життя, а також протягом 5 років після його смерті на користь його спадкоємців та осіб, яким уступалося це право. «Декрет про право власності авторів на літературні твори, композиторів, живописців та рисувальників» від 1793 року надавав авторові виключне право відтворення його творів протягом його життя, а також 10 років після його смерті на користь його спадкоємців і правонаступників.

На основі французьких декретів у країнах континентальної Європи, насамперед у Франції та Німеччині, сформувалася система авторського права («droit d'auteur»), яку потім перейняло чимало країн Азії, Африки та Латинської Америки. Основою цієї системи є власне право автора виконувати та відтворювати свої твори, його визнано особою, що своєю творчою працею створює твір. Авторське право в континентальній системі не обмежується лише правом на виготовлення копій творів; його виникнення не пов’язується з вимогою виконання будь-яких формальностей (реєстрації чи депонування); авторське право виникає з моменту створення твору.

Охорона авторського права на міжнародному рівні була розпочата в середині ХІХ століття на основі двосторонніх договорів. Хоча було підписано низку договорів, які передбачали взаємне визнання державами авторських прав, однак вони не могли створити єдину систему охорони авторського права.

Потреба в єдиній системі охорони авторських прав привела до формулювання та прийняття 9 вересня 1886 року Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Конвенція є найдавнішим і найшанованішим багатостороннім, універсальним міжнародним договором у сфері авторського права, який відкритий для приєднання всім державам.

Текст конвенції неодноразово переглядався з метою вдосконалення міжнародної системи охорони, про яку в ній йдеться. Зміни були покликані дати відповідь на виклик швидкого технічного прогресу в галузі використання творів авторів, забезпечити міжнародно-правове визнання нових прав і забезпечити необхідний захист старих. На сьогоднішній день діє редакція, яка відповідає

Паризькому акту 1971 року, зміненому в 1979 році. У Бернській конвенції були утверджені принципи, притаманні континентальній системі охорони авторського права.

Важливою віхою у формуванні міжнародної системи авторського права стало підписання 17 липня 1952 року в Женеві Всесвітньої конвенції про авторське право.

У другій половині ХХ сторіччя авторське право було визнане одним із невід’ємних прав людини, що знайшло своє відображення у Загальній декларації прав людини, проголошеної Організацією об’єднаних націй 10 грудня 1948 року (стаття 27), Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, прийнятому в рамках цієї організації 16 грудня 1966 року (стаття 15).

У грудні 1993 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про авторське право і суміжні права», який пройшов експертизу фахівців, отримав позитивну оцінку європейських експертів. Закон вступив у дію від дня публікації - з 23 лютого 1994 р.

Із прийняттям Україною цього Закону, а також інших законодавчих актів було створено авторське правове поле, яке в цілому відповідало міжнародним нормам. З іншого боку, Україна продемонструвала бажання і готовність інтегруватися до міжнародних структур з питань авторського права і суміжних прав. Діяльність у цій сфері дозволила Верховній Раді України в травні 1995 р. прийняти Закон «Про приєднання України до Бернської конвенції» і з жовтня 1995 р. стати членом цієї Конвенції (до слова, Паризький акт Бернської конвенції про захист літературних і художніх творів, на підставі якого було утворено Спілку для охорони прав авторів на їх літературні і художні твори було підписано на початку 1971 р.).