7. Правонаступництво держав

Внаслідок таких політичних подій, як повне розчленування іс¬нуючої держави, відокремлення частини держави, деколонізація якоїсь частини держави, злиття існуючих держав, цесія або анексія в міжнародному праві (лат. cessio - поступка вимозі в зобо¬в'язанні іншій особі, передача якихось своїх прав) — передача частини території однієї держави іншій за угодою між ними, цесія частини державної території підсувається остаточна ї без¬поворотна заміну суверенітету однієї держави над тією чи іншою територією суверенітетом іншої держави (прикладами такого ро¬ду є: входження колишньої НДР до складу ФРН і утворення єди¬ної німецької держави; виникнення на терені колишнього СРСР п'ятнадцяти суверенних держав і утворення у 1993 р. незалежних держав Чехії та Словакії замість Чехословаччини тощо). При заміні суверенітету однієї держави суверенітетом іншої держави цілком природно виникає низка правових проблем: чи пов'язана держава-спадкоємниця усіма (або хоч деякими) договорами дер¬жави-попередниці? Чи стають жителі відповідної території авто¬матично громадянами держави-спадкоємниці? Чи торкаються держави-спадкоємниці міжнародно-правові претензії, які висува¬лися .державі-попередниці; чи переходять до неї державний борг держави-попередниці та інші її зобов'язання?

Тобто постає питання про долю прав і зобов'язань тих держав, які припинили існування, про те, якою мірою ці права й обов'яз¬ки переходять до новоутворених держав. Всі ці проблеми в між¬народному публічному праві об'єднуються поняттям правонаступництва.

Зазначимо, то термін «Правонаступництво держав» у науці міжнародного права використовується як для позначення тієї фак¬тичної ситуації, яка тягне за собою постановку проблеми пере¬ходу прав і обов'язків, так і для позначення самого переходу прав і обов'язків від однієї держави до іншої. «Термін «правонаступ¬ність держав», — пише Г. Кельзен, — означає і самі територіаль¬ні зміни, які полягають фактично в тому, що в межах даної тери¬торії одна держава замінюється іншою, і наступність прав і обо¬в'язків цієї іншої держави»'. Таким чином, вираз «правонаступність держав» застосовується як до змін у території, так і до змін у правах, які викликаються цими змінами в території.

Саме на таке подвійне розуміння терміну «правонаступність держав» вказують багато зарубіжних фахівців. Англійський уче¬ний М. Джонс навіть зробив спробу позначити правонаступність у кожному з цих значень різними термінами: фактичні зміни як наступність були названі succession in fact (фактична правона¬ступність), успадкування державою внаслідок цих змін прав і обо¬в'язків — succession in law (правова правонаступність).

На нашу думку, мають рацію ті вчені, які стверджують, що правонаступність в одному розумінні і правонаступність в іншому розумінні цього слова складають дві різні проблеми. Міжнародне

право може визначати і визначає їх окремо, тобто може визнати фактичну наступність, але заперечити правову, хоча правова правонаступність ні в якому разі не може розглядатися у відриві від фактичних ситуацій. Правова правонаступність пов'язана з фак¬тичною правонаступністю в тому розумінні, що ця остання є пе¬редумовою першої. Сучасне міжнародне публічне право визнає законними, правомірними, які тягнуть за собою міжнародно-правові наслідки у вигляді правонаступництва тільки ситуації, які виникли чи то без порушення таких його принципів і норм, як заборона агресії, поважання територіальної цілісності, принципу рівноправності та самовизначення народів, чи то у відповідності з вимогами цих принципів і норм. Отже, правонаступництво чин¬не лише відносно законних прав і обов'язків, тобто таких, які не суперечать загальнообов'язковим принципам і нормам міжнарод¬ного права.

Так, наявність міжнародного договору, який передбачає ство¬рення або який поставив собі за мету «оформити» створення пев¬ної «фактичної ситуації», ні в якому разі не свідчить ще про її законність, правомірність. Серед таких договорів є чимало юри¬дичне недійсних (Мюнхенська угода 1938 р.). Природно й те, що ніяких прав спадкоємця не має і держава-агресор.

Підсумовуючи сказане, зауважимо, що визначення поняття правонаступництва як перехід прав і обов'язків від одного су¬б'єкта міжнародного права до другого в зв'язку зі зміною держав¬ного суверенітету не є повним, оскільки не відображає специфі¬ки предмету, що розглядається, адже перехід прав і обов'язків від однієї держави до другої відбувається не тільки при правонаступництві, але й на інших підставах, зокрема по міжнародних договорах. Правонаступництво держав — це перехід прав і обо¬в'язків при певних фактичних подіях або ситуаціях і в результаті! їх. Без урахування цих двох положень визначення поняття «правонаступність» не може бути повним.

Автор приєднується до тих вчених, які визначають правонаступність держав як перехід прав і обов'язків від однієї держави до другої у випадку народження нової держави, зміни статусу міжнародної правосуб'єктності держаки, пов'язаного зі зміною його міжнародної договірної компетенції, входження держави до складу другої без збереження своєї міжнародної правосуб’єктності, а також переходу частини території від однієї держави до другої.

Як інститут міжнародного публічного права правонаступництво держав набуло широкого розповсюдження в міжнародній прак¬тиці післявоєнних літ. Про нього, зокрема, йшла мова в 60—70 роки XX ст., коли одержали незалежність близько 80 колишніх колоній. На початку 90-х років проблематика правонаступництва держав дістала новий імпульс: за підрахунками вчених, на по¬літичній карті світу з'явилася 21 нова держава.

Об'єктом правонаступництва, як уже підкреслювалось, є те¬риторія, стосовно якої змінюється держава, що несе відповідаль¬ність за її міжнародні відносини. Найбільш розповсюдженими підставами виникнення правонаступництва є: об'єднання держав; поділ держави; відокремлення від держави частини території; передача частини території однієї держави другій; виникнення но¬вої держави в результаті деколонізації.

Щодо міжнародно-правового регулювання розрізняють певні сфери, в яких здійснюється Правонаступництво: міжнародні дого¬вори, державна власність, державні архіви, державні борги, кор¬дони, членство в міжнародних організаціях.

Правонаступництво держав — це та сфера міжнародно-право¬вого регулювання, в якій багато нез'ясованого і суперечливого. Перш за все у цій галузі є дуже мало сталих правових норм. Не¬зважаючи на те, що були прийняті Віденська конвенція про правонаступність держав стосовно договорів 1978 року і Віденська конвенція про правонаступність держав стосовно державної влас¬ності, державних архівів і державних боргів 1983 року, які буди покликані стати засобом «забезпечення більш надійної правової бази міжнародних відносин», проте вони не вступили в силу і не стали діючими. Та вони мають і певне значення для розв'язання проблем правонаступництва держав, оскільки містять ряд поло¬жень, які відбивають загальноприйняту практику. Необхідно на¬голосити і на тому, що ряд проблем правонаступництва розв'я¬зується в спеціальних угодах двох і більше зацікавлених держав (на¬приклад, положення Мирного договору 1947 р. з Італією і резо¬люція Організації Об'єднаних Націй «Економічні та фінансові ухвали стосовно Лівії» давали відповідь на питання, які торка¬лися взаємовідносин між Італією та її колишньою колонією — Лівією).

Як бачимо, питання правонаступництва регулюються цілим ря¬дом загальних правил, а також відповідними двосторонніми або багатосторонніми угодами. Розглянемо ці питання детальніше.

1. Правонаступність при об'єднанні держав. Вона має місце, коли дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну дер¬жаву — спадкоємницю. Правонаступництво здійснюється стосовно багатосторонніх договорів, а також активів і фінансових зобо¬в'язань. Можливе також підтвердження іншого виду дво- і бага¬тосторонніх договорів, якщо не заперечуватимуть учасники цих договорів. Наприклад, при об'єднанні Німеччини стосовно догово¬рів, які були укладені НДР, було погоджено, що їх доля повинна визначатися разом з партнерами НДР із урахуванням договірних зобов'язань та інтересів ФРН, а також інших факторів.

Так, на об'єднану Німеччину не перейшли зобов'язання багатостороннього Варшавського договору 1955 р. Договору про дружбу, співробіт¬ництво і взаємодопомогу між НДР і СРСР 1975 року. Державна власність і архіви країн, що об'єднуються, перехо¬дять до об'єднаної держави; те ж відбувається і з їх державними боргами.

Стосовно членства в міжнародних організаціях. Практика 0011 свідчить, що правозаступництво і тут можливе. Наприклад, коли у 1958 р. Сирія і Єгипет утворили нову державу — ОАР, стала їх правонаступником як член ООН, а коли у 1961 р. вони поділилися і виникли заново Сирія та Єгипет, то вони знову стали членами ООН без процедури прийняття як правонаступника ОАР

2. Правозаступництво при поділі держави. При поділі однієї держави на кілька нових останні мають право, але не зобов'язані приймати права пі обов'язки держави-попередниці за договорами загального характеру. Активи та борги розподіляються між ново¬утвореними державами. Матеріальні зобов'язання, пов'язані з певною територією чи об'єктом, переходять разом з останнім. Так, після розпаду СРСР з питань правонаступництва були прийняті такі акти: Меморандум про взаєморозуміння стосовно договорів колишнього Союзу РСР (1992 р.). Угода про розподіл усієї влас¬ності колишнього СРСР за кордоном, Угода про правонаступність стосовно державних архівів колишнього Союзу РСР; ухвала Ради глав держав СНД від 20 березня 1992 р. з питань правонаступництва. Ряд положень, які стосуються правонаступництва, міс¬тяться в установчих актах СНД. а також в Угоді Білорусії, Казах¬стану, Росії та України про спільні заходи щодо ядерної зброї.

Так, стосовно питань правонаступництва щодо договірної спад¬щини колишнього Союзу РСР (загальна їх кількість перевищує 15000), була погоджена позиція, згідно з якою кожна держава СНД з'ясовує питання про участь у цих договорах самостійно «в залежності від специфіки кожного конкретного випадку, харак¬теру і змісту договору», окрім деяких багатосторонніх договорів, що стосуються декількох держав (наприклад, у галузі роззброєння).

Предметом міжнародно-правового регулювання в межах СНД (стала і державна власність колишнього СРСР, насамперед та її частина, що знаходиться за кордоном. З цього приводу були прийняті Угода глав держав СНД під 30 грудня 1991 р. і Угода Про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном від 6 липня 1992 р. В угодах зафіксовано, що предметом регулювання є рухома й нерухома власність СРСР за межами його території, а також інвестиції, які знаходилися за кордоном. Уся ця влас¬ність підлягала поділу на такі частки: Азербайджан — 1,64%, Вірменія — 0,86, Бєларусь — 4,13, Казахстан — 9,86, Киргизстан — 0,45, Молдова - 1,29, Росія — 61,34, Таджикистан — 0,83, Туркменистан — 0,70, Узбекистан — 3,27, Україна — 16,37%.

Сукупна частина Грузії, Латвії, Литви і Естонії (4,77%) угодою не порушувалося.

Питання про правонаступництво стосовно державного боргу колишнього СРСР стало предметом регулювання ще до припи¬нення існування союзної держави. 28 жовтня 1991 р. між Вірме¬нією, Бєларуссю, Казахстаном, Киргизстаном, Молдовою, Росією, Таджикистаном, Туркменистаном, Союзом РСР і західними дер¬жавами-кредиторами був підписаний Меморандум про взаємо порозуміння стосовно зовнішнього боргу іноземним кредиторам Со¬юзу РСР та його правонаступництва. Пізніше були укладені До¬говір про правонаступність стосовно зовнішнього боргу (4 грудня 1991 р.), а також Угода про доповнення до цього договору від 13 березня 1992 р. Зміст цих актів полягає в тому, що ще в січні 1992 р. Росія взяла на себе загальну відповідальність за зовніш¬ній борг колишнього СРСР. Проте інша форма регулювання була передбачена з Україною, У протоколі від 16 січня 1993 р. було зазначено, що Росія і Україна окремо будуть відповідальні за об¬слуговування зовнішнього боргу у відповідних частках.

Звичайно, процес правонаступництва у зв'язку з припиненням існування СРСР проходить в основному в межах норм міжнарод¬ного права, однак він має і суттєву особливість. Вона полягає о тому, що в значній мірі, особливо стосовно міжнародних догово¬рів, це правонаступництво пов'язано з континуітетом (спадкоємні¬стю), під яким розуміється продовження здійснення Росією перед¬бачених у договорах прав і обов'язків колишнього СРСР Необ¬хідно підкреслити, що цей континуітет почав складатися за угодою інших правонаступників СРСР. Так. Росія здійснювала континуітет стосовно членства в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, як було передбачено в ухвалі Ради глав держав СНД від 22 грудня 1991 р. Це ж відноситься і до статусу, і до відповідальності СРСР як ядерної держави.

3. Правонаступництво при утворенні нових держав внаслідок деколонізації. Реалізуючи право на самовизначення, нація ство¬рює незалежну, суверенну державу. Саме таким шляхом, а не вна¬слідок успадкування влади від метрополії, нова держава здобуває владу над населенням і територією. В цьому випадку згідно з Віденською Конвенцією 1978 р. діє принцип tabula rasa («чистої дошки»), тобто незв'язності нових незалежних держав, які утво¬рилися внаслідок національного самовизначення, договорами, укладеними від імені їх народів колишніми державами-метрополія¬ми (ст. 16).

Стосовно правонаступництва державної власності Віденська конвенція 1983 р. встановлює як загальний принцип, що вона пе¬реходить до держави-правонаступниці (ст. 15). До нової держави переходять також державні архіви, які належали залежній території. Однак державний борг метрополії, як правило, не перехо¬дить до незалежної держави (ст. 38).

Що ж до дво- або багатосторонніх договорів, які діють на її території, нова держава має право або підтвердити, або підхилити їх. Саме так зробили переважна більшість держав Азії й Африки, що звільнилися від колоніального гноблення. II рої е, відзначимо, що в договори з деякими зі своїх колишніх колонії метрополіям вдалося включити пункти про визнання новими незалежними дер¬жавами минулих договорів (наприклад, договори Англії із Сьєрра-Леоне, Ямайкою).

4. Правонаступництво при соціальній революції. При соціаль¬ній революції держана як суб'єкт міжнародного прана, звичайно, не зникає. Однак у державі відбуваються докорінні перетворення, які змінють основи її міжнародної діяльності. Ці зміни настіль¬ки великі, що майже щоразу виникають, питання, пов'язані з між¬народними договорами, боргами тощо. На жаль, ці питання не знаходять свого з'ясування в міжнародному праві. Деякі вчені, наприклад, вважають, що в цьому випадку нового суб'єкта між¬народного права не виникає, оскільки революція є внутрішньою справою держави, а тому питання про договори, борги та ін. по¬винні розв'язуватися не на підставі правил про міжнародну правонаступність, а на основі права міжнародних договорів. Віден¬ські конвенції 1978 і 1983 років цей випадок також не регламен¬тують.

У міжнародно-правових відносинах склалася практика, згідно з якою держава має право відмовитися від міжнародних зобов'я¬зань і прав, несумісних з новими основами державного і суспіль¬ного ладу, а також зовнішньої політики, що випливає з них. На¬приклад, у 1917 році Радянська держава відхилила ряд договорів, укладених попередніми урядами Росії, а також анулювала боргові зобов'язання країни. Це право па перегляд всієї сукупності між¬народних зобов'язань Росії було визнано у договорі з Англією (1924 р.) і у Конвенції 1926 р. про основні принципи взаємовідно¬син між СРСР та Японією.

Не виникає питання про правонаступність, коли в країні відбувся державний переворот. Як правило, нові органи влади самі підтверджують свою вірність взятим міжнародним зобов'язан¬ням.

Нова хвиля правонаступництва, пов’язана із розпадом колишнього СРСР, Югославії, Чехословаччини, об'єднанням Німеччини, відновленням суверенітету прибалтійських країн порушила перед міжнародним співтовариством низку проблем щодо практичної реалізації одного з найдавніших інститутів міжнародного права, спричинила потужний імпульс до поновлення наукових досліджень у цій сфері. Зокрема, багато уваги обговоренню проблеми правонаступництва в сучасному міжнародному праві приділили учас¬ники Конгресу ООН з міжнародного публічного права (бере¬зень 1995 року, Нью-Йорк). Щодо практики договірних відносин, це викликало чимало конкретних питань, ще раз підтвердивши ві¬домий вислів О'Конелла, що розбіжності між державами в сфері правонаступництва існують «не стільки відносно самого принципу, скільки відносно його застосування».

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ТЕРИТОРІЇ В МІЖНАРОДНОМУ ПУБЛІЧНОМУ ПРАВІ

1. Міжнародне-правове поняття території. Види територій

Територія (лат. territorium - простір землі) — це частина географічного середовища, матеріальна основа існування суспіль¬ства. Як одна з найбільш загальних ознак держави територія фіксує належність даному суспільству певної частини землі, по¬верхні планети — суші, моря, повітряного простору, а також кор¬дони території, їх режим.

Оскільки територія є матеріальною базою держави, без во¬лодіння якою неможливе її нормальне існування, цілком природ¬но, що територіальні проблеми завжди належали до найважли¬віших у міжнародних відносинах. Територіальні спори були по¬стійним джерелом напруженості й збройних конфліктів. Біль¬шість війн, як свідчить історія, виникала або внаслідок прикор¬донних конфліктів, або заради намагання одних держав загарба¬ти території інших і встановити панування над чужими народами,

У міжнародному публічному праві під територією розуміють різні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір з розташованими в ньому небесними тілами.

За основними видами правового режиму вся територія поділя¬ється на: а) державну територію; б) територію з міжнародним режимом; в) територію зі змішаним режимом1.

А. Державна територія — це частина поверхні земної кулі, що окреслена кордонами держави і яка перебуває під її сувереніте¬том. її складовими елементами є сухопутні, водні, підземні та повітряні простори. Сухопутна територія включає в себе масиви суші (материк, острів), так звані анклави, тобто такі її відокрем¬лені частини, які з усіх боків оточені територіями інших держав і не мають виходу до моря (наприклад, Барле-Хертог — бельгій¬ська територія, розташована в Голландії; Кампіоне — територія Італії, розташована в Швейцарії та ін.).

Водна територія, або акваторія, — це води річок, озер, або штучних водосховищ і водних шляхів (каналів), розташованих у межах кордонів даної держави, а також внутрішні й територіаль¬ні морські води, які омивають узбережжя цієї держави.

Підземна територія складається з надр. що розташовані під сухопутною та водною територією держави і належать їй до тех¬нічно досяжної глибини без будь-яких обмежень.

Повітряна територія — це стовпи повітря над сухопутною і вод¬ною територією держави.

До державної території умовно Прирівнюють морські, повіт¬ряні, космічні кораблі, які носять прапор або знак певної дер¬жави, а також морські кабелі, трубопроводи та будь-яке інше обладнання і споруди, які належать державі.

Б. До території з міжнародним режимом належать земці про¬стори, які розташовані за межами державної території і які не на¬лежать комусь зокрема, п знаходяться у загальному користуванні всіх держав згідно з міжнародним правом. Складовими части¬нами міжнародної території є: відкрите море, повітряний простір над ним і глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Ця територія, яка належить усім (res communis), не може знаходитись під суверенітетом жодної держави.

В. До території зі змішаним режимом належать континенталь¬ний шельф» і виняткова економічна зона. Ці простори не входять до складу державних територій, проте кожна узбережна держава має суверенні права на розвідку і розробку природних ресурсів, що межують з її континентальним шельфом і економічною морсь¬кою зоною, а також на охорону природного середовища цих райо¬нів.

Особливий міжнародно-правовий режим встановлено в міжна¬родному праві для Арктики та Антарктики.

2. Юридична природа державної території

Як уже зазначалось вище, державна територія є матеріальною базою, без якої неможливе саме існування держави як такої.

Ось чому вона знаходиться під виключною і повною владою даної держави. Таке владування держави над своєю територією зветься територіальним верховенством.

Територіальне верховенство є складовою частиною державно¬го суверенітету.

В різні періоди історії, щодо юридичної природи державної території висувались різноманітні концепції для її обгрунтування і пояснення. Прихильнили об'єктної або речової теорії (Галлер, Зейдель, Сперанський та ін.) розглядали територію як річ — об'єкт особливої власності держави (власність монарха). Пред¬ставники просторової або теорії владарювання (Блюнчлі, Дюгі, Ліст, Еллінек, Коркунов та ін.) вважали, що територія є просторовою межею державної влади. Прихильники теорії компетенції (Кельзен, Радницький, Руссо) обмежували територіальний суве¬ренітет держави місцевою компетенцією.

Сучасне міжнародне публічне право, не дивлячись на неод¬нозначне тлумачення і застосування термінів з боку юристів-між¬народників, судової практики і державних діячів, більш-менш однаково трактує юридичну природу державної території. Згідно з нормами і принципами міжнародного публічного права тери¬торіальному верховенству будь-якої держави притаманні такі еле¬менти, як imperium, dominium, тобто здійснення суверенної вла¬ди в межах своєї території і одночасне публічно-правове володін¬ня цією територією. Отже, в правову компетенцію держави вхо¬дять значні права стосовно внутрішньої організації і розпоряд¬ження територією. Це загальне право управління, адміністрації і розпорядження imperium, здатність, яка визнана й окреслена в міжнародному праві.

Так, вища влада держави в межах її території здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміні¬стративній і судовій сферах. Закони, урядові постанови, адміні¬стративні ухвали і судові вироки розповсюджуються як на власних громадян і юридичних осіб, так і на іноземних громадян і орга¬нізації, а також на осіб без громадянства, які знаходяться в ме¬жах території даної держави. Як територіальний суверен держа¬ва одноосібне з'ясовує всі питання, пов'язані з адміністративно-територіальним поділом, встановленням національного правопо¬рядку, визначення правового режиму кожної частини своєї тери¬торії. Тільки від волі самої держави залежить існування і діяль¬ність будь-якого іноземного елемента в межах її території, (статус іноземців, іноземних транспортних засобів, дипломатичні пред¬ставники). Отже, в основі правового режиму державної терито¬рії та всіх фізичних і юридичних осіб, що перебувають в її межах, лежить суверенна воля певної держави, а не сукупність компетенцій кількох держав, як стверджували прихильники теорії компе¬тенції.

Територіальне верховенство охоплює і юрисдикцію держави.. Як зауважує Я. Броунлі, юрисдикція є одним з аспектів суверені¬тету і визначає судову, законодавчу й адміністративну компетен¬цію. Згідно з міжнародним правом, юрисдикція держави розпов¬сюджується на осіб, споруди, устаткування і транспортні засоби, які знаходяться поза межами її території. Наприклад, держава здійснює виключно юрисдикцію над своїми військовими корабля¬ми у відкритому морі, над своїми повітряними суднами, об'єктами й екіпажами, запущеними нею у космічний простір. За міжнародними угодами юрисдикція держави може розповсюджуватися на її громадян, які знаходяться на території іноземної держави (на¬приклад, якщо вони входять до складу збройних сил).

З територіального верховенства випливає також її виключне право самостійно і незалежно розпоряджатися всіма природними багатствами і ресурсами в межах своєї території, тобто землею, водами, повітрям, всіма корисними копалинами, органічним і неорганічним, тваринним і рослинним світом, а також знаряддям і засобами розвідки, розробки й експлуатації цих ресурсів. Дер¬жава як територіальний суверен г їх повноправним господарем.

Державі, таким чином, належить виключне право регламенту вати всі питання, пов'язані з правом власності (dominium) на природні багатства і ресурси,

регулювати порядок розвідки, роз¬робки, використання й охорони природних багатств, а також кон¬тролювати діяльність будь-яких фізичних чи юридичних осіб, пов'язану з експлуатацією природних багатств у межах її терито¬рії. Всі ці положення знайшли своє підтвердження в численних актах Генеральної Асамблеї ООН — у Декларації 1960 р. про надання незалежності колоніальним країнам і народам; у спе¬ціальних резолюціях від 14 грудня 1962 р. і від 25 листопада 1966 р. під назвою «Невід'ємний суверенітет над природними ре¬сурсами».

Однією з юридичних форм надання .дозволу на експлуатацію природних ресурсів — це концесійні (від лат. concessio — дозвіл, поступка) угоди, згідно з якими держава надає іноземцям право здійснювати конкретну виробничо-економічну .діяльність на її території. Умови таких угод визначаються територіальним суве¬реном відповідно до його законодавства. Як правило, іноземні юридичні та фізичні особи наділяються обмеженими правами ко¬ристування на певний строк і за певну плату.

Інші умови виникають при міжнародно-правовій оренді тери¬торії, коли одна держава передає іншій на підставі договору між ними право володіння і користування певною частиною території в певних цілях на обумовлений строк і за погоджену плату. Тут кожен випадок залежить від конкретних обставин і зокрема від .самих умов відповідного акту. Наприклад, СРСР за Договором 1962 р. передав Фінляндії в користування на умовах оренди радян¬ську частину Сайменського каналу. Згідно з умовами договору, орендована частина залишалась територією держави-орендодав¬ця, хоча держава-орендар могла здійснювати в її межах свою юрисдикцію.

Отже, здійснення територіального верховенства державою пра¬вомірне тоді, коли на це є вільно висловлена згода нації або на¬цій, що живуть у межах кордонів цієї держави, і в тому випадку, коли воно відповідає основним принципам і нормам міжнародно¬го права.

2.1. Державні кордони та їх правовий режим

Сфери здійснення територіального верховенства держав виз¬начаються за допомогою кордонів, встановлених між ними. Отже, кордони визначають межі державної території, і в цьому полягає їхнє основне призначення. Державні кордони — це справжні або умовні лінії, які відповідають конфігурації території держави і відділяють її під території інших. держав, а також від міжнарод¬ної території (відкритого моря, повітряного простору над ним, космічного простору). Кордони можуть бути класифіковані за певними критеріями, а саме:

а) за своєю природою кордони поділяються на:

— природні кордони, які визначені та встановлені з урахуван¬ням рельєфу місцевості (наприклад, по руслах річок або каналів, по берегах озер, по гірських хребтах та ущелинах тощо. Такі кор¬дони звуться ще орографічними (від грец. oros — гора + grapho - опис різних елементів рельєфу з точки зору їх конфігурації).

— геометричні кордони, тобто кордони, проведені по прямій лінії, яка перетинає місцевість від однієї точки до іншої, незважа¬ючи на характер місцевості (але обминаючи селища). Особли¬вим видом геометричних кордонів є так звані астрономічні кордо¬ни, тобто такі, лінія яких збігається з паралеллю або меридіаном земної географічної сітки. Але в переважній більшості випадків держави мають комбіновані кордони. Типовим прикладом цього є африканська країна Ботсвана, яка має орографічні, геометричні та астрономічні кордони;

б) за складовими елементами території кордони поділяються на:

— сухопутні, які розділяють суходіл між двома державами;

— річкові, які розділяють річку між двома державами;

— морські, які позначають зовнішнє обмеження територіаль¬ного моря і бокове обмеження у відносинах з сусідніми держава¬ми (Конвенція ООН з морського права 1982 р. ухвалила, що кож¬на .держава має право встановлювати ширину свого територіаль¬ного моря до межі, яка не перевищує 12 морських міль);

— повітряні, які вважаються умовно-уявними площинами, по¬ставленими перпендикулярно до земної поверхні по сухопутному та водному кордону.

Кордони між сусідніми державами, як правило, встановлюються в договірному порядку. Морські кордони встановлюються при-І бережною державою в ''односторонньому порядку, проте відомі випадки, коли держави укладали угоди про лінію проходженні кордону між ними на морі (наприклад, Угода від 15 лютого 1957 р. між СРСР та Норвегією про морський кордон у Варангер-фіорді).

Процес визначення і встановлення державного кордону проходить два основних етапи, відомих під назвою делімітації та де¬маркації. Делімітація (від лат. — установлення) — це визначення в договорі загального напрямку проходження державного кордону і графічно зображене на доданих до договору кар¬тах. Позначення ж лінії державного кордону на місцевості шля¬хом спорудження спеціальних прикордонних знаків на підставі документів про делімітацію кордонів зветься демаркацією (від франц. demilitatio — розмежування) кордону. Демаркація здійснюється змішаною комісією, до складу якої на паритетних началах входять, представники обох держав. У процесі проведення! демаркаційних робіт складаються відповідні документи: протоколи з описами кожного прикордонного знаку; спеціальні топографічні карти, на які нанесено всі прикордонні знаки; загальний протокол — опис проходження державного кордону, який підпи¬сується кожною зі сторін демаркаційної комісії. Протокол — опис та всі інші документи підлягають затвердженню компетентним органами договірних сторін.

Сучасній міжнародній практиці відома і така процедура, як редемаркація кордону, тобто перевірка вже існуючої і демаркованої лінії кордону для ремонту або відновлення зіпсованих чи зруйнованих прикордонних знаків, заміни знаків одного типу знаками іншого тину, встановлення додаткових знаків тощо. У випадках, коли це вимагає уточнення існуючого кордону, укладаються: спеціальні угоди між державами.

На кордонах між державами існує спеціальний прикордонний режим, який встановлюється як їхнім внутрішнім законодавством, так і міжнародними угодами. Так, своїм внутрішнім законодавством держава встановлює правовий режим у прикордонних місцевостях: визначає порядок охорони державного кордону, його! митний, санітарний режим, регламентує умови в'їзду, виїзду, проживання і господарської або будь-якої іншої діяльності у при¬кордонних зонах. В Україні найважливішими нормативними актами, які спеціально регламентують згадані питання, є: Закон України від 4 листопада 1991 р. «Про державний кордон України і Закон України від 25 лютого 1994 р. «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», Повітряний кодекс України 1993 р. та Митний кодекс України-1991 року.

Міжнародними угодами регулюють питання, які зачіпають інтереси обох сусідніх держав і вимагають їхнього тісного спів¬робітництва. В першу чергу це стосується підтримання кордону в належному стані, його редемаркації, догляду прикордонних зна¬ків, користування прикордонними водами, залізничними і шосей¬ними шляхами, що перетинають кордон, виконання ремонтно-бу¬дівельних, польових та інших видів робіт на кордоні, врегулюван¬ня прикордонних інцидентів тощо. Україна, як і інші незалежні держави, намагається укладати подібні угоди з усіма сусідніми країнами.

Необхідно підкреслити, що прикордонний режим за ухвалою компетентних органів держави або за взаємною згодою прикор¬донних держав зм'якшується, наприклад, для розвитку прикор¬донної торгівлі, родинних контактів тощо, аж до повного скасу¬вання.

У міжнародному праві важливе значення приділяється проб¬лемі своєчасного врегулювання усіляких прикордонних інциден¬тів на основі взаємного погодження сторін. У міжнародній прак¬тиці для цієї мети застосовують інститут прикордонних комісарів, тобто спеціально уповноважених представників, які здійснюють контроль над певними ділянками кордону з метою попередження і якнайшвидшого врегулювання прикордонних інцидентів. Крім того, прикордонні комісари захищають господарсько-побутові ін¬тереси громадян і Держав, які вони представляють, а також сте¬жать за виконанням договорів з прикордонних питань. При неможливості досягнення згоди між прикордонними комісарами спірне питання вирішується дипломатичним шляхом.

2.2. Правові підстави та способи зміни державної території

Загальновизнаним принципом сучасного міжнародного публіч¬ного права є принцип цілісності державної території та недотор¬каності державних кордонів. З огляду на те, Що територіальна ці¬лісність і недоторканість державних кордонів є необхідною умо¬вою нормального існування кожної держави і нації, Статут ООН (п. 4 ст. 2) вимагає від усіх своїх членів утримуватись від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості (цілісності) будь-якої держави, справедливо кваліфікуючи як протиправні будь-які зазіхання на територію і кордони суверенної держави.

Окрім того, згаданий принцип передбачає, з одного боку, за¬борону будь-якого використання державної території без згоди територіального суверена, а з іншого, — вважає неприпустимим використання територіальним сувереном своєї території так, щоб це шкодило території іншої держави Міжнародне право забороняє і колоніалізм та агресивні війни. Зокрема, п. 2 ст. 1 Статуту 00Н закріплює право народів на са¬мовизначення, ідо робить неправомірним насильне утримування в межах території держави будь-яких народів і націй та передбачає надання їм незалежності з додержанням цілісності національної території. А Декларація Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1960 р. «Про надання незалежності колоніальним країнам і на¬родам» проголосила необхідність негайно і без застережень покін¬чити з протиправним утримуванням у межах імперіалістичних держав національних територій залежних держав.

Міжнародне право фіксує і таку норму, яка дозволяє кожній державі і нації забезпечувати свою територіальну цілісність і не¬залежність усіма доступними їй засобами і способами, включаю¬чи збройну боротьбу проти агресорів і поневолювачів.

Гарантуючи всіма правомірними засобами територіальну не¬доторканість держав і націй, сучасне міжнародне публічне право одночасно припускає можливість, а в деяких випадках і необхід¬ність територіальних змін.

При цьому зауважимо, що у стандартних підручниках, особли¬во виданих англійською мовою, називають п'ять способів набу¬вання території: заволодіння, прирощення, поступка (цесія), за¬воювання (анексія) і давність. Один з видатних авторитетів у галузі міжнародного публічного, права —Едуардо Хіменес де Аречага — у своєму підручнику розглядає тільки два основних способи набуття прав на територію: окупація і мирне здійснення державної влади.

На наш погляд, така постановка проблеми правомірна з огля¬ду на знання історичного розвитку права. Дійсно, в минулому, коли війна визнавалась законним способом розв'язання міжна¬родних проблем, однією з найважливіших правових підстав тери¬торіальних змін було збройне загарбання сильними державами територій чужих країн і народів. Правомірним способом терито¬ріальних змін вважалась дебелляція (завоювання), тобто на¬сильне заволодіння територією іншої держави шляхом війни. Де¬белляція завершувалась актом анексії, тобто прилученням усієї або частини підкореної території до складу території держави-переможця (наприклад, загарбання Італією Ефіопії у 1936 р., Німеччиною Австрії у 1938 р.). У той же час загарбання територій на¬родів і держав на Африканському, Азіатському та Американсько¬му континентах здійснювалось здебільшого як заволодіння «ні¬чийними», «без господаря» (terra nullius) землями шляхом оку¬пації. В класичному міжнародному праві утримування загарбаних територій виправдовувались доктриною давності, за якою вважалось законним володіння територією з огляду на тривале без¬перервне здійснення там суверенної влади держави, навіть якщо в минулому вона оволоділа цією територією з порушенням Існую¬чих у ті часи норм права.

Заборона застосування сили або загрози силою в міжнарод¬них відносинах і утвердження в міжнародному публічному праві принципу ненападу призвели до ліквідації так званого «права переможця» і тісно пов'язаного з ним інституту завоювання. Там, Міжамериканська конвенція про права й обов'язки держав 1933 року містить зобов'язання невизнання «надбань території або особливих переваг, здобутих силою». Аналогічне положення міс¬тить і ст. 17 Статуту Організації Американських Держав (ОАД).

У сучасному міжнародному публічному праві найголовнішою правовою підставою для територіальних змін є реалізація прин¬ципу самовизначення народів (націй), внаслідок чого можуть від¬буватись найрізноманітніші територіальні зміни, починаючи від часткової зміни території держав і кінчаючи значними терито¬ріальними змінами, аж до виникнення нових держав. Наприклад, чимало нових незалежних держав виникло після другої світової війни на територіях колишніх колоній в Азії, Африці та Латин¬ській Америці внаслідок здійснення їх права на самовизначення-Особливий вид територіальних змін становлять випадки об'єднання кількох держав у федерацію, або в єдину унітарну держа¬ву, її також вихід окремих членів зі складу федерацій або їх розпад на кілька держав. У таких випадках воля нації відносно те¬риторіальних змін висловлюється у формі ухвали представниць¬ких органів влади, обраних нацією. Типовим прикладом терито¬ріальних змін внаслідок об'єднання держав є Договір між ФРН з НДР про утворення німецької єдності від 31 серпня 1990 р. Вихід у 1965 р. Сінгапуру з федерації Малайзії може служити прикла¬дом територіальних змін при виході з федерації. Яскравим при¬кладом територіальних змін при розпаді федерації на кілька дер¬жав є розпад СРСР і утворення на його терені незалежних само¬стійних держав. Зокрема, Верховна Рада Української РСР 16 липня 1991 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій зазначалось, що Україна як суверенна незалежна держава розвивається в існуючих кордонах (мається на увазі кор¬дони Української РСР - А. Г.) на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення Наступним кроком на шляху утвердження суверенітету українського народу було проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня І991 р. незалежності України і створення самостійної української дер¬жави - Україна. В Акті проголошення незалежності України підкреслювалось, що територія України є неподільною і недотор¬каною. Можна погодитись з позицією тих авторів, які вважають спе¬цифічною правовою підставою і одночасно способом територіаль¬них змін плебісцит і референдум як форми реалізації принципу самовизначення націй.

Плебісцитом прийнято називати голосування населення спірної території щодо державної приналежності цієї території. Як де¬мократичний інститут міжнародного права він виник ще в кінці XVIII ст. Він може провадитися на основі внутрішнього закону або внаслідок укладення міжнародного договору.

Плебісцит застосовувався, наприклад, у 1944 р. в Ісландії, .внаслідок чого вона була проголошена незалежною від Данії рес¬публікою. Також внаслідок плебісциту Західний Іран возз'єд¬нався з Індонезією (1969 р.), а провінція Ерітрея відокремилась від території Ефіопії (1993р.)

На відміну від плебісциту, під час референдуму питання про долю території вирішується одночасно з питанням про державну незалежність нації. Так, постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. було призначено проведення республіканського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Народ України 1 грудня 1991 р. проголосував за держав¬ну незалежність і питання державності було розв'язане остаточно.

Правовою підставою територіальних змін є взаємна згода за¬інтересованих держав щодо односторонніх чи обопільних тери¬торіальних поступок. У доктрині міжнародного публічного права така згода відома під назвою цесії. У феодальний період цесія здійснювалась у формі подарунків, застав, обміну території. До самого початку XX ст. держави широко практикували купівлю-продаж територій. До цього способу придбання територій часто вдавались Сполучені Штати Америки: у 1803 р. вони купили у Франції за 15 мли. дол. Луїзіану; у 1867 р. — у Росії за 7,2 млн. дол. Аляску разом з Алеутськими островами; у 1916 р. — у Данії за 25 мли. дол. датську групу Антильських островів.

Згідно з сучасним міжнародним публічним правом цесія при¬пустима в тій мірі, в якій вона не порушує права на самовизна¬чення. Тому в сучасних умовах цесія оформляється переважно у вигляді міжнародного договору, в якому фіксуються умови тери¬торіальних змін. Прикладом правомірних територіальних змін на підставі міжнародного договору може служити Договір між СРСР та Польщею від 15 лютого 1951 р., згідно з яким згадані держави обмінялися відповідними територіальними ділянками в районі Львівської області,

Юридичною підставою територіальних змін може бути ад'юдикція, або відсудження, тобто рішення Міжнародного суду успірному територіальному питанні. Однак у зв'язку з цим потріб¬но підкреслити, що міжнародні судові інстанції можуть розгляда¬ти таке питання лише за взаємною згодою держав, між якими виник спір. І ще одне зауваження: ухвали Міжнародного Суду ООН. наприклад, обов'язкові для сторін, які беруть участь у спо¬рі, вони остаточні й оскарженню не підлягають (ст. 60 Статуту Міжнародного Суду).

Прикладами розв'язання територіальних проблем шляхом звернення до міжнародної судової процедури є розгляд в 1956— 1963 рр. у Міжнародному Суді ООН спору між Камбоджею і Таї¬ландом з приводу прикордонної території, на якій розташовано стародавній храм Преах Віхар, або ухвала арбітражного суду, який засідав у Женеві (1968 р.) стосовно приналежності Качського Рану — території, на яку претендували Індія і Пакистан: 90% цієї території було присуджено Індії, а решта — Пакистанові.

Правовою підставою територіальних змін можуть бути також історичні права на певну територію. Численні випадки відновлення історичних прав мали місце після другої світової війни. Так було відновлено історичні права України і республіки Білорусь на їхні західні землі; Польщі на її землі на схід від Одри і Ніси Лужиць¬кої та і н.

Правомірними вважаються і територіальні зміни внаслідок позбавлення агресора частини його власної території. Такі тери¬торіальні зміни торкнулися Німеччини та Японії після другої світової війни.

Нарешті, міжнародне публічне право не забороняє штучні те¬риторіальні зміни, адже подібні зміни відбуваються, як правило, завдяки зусиллям держави щодо збільшення своєї території за рахунок моря. До того ж, вони не порушують істотних інтересів інших держав. Прикладом у цьому відношенні є Голландія, народ якої протягом століть відвойовує землю в моря. Нині половину сухопутної території цієї країни становлять землі, які в свій час були морським дном; там живе близько 60% населення країни.

2.3. Території з особливим правовим режимом

У міжнародній практиці мають місце непоодинокі факти, коли певним частинам державної території надається статус особливого режиму. Сучасному міжнародному праву відомі такі основні види, як демілітаризація та нейтралізація.

Під демілітаризацією розуміють такий режим певного району території, який передбачає повну або часткову заборону тримати в ньому війська і озброєння, а також створювати там військові бази і споруджувати укріплення. Як правило, вона здійснюється за взаємною згодою держав. Зобов'язання держав щодо демілітаризації фіксуються в спеціальних угодах (наприклад, за Паризь¬ким мирним договором 1947 р. з Фінляндією демілітаризованими стали Аландські острови). Розрізняють повну (Антарктика, не¬бесні тіла, включаючи Місяць) і часткову (наприклад, створення без'ядерних зон) демілітаризацію .Під нейтралізацією в .міжнародному публічному праві розумі¬ють такий режим території, який передбачає заборону ведення воєнних дій у псиних районах або використання їх як бази для ведення війни. Інститут нейтралізації, подібно до демілітаризації, є договірним інститутом, його мета полягає в тому, щоб вилучити певні території з театру воєнних дій в разі збройного конфлікту. Зокрема, нейтралізованими вважаються Суецький і Панамський канали, Магелланова протока та ін. Міжнародній практиці відо¬мі випадки поєднання режиму демілітаризації і .нейтралізації. Наприклад, поєднує ні дна режими територія архіпелагу Шпіцбер¬ген за Паризьким договором 1920 року.

Від демілітаризованих та нейтралізованих зон, які перебува¬ють під суверенітетом окремих держав, треба відрізняти міжна¬родні зони, тобто порівняно невеликі території, які перебувають відповідно до міжнародних договорів під особливим спільним уп¬равлінням кількох держав. Так, за угодою 1922 р., яка діяла протягом 40 років, міжнародну нейтральну зону було створено на узбережжі Персидської затоки між Кувейтом і Саудівською Аравією.

Нарешті, зупинимося па такій формі володіння державною те¬риторією, як кондомініум, тобто спільне територіальне володіння двох або більше держав. Кондомініум встановлюється з метою усунення суперечностей між двома або декількома державами, які претендують на одну і ту ж територію. Історії міжнародних відно¬син відомі декілька випадків кондомініуму. Так, Великобританія і Франція з 1906 по 1980 роки здійснювали кондомініум над остро¬вами Нові Гібриди (з 1980 р. — Республіка Вануату).

3. Правовий режим міжнародних рік та озер

Використання, міжнародних рік та озер зачіпає серйозні про¬блеми міжнародного публічного права стосовно територіального суверенітету. На відміну від національних рік та озер, які повні¬стю знаходяться в межах однієї держави, і в силу цього повністю перебувають під її суверенітетом, міжнародні ріки та озера, що звуться також багатонаціональними, розділяють територію двох і більше держав або протікають через них. Термін «міжнародні»

У міжнародному публічному праві використовуються і такі узагальнюю¬чі поняття, як міжнародна водна система або міжнародний водотік стосовно до рік та озер означає лише їх загальну назву, оскільки вони географічно й економічно пов'язані з територією й інтереса¬ми двох і більше держав.

Особливість правового режиму міжнародних рік та озер зу¬мовлюється тим, що вони, з одного боку, становлять єдиний при¬родний комплекс, а з іншого, — в певних своїх частинах цілком входять до складу території кількох прибережних держав. До того ж використання водних шляхів прибережною державою може на¬нести шкоду правам або інтересам іншої прибережної держави. оскільки наслідки діяльності першої з них можуть проявлятися на території другої. Скажімо, не менш важливого значення, ніж судноплавство, набувають тепер питання, пов'язані з експлуата¬цією рік з метою виробництва електроенергії, створення штучних водосховищ, будівництва різних гідроспоруд, лісосплаву, викори¬стання вод для побутових і промислових потреб, для іригації та меліорації тощо. В силу цього прибережні держави пов'язані пев¬ними правами і обов'язками щодо використання міжнародних рік та озер.

У більшості випадків правовий режим рік та озер, який перед¬бачає права інших прибережних і неприбережних держав і об¬межує здійснення територіальної юрисдикції тих чи інших при¬бережних держав, ґрунтується на договорі. Для окремих річкових систем неминуча своя конкретизація режимів, оскільки кожна система має свій власний характер і свої технічні проблеми)

Залежно від особливостей правового режиму міжнародних рік і стосовно їх географічного положення, серед них необхідно роз¬різняти:

1) ріки, що мають судноплавне сполучення з морем і режим

яких передбачає свободу плавання по них суден усіх держав (на¬приклад, р. Дунай, р. Конго). Такі ріки в міжнародно-правовій доктрині і практиці відомі під назвою міжнародних рік;

2) ріки, режим яких передбачає використання Їх тільки при¬бережними державами (наприклад, р. Ніл). Експлуатація подіб¬них рік регламентується спеціальними угодами прибережних дер¬жав;

3) ріки, що розділяють територію двох або більше держав і утворюють між ними природний кордон, з яким збігається і кор¬дон державний (наприклад, р. Прут, р. Буг). Особливість прикор¬донних рік полягає в тому, що їх правовий режим збігається з прикордонним режимом:

4) ріки, відносно використання яких не існує якихось спеціаль¬них міжнародних угод (наприклад, р. Йордан, яка використовується головним чином для зрошування).

Як бачимо, необхідним критерієм для класифікації ріки як міжнародної, є ознака судноплавного сполучення її з морем та угода відносно свободи судноплавства по ній суден усіх прапорів, тобто держав, хоча в наш час сталися істотні зміни у службовій ролі рік. про що йшла мова вище.

У світі нараховується досить багато рік та озер, які відносять¬ся до категорії міжнародних. Тільки в Європі їх близько 170. Про¬те міжнародні ріки та озера, режим яких регламентується між¬народними угодами, становлять незначний процент відносно всіх рік та озер. У Європі, наприклад, відкритими для вільного пла¬вання торговельних суден усіх держав є лише Дунай та Рейн; в Африці — Конго. Нігер, Сенегал; у Південній Америці — систе¬ма рік Ла-Плати та Амазонки; у Північній Америці — система Великих озер та ін.

Як свідчить міжнародно-правова практика, режим міжнарод¬них рік та озер регламентується спеціальними для кожної окремої ріки та озера угодами. Досить згадати Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 року і Договір про співробітництво в Амазонії 1978 р. (Південна Америка), Конвенцію про експлуатацію річко¬вого басейну озера Чад 1964 р.. Акт відносно навігації та еко¬номічного співробітництва між державами басейну р. Нігер 1963 р. (в Африці).

Особливий інтерес для європейських держав викликає право¬вий режим р. Дунай. Міжнародне судноплавство по Дунаю регу¬люється Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї 1948 ро¬ку. Згідно з Конвенцією, навігація по Дунаю повинна бути віль¬ною і відкритою для громадян, торговельних суден і товарів усіх держав. Плавання військових кораблів неприбережних країн за¬боронено, а придунайських за межами власних кордонів — лише за згодою відповідних держав. Спостереження за виконанням» Конвенції здійснює Дунайська Комісія, яка складається з пред¬ставників держав-учасниць, і в функції якої входять питання за¬безпечення судноплавства по річці.

На сьогодні діє декілька десятків міжнародних угод, які вста¬новлюють правовий режим конкретних міжнародних рік та озер або регулюють ті чи інші види використання їх вод. Проте немає універсальної міжнародної угоди, яка б регламентувала міжна¬родно-правовий режим міжнародних рік та озер1.

Єдиним документом загального характеру є Правила Гельсінкі — стосовно використання вод міжнародного річкового басейну, який носить рекомендаційний характер і, звісно, не може розглядатися як відображення міжнародного звичаєвого права, що склалось внаслідок тривалої практики держав у цій сфері.

Разом з тим, враховуючи положення численних договорів і виходячи з вимог основних принципів міжнародного права, міжнародно-правова доктрина і практика сформулювали ряд загальних принципів, які визначають права й обов'язки держав стосовно використання вод міжнародних рік та озер, а саме:

— принцип суверенітету держави до тієї частини міжнарод¬ного водного басейну, яка знаходиться в межах її території;

— принцип справедливого водокористування, який забезпечує кожній прибережній державі справедливу частку при викорис¬танні міжнародного водного ресурсу;

— принцип неспричинення шкоди природному середовищу або інтересам іншої держави внаслідок забруднення або іншим шляхом при використанні вод міжнародного водного басейну. В денній час Комісія міжнародного права розробляє за дору¬ченням Генеральної Асамблеї 00Н проект статей про несудно¬плавне використання міжнародних рік, що, безумовно, відкриє нову сторінку в прогресивному розвитку міжнародного «річково¬го» права.

4. Міжнародно-правовий режим Арктики й Антарктики

Час від часу в міжнародному публічному праві виникають пи¬тання, пов'язані з територіальними претензіями окремих держав стосовно використання полярних районів Земної кулі — Арктики та Антарктики. Тому є нагальну потреба розглянути правовий режим цих двох полярних зон.

Арктика (від грец. arktikos - північний) — північна полярна область Землі, яка охоплює окраїни материків Євразії, Північної Америки, майже увесь Північний Льодовитий Океан з островами (окрім прибережних островів Норвегії), а також частина Тихого й Атлантичного океанів, що прилягають до нього в межах Полярного кола (66°33" п. ш.). Загальна площа — 21 млн.км2, в тому .(числі 2/3 — вода. Арктичні простори і природні ресурси, що зна¬ходяться там (нещодавно виявлені великі родовища нафти і газу), набувають неабиякого значення для економіки приарктичних держав

З освоєнням приарктичних районів внаслідок тривалих дослід¬жень, численних експедицій, а також експлуатації природних ба¬гатств у зоні Арктики, поступово склалося фактичне розмежуван¬ня інтересів приполярних держав. Для фіксації цього розмежування приполярні держави — колишній Союз РСР, США, Канада, Норвегія і Данія — вдалися до застосування міжнародно-правової доктрини — «секторіальної теорії». В її основі — теорія секторів, яки розвинута ще в 1918 р. руським юристом В. Лактіним. Згідно з цією теорією кожна приарктична держава володіє особ¬ливими правами у своєму полярному секторі — трикутнику, основою якого є узбережжя держави, що прилягає до Північного Льодовитого океану, а вершиною — Північний полюс. Відповідно, всі землі й острови, що знаходяться в межах полярного сектора цієї держави, входять до складу її території, незалежно від того, відкриті вони чи ні.

Океанські і морські арктичні простори є відкритим морем і не підпорядковані суверенітету жодної держави. Однак кожна держава, яка має полярні сектори в Арктиці, може розглядати свій сектор як зону особливих інтересів, зокрема, для забезпе¬чення своєї безпеки.

Кордони і правовий режим Радянського полярного сектора в Арктиці було визначено ще постановою ЦВК та РНК СРСР від 15 квітня 1926 р. «Про оголошення територією Союзу РСР земель і островів, які розташовані у Північному Льодовитому океані» в межах між меридіанами 3204/35// східної довготи та 168049/30// за¬хідної довготи. Канада також у ряді законодавчих актів,, зокрема, в Законі про північні території 1925 р. встановила свій суверенітет на землі, острови і морські простори на півночі від канадського узбережжя.

В останні роки активно розвивається міжнародне співробіт¬ництво в галузі досліджень Арктики та охорони її природного се¬редовища. З цією метою укладено ряд угод (наприклад, багато¬сторонню Угоду про збереження білих ведмедів 1973 р.. радянсько-канадський Протокол про науково-технічне співробітництво в Арктиці 1984 р. та ін.). У даний час Триває підготовка міжна¬родної багатосторонньої угоди стосовно охорони навколишнього середовища Арктики.

Під Антарктикою розуміється великий регіон нашої планети, який розташований від Південного полюсу до 60-ої паралелі пів¬денної широти (загальна площа — 52,5 мли. км2, в тому числі материк Антарктида — 14 тис. км2). Правовий режим Антарктики регулюється Вашингтонським договором від 1 грудня 1959 р. (До¬говір про Антарктику), а також системою інших міжнародних документів, які діють у межах цього Договору.

Основна риса міжнародно-правового режиму Антарктики по¬лягає в тому, що цю величезну зону можна використовувати ли¬ше в мирних цілях. П. І ст. 1 Договору про Антарктику забороняє всякі заходи воєнного характеру — створення військових баз і укріплень, проведення воєнних маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї. Договір (п. 1 ст. 5) спеціально підкрес¬лює, що в Антарктиці заборонено будь-які ядерні вибухи та скидання радіоактивних залишків і матеріалів. Отже, Антарктика е нейтралізованою, демілітаризованою і без'ядерною зоною.

Договір проголошує свободу наукових досліджень і співробіт¬ництво з цією метою між усіма державами (ст. 2 Договору).

Стосовно територіальних зазіхань з боку окремих держав, Договір не визнав їх, проте і не заперечив.

Важливо підкреслити, що Договір передбачає механізм забезпечення дотримання, а також удосконалення і конкретизації його положень. Один з важливих елементів цього механізму є Кон¬сультативна нарада учасників Договору, яка скликається, як пра¬вило, один раз у два роки, без урахування спеціальних сесій.

Іншим важливим елементом механізму забезпечення дотри¬мання Договору про Антарктику є система інспекцій.

Слід підкреслити, що механізм Консультативних нарад віді¬грає важливу роль у розвитку міжнародно-правового режиму Антарктики, особливо при розробці проектів міжнародних угод стосовно різних аспектів діяльності в Антарктиці. До їх числа на¬лежить віднести Конвенцію про збереження тюленів Антарктики 1972 р., Конвенцію про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р., Конвенцію про врегулювання освоєння міне¬ральних ресурсів Антарктики 1988 р. Всі ці угоди, а також обо¬в'язкові ухвали Консультативних нарад у сукупності складають так звану систему Договору про Антарктику.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ

1. Поняття міжнародного спору

У міжнародному публічному праві для позначення розбіжностей між державами, і передусім тих, що можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, використовуються терміни «спір», «ситуація» (ст. ст. 34, 35, 36 Статуту ООН). Згідно з доктриною міжнародного права та практикою Ради Безпеки, а також Міжнародного Суду ООН, спір має місце в тому випадку, коли держави взаємно заявляють претензії з приводу одного й того ж предмету спору. Ситуація ж має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним заявленням претензій, хоча й породжує тертя між ними. Отже, «ситуація» — більш широке поняття, ніж «спір». Загальною ознакою, яка характеризує як спір, так і ситуацію, є зіткнення інтересів, держав.

Загальновизнаним залишається визначення поняття «міжнародний спір», яке дала у свій час Постійна палата міжнародного правосуддя. Міжнародний спір — це розбіжність з приводу будь-якої норми права або факту між певними суб'єктами, в даному випадку між державами, коли одна з них заявляє претензії до другої держави, а остання заперечує ці вимоги або приймає їх частково.

Як свідчить міжнародно-правова практика, спори і спірні ситуації бувають двох різновидів: ті, продовження яких загрожує міжнародному миру і безпеці, і ті, продовження яких не викликає такої загрози. Тільки після другої світової війни виникло понад 450 міждержавних спорів і спірних ситуації різного роду .

Статут ООН не встановлює критеріїв поділу спорів і ситуацій па вказані різновиди, залишаючи це питання Раді Безпеки. У ст. 34 Статуту говориться: «Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може привести до міжнародних тертів або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки».

Юридичні наслідки, які випливають з класифікації Радою Безпеки ООН. конфлікту як «спір» або «ситуація», неоднакові. При розгляді спору в Раді Безпеки держава, яка є стороною в ньому, повинна утримуватись від голосування. Тут діє принцип: ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. І навпаки, при розгляді спірної ситуації утримування від голосування не потребується. За ст. 37, 38 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати сторонам умови розв'язання спору, які вона визнає придатними, проте не ситуації. Нарешті, передавання справи в Міжнародний Суд ООН може мати місце тільки стосовно спору, але не ситуації.

В літературі з міжнародного права можна зустріти класифікацію міжнародних спорів за різними критеріями: за об'єктом або предметом спору, за ступенем безпеки для міжнародного миру, за географією розповсюдження (локальні, регіональні, глобальні), за колом суб'єктів (дво- і багатосторонні). Однак найбільш відомою є класифікація, яка поділяє міжнародні спори па юридичні (правові) й політичні.

Статут Міжнародного Суду ООП (ст. 36) до правових відносить спори, які стосуються тлумачення міжнародних договорів, будь-якого іншого питання міжнародного права, наявність факту порушення міжнародних зобов'язань, відшкодування, що належить за порушення таких зобов'язань.

До політичних спорів найчастіше відносять територіальні — спори стосовно державних кордонів, які, як правило, супроводжуються небезпечними політичними кризами і збройними конфліктами.

Сучасне міжнародне публічне право вимагає розгляду всіх спірних питань між державами мирними засобами. Принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами знайшов у паш час загальне визнання і закріплення у багатьох міжнародно-правових актах і, зокрема, в Статуті ООН. Усі члени ООН, згідно з п. З ст. 2 Статуту, повинні розв'язувати свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку народів.

Механізм реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів існує у вигляді системи міжнародно-правових заходів такого врегулювання. Згідно зі ст. 33 Статуту ООН, сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, повинні старатися розв'язати спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором. Вважається, що в цьому переліку присутні майже всі відомі на сьогодні засоби мирного вирішення спорів. Не згадані тільки «добрі послуги». Деякі мирні засоби, які одержали своє договірно-правове оформлення ще в кіпці XIX - на початку XX ст., у згаданій статті іменуються інакше. Під обслідуванням Статут ООН має на увазі слідчі комісії, а під примиренням погоджувальні комісії. Разом з .тим, суб'єкти міжнародного пра¬ва, і, в першу чергу, держави, ведуть пошук нових, ефективних мирних засобів. У рамках ОБСЄ з цією метою регулярно збираються Наради з мирного врегулювання спорів, на яких акумулюються цікаві ідеї та пропозиції в цій галузі.

2. Безпосередні переговори

Оскільки в сучасному міжнародному праві відсутні норми про міждержавні узгоджувальні (примиренські) органи розв'язання спорів,' які виникають між суб'єктами міжнародного публічного права, можливе, головним чином, шляхом переговорів. Це найбільш гнучкий і ефективний спосіб. Саме до нього передусім вдаються держави при розгляді тих чи інших міжнародних питань. Такі міжнародно-правові акти, як Статут ООН, Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років, мирні договори 1947 p.. Заключний акт Наради з Безпеки та співробітництва в Європі 1975 p., Манільська декларація 1982 р. однозначно ставлять безпосередні дипломатичні переговори на перше місце з усіх засобів вирішення міжнародних спорів. Та й на практиці Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН під час розгляду спірних питань вимагають, щоб заінтересовані сторони використали метод безпосередніх переговорів до передачі спірного питання цим органам.

Під безпосередніми переговорами розуміється двостороннє обговорення спірних проблем. Проведення таких переговорів — у письмовій або усній формі — зовнішніми органами сторін прийнято іменувати дипломатичним шляхом (la voie diplomatique) розв'язання спірних міжнародних питань. Якщо учасниками спору є декілька суб'єктів (держав), то такі багатосторонні зустрічі звуться конференціям)! або нарадами (наприклад, Женевська конференція з урегулювання Лаоської проблеми, яка відбулась в липні 1962 p.). Але чіткого розмежування між безпосередніми переговорами та конференціями (нарадами) не існує. Нерідко багатосторонні зустрічі представників держав, що звуться конференціями, насправді є переговорами, оскільки не володіють тією організаційною формою, характерною для міжнародних конференцій.

Сучасне міжнародне публічне право не встановлює, ніякого порядку ведення переговорів. Це питання визначається кожного разу самими заінтересованими державами. Переговори можуть вестися в письмовій чи усній формі, на різних рівнях (глави держав чи урядів, міністри), постійними чи спеціально для цього призначеними Представниками держав, а також у порядку обміну нотами, листами тощо.

У всіх цих випадках спір може бути врегульованим тільки за допомогою домовленості сторін, шляхом взаємного узгодження позицій. За основними принципами і нормами міжнародного права переговори повніші вестись без диктату іі примусу, на рівноправній основі. Як свідчить міжнародно-правова практика, не встановлюються і строки для закінчення переговорів, проте, цілком зрозуміло, що па сторони, які ведуть переговори, лягає обов'язок сумлінно домагатися досягнення угоди. Позитивним наслідком переговорів може бути вирішення спору або досягнення домовленості про застосування іншого мирного засобу розв'язання спору.

Досить близько до дипломатичних переговорів, стоять так звані консультації. Іноді їх, цілком слушно, іменують різновидом переговорів . Як і інші "форми переговорів, воші являють собою не тільки засіб вирішення спорів, але її є способом встановлення загальної точки зору. Наприклад, сі. і Договору НАТО говорить: «Сторони проведуть консультації, між собою кожен раз, коли на думку будь-якої з них територіальна цілісність, політична незалежність або безпека будь-якої зі сторін будуть поставлені під загрозу» .

Нерідко в міжнародних договорах передбачається умова, що сторони консультуватимуться з різних питань міжнародного життя для з'ясування їхніх поглядів на ті чи інші проблеми. Наприклад, ст. 6 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5.XII.1994 р. передбачає, що Україна, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки «будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно... зобов'язань» .

Обов'язкові консультації як метод мирного вирішення спорів між, державами — учасниками НБСЄ були запроваджені ще в рамках Гельсінського процесу. Починаючи з 1991 p., було ухвалено проводити регулярні, не рідше одного разу на рік, політичні консультації на рівні Ради Міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ.

Отже, дипломатичний шлях є найліпшим засобом ладнання спорів, оскільки шляхом безпосередніх .переговорів між сторонами швидше всього можна досягнути надійного взаємопорозуміння:

3. Міжнародна погоджувальна процедура

Міжнародна погоджувальна процедура має допоміжний характер, її призначення полягає в тому, щоб сприяти державам (сторонам), між якими виник спір, вступити а переговори і досягти угоди із спірного питання. До міжнародної погоджувальної, примиренської процедури відносяться: добрі послуги і посередництво, слідчі та погоджувальні комісії .

А. Добрі послуги і посередництво

Процедура добрих послуг та посередництва була розроблена ще на першій Гаазькій конференції в 1899 р. На другій Гаазькій конференції (1907 р.) була прийнята Конвенція про мирне вирішення міжнародних незгод. У ст. 2 Конвенції 1907 р. говориться, що «Держави, які договорюються, погоджуються у випадку важливого розходження або зіткнення, перш ніж удатися до зброї, звернутися, у міру, яку дозволяють обставини, до добрих послуг або посередництва однієї або декількох дружніх Держав» . У Конвенції не дається визначення добрих послуг та посередництва і не проводиться розмежування між цими поняттями. В ст. З Говориться, що «завдання посередника полягає, в узгодженні протилежних зазіхань і в угамуванні почуття ворожості, якщо воно виникло між державами, які знаходяться в спорі» .

Згідно з Конвенцією, добрі послуги та посередництво можуть бути застосовані як під час війни, так і в мирний час. Вони мають виключне значення поради і не можуть вважатись обов'язковими.

Добрі послуги та посередництво припиняються, якщо досягнута угода між спірними сторонами або стає очевидним, що досягнути її неможливо.

Отже, добрі послуги та посередництво — це мирні засоби вирішення міжнародних спорів між державами за участю третьої держави (або третіх держав).

Третя держава може брати участь у переговорах на прохання обох чи однієї із заінтересованих держав або за ініціативою самої третьої держави, організації, органів і навіть окремих осіб (наприклад, за Боготським пактом про мирне розв'язування спорів 1948 р. посередниками можуть бути не тільки держави, але її «поважні громадяни» американських держав).

Добрі послуги і посередництво — ці поняття дуже близькі за змістом. Однак між ними є різниця. При добрих послугах третя держава є лапкою, яка зв'язує заінтересовані держави (сторони), що самі безпосередньо ведуть переговори. Завданням третьої держави є не стільки розв'язання спору по суті, скільки підготовка наближення позицій сторін і полегшення наступних переговорів між ними. Окрім того, участь третіх держав при добрих послугах обмежується тим, про що просять сторони.

При посередництві роль третьої держави більш активна. Вона бере безпосередньо участь у переговорах і не обмежується побажаннями заінтересованих сторін, а має право рекомендувати свої умови вирішення спору по суті. Прийняти чи не прийняти ці умови — справа заінтересованих у спорі сторін.

Історія і сучасна практика міжнародних відносин знають чимало прикладів, коли ті чи інші міждержавні спори розв'язувались за допомогою добрих послуг чи посередництва. Так, у свій час СРСР двічі використовував посередництво Франції у вирішенні конфліктів зі Швейцарією: в 1926 р. у зв'язку з убивством В. В. Воровського, а в 1945 р. у зв'язку з тяжким становищем у Швейцарії інтернованих радянських громадян, які втекли в цю країну з Німеччини. В обох випадках переговори дали позитивні результати. В 1962 р. з метою прискорення ліквідації кризи в Карибському морі СРСР та США дали згоду на добрі послуги Генерального секретаря ООН.

У міжнародній практиці мали-місце непоодинокі випадки, коли внаслідок зміни характеру дій третьої сторони, за згодою сторін, добрі послуги переростали у посередництво. Наприклад, у 1965—1966 роках активну роль у врегулюванні спору між Індією та Пакистаном з проблеми Кашміру відіграв радянський уряд. Спочатку це мало форму добрих послуг. Проте в ході здійснення глава уряду за згодою Індії та Пакистану став виконувати роль посередника: брав участь у переговорах, давав сторонам поради, чим сприяв виробленню відомої Ташкентської декларації, підписаної представниками Індії й Пакистану 10 січня 1966 року.

Б. Міжнародні слідчі і погоджувальні комісії

Специфічними засобами розв'язання міжнародних спорів є міжнародні слідчі та погоджувальні комісії. За способом формування та характером діяльності вони відносяться до міжнародної примиренської процедури. Слідчі та погоджувальні комісії створюються заінтересованими державами па паритетних засадах, інколи із включенням до них представника третьої, Незаінтересованої в спорі, держави. Слідчі комісії обмежуються встановленням фактичної сторони спору, погоджувальні — пропонують, крім цього, державам проект врегулювання спору. Як правило, висновки обох комісій є факультативними, тобто не обов'язкові для сторін. Проте, існує ряд угод, які передбачають обов'язковий характер висновків таких комісій (Конвенція про режим судноплавства па Дунаї, від 18 серпня 1948 p., Конвенція про міжнародну відповідальність за збиток, спричинений космічними об'єктами, від 29 березня 1972 p.).

Регламентація діяльності слідчих комісій міститься передусім у Гаазьких конвенціях про мирне розв'язання міжнародних спорів 1899 і 1907 pp. Відповідно до ст. 9 Гаазької конвенції 1907 p., — Сторони, які не досягли угоди дипломатичним шляхом, утворюють міжнародні слідчі комісії, мета яких — полегшення врегулювання спорів шляхом з'ясування фактів з допомогою неупередженого і сумлінного розслідування їх. Конвенція встановила також державні правила утворення та процедуру роботи цих комісій.

Міжнародні слідчі комісії утворюються за окремою угодою заінтересованих держав, де точно зазначаються факти, що підлягають розслідуванню, порядок і строк утворення комісії, обсяг повноважень комісарів, місцезнаходження комісії, робочу мову, якою буде користуватися комісія (ст. 10).

Процедурні питання роботи комісії регламентуються ст. ст. 14-, 19, 21, 22, 23, 25, 26, 28—35 Конвенції: члени комісії обираються із списку, складеного Постійною палатою третейського суду, слідство проводиться порядком змагальності, засідання комісії, як правило, є закритими і залишаються секретними. Будь-яка ухвала приймається більшістю голосів членів комісії. Відмова будь-якого з членів комісії від участі в голосуванні підлягає занесенню до протоколу. Доповідь підписують усі члени комісії. Відмова від підписання доповіді також зазначається в протоколі. Доповідь комісії зачитується у відкритому засіданні і вручається кожній стороні, за якими зберігається повна свобода скористатися на свій розсуд висновками комісії.

Держави порівняно рідко звертаються до слідчих комісій, за винятком країн американського континенту. За Боготським пактом 1948 p., створення слідчих комісій покладено на Раду Організацій американських держав. Щодо Європи, то після 1907 р. тут мали місце випадки звертання до слідчих комісій, наприклад, у 1961 р. в зв'язку з арештом датським військовим кораблем британського траулеру «Ред Крюсадер» (Комісія представила доповідь 23 берзпя 1962 року).

Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року також передбачають створення слідчих комісій воюючими державами. У Конвенції про поліпшення участі поранених та хворих говориться про необхідність розслідування заяв однієї сторони з приводу фактів порушень постанов конвенції іншою стороною. Склад комісії та порядок розслідування встановлюється або заінтересованими сторонами, або арбітром (ст. 52). Аналогічні постанови є і в інших трьох конвенціях 1949 року. Створення слідчих комісій мало місце під час війни 1951 —1953 pp. у Кореї при переговорах між воюючими сторонами. Комісії, утворені на паритетних засадах від корейсько-китайської та американської сторін, розглядали в переважній більшості факти порушення режиму нейтральної зони — місця переговорів (Кесон і Пяньминьчжон).

Ширше застосування в практиці міжнародних відносин мають погоджувальні комісії, з таким же порядком утворення і процедурою діяльності, як і слідчі комісії. Найбільш детально порядок діяльності погоджувальних комісії висвітлюється в Загальному акті про мирне врегулювання міжнародних спорів 1928 p., підтвердженому в 1949 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Але цей акт не застосовується на практиці, оскільки до нього приєдналося незначне число держав.

Погоджувальні комісії використовуються більш ефективно в Дипломатичній практиці держав при розгляді прикордонних інцидентів і конфліктів. Так, у 1955 році була утворена радянсько-норвезька комісія експертів по виробленню пропозицій щодо режиму прикордонної річки Паевікальве.

4. Судове розв'язування міжнародних спорів

Одним з аспектів надзвичайно складної проблеми підтримання міжнародного миру і безпеки є вирішення спорів між державами шляхом судового розгляду. Оскільки в міжнародному публічному праві не існує зобов'язання розв'язувати спори, методи їх врегулювання шляхом формальних правових процедур ґрунтується на згоді заінтересованих сторін. Контекст судового розв'язування спорів у міжнародних відносинах надто відрізняється від контексту розв'язування спорів усередині країни, і цей засіб порівняно рідко зустрічається в практиці міждержавних відносин. У той же час, як слушно зауважує Я. Броунлі , не варто вважати, що вирішення міжнародних спорів політичними засобами не має нічого спільного із судовим механізмом їх розв'язування. Зокрема, такі політичні органи, як Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН, можуть зайнятись розглядом доказів та юридичних документів, не дивлячись на те, що основа для прийняття ними ухвал є політичною. Так само уряди, які ведуть переговори з метою вирішений спорів, звичайно консультуються з юристами, а юридичний висновок, який конфідеціально дається спеціалістом-правознавцем представнику виконавчої влади, може мати вирішальне значення при прийнятті остаточної ухвали.

4.1. Міжнародний арбітражний розгляд

Згідно зі ст. 38 Гаазької конвенції 1907 р. про мирне вирішення міжнародних зіткнень, третейський розгляд спорів є найбільш ді¬йовим і придатним засобом розв'язання міждержавних правових спорів, які не змогли бути врегульовані дипломатичним шляхом.

Необхідно підкреслити, що процедура арбітражного розгляду у своїй основі має те ж політичне походження, що й процедура примирення -(про це докладніше вже йшла мова вище). Однак практика арбітражу еволюціонувала як надто складна процедура, аналогічно судовому розгляду. Арбітраж в його сучасному розумінні бере свій початок від договору Джєя, американського державного секретаря, укладеного в 1974 році між Сполученими Штатами і Великобританією, який передбачав врегулювання різних спірних питань юридичного характеру змішаними комісіями. На початку XX ст. арбітражному розгляду надається все більшого значення і третейські суди утворюються вже не від випадку до випадку, а перетворюються в організаційно оформлений колектив суддів-арбітрів. .

Міжнародний арбітражний розгляд, або міжнародний арбітраж (третейський суд) — це організований на добровільній згоді заінтересованих сторін розгляд спору третьою стороною, яка має право прийняти обов'язкову для сторін ухвалу. Саме обов'язковий характер ухвали арбітражу складає головну відмінність третейського розгляду від слідчих та погоджувальних комісій.

Третейський розгляд (arbitrage) міжнародних спорів може мати різні форми. Заінтересовані держави іноді укладають загальну угоду, в якій зобов'язуються передавати спори (чи певну групу спорів), що можуть виникнути між ними, на розгляд третейського суду. В такому разі цей арбітраж зветься обов'язковим, інституційним, юридично встановленим для всіх міжнародних спорів такого роду. Іноді арбітраж буває ізольованим, коли третейський суд утворюється для розгляду окремої справи. Ізольований арбітраж є наслідком особливої угоди (компромісу) між сторонами, які знаходяться в спорі. Якщо спірні сторони згодні в принципі і розходжуються лише відносно деяких практичних деталей, то в цьому випадку втручання третьої сторони набуває характеру експертизи; якщо ж одна із сторін заперечує право, яке відстоює інша сторона, то в цьому випадку є в наявності справжній третейський розгляд спору.

Держави, які захотіли передавати той чи інший спір, що існує між ними, на арбітражний розгляд, укладають між собою спеціальну угоду — третейський запис (компроміс). Це основний документ міжнародного арбітражу. В ньому сторони визначають предмет спору, склад третейського суду, процедуру арбітражного розгляду, джерела права, якими мас керуватися суд під час розгляду справи і винесення рішення, Інші умови арбітражу, а також дають зобов'язання підкоритися ухвалі третейського суду. Зауважимо, що умови компромісу є обов'язковими для третейського суду. Рішення суду, винесене на порушення умов компромісу, недійсне. Отже, розгляд спору в третейському суді відбувається на основі правил, вироблених і прийнятих заінтересованими в спорі державами, а рішення суду ґрунтується на нормах міжнародного права.

Детальні правила арбітражного розгляду містяться в Гаазькій конвенції 1907 року (ст. ст. 52—55, 63, 78, 81—84), в Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів 1928 р. із доповненнями, внесеними в ньому Генеральною Асамблеєю ООН у 1949 р., у Взірцевих правилах арбітражного процесу, розроблених Комісією міжнародного права та схвалених резолюцією 1262 від 14 листопада 1958 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Ці правила не мають обов'язкового характеру.

Міжнародний арбітраж може бути заснованим за згодою сторін для розгляду конкретного спору після його виникнення (ad hoc) або заздалегідь передбачається в договорах на випадок спору про їхнє тлумачення або примирення. Прикладами застосування міжнародного арбітражу ad hoc можуть бути арбітражні розгляди спорів між Гвінеєю та Гвінеєю-Бісау в 1985 р. щодо делімітації їхнього морського кордону, а також між Ізраїлем і Єгиптом стосовно курортного містечка Таба на березі Акабської затоки в 1988 році. І хоча в останньому випадку арбітраж, який складався з громадян Ізраїлю, Єгипту, Франції, Швейцарії та Швеції, прийняв ухвалу, не дивлячись на заперечення ізраїльського арбітра, на користь Єгипту, Ізраїль підкорився ухвалі та звільнив спірну територію.

Проте, у XX ст. держави стали частіше передбачати в договорах можливість звернення до арбітражного розгляду на випадок виникнення спору в майбутньому. Після другої світової війни обов'язковий арбітражний розгляд було передбачено в мирних договорах 1947 року між державами-переможницями у другій світовій війні (СРСР, США, Великобританія і Франція) з кожною з п'яти країн — колишніх союзниць фашистської Німеччини: Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією, в Дунайській конвенції 1948 р., у Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 і 1986 років, в Конвенції з морського права 1982 p., в ряді багатосторонніх конвенцій із спеціальних питань. Існують також загальні арбітражні договори між окремими державами. Особливим видом міжнародного арбітражу є Постійна Палата Третейського Суду, яка була створена у 1900 р. «для полегшення можливості звертатися до третейського суду у випадку міжнародних спорів, які не могли бути уладнані дипломатичним шляхом» (ст. 41 Гаазької конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 p.). Постійна Палата в період між 1900 і 1920 рр. була головним органом, який був покликаний здійснювати арбітражний розгляд. Вона не є судовою установою, а механізм для утворення третейських судів, і складається з Постійної розпорядчої ради і Міжнародного бюро, яке слуговує секретаріатом (канцелярією) для судів, що створюються. Практично в Гаазі діє лише Бюро Палати, яке сприяє, в разі необхідності, організації третейського суду. Нагляд за діяльністю Бюро здійснює Розпорядча рада, що складається з глав дипломатичних представництв держав, які акредитовані при голландському уряді і є учасниками конвенції. Головує у цій раді міністр закордонних справ Нідерландів.

В основі діяльності Палати лежить список арбітрів (близько 160). Кожна держава-учасник конвенції — призначає на шість років чотирьох осіб (юристів), які відомі своїми знаннями в галузі міжнародного прав, користуються особистою повагою і висловили готовність взяти на себе зобов'язання арбітра. Ці чотири особи складають так звану національну групу арбітрів .

Кожна держава — сторона в спорі, призначає двох арбітрів з числа пойменованих у списку, а чотири арбітри обирають п'ятого члена — суперарбітра. Ухвала є обов'язковою та остаточною.

За час своєї діяльності Постійна Палата Третейського Суду розглянула не більше 30 справ , і нині не робить майже нічого. У зв'язку з цим Рада Палати 2 грудня 1959 р. прийняла спеціальну резолюцію, в якій було висловлено побажання, щоб учасники Гаазьких конвенцій 1899—1907 pp. частіше вдавались до послуг міжнародного арбітражу.

Враховуючи переваги, які має арбітраж для вирішення міжнародних спорів порівняно з іншими засобами мирного врегулювання) арбітражний розгляд менш формальний і більш гнучкий, держави вільні у виборі арбітрів), необхідно підкреслити, що у міжнародного арбітражу ще є багато невикористаних можливостей у плані його використання як засобу вирішення міжнародних спорів.

4.2. Міжнародний судовий розгляд

У науковій літературі цілком справедливо не проводиться різкого розмежування між міжнародним арбітражем і судовим вирішенням спору. Адже останнє поняття, окрім діяльності Міжнародного суду, включає також діяльність багатьох третейських судів і змішаних комісій ad hoc, спеціалізованих судів напівпостійного характеру тощо. Однак, хоч міжнародний арбітраж і Міжнародний Суд, — органи споріднені, але між ними є й істотні відмінності.

Основні відмінності Міжнародного Суду від міжнародного арбітражу полягають у тому, що Міжнародний Суд — це постійно діючий орган, члени якого обираються міжнародною організацією, а міжнародний арбітраж створюється для розгляду даної конкретної справи або групи справ і арбітри призначаються заінтересованими державами. Крім того, якщо в арбітражі сторони щоразу визначають основні питання організації і діяльності третейського суду, то організація, компетенція і діяльність Міжнародного Суду раз і назавжди визначені його статутом, а процедурні деталі регулюються самим судом.

Звернення держав до Міжнародного Суду, як і звернення до арбітражу, є не обов'язковим, а добровільним. Однак судові ухвали, як і ухвали міжнародного арбітражу, є обов'язковими для сторін.

Першим міжнародним судом була Постійна палата міжнародного правосуддя. Вона вважалась автономним органом Ліги Націй. Діяла в 1920—1940 pp. Діяльність Палати регулювалась її статутом від 16 грудня 1920 р. і регламентом. Згідно зі Статутом, Палата мала розглядати всі спори міжнародного характеру, що їх сторони передадуть їй, а також давати консультативні висновки з усіх правових питань, поставлених перед нею Радою чи Зборами Ліги Націй. За період свого Існування (1920—1940 pp.) Палата розглянула 37 спорів і дала 28 консультативних висновків .

Після другої світової війни утворено Міжнародний Суд ООН. Статут Суду прийнятий у 1945 р. За ст. 93 Статуту, усі члени ООН є учасниками Статуту. Однак до Суду можуть звертатися держави, що не є учасниками його Статуту, але на умовах, які визначає у кожному випадку Рада Безпеки .

Окрім Міжнародного Суду ООН, існують суди в деяких міжнародних регіональних організаціях. Зокрема, такий суд діє в Європейському союзі. Цей суд володіє функціями не тільки міжнародного суду, але й адміністративного і конституційного суду. Юрисдикція суду має обов'язковий характер. Ухвали Суду не підлягають апеляції..

В Європі функціонує також Європейський суд з прав людини, який був утворений в 1959 році. На Американському континенті аналогічний Міжамериканський Суд з прав людини (1969 p.). Згадані суди уповноважені розглядати при певних умовах скарги не тільки держав-учасниць міждержавних конвенцій, але й окремих громадян.

5. Процедура розв'язання спорів у міжнародних організаціях

Міжнародне публічне право і міжнародна практика припускають розв'язання міждержавних спорів безпосередньо в міжнародних організаціях. Ця процедура здійснюється за допомогою механізмів, передбачених в їх статутах. Звичайно, підвищення ролі міжнародних організацій у системі міжнародного співтовариства, зростання їх кількості вносять певні зміни і в систему мирних засобів укладання міждержавних спорів. Зрозуміло, що в кожній міжнародній організації є своя специфіка в механізмі розв'язання спорів, які відносяться до її компетенції. Проте, особливо важливе значення має цей механізм в Організації Об'єднаних Націй.

5.1. Міжнародна примиренська процедура в органах ООН

Мирне вирішення спорів в ООН здійснюється трьома її головними органами: Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю і Міжнародним Судом (див..: розділ X і розділ XII (§ 4).

Найбільш широкими повноваженнями в справі мирного врегулювання спорів, безперечно, володіє Рада Безпеки. Відповідно до Статуту ООН, вона має право, на свій розсуд, вимагати від сторін розв'язання їхнього спору з допомогою засобів, передбачених Статутом ООН (ст. 33). Більше того, Рада Безпеки має право розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію (ст. 34), що може привести до міжнародних незгод або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки. Звертатися до Ради Безпеки з проханням розглянути спір чи ситуацію можуть як члени, так і не члени ООН.

Рада Безпеки має право в будь-якій стадії спору рекомендувати належну процедуру чи методи врегулювання, а також на прохання сторін робити їм рекомендації з метою мирного розв'язання спору. Отже, Рада Безпеки у відповідності зі Статутом ООН, уповноважена здійснювати різні функції примирення шляхом: добрих послуг (ст. 36), посередництва (ст. 37), слідчих (ст. 34) і погоджувальних (ст. 38) комісій. У всіх вказаних випадках резолюції, які приймаються Радою Безпеки, є рекомендаціями, тобто не обов'язкові для спірних держав. Як приклад можна навести розгляд в Раді Безпеки Кашмірського питання (спір між Індією та Пакистаном з приводу державної належності Кашміру). Це питання розглядалося в Раді Безпеки протягом багатьох років: з цього приводу було прийнято чимало рекомендацій, задіяно багато посадових осіб, спостерігачів та посередників ООН, однак взаємини між Індією та Пакистаном не були уладнані. Навіть після укладання Індійсько-Кашмірської угоди 1954 p., обговорення цього питання продовжувалося в Раді Безпеки в 1957, 1959 і 1961 pp.).

Функції примирення може здійснити і Генеральна Асамблея ООН, якщо спір не передано на розгляд Ради Безпеки (ст. ст. 11, 12, 14 і 35 Статуту ООН).

Генеральна Асамблея і Рада Безпеки можуть доручити врегулювання спору спеціально утвореним для цього випадку органам. У 1948 р. Рада Безпеки призначила «Комітет добрих послуг» у зв'язку з голландсько-індонезійським конфліктом. У тому ж році був призначений посередник — спочатку граф Бернадотт, а після його смерті Ральф Букхе для розв'язання ізраїльсько-арабського конфлікту. В 1952 році Генеральна Асамблея призначила «Комісію добрих послуг» для розслідування питання про дискримінацію індійського населення в Південно-Африканській Республіці.

При цьому винятково важливу роль відіграє Генеральний секретар ООН. У практику Організації Об'єднаних Націй увійшло надання її Генеральним секретарем добрих послуг і посередництва, які він або його спеціальні представники здійснюють на прохання Ради Безпеки чи Генеральної Асамблеї. Важливу роль, наприклад, відіграв Генеральний секретар ООН у врегулюванні кризи в Карибському районі (1962), в укладанні угод про політичне врегулювання становища навколо Афганістану (1988) та в інших випадках.

З метою відвернення погіршення ситуації на випадок загрози мирові будь-якого порушення миру або акту агресії Рада Безпеки може «зажадати від заінтересованих сторін виконання тих тимчасових заходів, що їх вона визнає необхідними або бажаними» (ст: 40). А ст. 42 Статуту ООН уповноважує Раду Безпеки «вдатися до таких дій повітряними, морськими або сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки».

Наприклад, Рада Безпеки ООН в 1991 році на підставі ст. ст. 39 і 40 Статуту, охарактеризувавши дії Іраку як «вторгнення збройних сил Іраку до Кувейту» і зажадала виконання тимчасових заходів з тим, щоб попередити погіршення ситуації, а саме відведення Іраком усіх своїх сил із Кувейту, а також закликав ці держави «почати інтенсивні переговори для врегулювання їхніх незгод» (Резолюція № 660/1990).

5.2. Мирне розв'язання спорів у регіональних організаціях

Мирним врегулюванням міжнародних спорів займається не лише ООН. Ст. 33 Статуту ООН передбачає можливість звернення і до регіональних організацій. Детальну регламентацію процедури звернення до послуг регіональних організацій містить розділ VIII Статуту ООН, який має назву «Регіональні угоди» . Зокрема, ст. 52, п. 2 вказує, що для досягнення мирного розв'язання місцевих спорів мають бути використані регіональні угоди і регіональні органи до передачі цих спорів у Раду Безпеки. Єдине, чого вимагає Статут ООН, полягає в тому, щоб такі угоди або органи та їхня діяльність були сумісні з цілями і принципами ООН і що Рада Безпеки повинна бути завжди повністю інформована про дії регіональних органів, спрямовані на підтримання міжнародного миру і безпеки (ст. 54 Статуту ООН).

Статути регіональних міжнародних організацій, як правило, включають принцип мирного врегулювання спорів (наприклад, ст. V Пакту Ліги арабських держав, ст. 19 Статуту Організації африканської єдності).

У 1987 р. Організація Ісламської конференції розглянула питання про ірано-іракську війну. В заключному комюніке ОЩ закликала сторони конфлікту припинити військові дії, відвести війська до визнаних міжнародних кордонів, обмінятися військовополоненими і врегулювати конфлікт мирними засобами, у тому числі шляхом переговорів та розгляду питання в Ісламському суді, утвореному цією конференцією.

Регіональні організації можуть здійснювати координацію дій з мирного розв'язування міжнародних спорів. Так, на конференції глав держав і урядів арабських і африканських держав (Каїр, 1977 р.) була прийнята ухвала про створення спеціальної арбітражної комісії для вирішення спорів, які виникають у процесі співробітництва регіональних організацій. А Європейські Співтовариства у свій час активно брали участь у врегулюванні внутрішнього конфлікту в Югославії, у мирній регіональній конференції (1991 р.) по Близькому Сходу в Мадриді.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У МІЖНАРОДНОМУ ПУБЛІЧНОМУ ПРАВІ

1. Місце інституту відповідальності в системі норм і принципів міжнародного права

Існування міжнародного правопорядку неможливе без додержання всіма суб'єктами міжнародного спілкування як загальних норм і принципів міжнародного права, так і конкретних міжнародних зобов'язань. Необхідним юридичним засобом забезпечення дотримання норм міжнародного права є інститут міжнародно-правової відповідальності. Цей правовий інститут відомий віддавна міжнародному праву, як такий, ідо застосовується у всіх без винятку його галузях .

Порушення будь-якої міжнародно-правової норми, згідно з міжнародним правом, є міжнародним деліктом (від лат. delictum — правопорушення) і породжує міжнародно-правову відповідальність. У першій частині проекту статей про відповідальність держав, підготовленого Комісією міжнародного права, зокрема, в ст. 1, сказано: «усяке міжнародне протиправне діяння держави тягне за собою міжнародну відповідальність цієї держави» . Цей принцип є загальновизнаним у практиці держав. Заперечення цього принципу призвело б до загибелі міжнародного права, оскільки з відмовою від відповідальності, за скоєний неправомірний акт відпали би також зобов'язання держав додержувати норми міжнародного права.

Міжнародне правопорушення може виникати як внаслідок неправомірних дій, так і внаслідок неправомірного утримання від дій, необхідних для виконання зобов'язань згідно з міжнародним правом. У першому випадку мова йде про порушення будь-якої між¬народно-правової забороненої норми (наприклад, про заборону порушення кримінального переслідування проти дипломатичного представника), у другому випадку — про невиконання будь-якої міжнародно-правової зобов'язальної норми (наприклад, про обов'язок видачі злочинців). Тому в найзагальнішому визначенні міжнародно-правове порушення — це свідома і неспровокована поведінка, внаслідок якої сталось порушення міжнародного правопорядку .

Від міжнародного правопорушення слід відрізняти: 1) недружні акти; 2) спірні ситуації. Недружній акт — це така упереджена поведінка держави^ яка націлена проти інтересів іншої держави, але при цьому не порушує міжнародного права (наприклад, надмірне обмеження прав іноземців). Спірна ситуація — це такий стан речей, який виникає внаслідок певного розвитку міжнародних відносин, коли відсутнє порушення міжнародного правопорядку держави, інтереси яких зачіпає цей спір .

Важливість і значення інституту міжнародно-правової відповідальності завжди підкреслювалась класиками Г. Гроцієм, Джентілі, відомими вченими-юристами минулого, зокрема Д. Анцилотті, сучасості (Л. Оппенгеймом, Я- Броунлі, Д. Б. Левіним, Г. І. Тункіним, А. Фердроссом та ін.). Цій проблемі присвячені дослідження вітчизняних учених-міжнародників. З-поміж інших необхідно особливо відзначити ґрунтовні праці В. Л. Василенка та С Б. Раскалея .

Проте ці праці не тільки не вичерпали всієї теми, але й висунули ряд нових проблем, які вимагають аналізу та подальшої наукової розробки.

Необхідно зазначити, що цей інститут істотно змінювався в історії міжнародного права. У давнину, наприклад, особливого значення надавалось відповідальності за недотримання договірних зобов'язань. Уже в першій письмовій двосторонній угоді-договорі 1296 р. до н. є. між єгипетським фараоном Рамзесом II і хеттським царем Хаттушілем ІІІ-м передбачались своєрідні санкції за його порушення: «Хай зогнивуть будинок, земля і раби того, хто порушить ці слова» . У вказаній формулі висловлювались нібито наслідки, та прояв тієї відповідальності за порушення договору, яка в той час не була прямо зафіксована, проте явно малась на увазі.

В середні віки міжнародні договори встановлювали конкретні зобов'язання сторін, а також передбачали відповідальність і процедури, якої треба було дотримуватися на випадок їх порушення. Зокрема, Гроцій часто говорив про репарації та реституції в зв'язку з несправедливою війною.

Відповідальність за сучасним міжнародним публічним правом значно відрізняється від відповідальності у класичному міжнародному праві. Сучасне міжнародне право містить низку важливих інститутів, яких не було раніш: відповідальність держав за агресію, за відмову в наданні незалежності колоніальним країнам і народам, за політику апартеїду тощо. Змінився й характер примусових заходів, що застосовується до держав-правопорушників, зазнали зміни і форми реалізації відповідальності, сталися, зміни в колі суб'єктів відповідальності. Наприклад, з'явилась відповідальність міжнародних організацій та індивідів.

Отже, з стародавніх часів і до наших днів міжнародні відносини нібито пронизуються однією загальною ідеєю відповідальності. Сьогодні можна тільки передбачити, що інституту відповідальності належатиме велика роль у міжнародному спілкуванні.

2. Поняття, джерела і кодифікація інституту міжнародно-правової відповідальності

Як уже зазначалось вище, міжнародна відповідальність завжди вважалась невід'ємним принципом міжнародного права, чимось само собою зрозумілим, і, можливо, саме в силу цього довгий час не здійснювалось спроб дати наукове визначення даному поняттю. Констатуємо, що до цього часу не вироблено загальновизнаної дефініції поняття відповідальності.

Багато юристів-міжнародників пропонують свої визначення поняття відповідальності (Д. Анцилотті, Блюнчлі, Бустманте, Ш. Вішер, К. Іглтон, Д. Б. Левін, Ю. М. Колосов, Г. Лаутерпахт, Пелла, Ч. Хайд, А. Фердросс та ін. ).

Звичайно, найбільш універсальне і точне формулювання поняття міжнародно-правової відповідальності дано Комісією міжнародного права. Відповідальність держав, на думку комісії, охоплює «Усі види нових правовідносин, які можуть виникнути в рамках міжнародного права внаслідок міжнародно-протиправного діяння держави, незалежно від того, обмежуються ці відносини правовідносинами між державою, яка здійснила протиправне діяння, і державою, яка безпосередньо постраждала, або ж розповсюджуються також на інших суб'єктів міжнародного права, і незалежно від того, зосереджується вона на зобов'язанні держави правопорушника відновити права потерпілої держави та здійснити їй відшкодування або ж охоплює також право потерпілої держави чи інших суб'єктів міжнародного права застосувати до держави (правопорушника) будь-яку санкцію, яка припускається міжнародним правом» .

Разом з тим, у навчальних цілях можна користуватися визначенням, яке дається в підручнику з міжнародного права за редакцією Г. І. Тункіна. В ньому під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють юридичні наслідки, які настають для суб'єкта міжнародного права внаслідок порушення ним міжнародно-правового зобов'язання .

Історія міжнародних відносин свідчить, що розвиток інституту відповідальності йде шляхом розробки та укладання міжнародних конвенцій про відповідальність у різних галузях міжнародного права. Окремі норми загального характеру, які регулюють питання відповідальності, закріплені в міжнародних договорах, а також підтверджені в резолюціях ООН та інших міжнародних організацій. Статті 39, 41 і 42 Статуту ООН встановлюють процедури реалізації відповідальності за здійснення міжнародних злочинів проти міжнародного миру і безпеки .

З 1972 року діє Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами.

Проголошується міжнародна відповідальність за порушення цілого ряду міжнародних договорів (міжнародна конвенція про запобігання злочинів апартеїду та покарання за нього 1973 p., Конвенція про попередження злочинів геноциду та покарання за нього 1948 p.).

У 1974 році Генеральна Асамблея ООН дала визначення агресії, яке встановлює, що агресивна війна є злочином проти міжнародного миру, а агресія тягне за собою міжнародну відповідальність.

Особливе місце в міжнародному праві посідають питання відповідальності фізичних осіб, які виступають від імені держави і здійснюють дії, що кваліфікуються як військові злочини і злочини проти людства.

Практика показує, що інститут відповідальності застосовується досить часто, хоча до цього часу немає однакового його розуміння й тлумачення. Крім цього, з-поміж норм міжнародного права, які регулюють відповідальність держави, в даний час переважають норми звичаєвого походження, судові прецеденти, а також судові ухвали. Тому вельми актуально постає завдання їх кодифікації.

Зауважимо, що спроби кодифікації норм і принципів публічно-правової відповідальності робилися ще в період діяльності Ліги Націй. Переважна більшість проектів конвенцій про відповідальність обмежувалася розглядом відповідальності за порушення прав іноземців. Проблема відповідальності розглядалась на Конференції з кодифікації, яка проходила з 13 березня по 12 квітня 1930 р. в Гаазі. Проте на ній не вдалося прийняти ніякої узгодженої ухвали . В цьому ж напрямку йшла розробка норм, що регулюють відповідальність держав, спеціальним доповідачем Комісії міжнародного права ООН Ф. В. Гарсіа-Амадором в 1956—1961 pp. Нова програма роботи Комісії міжнародного права, схвалена Генеральною Асамблеєю ООН в 1963 p., орієнтувала Комісію па першочергове визначення норм, які регулюють міжнародну відповідальність держав . У 1969—1980 pp. Комісія, розглянувши вісім доповідей свого спеціального доповідача проф. Р. Аго, прийняла першу частину проекту «Походження міжнародної відповідальності» (35 статей). З 1981 по 1986 рік Комісія розглянула сім доповідей спеціального доповідача проф. В. Ріфагена, присвячених другій частіші проекту статей «Зміст, форми і обсяг міжнародної відповідальності» та третьої частини проекту статей «Здійснення міжнародної відповідальності та врегулювання спорів». У даний час сформульовані п'ять статей другої частини. Комісія продовжує свою роботу над проектом на базі двох доповідей свого нового доповідача — проф. Т. Аранджіо-Руїса .

3. Суб'єкти міжнародної відповідальності

Звичайно, суб'єктами міжнародно-правової відповідальності є тільки суб'єкти міжнародного публічного права. Основним суб'єктом міжнародної відповідальності є держава. В ряді випадків носіями міжнародно-правових зобов'язань, а, отже, і суб'єктами міжнародної відповідальності можуть бути міжнародні організації і навіть фізичні особи, однак характер їхньої відповідальності принципово відрізняється від відповідальності держави.

Говорячи про публічно-правову відповідальність, мабуть доречно навести дане Д. Б. Левіним розуміння ролі держави як суб'єкта міжнародної відповідальності: «...юридично в міжнародних відносинах виступає не уряд, а держава як єдине, цілісне, як суб'єкт міжнародного права, яка несе відповідальність за дії всіх своїх органів. Держава повинна знайти засоби перешкодити будь-якому з її органів здійснити дії або допускати безчинність, що суперечить загальновизнаним нормам міжнародного права» .

Держава несе пряму і безпосередню міжнародно-правову відповідальність за неправомірні дії або упущення всіх своїх органів (законодавчих, виконавчих,судових).

З-поміж дій законодавчих органів, які породжують міжнародну відповідальність держави, треба вказати на видання закону або іншого портативного акту, що суперечить міжнародним зобов'язанням даної держави. У такому разі її відповідальність виникає зразу ж після промульгації закону. Факт неприйняття закону, необхідного для виконання міжнародного зобов'язання, може спричинити відповідальність держави тільки в тому випадку, якщо зчинилися ті протиправні події, які повинні були бути попереджувані виданням закону.

Держава несе міжнародно-правову відповідальність за дії своїх виконавчих органів (починаючи від уряду і закінчуючи представниками нижчої ланки виконавчої влади). Практика свідчить, що з діями Цих органів пов'язана найбільша кількість правопорушень держави.

Держава "есе відповідальність за діяльність своїх органів і посадових осіб і в тому випадку, коли останні перевищили свої повноваження, встановлені внутрідержавним правом, або порушили інструкції стосовно їх діяльності. Наприклад, якщо дипломатичний представник вчинив дії, які являють собою втручання у внутрішні справи держави перебування, відповідальність за це несе держава, яку він репрезентує.

Держава несе відповідальність і за дії національних судів, оскільки вони є також її органами.

До органів держави відносяться також підрозділи її збройних сил.

Міжнародно-правова відповідальність держави може виникнути у зв'язку з діями приватних осіб та організацій у тому випадку, коли мають місце злочинні вчинки проти міжнародного права. Вона виникає дише при умові, що її органи сприяли неправомірним діям індивідів чи заохочувала їх або не вжила належних заходів для попередження цих дій і не покарала винних.

Отже, основним суб'єктом міжнародно-правової відповідальності є держави.

Сучасна доктрина міжнародного права і міжнародна "практика визнають те положення, що міжнародні організації є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Проте розгляд питаний про відповідальність міжнародної організації як спеціального суб'єкта міжнародного права залежить в кожному конкретному випадку насамперед від правового статусу тієї чи іншої організації. Тож цілком очевидно, що міжнародна організація та її органи повинні нести відповідальність за такі політичні, економічні та воєнні акції, які виходять за межі її статутних повноважень, порушують інші норми міжнародного права, завдають шкоди, будь-якій державі.

Окремі міжнародні договори . (наприклад, Договір про принципи діяльності держав у дослідженні та використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 p.; Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1972 р.) вказують однозначно на відповідальність міжнародних організацій за шкоду, заподіяну внаслідок їх космічної діяльності.

Міжнародній практиці відомі випадки, коли ООН визнавала відповідальність за діяння, здійснені особами зі складу її збройних сил. Досить вказати, наприклад, на угоди ООН з окремими державами щодо відшкодування збитків, спричинених громадянам цих держав та їх майна внаслідок операцій збройних сил ООН.

Та оскільки міжнародні організації порівняно недавно стали активними учасниками міжнародних правовідносин, проблема їх відповідальності знаходиться тільки на стадії розробки.

Вважається загальновизнаним ще з другої половини XIX ст., що є такі злочинні дії або такі злочинні бездії, за які міжнародне право покладає на винних "осіб кримінальну відповідальність. Під час другої світової війни і після її закінчення держави антигітлерівської коаліції прийняли ряд міжнародно-правових актів про покарання воєнних злочинців. У вироку Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі з приводу особистої відповідальності сказано таке: «...Давно вже було визнано, що міжнародне право покладає обов'язок і обов'язки на окремих осіб таким же чином, як і на держави... сама суть... полягає в тому, що окремі особи мають міжнародні зобов'язання, які перевищують національний обов'язок покори, покладений окремою державою. Той, хто порушує закони ведення війни, не може залишитися безкарним на підставі того, що він діє за розпорядженнями держави, якщо держава, даючи свої санкції на подібні дії, вийшла за межі своєї компетенції, наданої їй згідно з міжнародним правом» .

Враховуючи особливо небезпечний характер і страхітливі на¬слідки злочинів проти миру, у міжнародно-правових актах (Кон¬венція 1968 р. про незастосування строків давності, ухваленої XXIII сесією Г А ООН) передбачається універсальне і не обмежене ніякими строками давності переслідування злочинців,

4. Обсяг, види та форми міжнародно-правової відповідальності

Обсяг міжнародної відповідальності, її види та форми зумовлюються характером і наслідками міжнародного правопорушення. Чим небезпечніший характер міжнародного правопорушення і його наслідки, тим більша відповідальність лягає па правопорушника.

Сучасне міжнародне публічне право визнає два основні види міжнародно-правової відповідальності: політичну і матеріальну, а також міжнародну кримінальну відповідальність фізичних осіб (індивідів) за злочини проти людства.

В залежності від характеру правопорушення воно може викликати чи то матеріальну відповідальність, чи то тільки нематеріальну (у А. Фердоросса — ідеальну ) відповідальність, або ту й іншу разом.

Політична відповідальність має місце тоді, коли порушуються інтереси держави в нематеріальній сфері. Вона покладає на державу-порушника обов'язок відмовитися від нехтування правами потерпілої держави та здійснити сатисфакцію (від лат. satisfactio — задоволення), тобто вжити заходів, покликаних не тільки відновити попередній стан, але й задовільнити інші вимоги, які висуває потерпіла держава у зв'язку з правопорушенням. Відновлення порушених прав може, наприклад, відбуватись шляхом анулювання або зміни внутрідержавного закону, який суперечить міжнародному праву, і взагалі відмови від будь-якого неправомірного способу поведінки.

Здійснення сатисфакції може відбуватись у найрізноманітніших формах: висловлення державою-порушником співчуття, жалю, пробачення і запевнення, що подібних порушень не станеться в майбутньому, салютування прапору або будь-якій іншій емблемі верховенства потерпілої держави накладення покарання на винні органи та їх зміщення, відповідне покарання винних фізичних осіб тощо.

Та оскільки відсутні розроблені правові норми стосовно форм сатисфакції, потерпілій державі надано право вибору форми задоволення, хоча ця свобода вибору повинна бути обмежена принципом дотримання міжнародного стандарту. Тому, безперечно, потерпіла держава не може вимагати виконання чогось такого, що виходить за межі загальноприйнятого у взаємовідносинах цивілізованих держав при таких же обставинах.

Варто згадати і таку форму політичної відповідальності, як відповідні насильницькі дії, які здійснюються потерпілим суб'єктом й іменуються репресаліями (накладення арешту на майно або його конфіскація, затримання риболовецького судна за незаконний лов риби). Від репресалій треба відрізняти, реторсії — відповідні акції у зв'язку з недружелюбними діями, які не складають правопорушення (відклик посла у відповідь на недружелюбну заяву).

Матеріальна відповідальність покладає на суб'єкта-порушника обов'язок відшкодувати спричинені матеріальні збитки. Формами матеріальної відповідальності є реституції та репарації.

Реституція -— це відновлення попереднього стану речей, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей в1натурі (повернення неправомірно захопленого майна).

Репарація — це матеріальна компенсація грішми або іншим чином, до якої вдаються в тих випадках, коли відновлення попереднього стану в порядку реституції неможливе.

Часто-густо політична і матеріальна відповідальність доповнюють одна одну.

Особливих форм політична і матеріальна відповідальність набуває при найтяжчих міжнародних правопорушеннях. Особливо в разі агресії відповідальність держави-правопорушника не зводиться до простого відновлення порушених прав і відшкодування матеріальних збитків. Тут передбачено цілий комплекс політичних, економічних, воєнних, юридичних примусових заходів у формі післявоєнної окупації держави-агресора, тимчасового обмеження її суверенітету, позбавлення її частини території, демілітаризації, заборони військової промисловості тощо. .Зокрема, форми відповідальності за агресію конкретизувались u ухвалах Кримської та Потсдамської конференцій щодо Німеччини, а також у Паризьких мирних договорах 1947 р. із колишніми сателітами фашистської Німеччини.

Кримінальна відповідальність індивідів загальновизнана в сучасному міжнародному публічному праві. Відповідальність фізичних осіб за міжнародні злочини частіше усього настає при умові, що їх злочинні діяння пов'язані зі злочинною діяльністю держави. Держави, винні у здійсненні злочину, несуть міжнародну відповідальність, а фізичні особи — кримінальну. Бо здійснення особою злочинних дій на виконання наказу (свого уряду або начальника) не звільняє її від кримінальної відповідальності.

Як показує міжнародно-правова практика, кримінальна відповідальність індивідів проти людства передбачає найрізноманітніші форми покарання: страта, ув'язнення на будь-які строки, штраф, конфіскація майна тощо.

Для покарання таких осіб застосовується як міжнародна, так і національна юрисдикція. Так, після другої світової війни міжнародні суди у Нюрнберзі й Токіо розглядали справи про ті воєнні злочини, що не були пов'язані з певною країною, з певним географічним регіоном. Там судили головних воєнних злочинців. Перед національними судами і відповідно до національних законів несли відповідальність ті нижчі за рангом воєнні злочинці, які діяли в цій країні.

У міжнародно-правових актах періоду другої світової війни, наприклад, у Московській декларації 1943 р, про відповідальність гітлерівців було зафіксовано, що ті німецькі офіцери і солдати та члени нацистської партії, які несуть відповідальність за злочини проти людства, будуть відправлені у країни, де були вчинені їхні злочинні дії, щоб їх судили та покарали за законами цих країн. Отже, суть правової норми полягає в тому, що, незалежно від спеціальних угод про видачу злочинців, воєнні злочинці повинні видаватись у ті держави, де вони, здійснювали спою злочинну діяльність.

Ухвалою Ради Безпеки ООН (1993 p.) передбачено утворення Міжнародного трибуналу для покарання осіб, винних у здійсненні злочинів на території колишньої Югославії після 25 червня 1991 р. Більше того, в Комісії міжнародного права виникло питання про створення Міжнародного кримінального суду.

Який же обсяг, види та форми відповідальності міжнародних організацій? Як відомо, різні міжнародні міжурядові організації н залежності від установчих актів (статутів) володіють неоднаковим обсягом правосуб'єктності, а, отже, й різними обсягом і межами відповідальності. В спеціальній літературі з цього приводу цілком слушно вказується, що з питанням про види, форми та обсяг міжнародної відповідальної пов'язане питання про те, хто має право заявляти претензії до правопорушника . Так, при правопорушеннях, які ставлять під загрозу загальний мир та безпеку держав і народів або будь-які інші загальні інтереси міжнародної спільноти, претензії до порушника, особливо в політичному плані, можуть заявляти і міжнародні організації. В Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. у справі про відшкодування збитків, понесених на службі в ООН, вказувалось, що міжнародна організація з претензією про відповідальність за спричинену їй шкоду може виступати. Користуючись цією нормою. ООН неодноразово пред'являла позови про відшкодування спричиненої їй шкоди (позов до Ізраїлю в 1949 р. у зв'язку з убивством ізраїльськими терористами Посередника ООН графа Бернадота та військового спостерігача ООН полковника Сєро).

Відмінність міжнародної організації як суб'єкта міжнародного права від держави та функціональний характер її компетенції впливають на конкретні форми відповідальності організації. Хоч питання про політичні форми відповідальності організації ще слабо розроблено, проте вважається, що тут припустимі усі форми, які це суперечать специфіці останньої.

Необхідно підкреслити, що відповідальність міжнародних організацій встановлюється, як загальне правило, в міжнародних договорах і конвенціях (наприклад, Договір про космос 1967 p.).

Окрім цього, міжнародні організації несуть відповідальність за недотримання статутних та інших обов'язків своїми органами та міжнародними посадовими особами. Міжнародна організація може нести відповідальність і по міжнародному приватному праву, а також по внутрішньому праву держав (на підставі установчого акту або угоди з державою про її штаб-квартиру чи представництво) ,

Підсумовуючи сказане з цього питання, необхідно підкреслити, що визначення міжнародно-правової відповідальності, обсягу і форм відшкодування повинно здійснюватись зацікавленими державами й іншими суб'єктами з допомогою мирних засобів вирішення міжнародних спорів.

5. Підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності

У доктрині міжнародного права немає спільної думки щодо застосування в ціп системі поняття виші. Одні вчені вважають, що заміси, терміну «поставлення в провину» треба використовувати термін присвоєння суб'єкту поведінки, яка являє собою порушення міжнародної о зобов'язання». Інші виходять з необхідності використання поняття вини, яка в міжнародному праві, на відміну від системи внутрішнього права, має свою специфіку. На їхню думку, викою треба визнати сам установлений факт міжнародно-протиправного діяння. У такому разі поставлення в провину виявляється в заяві потерпілого про факт правопорушення і про виникнення відповідальності. У разі відсутності протиправного діяння поставлення в провину безпідставно.

Відповідальність суб'єктів міжнародного права, як цілком слушно зауважує С. Б. Раскалей, може виникнути при наявності двох необхідних умов: 1) міжнародно-правових норм, якими передбачається обов'язок відшкодування збитків, і 2) подій, з настанням яких пов'язується задіяння механізму, передбаченого згаданими нормами . З точки зору міжнародного права, перша, умова, являє собою юридичною підставою відповідальності суб'єктів міжнародного права, а друга — фактичною підставою.

Політична відповідальність виникає з факту порушення норми міжнародного права, яка охороняє інтереси іншого суб'єкту (порушення недоторканості дипломатичного представництва). Вона виникає навіть у тому випадку, якщо порушення права ще спричинило матеріальної шкоди або інших негативних наслідків.

Матеріальна ж відповідальність виникає при наявності сукупності факторів: порушення норми міжнародного права, виникнення майнових збитків внаслідок правопорушення та існування безпосереднього причинного зв'язку між правопорушенням і цими збитками.

Для виникнення конкретних відносин відповідальності, як правило, необхідно, щоб дії правопорушника спричинили конкретну V шкоду, матеріальну або нематеріальну, законним інтересам іншого суб'єкта. Проте у випадку особливо небезпечних правопорушень можливі відносини відповідальності на підставі заподіяння шкоди міжнародній спільноті в цілому.

Шкоду, заподіяну міжнародними правопорушеннями, можна поділити на дві основні категорії: шкоду матеріальну (збитки, спричинені людям та майну); шкоду нематеріальну (починаючи від різних форм порушення державного, суверенітету і закінчуючи шкодою, спричиненою честі й гідності держави).

На завершення розгляду цього питання, зауважимо, що внаслідок суттєвих змін у міжнародному публічному праві в цілому, а також діяльності Комісії міжнародного права сталися значні зміни в питаннях визначення підстав міжнародно-правової відповідальності. Зокрема, з'явились і науково обґрунтовані нові склади правопорушень суб'єктів міжнародного права. До їх числа належить використання сили або погрози силою в міждержавних відносинах, і насамперед, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни, злочини проти людства, геноцид, порушення прав людини, міжнародний тероризм тощо.

6. Реалізація відповідальності

У літературі з міжнародного публічного права всі міжнародно-правові процесуальні засоби поділяють на два типи — узгоджувальні та примусові, «Під узгоджувальними процесуальними засобами врегулювання треба розуміти засоби, застосування яких у конкретних ситуаціях побудовано на згоді і (або) залежить від погодження взаємодіючих суб'єктів міжнародного права і які використовуються ними для забезпечення процесу нормотворчості та нормозастосування» . Примусові ж засоби процесуального врегулювання охоплюють систему міжнародно-правових санкцій .

Інституту міжнародно-правової відповідальності притаманні в основному узгоджувальні процесуальні засоби, зокрема такі, як переговори і консультації, що застосовуються повсякденно для врегулювання усіх питань у процесі конфліктної взаємодії суб'єктів міжнародного права.

Процес реалізації міжнародно-правової відповідальності здійснюється шляхом певних узгоджувальних процесуальних засобів, зафіксованих у нормативному матеріалі з цієї галузі. Найбільший інтерес у цьому відношенні викликає Конвенція 1972 р. про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами. Ряд статей цієї Конвенції містять положення, які детально регламентують процесуальний аспект реалізації відповідальності. Так, ст. IX Конвенції формулює положення, що «претензія про компенсацію за збиток заявляється державі, яка запускає, по дипломатичних каналах.,.». Отже, початковим і пріоритетним процесуальним засобом реалізації відповідальності Конвенція встановлює дипломатичні переговори між зацікавленими сторонами. Перш ніж буде досягнута угода про відшкодування збитку, заінтересовані сторони повинні вступити в контакт одна з однією, визначити юридичні і фактичні обставини ситуації, що виникла, та узгоджувати шляхи майбутнього врегулювання. Все це може бути досягнуто в процесі дипломатичних переговорів.

Заявления претензії — це лише перший, початковий етап в переговорах між зацікавленими сторонами.

У випадку взаємної згоди сторін, переговори можуть швидко закінчуватись угодою про компенсацію відшкодування. Однак, як показує практика, в процесі переговорів часто між сторонами виникають різного роду розбіжності, які вимагають тривалої процедури врегулювання. Це потребує застосування інших узгоджувальних процесуальних засобів урегулювання. У даних випадках ст. XIV Конвенції передбачає таке правило: «Якщо врегулювання претензії не досягнуто шляхом дипломатичних переговорів, я»к це передбачено ст. ЇХ, протягом одного року... зацікавлені сторони створюють за вимогою будь-якої із сторін Комісію по розгляду претензій».

Функції Комісії можуть обмежитись лише дослідженням фактичних обставин, але можуть закінчуватись і прийняттям рекомендаційних або юридично обов'язкових для сторін визначень та ухвал. З цього приводу ст. XIX Конвенції говорить: «Ухвала Комісії є остаточною та обов'язковою, якщо про це була досягнута домовленість між сторонами.,.»

Так, Конвенція 1972 р. про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами, поряд з дипломатичними переговорами передбачає також використання механізму спеціальної комісії По розгляду претензій, яка в залежності від конкретних обставин і намірів сторін може виконувати функції і таких процесуальних засобів реалізації відповідальності суб'єктів міжнародного права, і в першу чергу держав, як слідча або узгоджувальна комісія і міжнародний арбітраж .

Примусової реалізації відповідальності міжнародне право в принципі не передбачає, за виключенням колективних санкцій за ухвалою Ради Безпеки ООН.

7. Обставини, які звільняють від відповідальності

Звільнення від відповідальності — це зняття з суб'єкта обов'язку ліквідації наслідків здійсненого ним правопорушення, що спричинило відповідальність.

До обставин, які звільняють від відповідальності, традиційно відносять вину самої потерпілої сторони. Наприклад, посольство знало про акцію, яка готується, проте не повідомило про це владні структури держави перебування. У такому випадку поведінка посольства розглядається як обставина, яка звільняє державу від1 відповідальності.

До обставини, що звільняє від відповідальності, відноситься форс-мажор (непоборна сила), тобто непередбачені зовнішні події надзвичайного характеру, які не піддаються контролю: стихійні лиха, епідемія, військові конфлікти тощо.

Висловлюється точка зору, що відносить до таких обставин і стан гострої потреби, коли здійснення тих чи інших дій зумовлено загрозою життєвим інтересам суб'єкта-правопорушника.

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

1. Поняття і джерела права міжнародних договорів

Життя висунуло договір на перше місце серед інших міжнародно-правових засобів, покликаних регулювати міждержавні зв'язки. В угодах одержує своє практичне втілення зміст відносин між державами: з одного боку, вони є головним засобом урегулювання спірних питань у взаєминах між країнами, з іншого — виступають як головний засіб оформлення результатів уже досягнутого регулювання. Міжнародні угоди є також правовою основою великих міжнародних організацій, у тому числі Організації Об'єднаних Націй. Разом з цим договір є основним джерелом міжнародного публічного права, тісно пов'язаним з усіма його інститутами. Тому не можна уявити собі міжнародне життя і міжнародне право без договорів. Невпинне зростання ролі договорів і ускладнення функцій, які виконуються ними, значно підвищили вимоги як до самих договорів, так і до норм права, що. регулюють дію цих договорів.

Сукупність міжнародно-правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб'єктів міжнародного права з приводу укладання, дії, припинення міжнародних договорів прийнято визначати як право міжнародних договорів.

У спеціальній літературі нерідко й цілком слушно підкреслюється, що право міжнародних договорів — одна з найдавніших і важливих галузей міжнародного права. Але, на наш погляд, найбільш характерною рисою цієї галузі є її специфічність, яка полягає в тому, що немає жодної галузі міжнародного права, становлення й розвиток якої не пов'язані з договорами.

Донедавна основним джерелом права договорів був міжнародно-правовий звичай. Неодноразові спроби здійснити кодифікацію норм цієї галузі були безуспішними. І це не випадково, оскільки кодифікація права договорів стосується основ усієї системи міжнародно-правових норм.

Перший кодифікований акт у галузі права міжнародних договорів прийнятий у 1928 р. на конференції американських держав під назвою «Гаванська конвенція про договори». Однак вона мала регіональний характер, оскільки діяла лише в Латинській Америці.

З утворенням Організації Об'єднаних Націй і створенням в її межах Комісії міжнародного права склалися сприятливі умови для прогресивного розвитку міжнародного права. Із самого початку своєї діяльності Комісія міжнародного права займалась розробкою права міжнародних договорів і в 1966 р. прийняла проект 75 статей, що був покладений в основу роботи Віденської конференції, яка за дві сесії (1968, 1969 pp.) завершила розробку Віденської конвенції про право міжнародних договорів (1959 p.). Ця конвенція вступила в силу в 1980 році. Вона стосується договорів укладених між державами. І хоч її учасниками на початку 1991 р. були близько 60 держав на неї уже частіше посилаються як на загальновизнане джерело норм права договорів.

У наступні роки Комісією також було чимало зроблено для кодифікації норм цієї галузі права. Наслідком її плідної роботи стало прийняття в 1978 р. Конвенції про правонаступність держав щодо договорів і Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями (1986р.).

Не дивлячись на те, що Віденські конвенції 1978 і 1986 років не набрали законної чинності, багато їх положень діють як звичаєві норми.

Підсумовуючи сказане, варто наголосити на тому, що названі конвенції кодифікували не всі діючі звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зокрема, не піддавалися кодифікації звичаєві норми щодо впливу війни на міжнародні договори. А тому нарівні з договірними продовжують діяти і звичаєві норми.

2. Поняття і юридична природа міжнародного договору

Поняття міжнародного договору. Проблема дефініції міжна¬родного договору лише на перший погляд не викликає утруднень. Насправді, як зауважує Едуардо Хіменес де Аречага , це питання має певне теоретичне і практичне значення. Зокрема, судова практика Міжнародного Суду ООН свідчить, що встановлення того, чи є або ні певний документ договором, має важливі практичні наслідки. Наприклад, при розгляді справи про націоналізацію, Англо-Іранської нафтової компанії Міжнародний Суд ухвалив, що угода між державою* (Іраном) і іноземною компанією (Англо-іранська нафтова) не може вважатися міжнародним договором, а є лише контрактом, у той час, коли для існування міжнародного договору необхідно, щоб дві або більша кількість держав прийняли на себе зобов'язання стосовно одна одної. Іншим прикладом угоди між державами, яка є контрактом, а не договором, може слугувати купівля приміщення або земельної ділянки для посольства у тих випадках, коли ця угода здійснюється відповідно до внутрішньодержавного права однієї зі сторін. Саме з цієї причини Віденська конвенція, про право договорів додає ще одну умову до визначення договору, уточнюючи, що договір —: це угода, «яка регулюється міжнародним правом».

У Віденській конвенції про право міжнародних договорів (далі — Віденська конвенція 1969 р.) міжнародний договір визначається як «міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі, яка регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному документі, чи а двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви» (ст. 2.) . У Конвенції 1986 р. до числа тих, що укладають договори, введені також міжнародні організації. І хоч у дефініції не йде мова про договори в усній формі, держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою розповсюдити на усні договори дії положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років.

І ще одне зауваження: нерідко в міжнародно-правовій практиці застосовуються й інші письмові, акти, в яких знаходить відображення узгоджені позиції держав з різних питань міжнародних відносин. Наприклад, такі документи в письмовій формі, як Заключний акт 1975 року і Паризька хартія для нової Європи 1989 року зовні нагадують договори, проте держави-учасниці НБСЄ не побажали надати їм форму договорів. Ці документи не зареєстровані і в секретаріаті ООН, як того вимагає ст. 102 Статуту ООН.

Об'єкт і мета міжнародного договору. Об'єктом міжнародного договору є відношення суб'єктів міжнародного публічного права (держав, націй, що виборюють незалежність, міжнародних організацій, індивідів).з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій або утримання від дій, для здобуття і використання яких встановлюються взаємні юридичні права і обов'язки. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Разом із тим необхідно підкреслити, що суб'єкти міжнародного права, і, в першу чергу, держави, утримуються від того, щоб об'єктом договорів стали питання, які складають виключно внутрішню компетенцію держав (наприклад, вибір форми державного устрою і т. ін.).

Об'єкт договору, як правило, відбивається в назві договору (наприклад, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. У даному випадку об'єктом є міжнародний договір).

Під метою міжнародного договору розуміється те, на що спрямовані зусилля суб'єктів міжнародного права, коли укладають договір, тобто це наміри, прагнення сторін. Отже, договір є тим засобом, за допомогою якого держави і інші суб'єкта міжнародного права здійснюють поставлену перед собою мету.

Мета звичайно визначається в преамбулі або в перших статтях договору. Так, у преамбулі і в ст. 1 Статуту ООН сформульовані цілі прийняття Статуту і утворення ООН: а) підтримувати міжнародний мир і. безпеку; б) розвивати дружні відносини між націями; в) здійснювати міжнародне співробітництво; г) бути центром для погодження дій націй .

Сторони в міжнародному договорі. Сторони в міжнародному договорі — це найважливіший елемент правовідносин. У точному юридичному розумінні сторонами є ті суб'єкти міжнародного права, які повністю оформили свою участь у договорі і таким чином володіють правами та обов'язками, що з нього випливають. Так, ст. 6 Віденської конвенції 1969 року фіксує положення про те, що «кожна держава володіє правоздатністю укладати договори». Щодо правоздатності міжнародної організації укладати договори, то вона згідно зі ст. 6 Віденської конвенції 1968 р. «регулюється правилами цієї організації», тобто установчими актами організації. Інакше кажучи, якщо правоздатність держав щодо дог¬ворів не обмежена, вони можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій укладати договори визначається насамперед їхніми установчими актами.

Склад і характер сторін визначає зміст і роль договору, при оцінці якого першорядне значення має аналіз його учасників. З цією метою в міжнародно-правовій практиці використовуються такі поняття, як «Держави-учасниці», «Договірні сторони», «Високі Договірні сторони», «учасник», «третя держава», «третя організація».

Держави-учасниці — це держави, які беруть, участь у складанні та прийнятті тексту договору. Так, в Ашгабадській Декларації про розвиток співробітництва і зміцнення довір'я у відносинах між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав від 24 грудня 1993 року використовується термінологія «держави-учасниці» . В іншому документі — Договорі про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Казахстан від 20 січня 1994 р. використовується термін «Високі Договірні Сторони» , що означає держави, які погодились на обов'язковість для них договору, незалежно від того, чи вступив в силу договір, чи ні.

«Учасник» (учасниця) означає державу, яка погодилась на обов'язковість для неї договору і для якої договір набув чинності.

«Третя держава» означає державу, яка не є учасницею договору.

Під «міжнародною організацією» треба розуміти міжурядову організацію.

Як загальне правило, договір поширює свою дію тільки на учасників. Проте в окремих випадках договір може сприяти створенню прав чи обов'язків для третіх держав. Для цього необхідно, щоб відповідні правила чи обов'язки були передбачені договором, а третя держава дала згоду на їх прийняття, тобто по суті йдеться про додаткову угоду, яка передбачає відповідні права і обов'язки третьої держави.

Класифікація міжнародних договорів. У доктрині міжнародного права цій проблемі приділяли значну увагу такі видатні юристи, як Макнейр, Джеральд Фіцморіс, Хемфрі Уолдок, які розробляли у своїх працях класифікацію договорів або виступали за таку класифікацію. Проте до цього часу не вироблено загальноприйнятої класифікації. У вітчизняній науці міжнародного публічного права договори класифікують за різними підставами. Залежно від кількості учасників розділяють договори двосторонні та універсальні.

Двосторонніми є договори, в яких беруть участь дві держави. Двосторонніми можуть бути і такі договори, коли з однієї сторони виступає одна держава, а з іншої — декілька (наприклад, мирні договори 1947 p., які були підписані в Парижі державами-переможницями у другій світовій війні з кожною з 5 країн: Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією). Звичайно, двосторонні акти складають основну масу договорів. їх тисячі.

До багатосторонніх договорів відносяться договори, які охоплюють або покликані охопити певне коло або більшість держав. Сьогодні цій категорії договорів належить перше місце, і особливо зростає їх роль у розвитку міжнародного співробітництва, у створенні загальнообов'язкових міжнародно-правових норм. До цієї категорії відносять і договори з обмеженою кількістю учасників. Прикладом обмежених багатосторонніх договорів може слугувати Римський договір про заснування Європейського Економічного Товариства (ЄЕТ) 1957 року. Участь у ньому нових держав залежить від згоди всіх учасників цього договору. Іноді подібні договори звуться закритими.

Універсальні (загальні багатосторонні) договори, за визначенням Віденської декларації про універсальність 1969 року, являють собою договори, які стосуються кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права або об'єкт і цілі яких викликають інтерес для міжнародного співробітництва в цілому. До них відносять договори щодо забезпечення міжнародного миру і безпеки (наприклад, Договір про нерозповсюджения ядерної зброї 1968 р., до якого приєдналось більше 170 держав світу), а також конвенції, які кодифікують міжнародне право (наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 p., Віденські конвенції з дипломатичного, консульського і договірного права).

Особливістю загальних багатосторонніх договорів є те, що вони мають бути відкритими для загальної участі держав.

За об'єктом регулювання договори можуть поділятися на: політичні, економічні і з різних спеціальних питань.

До політичних договорів відносяться договори про союз, взаємодопомогу, ненапад, нейтралітет, мирні договори, договори з територіальних і прикордонних питань, у галузі роззброєння та ін. (наприклад, Статут ООН, Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Казахстан від 20 січня 1994 p.).

До економічних договорів відносяться торговельні договори, угоди про економічне і науково-технічне співробітництво, про позики, кредити, тощо (наприклад, Римський договір про ЄЕТ 1957 p., Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про заохочення та взаємний захист інвестицій від 4 березня 1994 р.) Поміж договорів третього виду знаходяться багаточисельні угоди з різних спеціальних питань: у галузі транспорту, зв'язку, сільського господарства, освіти, культури, наукового співробітництва, про правову допомогу, консульські конвенції тощо. Такі, наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Угода між Україною та Республікою Узбекистан у галузі культури від 10 листопада 1994 р. та ін.

Як бачимо, такий поділ має дещо умовний характер. У той же час класифікація договорів за об'єктом регулювання полегшує облік і систематизацію договорів.

Форма, структура, мова і найменування договорів. Договори можуть укладатися як у письмовій, так і в усній формі. Звичайно переважає письмова форма, оскільки деякі складні договори взагалі немислимі в усній формі.

Угоди в усній формі прийнято називати «джентльменськими» (від англ. gentleman — порядна людина, тобто людина, яка суворо дотримується світських правил поведінки), якщо вони не фіксуються у будь-яких документах. Прикладом такої угоди може бути угода, укладена у 1946 році між постійними членами Ради Безпеки про порядок розподілу місць непостійних членів, у цьому органі ООН.

Безперечно форма договорів залежить від самих сторін. До того ж вона не впливає па обов'язкову силу договорів. Вважається, що головне — це зміст договору. Ллє й формі належить істотна роль. Досить згадати деякі вимоги «технічного» характеру, щоб переконатися в цьому. Так, текст договору готується дуже старанно й оформляється друкарським способом або на друкарській машинці, на високоякісному папері. В останньому випадку обидва примірники повинні бути першими, а не надрукованими під копірку. Виготовлення примірників бере на себе сторона, на території якої підписується договір.

Якщо договір написано на декількох аркушах, то вони зшиваються шовковими шнурками, пофарбованими в національні кольори держав, що беруть у ньому участь. Кінці шнурків скріплюються сургучевими печатками уповноважених. Текст вкладається у тверду обкладинку, оздоблену шкірою або оксамитом. Часто договір в обкладинці вміщують у додатковий футляр.

Структура договору. Безперечно, договір становить систему взаємопов'язаних норм і розглядається як єдине ціле, в якому всі постанови обов'язкові для сторін. Головними складовими елементами структури договору є:

1. Преамбула (від фр. preambule — передмова) — вступна частина договору. В ній, як правило, перераховуються сторони, які укладають договір, викладаються мотиви укладання договору, його цілі і принципи, взаємозв'язок з іншими договорами, принципами і нормами міжнародного права. Преамбула є невід'ємною частиною договору і використовується при його тлумаченні.

2. Основна (центральна) частина містить постанови по суті регульованих відносин. Вона поділяється на статті, які можуть бути згруповані в розділи (Конвенція ООН з морського права 1982 p.), глави (Статут ООН). У деяких договорах статтям, а також розділам (главам, частинам) можуть надаватися назви (Конвенція між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових відхилень стосовно податків на доходи та капітал від 4 березня 1994 року).

3. Заключна, чи протокольна, частина — фіксує статті, що стосуються вступу договору в силу та припинення його дії, мови договору, на якій складено текст договору і таке ін.

Останнім часом дедалі більшого поширення набуває четверта, додаткова частина — додатки у виді протоколів, додаткових протоколів, правил, обмінних листів та ін. Проте ці додатки можуть стати невід'ємною частиною договору, якщо про це прямо вказується в самому тексті договору.

Мова договору. Двосторонні договори укладаються мовами договірних сторін. Договір укладається у двох примірниках, кожний з яких має два паралельні тексти, з них ліворуч — текст мовою тієї сторони, котрій належить цей примірник. Тексти мовами двох сторін цілком рівнозначні, мають однакову силу. Цілком зрозуміло, що в процесі здійснення договору кожна сторона керується текстом своєю мовою. В разі ж розходження між текстами, вони обидва рівною мірою повинні братися до уваги при тлумаченні.

Багатосторонні угоди складаються мовами, які визначаються договірними сторонами. Найважливіші багатосторонні міжнародні договори, які укладаються під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій, складаються п'ятьма найпоширенішими мовами: англійською, французькою, іспанською, китайською та російською. При згоді сторін багатосторонні конвенції зі спеціальних питань можуть складатися лише деякими із зазначених мов. При цьому депозитарієві (зберігачу) доручається забезпечити офіційний переклад іншими мовами.

Найменування договорів. Загальновизнаної класифікації найменувань договорів не існує. Так, у Законі України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року фігурують такі назви: договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами . В міжнародно-правовій доктрині і практиці зустрічаються й інші найменування: декларація, конкордат, статут міжнародної організації, меморандум, акт, «Modus vivendi— модус швенді», хартія та ін. Якогось юридичного значення найменування договорів не має, оскільки угода під будь-якою назвою є. договором, який утворює права й обов'язки для його учасників. Тому поняття «договір» розглядається ще і як родове поняття.

У практиці договірних відносин не вироблено загального і чіткого критерію застосування вказаних вище найменувань. Це питання з'ясовується самими учасниками міжнародного акту. Проте з практики можна вивести і деякі «неписані правила» застосування певної назви договору.

Пакт — це договір з найважливіших питань (забезпечення взаємної колективної безпеки, взаємодопомога, ненапад та ін.), або угода, яка встановлює принципи і норми, що мають основоположне значення для конкретних галузей співробітництва держав (наприклад, Пакти про права людини 1966 p.).

Договір — основоположний акт з найістотніших питань міждержавних взаємин (наприклад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї 1963 p.).

Угода — акт, присвячений конкретним питанням взаємин держав, що беруть у ній участь. Вона укладається з менш важливих питань, ніж договір (наприклад, Угода про створення Міждержавного економічного Комітету Економічного союзу» (СНД) від 21 жовтня 1994 p.).

Декларація — офіційна заява, в якій проголошуються основні принципи зовнішньої і внутрішньої політики держави або основні положення діяльності міждержавних організацій у конкретній галузі міжнародних відносин (наприклад. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.).

Конвенцій — вид міжнародного договору, який укладається для регулювання спеціальних міжнародних питань економічного, технічного, воєнного і юридичного характеру (наприклад, Конвенція з морського права 1982 p.).

Конкордат •— це спеціальний договір, угода між папою Римським, главою католицької церкви та урядом тієї чи іншої держави, який регулює положення і привілеї католицької церкви в даній державі (наприклад, Конкордат між Ватиканом і Італією 1984 р).

Комюніке — це офіційне повідомлення, в якому викладаються позиції сторін з конкретних питань. Воно може також відбивати досягнуті між сторонами домовленості і мати в цьому випадку певні правові наслідки сторін (наприклад, Спільне комюніке Президента України і Президента Туркменистану (листопад 1994 p.).

Modus vivendi (модус вівенді) — спосіб співіснування — тимчасова угода з питань, що вимагають негайного врегулювання.

Обмін нотами — своєрідна форма укладання угоди. Угода укладається шляхом обміну нотами (листами, телеграмами) з тотожним змістом між службовими особами, які представляють уряди держав. Використовується, як правило, при встановленні дипломатичних відносин, перетворенні дипломатичних місій у посольства, уточненні окремих положень будь-якого договору. З кожним роком ця форма використовується дедалі активніше. Вона привертає до себе увагу простотою процедури укладання.

Статут міжнародної організації — це договір, який визначає цілі, структуру і функції міжнародної організації. З-поміж інших особливе місце займає Статут ООН як кодекс основних принципів міжнародного права. Доречно буде зауважити, що Статут ООН є договором особливого роду, його постанови мають примат відносно всіх інших договорів (ст. 103 Статуту ООН).

Протокол — угода, що складається з питань менш важливих, ніж договір, угода і конвенція. У багатьох випадках протокол є допоміжним актом відносно основного договору. Для порівняння: Протокол між Урядом України і Урядом Туркменистану про відкриття Посольств від 5, листопада 1994 р. і Протокол до Конвенції між Урядом України та Урядом США про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень) стосовно податків "на доходи та капітал від 4 березня 1994 р. У першому випадку — це угода (договір), а в іншому — додаток, допоміжний акт до міжнародного договору.

3. Укладання міжнародних договорів

а) Порядок і стадії укладання міжнародного договору. Укладання міжнародного договору є дуже відповідальним і складним процесом, адже він є актом, що діє як у сфері міждержавних, так і в сфері внутрішніх відносин кожної країни. Безперечно, всі міжнародні договори укладаються відповідно до норм міжнародного права і установленої міжнародної практики. Проте укладання міжнародного договору є одночасно і процесом формування суверенної волі держави. Тому порядок його прийняття теж повинен чітко регулюватися. Переважна більшість держав робить це - шляхом прийняття внутрішніх законів і міжнародних договорів. Зокрема, Україна прийняла закон «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 p., який установлює порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів.

Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, ЩО треба розуміти під «укладанням договорів». Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладання означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи набуттям чинності. Згаданий Закон України дає таке тлумачення: поняття «укладення міжнародного договору України» охоплює ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору для України» . Тому процес укладання міжнародного договору може бути поділений на стадії, до яких відносяться: підготовка і прийняття тексту договору, встановлення автентичності текстів договору. Зазначені стадії можуть послідовно використовуватися при укладанні будь-якого міжнародного договору, хоча не обов'язково, щоб кожний договір проходив ці стадії. Наприклад, міжнародні організації зовсім не. застосовують ратифікацію.

б) Повноваження на укладання договору. З часів епохи абсолютних монархій відома практика, згідно з якою представник суверена наділявся повноваженнями вести переговори і приймати зобов'язання від імені свого монарха. В сучасній міжнародно-правовій практиці в- залежності від намірів сторін повноваження охоплюють право вести переговори, підписувати договір і скріплювати його печаткою. Отже, договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вибір уповноважених і порядок призначення їх цілком залежить від відповідної держави. Проте у всіх випадках уповноважений повинен мати відповідні повноваження, тобто документ, який свідчить про його право вести переговори, підписувати міжнародний договір, взяти участь у конференції і таке інше. В тексті повноваження вказується, хто уповноважує дану особу; прізвище, ім'я та по батькові; ранг або посаду уповноваженого; назву договору або предмет і мету переговорів.

Крім повноважень, особи, що ведуть переговори, одержують від своїх урядів інструкції, які визначають програму їхньої роботи. Інструкції є внутрішнім документом делегації, вони не доводяться до відома другої сторони, а тому договір, укладений з їх порушенням, не втрачає свого значення.

Відповідно до ст. 7 Віденської конвенції 1969 року, укладати договори без спеціальних повноважень можуть: глава держави, глава уряду і міністр закордонних справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснити дії лише в цілях прийняття тексту договору.

Видача повноважень здійснюється відповідно до внутрішнього законодавства, яким визначається, які державні органи володіють таким правом. Так, закон України «Про міжнародні Договори України» встановлює, що повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України надаються:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України — Президентом України;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України - Урядом України або за його дорученням — Міністерством закордонних справ України;

в) щодо договорів міжвідомчого характеру - відповідним міністерством разом із Міністерством закордонних справ України.

в) Підготовка і прийняття тексту міжвідомчого договору. Підготовка узгодженого тексту договору здійснюється шляхом переговорів через звичайні дипломатичні канали: Таким способом готуються тексти двосторонніх договорів. В міжнародних організаціях проекти текстів розробляються їх головними органами або спеціально утвореними для цих цілей допоміжними органами. В міжнародній практиці є приклади, коли міжнародна конференція сама розробляла проект тексту договору (текст Конвенції ООН з морського права 1982 р. готувала III Конференція ООН з морського права з 1974 по 1982 рік).

Згідно з п. І ст. 9 Віденської конвенції 1969 року «текст договору приймається за згодою усіх держав, які беруть участь в його складанні...» Отже, результат успішних переговорів знаходить своє втілення у погодженому проекті договору.

Важливим етапом на стадії узгодження тексту є його прийняття. Воно виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою якої уповноважені висловлюють свою згоду з формулюванням тексту договору. Тексти двосторонніх договорів і договорів за участю невеликої кількості держав приймаються одноголосно. На міжнародних конференціях тексти багатосторонніх договорів, як правило, приймаються більшістю у дві третини голосів, як це передбачено в п. 2 ст. 9 Віденської конвенції 1969 року.

В останні роки у міжнародній практиці дедалі ширше використовується така нова форма прийняття тексту договору на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях, як прийняття тексту договору без голосування, шляхом узгодження позицій учасників і при відсутності офіційних заперечень з боку будь-якого з учасників. Така форма прийняття тексту договору зветься консенсусом.

г) Встановлення автентичності тексту договору. Після того, як узгоджений текст прийнятий, стає необхідним якимось чином засвідчувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам з боку уповноважених. Ця процедура зветься встановленням автентичності тексту договору. Ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. вказує, що автентичність може оцінюватися шляхом підписання «ad referendum» («до схвалення») або парафуванням самого тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст. При цьому форми визначення автентичності тексту встановлюють договірні сторони.

Підписання свідчить про остаточне ухвалення договору. Підписання буває повним і обмеженим. Повне підписання означає остаточне схвалення договору уповноваженими. До обмеженого підписання належить: а) парафування (тобто попереднє підписання договору ініціалами повноважених), за яким, як правило, йде остаточне підписання; б) підписання «ad referendum» («до схвалення») означає, що підпис матиме силу при умові схвалення його державою. Обмежені види підписання застосовуються в тих випадках, коли переговори закінчено, а остаточне розв'язання питання з тих чи інших причин відкладається, або коли уповноважений згоден з текстом договору, але не. має достатніх повноважень для його підписання.

г) Способи висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору. Останньою стадією укладання договору є висловлювання згоди держав та інших суб'єктів міжнародного публічного права на обов'язковість договору. Стаття II Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановила такі способи висловлювання згоди на обов'язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікація договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, з яким погодились сторони.

Підписання договору — найбільш розповсюджений спосіб висловлювання згоди на його обов'язковість. У міжнародній практиці вироблені певні правила підписання договорів. Підписи представників держав під двостороннім договором розташовані поряд або один над одним. Якщо підписи стоять поряд, то першим вважається місце ліворуч. Якщо підписи розташовані один над одним, то першим місцем буде верхнє.

Тому за принципом альтернату (чергування) при підписанні двосторонніх договорів, які виготовлюються у двох примірниках, кожний уповноважений ставить підпис першим на своєму примірнику, а потім уже другим підписує примірник іншої сторони. При підписанні багатостороннього договору підписи ставляться в абетковому порядку. Вибір абетки (наприклад, англійської чи російської) визначається за згодою учасників.

У Віденських конвенціях 1969 і 1986 років вказується ще на одне значення підписання. За ст. ст. 18 цих конвенцій держави або міжнародні організації, які підписали договір під умову ратифікації, прийняття або затвердження, зобов'язані утримуватися від дій, здатних позбавляти договір його об'єкту і мети. Отже, мова йде про те, щоб суб'єкти міжнародно-правових відносин утримувалися від указаних дій до того часу, доки вони чітко не висловлять свого наміру не стати учасниками такого договору.

Загальновизнаним і поширеним способом висловлювання згоди на обов'язковість договору є ратифікація, тобто остаточне затвердження договору вищими органами влади держав. Згідно з Віденськими конвенціями, ратифікація — це міжнародний акт, що означає не що інше, як процедуру, яку міжнародне право визнає необхідною для того, щоб договори стали обов'язковими. Це звичайно передбачає обмін ратифікаційними грамотами (документ, який підтверджує ратифікацію) у випадку двосторонніх договорів та їх передачу на зберігання депозитарію у випадку багатосторонніх договорів. У договорах міжнародних організацій замість ратифікації застосовується акт підтвердження договору.

Разом з тим ратифікація одночасно є інститутом внутрішнього права держав, оскільки тільки національне право визначає, які органи держав уповноважені ратифікувати договори. Частіше всього ратифікують договори глава держави: в одних країнах самостійно, в інших — за згодою парламенту або однієї з його палат (наприклад, у США — президент за згодою Сенату). В деяких державах функція ратифікації покладена на сам парламент. За Конституцією України (н. 25 ст. 97) і за Законом «Про міжнародні договори України» (ст. 7) ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України. На підставі рішення про ратифікацію Голова Верховної Ради підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України.

Оскільки міжнародне публічне право не встановлює, які міжнародні договори підлягають обов'язковій ратифікації, ця процедура визначається як умовами договору, так і внутрішню правом держав. Наприклад, п. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає такі види договорів, що підлягають ратифікації:

а) політичні, загальноекономічні, Із загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні;

б) що торкаються прав та свобод людини і громадянина;

в) про громадянство;

г) про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу чи допуск збройних сил іноземних держав на територію України;

є) про історичне та культурне надбання народу України;

є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів;

ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.

Згода на обов'язковість договору може бути висловлена шляхом обміну документами (наприклад, нотами або листами ідентичного змісту). При цьому необхідно відрізняти цю процедуру від укладання договору в формі обміну листами і нотами, в яких міститься сам предмет договору.

Згода на обов'язковість договору може бути висловлена також і шляхом приєднання до договору. Якщо держава з самого початку не схвалила договір, то пізніше вона може приєднатися до нього на умовах, які ним передбачені. Такий спосіб використовується багатьма державами. Зокрема, Україна, вийшовши самостійно на міжнародну арену, станом на 1 червня 1994 р. уклала таким способом 204 міжнародних договорів .

В деяких випадках замість приєднання застосовуються прийняття договору. І, нарешті, термін «затвердження» означає остаточне ухвалення договору урядом чи міністерством або іншою державною установою, якщо це належить до їхньої компетенції.

є) Інститут застережень до багатосторонніх договорів. Віденські конвенції визначають застереження як односторонню заяву, яка зроблена державою або міжнародною організацією в будь-якому формулюванні і під будь-яким найменуванням при підписанні, ратифікації, актів офіційного підтвердження, прийнятті, затвердженні або приєднання, за допомогою якої названі суб'єкти бажають виключити або змінити юридичні дії певних постанов договору щодо їх застосування до даної держави або організації.

Скажімо, якщо багатосторонній договір має певну неприпустиму для даної держави постанову, то держава має право при будь-якому схваленні договору зробити застереження про невизнання відповідної постанови. У її взаєминах зі сторонами, що не заперечують не застереження, договір діє зі змінами, внесеними застереженням. Держава, не згодна із застереженням, повинна його заперечити. Вона може виходити з того, що в її взаєминах з державою, яка зробила застереження, договір чинний за винятком спірних постанов. Вона може також заявити, що в її взаєминах а державою, що зробила неприпустиме застереження, договір нечинний.

Застереження не "припускається, якщо воно несумісне із об'єктом і метою договору. Варто нагадати, що окремі договори взагалі забороняють будь-які застереження. До таких договорів відносяться, наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 року. Проте таких договорів небагато.

У той же час необхідно відрізняти від застережень різні односторонні декларації і заяви, які держави іноді роблять при підписанні, ратифікації тощо. Але й неприпустимо під видом заяв робити застереження, щоб обминути їх заборону в договорі.

ж) Реєстрація, опублікування та зберігання текстів міжнародних договорів. Реєстрація та опублікування міжнародних договорів є однією з форм висловлення гласності в міжнародних відносинах, обов'язковою умовою цивілізованих взаємин між державами. Уперше вимога реєстрації була введена до Статуту Ліги Націй. Тепер ця вимога увійшла до Статуту ООН, який у ст. 102 встановлює, що «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладені будь-яким членом Організації... повинні бути, при першій можливості, зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». На незареєстровані договори або угоди держава не може посилатися в жодному з органів ООН. Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів здійснюється в порядку, передбаченому законами держав.

В Україні договори, що набули чинності, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті «Голос України», яка є органом законодавчої влади держави, та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України».

Зберігання оригіналу багатостороннього договору, ратифікаційних грамот та інших документів про його прийняття, а також видача всім учасникам засвідчених копій договору і повідомлення їх про нових учасників належить до обов'язків депозитарія, тобто державі чи міжнародній організації, яка за згодою сторін взяла па себе обов'язки зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію тощо. Наприклад, депозитарієм Угоди про створення Міждержавного економічного Комітету Економічного союзу СНД від 21 жовтня 1991 р. стала Республіка Білорусь,

4 Юридична дійсність, дія і застосування міжнародних договорів

4.1. Презумпція дійсності договору і підстави його недійсності.

Дійсним вважається догові)), який належним чином укладений суб'єктами міжнародного права, втілює справжню угоду цих суб'єктів, а його зміст не суперечить основним принципам та імперативним нормам міжнародного права (jus cogens). Отже, для того, щоб був дійсним, договір має бути правомірним як за способом укладання, так і за,змістом, об'єктом і цілями.

Поняття дійсності необхідно відрізняти від дії міжнародного договору. Дія договору залежить від набуття чинності, строку припинення та інших умов (про це мова буде нижче), у той час як дійсність визначається нормами міжнародного права. Тільки дійсні міжнародні договори можуть викликати правомірні наслідки, і тільки з таких договорів сторони набувають законні права й обов'язки, на досягнення яких була спрямована їхня воля.

В міжнародному публічному праві існує презумпція дійсності міжнародного договору, яка закріплена в ст. 42 обох Віденських конвенцій стосовно права договорів і відповідно з якою дійсність вважається нормальним станом міжнародних договорів. І навпаки, недійсність договорів повинна бути встановлена. В такому випадку договір є юридично недійсним.

В залежності від ступеня протиправності міжнародного договору розрізняють два види недійсності: абсолютна (нікчемність) і відносна (заперечність). Абсолютна недійсність має об'єктивний з точки зору міжнародного права характер і не залежить від волі учасників міжнародного договору, тобто від того, оголосили вони даний договір недійсним чи ні. Тому такий міжнародний договір є недійсним з моменту його укладання. Відносна недійсність залежить від заперечування міжнародного договору однією з його сторін. Абсолютно недійсним є міжнародний договір, якщо він суперечить імперативній нормі міжнародного права, зокрема, якщо його укладання стало наслідком загрози силою або її застосування на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН. У зв'язку з цим до абсолютно недійсних відносяться договори, які укладені на порушення принципів суверенної рівності держав, самовизначення народів, договори про поділ «сфер впливу», агресивні договори. Прикладами таких можуть слугувати Мюнхенська угода 1938 року і Договір про протекторат Німеччини над Чехословаччиною 1939 p., недійсність яких була підтверджена низкою міжнародно-правових актів.

Відносно недійсні, або заперечні, міжнародні договори — це договори, укладені під впливом помилок, на порушення конституційних обмежень, повноважень па укладання договору, оману, підкупу представника держави, примушування представників або держав та ін.

Порушення певних постанов внутрішнього права можуть слугувати підставою для заперечування дійсності договору лише в тому, випадку, якщо порушення було істотним і об'єктивно явним.

Найважливішім наслідком недійсності договору полягає в нерозповсюдженні на нього принципу «договорів потрібно додержуватись». Такі договори в принципі можуть бути анульовані. Спори про недійсність міжнародних договорів повинні розв'язуватися мирними засобами згідно зі Статутом ООН (ст. 33) і процедурою, передбаченою у Віденських конвенціях 1969 і 1986 років.

4.2. Дія і застосування міжнародних договорів

Юридичні наслідки викликає тільки договір, який набув чинності. Це означає, що він стає юридично обов'язковим для учасників. Згідно з Віденськими конвенціями (ст. 24) момент набуття чинності визначається сторонами в самому договорі. Якщо немає прямих вказівок, договір, який не передбачає ратифікації чи затвердження, набуває чинності з моменту підписання (Угода між Урядом України та Урядом Туркменистану про поставки природного газу із Туркменистану в Україну в 1995 році, яка була здійснена 19 січня 1995 p., набула чинності з дня її підписання), а той, що вимагає ратифікації, — з моменту обміну чи передачі на зберігання ратифікаційних грамот або документів про затвердження.

Згідно зі ст. 25 Віденської конвенції 1969 p., сторони можуть дійти згоди в питанні про тимчасове введення в дію договору чи його частини.

Звичайно, договір зворотної сили не має: він застосовується лише до подій, які сталися після набуття ним чинності. Однак сторони за взаємною згодою (ст. 28 Віденської конвенції 1969 р.) можуть поширити дію договору і на події, що відбулися до його укладання. Так, окремим постановам Тимчасової конвенції про збереження морських котиків 1957 р. сторони надали зворотної сили.

Набуття чинності договору пов'язано зі строком його дії, який встановлюється в договорі. Договори бувають строкові, тобто такі, що укладаються на певний строк, і безстрокові, що укладаються на «вічні часи».

На певний строк можуть укладатися як двосторонні, так і багатосторонні договори. Деякі двосторонні договори містять умову про те, що із закінченням певного строку дії вони зберігають чинність до того Часу, доки один з його" учасників не зробить заяву про свій вихід з договору. Інші договори передбачають автоматичне продовження дії договору на певні строки, наприклад, на 3—5 років або на більш тривалий термін. Продовження дії договору, яка здійснюється до закінчення його строку, зветься пролонгацією (від лат. prolongare — продовжувати). Пролонгація відбувається на умовах, передбачених договором, або за погодженістю сторін. Оформлюється,вона протоколом, обміном потами або іншим чином. У радянській, а тепер і у вітчизняній договірній практиці широкого розповсюдження набула автоматична пролонгація, коли для продовження договору досить того, щоб сторони утрималися від його припинення.

Як правило, переважна більшість договорів є строкові. До безстрокових належать договори, які створюють загальні норми міжнародного права (наприклад, Женевські конвенції 1958 р. про відкрите море, договори про кордони держав, мирні договори). Однак 800 мирних договорів, укладених між метрополіями та їх колоніальними володіннями до другої світової війни па «вічні часи», в середньому діяли по два роки.

Кожний договір має територіальну або просторову сферу дії. За ст. 29 Віденської конвенції 1969 року, договір обов'язковий для кожного учасника стосовно всієї його території, якщо інші наміри не вказані в договорі. Чимало багатосторонніх договорів передбачають іншу просторову сферу, ніж територія держав. Для прикладу можна назвати Договір про Антарктиду 1959 року. Складну територіальну сферу дії передбачено в Конвенції ООН з морського права 1982 року, яка охоплює простори, починаючи від внутрішніх морських вод і кінчаючи повітряним простором над відкритим морем.

Дія міжнародних договорів тісно пов'язана з проблемою третіх держав або третіх міжнародних організацій. У принципі договір не створює обов'язків або прав для третіх держав чи міжнародних організацій без їхньої на те згоди (принцип нерозповсюдження дії міжнародного договору на треті держави—pacta tertiis nec nocent — nec prosunt— є одним із загальновизнаних у міжнародному праві). Юридичний зміст його полягає в тому, що міжнародний договір не повинен вторгатися у сферу інтересів третьої держави і розпоряджатися її правами. Права й інтереси третьої держави не можуть бути об'єктом міжнародного договору. Договір, який порушує права третіх держав, вважається недійсним. До числа таких договорів можна віднести угоди про поділ третіх країн, про залучення їх до сфери впливу і таке ін. Так, Мюнхенська угода 1938 року визначила долю Чехословаччини без її участі.

Право для третьої держави виникає з положення договору, якщо його учасники мали такий намір: якщо сама третя держава погоджується з цим. Дане правило сформульовано у статтях 34, 35, 36 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

Важливою складовою частішою дії міжнародних договорів є така підстадія, як дотримання договорів . Ст. 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року фіксує таку постанову: кожний діючий договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися. Це означає, що в межах свого суверенітету сторони зобов'язані сумлінно проводити в життя постанови договору відповідно до його цілей і принципу міжнародного права pacta sunt servanda.

Виконання міжнародних договорів може бути забезпечене як за допомогою міжнародних гарантій, міжнародного контролю, при підтримці міжнародних організацій, так і внутрішньодержавними заходами.

Під міжнародними гарантіями треба розуміти зобов'язання однієї або декількох держав на випадок необхідності здійснити певні дії, щоб примусити іншу державу або держави виконати договір. Це своєрідний вид поручительства з боку третьої держави або держав.

Прикладом такої міжнародної гарантії є, зокрема, Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який підписаний 5 грудня 1994 року в Будапешті. В ньому Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного Акту НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України і надати їй допомогу в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї.

Для втілення в життя договору можуть бути створені спеціальні міжнародні органи або змішані комісії. Так, створення спеціального органу передбачено Міжнародним пактом про політичні права 1966 року — Комітету по правах людини у складі 18 членів . У післявоєнний час чималу роль у забезпеченні міжнародних договорів відіграють міжнародні організації та міжнародні конференції. Зокрема, регулярно скликаються конференції держав—учасників Договору про нерозповсюдження ядерної зброї на предмет його дотримання.

Важливим засобом виконання міжнародних договорів є внутрішньодержавне право. Україна, наприклад, чітко визначила в Законі «Про міжнародні договори України» ті органи, які мають забезпечити виконання міжнародних договорів: Президент і Уряд України, а також відповідні міністерства і відомства (ст. 14). Згідно зі ст. 15 Закону загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України здійснює Міністерство закордонних справ України. З метою імплементації міжнародних договорів іноді видаються спеціальні закони й інші нормативні акти.

Тісно пов'язане із здійсненням (виконанням) договорів їх, тлумачення. Без тлумачення договору неможливе його виконання. З іншого боку, практика виконання міжнародних договорів є одним з найавторитетніших свідчень щодо характеру його тлумачення. Тлумачення договору — це з'ясування справжнього змісту договору відповідно до втіленої в ньому волі сторін.

Правові норми стосовно тлумачення договорів складають один з розділів Віденської конвенції 1960 р. (Розділ 3), прийняті на конференції одноголосно і, отже, можуть вважатися як такі, що декларують діюче право.

Насамперед, договір повинен тлумачитись сумлінно, із звичайним змістом уживаних у ньому термінів, а також у світлі його об'єкту і цілей. При тлумаченні необхідно брати до уваги преамбулу, додатки, а також будь-які інші угоди, що відносяться до тексту договору. Як додаткові засоби тлумачення можуть бути використані підготовчі матеріали, історичні умови, за яких укладено договір. Тлумачення здійснюється з урахуванням загальних норм міжнародного права і не повинно приводити до наслідків, що суперечать імперативним міжнародно-правовим нормам.

Якщо тлумачення здійснюється самими учасниками договору, то таке тлумачення іменується автентичним. Цей вид тлумачення базується на згоді учасників і володіє найвищою юридичною силою. Автентичне тлумачення здійснюється в формі обміну нотами, протоколу і таке ін.

Широко використовується так зване міжнародне тлумачення, яке здійснюється міжнародними органами. Такими органами можуть бути, наприклад, Міжнародний Суд ООН, різні комісії, зокрема, Комісія міжнародного права.

Тлумачення здійснюється за допомогою спеціальних способів (засобів), до яких відносяться граматичне (словесне), логічне, історичне і систематичне тлумачення договорів.

Граматичне (словесне) тлумачення означає з'ясування значення окремих слів і змісту, договору на підставі граматичних та інших правил.

Під логічним .тлумаченням розуміється Тлумачення тієї чи) іншої статті договору на підставі інших статей або співставлення один одного. При цьому текст договору повинен використовуватись як єдиний, цілісний документ.

Тлумачення договору може здійснюватись шляхом порівнювання його постанов з іншими договорами. Цей вид тлумачення іменується систематичним.

Іноді з моменту укладання договору проходить значний час, у зв'язку з чим виникають труднощі в з'ясуванні його дійсного змісту. В такому випадку вдаються до вивчення історичних умов укладання договору, дослідження різних підготовчих матеріалів, дипломатичного листування. Таке тлумачення іменується історичним.

5. Припинення дії міжнародних договорів. Припинення дії міжнародного договору означає, що він втратив свою обов'язкову силу у відносинах між його учасниками і перестав породжувати для них права й обов'язки.

Припинення дії міжнародного договору визначається його, власними постановами. Більшість договорів містять постанови про строки їх дії, умови виходу з них або неможливість поновлення їх дії. Це внутрішні підстави припинення дії договору, тобто підстави, які містяться в самому договорі.

Але існують окрім означених і зовнішні підстави припинення дії договору, непередбачені в самому договорі і не випливають з розбіжностей між його учасниками. Ці зовнішні підстави вироблені внаслідок застосування об'єктивних норм міжнародного права і стали об'єктом регламентації у Віденській конвенції про право договорів 1969 р.

Найбільш важливими зовнішніми підставами для припинення дії договору є право на його денонсацію, докорінна зміна обставин і порушення договору.

Досить поширений такий спосіб припинення договорів, як денонсація, що у буквальному розумінні означає однобічне правомірне припинення дії договору на передбачених в ньому умовах. У ширшому розумінні термін «денонсація» використовується для визначення будь-якого правомірного однобічного припинення дії договору. Про денонсацію договору учасник зобов'язаний завчасно попередити інші сторони.

Якщо в договорі не зазначено про умови його денонсації або можливість виходу з нього, то денонсація і відмова від договору при нормальних умовах неприпустима. Якщо ж сторони все ж допускають можливість денонсації, повідомлення про намір денонсувати договір повинно бути зроблено не пізніше, ніж за 12 місяців до виходу з договору.

Є договори, в яких передбачено заборону їх денонсації взагалі або при певних обставинах. Наприклад, Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року забороняють їх денонсацію під час війни.

Держава може припинити дію договору, якщо сталась докорінна зміна обставин. Такими докорінними змінами обставин можуть бути:

а) істотна зміна складу учасників багатостороннього договору, внаслідок чого договір втрачає значення для даної держави;

б) зміна обставин, якої сторони не могли передбачити, привела до таких радикальних змін зобов'язань за договором, що виконання їх поставило б під загрозу існування і життєві інтереси держави.

Разом з тим неприпустимо посилатися на докорінні зміни обставин: а) якщо вони сталися внаслідок свідомих дій держави, що посилається на такі зміни; б) для припинення договору, що визначає державний кордон.

Міжнародно-правовій доктрині та практиці відомі й такі засоби припинення дії міжнародного договору, як їх скасування, анулювання. Під скасуванням розуміють втрату договором юридичної сили за згодою учасників. Анулювання означає однобічне припинення дії договору на підставі загальних норм міжнародного права.

Зміни, що виникають у житті, можуть викликати необхідність внесення у договір відповідних змін чи заміну його цілком новим, тобто може виникнути питання про перегляд договору. Договір може бути переглянуто тільки за взаємною згодою сторін.

І, нарешті, міжнародне право не знає строків давності погашення договорів. У разі сумніву щодо дії міжнародного договору питання в кожному окремому випадку повинно з'ясовуватись угодою сторін або їх правонаступниками.

ДИПЛОМАТИЧНЕ І КОНСУЛЬСЬКЕ ПРАВО

1. Дипломатія і міжнародне публічне право

Існування й розвиток держави як суб'єкта міжнародного права і міжнародних відносин неможливе без спілкування з іншими суб'єктами міжнародного права. Засоби, за допомогою яких держави встановлюють і підтримують взаємовідносини, підтримують контакти одна з одною і здійснюють політичні або юридичні угоди через своїх уповноважених агентів, об'єднують поняттям «дипломатія» . Необхідність зовнішніх зв'язків, природно, вимагає організації апарату здійснення цих зв'язків. Зовнішня діяльність цих органів зовнішніх зносин суб'єктів міжнародного права і складає дипломатичну діяльність держав.

Формою дипломатичної діяльності суб'єктів міжнародного, права є безпосередні переговори в різних видах, підготовка й укладання міжнародних договорів і угод, дипломатичне листування, повсякденне представництво, участь у міжнародних організаціях, опублікування офіційної інформації, офіційне видання міжнародних актів і документів.

Звісно, що дипломатична діяльність потребує певних норм права, правил її здійснення стосовно інших суб'єктів міжнародного права. Ось чому дипломатична діяльність держав, її форми визначаються і регулюються принципами й нормами міжнародного права. Із розвитком відносин між суб'єктами міжнародного права можуть виникнути нові форми дипломатичної діяльності, а як її результат — нові норми, що регулюють цю діяльність. Однак і дипломатична діяльність, і процес утворення норм повинні відповідати основним принципам міжнародного права, бути в рамках дипломатичного і консульського права.

2. Поняття та джерела дипломатичного і консульського права

У спеціальній юридичній літературі використовуються різні терміни для визначення сфери правового регулювання дипломатичної та консульської діяльності: дипломатичні і консульські зносини , дипломатичне право , право зовнішніх зносин , дипломатичне і консульське право та ін. Вважаємо, що найбільш повно відбиває зміст предмету регулювання а, отже, і має бути використаним термін «дипломатичне і консульське право».

Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, яка охоплює міжнародно-правові принципи і норми, що регулюють усю сукупність міждержавних відносин, пов'язаних з обміном дипломатичними і консульськими представниками, статутом і функціями офіційних органів зовнішніх зносин .

Отже, дипломатичне і консульське право регулюють в основному правове положення і діяльність органів зовнішніх зносин держав і співробітників цих органів, а також питання привілеїв та імунітетів міждержавних організацій, їхніх співробітників.

Дипломатичне і консульське право — одна з найдавніших галузей міжнародного права. Інститут послів, які направлялися в інші держави від випадку до випадку, з'явився ще в стародавні часи. Одночасно з цим виникли і зародки дипломатичного права, насамперед норми про недоторканість послів. «Той, хто піднімає руку на посла, — провіщали Закони Ману, — іде до загибелі і знищення»,, оскільки вважалось, що посол знаходився під захистом божества. Поступово дипломатичне право розвивалось, особливо після утворення в Європі постійних дипломатичних представництв у XVI—XVIII століттях. До речі, і сам термін «дипломатія» саме у сучасному розумінні був використаний вперше в Англії у 1787 році

Ще в Стародавній Греції виник інститут постійних консулів, а з ним зародки консульського права. Консульства в іноземних державах почали утворюватись тільки в середині—наприкінці XVII ст.

В кіпці XIX — на початку XX ст. спостерігається початок процесу зливання дипломатичної і консульської служби.

До другої, світової війни дипломатичне і консульське право складалось майже виключно із звичаєвих норм. Єдиною міжнародною угодою загального характеру був Віденський протокол 1815 року (Віденський регламент) про ранги дипломатичних представників. Пізніше — у 1918 році Аахенський протокол вніс окремі доповнення до цього Регламенту, норми якого стали загальновизнаними. В плані кодифікації міжнародно-правових норм цієї галузі права була здійснена перша спроба — на регіональному рівні (Латинська Америка) в таких актах, як Каракаська конвенція 1911 р. про консульські функції, Гаванська конвенція 1928 р. про дипломатичних чиновників, Гаванська конвенція 1982 р. про консульських агентів та ін.

Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародно-правові норми, які містяться в міжнародних звичаях і договорах (політичних, торговельних, консульських та ін.), регламентах і ухвалах міжнародних конференцій і організацій. У даний час дипломатичне і консульське право в основному кодифіковано.

Ключовим міжнародно-правовим документом, який регулює, дипломатичну діяльність суб'єктів міжнародного права, безперечно, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., яка набула чинності у 1964 році. До числа діючих багатосторонніх конвенцій, які фіксують норми дипломатичного і консульського права, належать: Конвенція 1946 р. про привілеї та імунітети ООН; Конвенція 1947 р. про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН; Віденська конвенція 1963 р. про консульські зносини; Конвенція 1969 р. про спеціальні місії (набула чинності в 1987 p.); Віденська конвенція про представництво держав у їх зносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року.

Окрім цього, норми, які регулюють питання дипломатичного і консульського права, містяться в двосторонніх договорах, насамперед у багаточисельних Консульських конвенціях, торговельних угодах, угодах про встановлення дипломатичних або консульських зносин, статутах і регламентах міжнародних організацій і конференцій.

Велике значення як побічне (непряме) джерело дипломатичного і консульського права мають внутрішньодержавні закони, які визначають положення іноземних дипломатичних і консульських установ на території держави перебування. В Україні основними законодавчими актами з цих питань є Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, Положення про торговельне представництво України за кордоном, затверджені в 1993 році Указами Президента України і діють до цього часу.

3. Органи зовнішніх зносин

Дипломатична діяльність здійснюється через систему органів зовнішніх зносин держави. В кожній державі ця система визначається соціально-економічним ладом держави, певними історичними і національними традиціями. Однак при всіх відмінностях об'єктивні закономірності розвитку міжнародних відносин призвели до утворення двох груп органів зовнішніх зносин: внутрідержавних (функціонують на території держави) і зарубіжних (діють за межами держави),

3.1. Внутрідержавні органи зовнішніх зносин

Міжнародне право розрізняє два види таких органів: а) органи, які здійснюють представництво держави з усіх питань, тобто загальної компетенції; б) органи, які репрезентують державу тільки в одній галузі її зовнішніх зносин.

До першого виду відносяться глава держави, голова уряду, міністр закордонних справ. Згідно з нормами міжнародного права. вони вважаються такими, що репрезентують державу з усіх питань міжнародного життя ex officio (за посадою, тобто без спеціальних повноважень).

У спеціальній літературі .до цього виду іноді відносять парламент. Дійсно, в окремих державах в цьому плані парламенти посідають специфічне місце. Парламент як загальнонаціональний! представницький орган держави визначає політичний курс країни і контролює його втілення в життя, розв'язує питання війни і миру, визначає фінансові витрати на зовнішню діяльність держави. В ряді країн він ратифікує міжнародні договори, договори про політичне і воєнне співробітництво. Одночасно парламенти беруть активну участь у міждержавних відносинах: здійснюють обмін делегаціями, ухвалюють звернення до парламентів інших держав, беруть участь у Міжпарламентському союзі тощо. Саме такі повноваження притаманні Верховній Раді України.

Однак останні не завжди можуть виступати в якості органів зовнішніх зносин. Так, ухвала парламенту про ратифікацію міжнародного договору (там, де за конституцією даної держави це необхідно) не дає міжнародного результату, доки відповідний орган зовнішніх зносин цієї держави не здасть на збереження депозитарію ратифікаційну грамоту багатостороннього договору.

Поряд із загальними органами зовнішніх зносин, які перелічені вище, в деяких державах існують спеціалізовані органи зовнішніх зносин, що репрезентують державу в одній більш-менш широкій сфері її зовнішньої діяльності. В Україні, Російській Федерації, наприклад, є Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків, яке діє в міжнародних відносинах від імені держави з питань, віднесених до його компетенції.

Інші міністерства і відомства держави також беруть участь у зовнішніх зносинах у межах своєї компетенції: підтримують зв'язки з відповідними відомствами іноземних держав, укладають договори, які покладають зобов'язання на держави. Деякі міністерства і відомства здійснюють зв'язок з міжнародними організаціями (наприклад, відповідні відомства цивільної авіації певної держави з ІКАО).

3.2. Зарубіжні органи зовнішніх зносин

Зарубіжні органи зовнішніх зносин, які здійснюють дипломатичну діяльність, прийнято поділяти на постійні і тимчасові. До постійних належать дипломатичні представництва при главах іноземних держав, постійні представництва при міжнародних організаціях, консульські представництва і торговельні представництва.

Другий вид зарубіжних органів зовнішніх зносин держав — це тимчасові зарубіжні органи, до яких відносяться спеціальні дипломатичні місії, делегації на міжнародних конференціях, на переговорах у спеціальних міжнародних комісіях (наприклад, у будь-яку узгоджувальну комісію).

Тимчасовими зарубіжними органами не дипломатичного характеру є делегації на спеціальні адміністративні конференції, так звані комісари (наприклад, комісари всесвітніх виставок), спостерігачі. Особливу групу складають командири воєнних кораблів і військових частин, які перебувають за кордоном.

Під спеціальною місією у міжнародному публічному праві розуміють місію, яка має представницький і тимчасовий характер, що направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду певних питань або для виконання спеціальних завдань. У спеціальній літературі й практиці діяльність подібних місій більш відома як дипломатія ad hoc .

Спеціальні місії, завдяки великій, кількості форм і видів , особливо ефективні в паш час, коли дипломатія охоплює, прямо чи посередньо, всі можливі офіційні контакти між державами в найрізноманітніших галузях. До того ж, правовий статус спеціальних місій Дозволяє уникнути зайвих формальностей у досягненні угоди навіть в умовах невизнання держави, при відсутності нормальних дипломатичних відносин. їх створюють з різних причин, на різних рівнях і з різними функціями, починаючи від власне політичних і кінчаючи місіями торговельного та іншого характеру. Спеціальні місії направляються від імені держави, їх призначає уряд, а в окремих випадках навіть глава держави. Більшість таких місій забезпечуються повноваженнями. Головою спеціальної місії може бути політичний діяч (міністр, депутат) або інша уповноважена на те особа, в тому числі і яка не займає дипломатичної посади. Як бачимо, діяльність органів зовнішніх зносин — це поняття, яке в цілому співпадає, з поняттям дипломатії. Тому їх діяльність регулюється нормами дипломатичного права. Не менш важливу роль у здійсненні зовнішніх зносин відіграють консульські представництва держави за кордоном, діяльність яких регламентується нормами консульського права.

4. Міжнародно-правові аспекти дипломатичних зносин

У данин час у міжнародному спілкуванні беруть участь близько 200 держав. Нормальне спілкування між ними було б неможливе, якби всі вони не дотримувались загальних принципів взаємин, і в першу чергу таких загальновизнаних принципів міжнародного публічного права, як рівноправність і самовизначення) народів, суверенна рівність, територіальна цілісність, невтручання у внутрішні справи одна одної. Безперечно, потрібен інструмент, за допомогою якого держави на практиці змогли б реалізувати ці принципи. Дійсно, яким способом і в якій формі одна держава може демонструвати свою повагу іншій державі як рівному партнерові? Як держава повинна поводитись з представниками іноземних держав не на шкоду своєму престижу і національному достоїнству? Ці та інші подібні запитання неминуче виникали б, якби в ході багатовікової історії міжнародних відносин і дипломатії не утворився такий інструмент. Таким інструментом є дипломатична діяльність державних органів зовнішніх зносин.

4.1. Встановлення дипломатичних відносин і заснування дипломатичних представництв

Ст. 2 Віденської конвенції 1961 р. про дипломатичні зносини передбачає, що «встановлення дипломатичних відносин між державами і заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою держав». У міжнародному праві не існує права посилання посольства, хоча всі незалежні держави мають право встановлювати дипломатичні відносини.

Передумовою для встановлення і підтримування дипломатичних відносин є міжнародно-правове визнання держави. Практично визнання «де-юре» веде до встановлення дипломатичних відносин. Останнє тягне за собою, як правило, обмін дипломатичними представництвами. Однак з різних причин держави можуть утриматися від фактичної організації посольстві підтримувати дипломатичні відносини в інших формах (наприклад, з допомогою спеціальних місій). Але це скоріше виняток, а не правило.

Засновуючи постійні дипломатичні представництва, держави домовляються, на якому рівні функціонуватимуть ці представництва — на рівні посольств чи місій. Посольства — це дипломатичні представництва вищого порядку, тоді як місії — нижчого. Був час, коли створення посольств було прерогативою великих держав (у і822 р. в Лондоні тільки 6 європейських столиць було представлено посольствами). Тепер переважну більшість дипломатичних представництв усіх країн становлять посольства .

Місії, як правило, практикуються при незначному обсягові зв'язків між державами, а також у тих випадках, коли відносини між «йми не зовсім урегульовані чи навіть дещо напружені. Звичайно, з часом, а також зі зміною умов, місії можуть бути перетворені на посольства.

Незважаючи на суттєву різницю між посольствами і місіями, з погляду їх правового положення, вони рівні між собою. Між ними не має бути ніякої різниці у матеріальному змісті, осбягові привілеїв та імунітетів, адже це органи, які представляють державу як суб'єкт міжнародного права. Це ж стосується і осіб, які очолюють згадані дипломатичні представництва.

4.2. Функції дипломатичних представництв

Дипломатичні представництва держав за кордоном виконують цілий ряд важливих функцій. Вони визначаються міжнародним правом і національним правом держави. Згідно з Віденською! Конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року (ст. 3) головними функціями посольств і місій є: 1) представництво акредитуючої держави в державі перебування; 2) захист в державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, передбачених міжнародним правом; 3) ведення переговорів з урядом держави перебування; 4) з'ясування всіма законними засобами (тобто в рамках законів країни перебування) умов і подій в державі перебування та повідомлення про них своєму урядові; 5) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

Поряд з указаними функціями в даний час дипломатичні представництва виконують нерідко і консульські функції, для чого в таких випадках у складі посольств і місій утворюються консульські відділи.

4.3. Структура і персонал дипломатичних представництв. Дипломатичний корпус

При всій відмінності у структурі та самій організації роботи посольств і місій окремих країн кожне дипломатичне представництво має, як правило, однакову структуру свого персоналу. Віденська конвенція в ст. 1 поділяє персонал дипломатичного представництва на такі категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий. Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус цих категорій.

До дипломатичного персоналу відносяться: посли, посланці, радники, спеціальні аташе (військові, військово-морські, військо¬во-повітряні) та їх заступники, перші, другі, треті секретарі й аташе. У Віденській конвенції 1961 року вони іменуються «членами представництва». Співробітники представництва мають дипломатичний ранг, який є їхнім особистим рангом дипломата і присвоюється та зберігається незалежно від посади.

Найвищим офіційним акредитованим представником держави у певній країні є глава представництва. Він відповідає не тільки за діяльність дипломатичного представництва,але й за дії і заяви представників інших органів своєї держави на території країни перебування.

У своїй роботі посол спирається на найближчих помічників. Першою після глави представництва службовою особою є рад-ник-посланник. Ця посада є лише при дипломатичних представництвах, акредитованих у країнах, які мають особливе значення для зовнішньої політики акредитуючої держави. Далі іде загальноприйнята посада радника посольства. Він, як правило, керує всією повсякденною роботою посольства і виконує обов'язки на правах заступника посла. У великих посольствах їх декілька і відають вони різними ланками дипломатичної роботи (наприклад, радники з питань торгівлі, з питань культури та ін.).

Оперативну дипломатичну роботу у дипломатичних представництвах проводять перші, другі, треті секретарі й аташе посольств і місій. Аташе, як і радники, спеціалізуються на певних ділянках дипломатичної роботи (прес-аташе, аташе з питань культури, фінансів та ін.).

Окрему групу, що дещо відрізняється за своїм положенням, становлять військові, військово-морські та військово-повітряні аташе, їхні помічники. В дипломатичних представництвах деяких країн до складу дипломатичного представництва входять також торговельні представники та їхні заступники. Нарешті, дипломатична практика відносить до дипперсоналу і секретаря-архівіста посольства чи місії, хоча не всі держави визнають цю посаду. Так, у російській дипломатичній службі вона відсутня.

Усі перелічені вище особи мають дипломатичні паспорти, які видаються МЗС акредитуючої держави. їхні прізвища вносяться до окремого дипломатичного списку, який публікується протокольним відділом МЗС країни перебування. Вони одержують від нього спеціальні дипломатичні картки, які засвідчують їхній статус дипломатичних агентів.

Особи, наділені всіма цими ознаками, тобто всі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних посольств і місій, які перебувають у столиці певної держави, входять до складу дипломатичного корпусу в країні перебування. У вузькому розумінні слова дипломатичний корпус — це сукупність глав дипломатичних представництв, акредитованих у певній країні перебування . Цей корпус покликаний колективно здійснювати захист своїх членів та їхніх привілеїв.

Загальновизнано, що дипломатичний корпус не володіє юридичними правами. Питання про правовий статус дипкорпусу розроблялось багатьма спеціалістами міжнародного права. Зокрема, один з них, П. Прад'є-Фодере, автор «Курсу дипломатичного права», виданого в Парижі ще у 1881 p., вказував: «Дипломатичний корпус не є ні юридичною, ні політичною особою. Це лише об'єднання осіб цілком незалежних один одного» . Отже, дипкорпус як організація громадського характеру має, як правило, лише церемоніальні, а не політичні функції і виступає лише з метою об'єднання іноземних дипломатів. Як визначає Віденська конвенція 1961 p., на чолі дипломатичного корпусу стоїть дуайєн-старшина, тобто посол, який першим зі своїх колег у країні перебування вручив вірчі грамоти. В деяких католицьких країнах до цього часу ці обов'язки за традицією виконує нунцій — диппредставник Ватикану.

Друга категорія співробітників дипломатичних представництв — адміністративно-технічний персонал. Це референти, перекладачі, шифрувальним, телетайпісти, стенографістки, технічні секретарі, бухгалтери, завідуючі канцеляріями тощо. Всі воші не Мають дипломатичного статусу, однак користуються певними привілеями та імунітетами, оскільки їхня діяльність тісно пов’язана з роботою посольства. Вони мають службові паспорти – щось середнє між дипломатичним і загальноцивільним паспортом.

До третьої категорії — обслуговуючого персоналу — належать шофери, прибиральниці, сторожі, кухарі та ін., а також «приватні хатні робітники», які перебувають на службі у співробітників представництва. До цієї категорії входять переважно громадяни країни перебування.

В Конвенції використовуються також два інші терміни: «дипломатичний агент», що означає глава представництва або член дипломатичного персоналу представництва; «глава представництва» _ особа, на яку акредитуючою державою покладено обов'язок діяти в цій якості. Отже, згідно з нормами міжнародного права, дипломатичний представник — єдина особа, яка репрезентує свою державу в країні перебування з усіх питань. Він є також найвищим представником у порівнянні з усіма іншими можливими постійними представниками цієї держави у країні перебування.

До початку XIX ст. не було суворої класифікації дипломатичних представників і їх старшинства, що нерідко призводило до спорів і конфліктів. Тільки на Віденському конгресі 1815 року був прийнятий Віденський регламент, який встановив таку класифікацію глав дипломатичних представників: надзвичайний і повноважний посол та папський нунцій; надзвичайний і повноважний посланник і інтернуйте; повірений у справах. Віденська конвенція про дипломатичні зносини" 1961 р. закріпила ці три основні класи глав дипломатичних представників.

За останні десятиріччя поступово зникла відмінність у правовому статусі послів і посланників. Згадана Конвенція встановила, що між дипломатичними представниками різних класів не повинно проводитись ніякої різниці, окрім різниці стосовно страшинства н етикету. Посли вважаються першими, старшими за рангом, тоді як посланники є представниками другого, нижчого рангу. Однак ця відмінність стосується лише протоколу. Як правило, посли очолюють посольства, а посланники — дипломатичні місії. Щодо повірених у справах, то вони можуть стояти як на чолі посольства, так і місії. Це інститут, до якого вдаються при особливих обставинах, наприклад, у разі напружених стосунків між державами.

Початок і закінчення дипломатичної місії. Із досягненням угоди про обмін дипломатичними представництвами та про їх рівень виникає потреба в практичному формуванні дипломатичного представництва, Процес призначення дипломатичних представників регулюється нормами як внутрідержавного, так і міжнародного публічного права. В кожній державі існує певний порядок призначення дипломатичних представників. В Україні він регулюється, зокрема, Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні 1993 року.

Процес призначення на посаду дипломатичного представника і початок його місії називають акредитуванням. Він має чотири стадії: а) одержання агреману; б) призначення на посаду; в) прибуття в країну перебування; г) офіційний вступ на посаду після вручення вірчих грамот.

У сучасному дипломатичному праві склалася норма, що зобов'язує держави одержати агреман, тобто попередню згоду держави перебування на призначення конкретної особи послом чи посланником. Акредитуюча держава повинна, як це передбачається у ст. 4 Віденської конвенції 1961 p., «переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі». Цим же правилом зафіксовано, що держава перебування не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви відмови в агремані.

Після одержання агреману, звичайно, публікується повідомлення в пресі про призначення дипломатичного представника. Юридичне оформлення призначений нового посла чи посланника закінчується тоді, коли останній одержує підписаний главою акредитуючої держави і скріплений підписом міністра закордонних справ документ, який засвідчує його призначення, — вірчі грамоти, де міститься, крім даних про пред'явника, прохання вірити діям і заявам дипломатичного представника у всіх його стосунках з державою перебування. Ці грамоти укладаються в конверт, запечатаний сургучною печаткою. Вони, як правило, повинні розкриватися главою держави при врученні. Засвідчувана копія вірчих грамот вручається главою представництва міністру закордонних справ з прибуттям. Ці грамоти надають іноземному представнику повноваження для виконання його місії і визначають загальні завдання його призначення.

Прибуття глави представництва в столицю, в якій він буде виконувати свої обов'язки, не пов'язано з будь-якою церемонією. Новий представник вважається інкогніто (від італ. incognito — невідомий) до того часу, доки він не вручить своїх вірчих грамот главі держави. Однак прийнято, що органи державної влади країни перебування виявляють йому і супроводжуючим його особам певну увагу, а. саме: допомога з боку митних органів і прикордонної поліції, зустріч прибулих з працівником протокольної служби. Після прибуття посла міністерство закордонних справ повідомляє йому про день і час прийому його міністром закордонних справ для передавання засвідчених копій вірчих грамот, а, можливо, і відкличних грамот свого попередника. Загальноприйнято також, щоб посол після неофіційного прийому його міністром закордонних справ зробив неофіційний візит дуайену дипломатичного корпусу з метою ознайомлення із вимогами протоколу.

Прийом главою держави посла або посланника є актом офіційного визнання. Церемоніал вручення вірчих грамот є не тільки вираженням пошани до суверенітету держави. Цей акт має юридичні наслідки. Адже з моменту вручення вірчих грамот посол офіційно вступає на посаду і всі його наступні дії й заяви сприймаються як офіційні, тобто від імені і за дорученням уряду країни, що його направила, і, отже, накладають на нього певні зобов'язання. Цей момент характеризує початок дипломатичної місії.

Решту членів персоналу представництва акредитуюча держава може призначити на свій розсуд, але з умовою обов'язкової нотифікації (від лат. notificare — сповіщати) країни перебування про прибуття цих осіб у присвоєному їм званні. Щодо призначення військових, військово-морських та військово-повітряних аташе в багатьох країнах існує порядок, який, по суті, означає вимогу одержання агреману, оскільки держави перебування нерідко пропонують, щоб прізвища таких аташе завчасно повідомлялися їм для схвалення.

Дипломатичний представник, акредитований в даній країні, залишається на цій посаді до припинення його офіційних функцій.

Випадки, пов'язані із закінченням дипломатичної місії, умовно можна поділяти на дві групи: а) коли діяльність дипломатичного агента припиняється з ініціативи акредитуючої держави чи самого агента (призначення в інше місце, відставка та ін.); б) коли його діяльність припиняється з ініціативи держави перебування (заява про те, що конкретна особа є «persona non grata» чи є неприйнятною особою відповідно до ст. 9 Віденської конвенції 1961 p.).

Припинення функцій дипломатичних агентів можливе також і з інших причин:

1. При розірванні дипломатичних відносин між державами-контрагентами чи виникненні війни між ними.

2. Коли акредитуюча держава чи. держава перебування припиняє своє існування як суб'єкт міжнародного права.

3. При докорінній зміні державного ладу акредитуючої держави внаслідок соціальної революції.

4. В разі смерті дипломатичного агента.

5. У випадку відмови дипломата виконувати свої функції (інсурекції).

Припинення діяльності дипломатичного агента з ініціативи акредитуючої держави оформляється, як правило, шляхом вручення державі перебування відкличних грамот, які видаються главою акредитуючої держави, так само як і вірчі грамоти.

Кумуляція (сумісництво) дипломатичного представництва.

Дипломатичний представник (агент) в одній державі може бути одночасно дипломатичним представником в другій або в декількох державах, якщо з боку будь-якої з держав, що приймають, немає протії цього заперечень. У випадку, коли не утворено представництво в якійсь державі, представництво буде здійснюватись періодичними приїздами дипломатичного представника. Наприклад, Едвард Річард Буде — Надзвичайний і Повноважний Посол Нової Зеландії в Російській Федерації у травні 1993 р. був призначений Надзвичайним і Повноважним Послом Нової Зеландії в Україні за сумісництвом. Л Енвер Абдюль Файя - Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Албанія в Республіці Польща у березні 1994 р. був призначений Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Албанія в Україні за сумісництвом.

4.4. Дипломатичні привілеї і імунітети

Для нормального здійснення дипломатичним представництвом своїх функцій країна перебування надає іноземним дипломатичним представництвам особливі права і переваги, які називаються дипломатичними! імунітетами та привілеями. Ці привілеї та імунітети, визнані міжнародним правом і взаємною практикою, кодифіковані й узагальнені Віденською конвенцією 1961 p., яка надала законну силу й узгоджувальний характер відповідним зобов'язанням держав і дипломатів при виконанні ними своїх обов'язків.

Під дипломатичним імунітетом розуміють вилучення дипломатичних агентів іноземних держав зі сфери дії місцевої юрисдикції, незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених внутрідержавним правом країни перебування за порушення її законів і правил. Але звільнення від санкцій не означає звільнення дипломата від необхідності поважати право і національний правопорядок країни перебування.

Під дипломатичними привілеями розуміють особливі пільги, переваги, що надаються дипломатичним агентам.

Різницю між імунітетами та привілеями інколи вбачають у тому, що імунітети — це правові гарантії для нормального здійснення функцій дипломатів, тоді як привілеї стосуються в основному питань престижу держав, які направляють їх. Однак щодо юридичної сили, різниці між ними немає, оскільки нині вони мають загальну основу - договірні норми міжнародного права, які прийшли на зміну звичаю і нормам ввічливості,- В цілому привілеї та імунітети складають єдиний, загальновизнаний у міжнародному спілкуванні статус дипломатичних агентів і їх представництв.

У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети та привілеї поділяються на: а) загальні привілеї та імунітети всього представництва; б) привілеї та імунітети глави і персоналу представництва, які мають особистий характер.

Загальні привілеї та імунітети представництва:

а) Недоторканість приміщень. Необхідною умовою заснування і функціонування представництва є захист його приміщень від зовнішнього втручання. Приміщення представництва, включаючи й обслуговуючу земельну ділянку, є головною квартирою представництва і на них розповсюджується імунітет самої акредитуючої держави. Віденська конвенція закріплює цю норму права на приміщення представництв, предмети обстановки та інше майно, а також засоби пересування (наприклад, автотранспорт) користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та інших примусових дій. На країну перебування покладено спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для охорони приміщення представництва від будь-якого вторгнення чи заподіяння шкоди та запобігання будь-якому порушенню спокою представництва або образі його гідності. За всіх обставин власті країни перебування не мають права заходити до приміщення посольства (місії) для здійснення будь-яких дій, якщо на це не одержано згоди глави дипломатичного представництва. Проте недоторканість приміщень представництва не дає права використовувати їх як притулок для осіб, що переслідуються владою держави , перебування. Подібні факти, які мали місце в практиці, є порушенням міжнародного права. Зокрема, право притулку в дипломатичних представництвах загальновизнано лише в практиці латиноамериканських держав. На жаль, Віденська конвенція не містить постанов стосовно дипломатичного притулку.

б) Архіви, документи й офіційна кореспонденція. Віденська конвенція в 24 і 27 статтях встановлює недоторканість архівів і документів представництв «у будь-який час і незалежно від місцезнаходження їх» (архівів і документів — А. Г.), недоторканістю користується також офіційна кореспонденція. Окрім цього, конвенція передбачає, що «дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затриманню» (ст. 27). Крім звичайних дипломатичних кур'єрів конвенція припускає призначення тимчасових (ad hoc) дипломатичних кур'єрів, які користуються імунітетом тільки до моменту доставки ними дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатична пошта може бути доручена командиру екіпажу цивільного літака.

в) Фіскальний імунітет. Відповідно до ст. 23 Конвенції, акредитуюча держава звільняється від усіх видів оподаткування і зборів загальнодержавного і місцевого значення стосовно власних чи орендованих приміщень представництва, крім таких податків і зборів, які є платою за конкретні види обслуговування (водо- і газопостачання, опалення, електроенергія та ін.).

г) Право представництва користуватися прапором та емблемою своєї держави закріплено в ст. 20 Конвенції. Представництву та його голові належить право користуватися прапором і емблемою акредитуючої держави на приміщеннях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування.

Особисті привілеї та імунітети глав представництв і членів дипломатичного персоналу. Особиста недоторканість, тобто гарантія від арешту або затримання, — найважливіша гарантія дипломатичного агента. Будь-який акт насильства проти дипломатичного агента, який є представником держави, розглядається як акт, спрямований проти самої держави. Країна перебування зобов'язана ставитися до дипломатичного агента з відповідною повагою і вживати всіх відповідних заходів для попередження будь-яких посягань на його особу чи гідність (ст. 29 Віденської конвенції 1961 p.). Приватна резиденція дипломата, його папери, кореспонденція і певною мірою його майно користуються тією недоторканістю й охороною, що й приміщення, документи і архіви представництва в цілому (ст. 30 Конвенції). Недоторканість майна не гарантується, якщо це пов'язано з приватновласницькою чи комерційною діяльністю дипломата.

Імунітет від юрисдикції країни перебування. Дипломати користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції країни перебування. З-під цивільної й адміністративної юрисдикції він звільняється також, але за певними винятками, що стосуються галузі приватної чи комерційної діяльності. Міжнародний звичай з давніх часів визнавав право дипломатичного агента відмовлятися давати свідчення у судах країни перебування. Зараз цей вид імунітету передбачається п 2 ст. 31 Віденської конвенції 1961 р.

Податковий імунітет-дипломатичних агентств означає звільнення від усіх загальнодержавних і місцевих податків, зборів і мит, особистих і майнових, за винятком непрямих податків, податків на спадщину, на приватні прибутки, зборів за конкретні види обслуговування тощо (ст. 34 Віденської конвенції 1961 p.).

Митні пільги. Пункт 1 «б» ст. 36 Віденської конвенції передбачає право ввезення без оплати митом предметів особистого користування дипломатичного агента або членів його сім'ї, що проживають разом з ним, включаючи предмети господарського користування.

Згідно з Віденською конвенцією (п. 2 ст. 36), особистий багаж дипломатичного агента звільняється від перевірки. Однак якщо є серйозні підстави для підозри, що багаж містить предмети, привезення і вивезення яких заборонено або регулюється спеціальними правилами (наприклад, валютними, карантинними тощо), то такий багаж може бути перевірний митними органами країни перебування у присутності власника багажу. Характерним прикладом спекулятивної діяльності є «справа Росаля». Посол Гватемали в Бельгії та Нідерландах Морісіо Росаль у жовтні 1960 р. був затриманий поліцією в Нью-Йорці. При ньому знайшли 116 фунтів наркотиків на загальну суму 4 млн. доларів. Поліція повідомила, що цей дипломат давно займався таємною спекуляцією наркотиками, а його поїздки до США були пов'язані не з його дипломатичною місією, а зі спекуляцією. На наступний день уряд Гватемали оголосив про зняття його з дипломатичної посади .

Отже, такі основні привілеї й імунітети, якими користуються дипломатичні агенти на території країни перебування.

Інші категорії осіб, що користуються привілеями й імунітетами. Члени сімей дипломатичного персоналу користуються дипломатичними привілеями й імунітетами в повному обсязі при умові, що вони проживають разом з дипломатом і не є громадянами країни перебування. На практиці це питання розглядається властями країни перебування шляхом внесення до дипломатичного списку та видачі дипломатичної картки членам сім'ї дипломатичного агента.

Привілеї й імунітети осіб адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, а також членів їх сімей регулюються ст. 37 Віденської конвенції 1961 р. Зокрема, конвенція зафіксувала нову норму міжнародного права, згідно з якою адміністративно-технічному персоналові посольств і місій надаються фактично ті ж привілеї й імунітети, що й дипломатичним агентам, за незначним винятком: адміністративно-технічний персонал не користується правом звільнення від митної перевірки особистого багажу, а імунітет від цивільної й адміністративної юрисдикції поширюється тільки на дії, вчинені ними при виконанні службових обов'язків.

Члени обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв користуються імунітетом відносно дій, вчинених при виконанні службових обов'язків, і звільняються від податків па заробіток, який вони одержують за службу в представництві.

Привілеї та імунітети транзитних дипломатів, Ст. 40 Конвенції 1961 р. дає транзитним дипломатам право на недоторканість та інші імунітети, необхідні для забезпечення проїзду чи повернення їх через треті країни.

4.5. Представництва держав при міжнародних організаціях

До закордонних органів зовнішніх зносин належать і постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Це порівняно новий інститут міжнародного публічного права, що набув значного розвитку в післявоєнний час, у зв'язку із створенням ООН та інших міжнародних організацій як всесвітнього (ЮНЕСКО, ВООЗ та iн.), так і регіонального (ОАД, ОАЄ та ін.) характеру.

Постійні представництва держав та їхні співробітники перебувають при відповідній міжнародній організації безперервно, протягом усього строку їхніх повноважень, які видаються урядом, що направляє їх.

Такі представництва існують насамперед при Організації Об'єднаних Націй. Багато держав мають постійні представництва при спеціалізованих установах ООН. Нерідко вони утворюються і при регіональних організаціях. За загальним правилом, представництво держави при міжнародній організації може мати тільки член даної міжнародної організації.

До функції постійного представництва при міжнародній організації входять: забезпечення представництва своєї держави, охорона її інтересів стосовно до організації, підтримування зв'язків з нею, повідомлення своєму урядові інформації про її діяльність тощо.

Найбільше значення мають постійні представництва держав-членів при штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. Акредитування постійних представників при Секретаріаті ООН здійснюється шляхом вручення постійними представниками повноважень своїх держав Генеральному Секретареві ООН. Головне завдання представництв — підтримувати необхідні зв'язки між державами-членами і ООН. Окрім представництва своєї держави в ООН, постійні представництва ведуть чималу дипломатичну роботу і поза рамками ООН, підтримуючи контакти з аналогічними представництвами інших держав, у тому числі й тих, з якими дана держава не має дипломатичних відносин. Саме це робить постійні представництва при ООН важливими органами зовнішніх зносин держав.

Україна також має свої постійні представництва при деяких з цих організацій, наприклад, у Нью-Йорку при ООН, у Парижі при ЮНЕСКО, у Відні при міжнародних організаціях та ін.

Постійні представництва як органи держави, безперечно, користуються певними привілеями та імунітетами. На відміну від власне дипломатичних привілеїв та імунітетів, які надаються згідно із загальними нормами міжнародного права, автоматично, про що йшла мова вище, без будь-яких додаткових умов, привілеї та імунітети членів персоналу постійних представництв при міжнародних організаціях значною мірою залежать від норм національного права країни перебування і від тих міжнародних угод, ясі існують між нею і відповідною міжнародною організацією.

В цілому правовий статус, привілеї та імунітети постійних представництв держав-членів при ООН та спеціалізованих установах ООН, регламентуються такими міжнародно-правовими актами, як Статут ООН, Конвенція 1946 р. про привілеї та імунітети ООН, Угодою 1947 р. між ООН і США про місцеперебування центральних установ ООН, Конвенція 1947 р. про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН, У всіх цих угодах постійні представництва держав при ООН та спеціалізованих установах ООН розглядаються як установи дипломатичного характеру з відповідними дипломатичними привілеями та імунітетами. '

Проте Конвенція 1946 р. не забезпечує такі важливі імунітети, як недоторканість резиденції і повний судовий імунітет. Отже, таке обмеження імунітетів глав і співробітників постійних представництв при ООН є абсолютно невиправдане. І ще одне зауваження. Угода між ООН і США 1947 року встановила, що дипломатичними привілеями і імунітетом в повному обсязі будуть користуватися постійні представники держав при ООН у ранзі посла або посланника, а також співробітники постійних представництв, стосовно яких буде досягнута угода між Генеральним секретарем ООП, урядом США і урядом відповідної держави — члена ООН. Згідно з цим згодом була досягнута домовленість про те, що увесь дипломатичний персонал представництв держав при ООН буде користуватися дипломатичними привілеями й імунітетами в повному обсязі.

4.6. Спеціальні місії

Спеціальна місія (лат. ad hoc — спеціально, тільки для даного випадку). Віденська конвенція про спеціальні місії Ґ969 р. (набрала чинності 21.VI. 1985 р.) визначає спеціальну місію як місію, що має представницький і тимчасовий характер і посилається однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду певних питань або для виконання в цій державі певного завдання. Інакше кажучи, спеціальні місії — це делегації держав, які виконують певні функції в двосторонніх відносинах (делегації на двосторонніх переговорах, на різних церемоніях, наприклад, при вступі на посаду глави держави, на ювілеях).

Правовий статус спеціальної місії багато в чому схожий зі статусом дипломатичного представництва і визначається звичаєвими нормами міжнародного права і Конвенцією про спеціальні місії 1969 p., яка в основному, фіксує звичаєві норми або практику, що склалася в цій галузі.

Главою спеціальної місії може бути політичний діяч (глава держави, голова уряду, депутат парламенту) або інша уповноважена на це особа. В Конвенції про спеціальні міси робиться застереження, що у тих випадках, коли спеціальну місію очолюють глава держави, голова уряду, міністр закордонних справ або тоді, копи ці особи беруть участь у спеціальній міси, вони користуються в державі перебування або третій державі перевагами, привілеями й імунітетами, які визнаються за ними міжнародним правом (ст. 21).

5. Консульства

5.1. Поняття та загальна характеристика консульських установ

Нарівні з дипломатичними держави підтримують між собою і консульські відносини. Як і дипломатичні, консульські відносини здійснюються за взаємною згодою зацікавлених держав. Зокрема, Україна уклала консульські конвенції з КНР, Республікою Польща, Румунією та іншими державами. Однак консульські відносини встановлюються незалежно від встановлення і підтримання дипломатичних відносин. Так, держави, не встановлюючи дипломатичних відносин, можуть підтримувати між собою консульські відносини. Більше того, навіть якщо дипломатичні відносини розірвані, то це не призводить до автоматичного розриву консульських відносин. Наприклад, після розриву дипломатичних відносин у 1956 р. між ФРН і Югославією консульські установи цих країн функціонували, як і раніше.

Консульство (від лат. consulo, що означає радитися, вживати заходів, дбати, (піклуватися, допомагати) — це постійна державна установа, яка є представництвом однієї держави в певному місті чи районі іншої держави для виконання консульських функцій. Завданням консульства є захист прав та інтересів держави, яку воно представляє з усіх питань неполітичного ,характеру в межах виділеного йому консульського округу. Отже, консульство має право підтримувати прямі контакти лише з місцевими органами влади свого консульського округу.

Консульства, як правило, засновують у великих морських портах, у районах з більш або менш значною групою осіб, що мають громадянство держави, яку представляють ці консульства, а також у важливих центрах економічного і культурного життя країни перебування, де держава, яка направляє консула, може мати особливі інтереси.

Згідно з Віденською конвенцією 1963 р. існують чотири класи консульських установ: генеральне консульств», консульство, віце-консульство, консульське агенство. Відповідно до цього називаються і глави консульських установ. Найвищою за рангом є посада генерального консула. Консули і віце-консули можуть очолювати самостійні консульські установи, але й можуть входити до складу генеральних консульств як найближчі помічники генерального консула.

На відміну від дипломатичних представників консули не є повноважними представниками своєї держави в державі перебування. Вони представляють свою державу тільки з певного кола питань і тільки в своєму консульському окрузі.

Розрізняють дві категорії консулів: штатні і позаштатні, або почесні консули. Перші — це державні службовці,, другі — це особи, які не перебувають на дипломатичній службі, а інколи навіть і не па державній службі, і які не одержують за виконання ними своїх консульських функцій регулярної заробітної плати. Як правило, це особи, постійно проживаючі на території країни перебування, мають там джерела існування і призначені іноземного державою для захисту її прав і інтересів на території Країни проживання почесного консула без відриву від його основної діяльності.

Однак, за загальним правилом, консульські збори, що стягуються таким консульством, йдуть у дохід почесного консула, В деяких країнах, наприклад, Данії, Швеції, Фінляндії, почесних консулів набагато більше, ніж штатних.

Україна, ставши незалежною державою, започаткувала цю консульську інституцію — «Почесний консул». Наприкінці 1992 року Почесним консулом України в- Мельбурні (консульський округ — Австралія) було призначено пані Зіну Ботте, австралійську громадянку українського походження .

Консульська практика знає ще один вид консульських установ — консульські відділи дипломатичних представництв. Про його загальне визнання свідчить той факт, що цей інститут знайшов підтвердження, зокрема, у багатосторонній Віденській конвенції 1963 р. про консульські зносини (п. 3). Ці відділи очолюють завідувачі, які визнаються в якості консулів з усіма наслідками, Що випливають звідси. У своїх зносинах з урядовими установами країни перебування завідувач консульським відділом діє як співробітник дипломатичного представництва. Здійснення консульських Функції дипломатичними представниками має безперечні переваги. Не кажучи вже про певну економію коштів, це значмо спрощує саму процедуру призначення осіб, яким доручається виконувати консульські функції. Крім того, діяльність дипломатичних співробітників, що виконують консульські функції (це закріплено як загальну норму дипломатичного права в ст. З, п. 2 Віденської конвенції 1961 р. про дипломатичні зносини) не обмежена рамками певного консульського округу. Перебуваючи як члени дипломатичного персоналу в столиці країни, такі дипломати мають, можливість виконувати консульські функції практично на всій території країни перебування.

У більшості держав призначення консулів, а також прийом іноземних консулів відноситься до компетенції відомства іноземних справ. В Україні, наприклад, консульські представники призначаються Міністром закордонних справ, у США генеральні консули призначаються декретом Президента, а всі інші — Державним секретарем. Консульське право не передбачає обов’язкового одержання попередньої згоди країни перебування. Однак у сучасному міжнародному праві дедалі більшого розвитку набувають тенденції до одержання попередньої згоди на призначення глави консульського представництва від держави перебування, хоч у Віденській конвенції 1963 р. про консульські зносини цього положення немає. Вимога попередньої згоди зустрічається лише у двосторонніх угодах.

Консул повинен одержати від органу, Ідо його призначає, особливий документ — консульський патент, яким засвідчується, що певна особа направляється у згаданий район даної держави консулом. При цьому зазначається, який ранг йому присвоєно. Особа, що підписує патент (глава, держави чи міністр закордонних справ), просить відповідний уряд визнати цю особу як таку і надати їй необхідності підтримки та забезпечити охорону при виконанні нею своїх функцій.

З одержанням консульського патенту владні структури країни перебування розглядають питання про падання дозволу особі, яка призначена консулом, — екзекватури. Одержавши екзекватуру, консул може розпочати виконання своєї місії. Порядок і форма видачі екзекватури регулюється внутрішнім правом країни перебування, яка має право відмовити у її видачі, не мотивуючи при цьому причини відмови (п. 2 ст. 12 Віденської конвенції 1963 p.). Екзекватура може бути окремим документом або видаватися в формі дозвільного надпису на консульському патенті.

Наприклад, 10 серпня 1993 р. заступник Міністра закордонних справ України Валентин Ліпатов вручив екзекватуру Генеральному консулу Республіки Польща в м. Києві Томажу Леонюку .

Екзекватура, як і консульський патент, необхідна лише для глав консульських установ. Відомства іноземних справ країн перебування видають консулам консульські картки, які засвідчують, що особа є консулом певної держави і має право на .пільги та привілеї відповідно до норм міжнародного права.

Щодо персоналу консульського представництва, то, як і передбачено Конвенцією 1963 p., 'він поділяється на три категорії: 1) консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції; 2) консульські службовці, які виконують адміністративно-технічну роботу; 3) обслуговуючий персонал. У ст. 20 Консульської конвенції зафіксована постанова, в якій ідеться про те, що в разі відсутності конкретної домовленості щодо чисельності консульського персоналу держава перебування може запропонувати, щоб чисельність персоналу не переходила за межі, які вона вважає розумними й нормальними, враховуючи обставини й умови, округу і потреби даної консульської установи. Отже, передбачений принцип комплектування консульських представництв, на думку деяких авторів , в т. ч. й автора даного видання, не може вважатися вдалим, таким, що відповідає принципу рівності держав у міжнародному спілкуванні і є новим моментом консульської практики, оскільки до прийняття цієї статті будь-якого обов'язкового порядку комплектування консульських представництв не існувало.

Розділ другий першої глави Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. присвячений питанню припинення консульських функцій. Завершення місії консула може мати місце у таких випадках: 1) відкликання консула акредитуючою державою; 2) скасування екзекватури державою перебування; 3) закінчення строку консульського патенту; 4) закриття консульської установи в даному населеному пункті; 5) припинення консульських відносин у цілому; 6) війна між державою перебування та акредитуючою державою; 7) смерть консула; 8) вихід території, де знаходиться консульський округ, з-під суверенітету держави перебування.

Найбільшого розповсюдження одержав перший з вище перелічених випадків і в основному має-місце при нормальній зміні консулів у будь-якому пункті держави перебування. При цьому держава перебування оповіщується завчасно про факт відкликання консула, а для його наступника замовляється екзекватура.

Скасування екзекватури відбувається, як правило, внаслідок порушення консулом законів держави перебування. При цьому згідно зі ст. 23 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 p., консул може бути оголошений persona non grata і перед акредитуючою державою може постати питання про його відкликання.

На випадок війни консул, який припиняє свою місію, може доручити захист інтересів співвітчизників в державі перебування консулу третьої держави.

Консульський округ — це територія держави перебування, в межах якої консульська посадова особа виконує консульські функції. Район діяльності встановлюється за взаємною згодою держав. Консульський округ завжди фіксується в консульському патенті. Наприклад, консульський округ, у межах якого Генеральний консул Республіки Польща в м. Києві виконує свої функції, складається з території всієї України. В той же час консульський округ, у межах якого Генеральний консул Угорської Республіки в м. Ужгороді виконує консульські функції, складається з території Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей.

Консульський, корпус — це глави консульських установ, які знаходяться в будь-якому населеному пункті держави перебування. В ширшому розумінні — усі консульські посадові особи іноземних консульських установ у даному населеному пункті, а також члени їхніх сімей. До консульського корпусу входять позаштатні (почесні) консули і співробітники консульських відділів дипломатичних представництв. Консульський корпус очолює старший за рангом і за часом одержання екзекватури глава консульської установи, який виконує в основному церемоніальні функції: репрезентує увесь консульський корпус; знайомить прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями країни перебування; розглядає внутрішні питання в межах консульського корпусу; захищає права членів консульського корпусу на випадок їх обмежування в державі перебування.

5.2. Функції консульських установ

Функції консульських установ досить різноманітні. Вони визначаються в багатосторонніх міжнародних угодах (Віденська конвенція про консульські зносини 1963, Європейська конвенція про консульські функції 1967), двосторонніх консульських конвенціях (наприклад, Консульська конвенція між Україною і Республікою Польща від 8 вересня 1991 р. та ін.), у договорах про торгівлю і мореплавство, а також у внутрішньодержавному законодавстві (наприклад, Положення про дипломатичні представництва та) консульські установи іноземних держав в Україні 1993 p.).

Згідно з Конвенцією про консульські зносини 1963 року, яка відображає в цьому плані діюче міжнародне право, до основних функцій консульських установ відносяться:

— охорона і захист прав та інтересів держави, яку вони представляють, її громадян і юридичних осіб на території консульського округу;

— заохочення торгівлі .та сприяння розвиткові економічних, культурних і наукових зв'язків між договірними сторонами;

— виконання адміністративних і нотаріальних функцій стосовно громадян акредитуючої держави;

— допомога і сприяння суднам морського і повітряного флотів своєї держави, а також їхнім екіпажам;

—- спостереження за економічним, правовим і політичним життям свого округу й інформування з цих питань відомства закордонних справ своєї держави та ін.

Усе це загальні напрями. А крім того — поточна консульська робота: оформлення віз на в'їзд у свою країну; витребування документів та довідок на вимогу громадян; ведення обліку громадян своєї держави і видача їм паспортів та інших посвідчень; реєстрація фактів народження чи смерті громадян своєї держави; ведення обліку й оформлення шлюбів, розлучень, якщо хоча б одна з осіб, що одружується або розлучається, є громадянином держави, яку представляє консул.

Значне місце в консульській діяльності належить питанням, що стосуються спадкового майна, яке відкрилось на території країни перебування консула. Тут консул виступає на захист спадкових прав, які належать громадянам його країни. До традиційних консульських функцій належить допомога і сприяння суднам, які плавають під прапором країни, що її представляє консул, і заходять до порту консульського округу. При цьому консульські службові особи можуть звертатися за сприянням до конкретних властей держави перебування.

При виконанні своїх функцій консульства керуються правом своєї держави, а також міжнародним правом, насамперед міжнародними договорами своєї держави з державою перебування консульства. Природно, що консульства виконують свої функції з урахуванням права держави перебування.

Консульства безпосередньо спілкуються тільки з місцевою владою свого округу, а з центральною владою і владами інших округів — через дипломатичного представника своєї держави.

Такий приблизно зміст завдань і функцій консульств, що визначається ст. 5 Віденської конвенції 1963 р. про консульські зносини.

5.3. Консульські привілеї та імунітети

Для виконання своїх функцій консульські установи та члени їх персоналу наділяються консульськими імунітетами і привілеями. Вони надаються, як говориться в преамбулі Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р., «не для користі окремих осіб, а для забезпечення ефективного здійснення консульськими установами функцій від імені їхніх держав».

У консульському праві, як і в дипломатичному, розрізняють дві категорії імунітетів і привілеїв: а) загальні привілеї та імунітети консульської установи як такої; б) привілеї та імунітети персоналу консульського представництва, що мають особистий характер.

До привілеїв та імунітетів консульської установи за Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 року належать: недоторканість консульських приміщень (за винятком «надзвичайних обставин»), службових архівів, листування, майна і засобів пересування, які належать консульству; звільнення від обшуків, реквізиції та інших виконавчих дій; звільнення від усіх податків і зборів; вільні зносини з властями країни, яка призначила консула, дипломатичними представництвами і консульствами своєї держави з допомогою звичайних засобів зв'язку, а також з допомогою шифру й дипломатичної пошти. Консульства, як і дипломатичні представництва, мають, право користуватись прапором і емблемою своєї держави. Прапор може вивішуватися й на резиденції глави консульства та засобах пересування, якими він користується. Всі зазначені привілеї та імунітети, які забезпечуються консульству, як бачимо, дуже близькі до дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Віденська конвенція 1963 p., національне право держав відносять до особистих привілеїв та імунітетів консульських посадових осіб насамперед особисту недоторканість. Ст. 41 цієї конвенції формулює цю загальну норму консульського права так:

«1. Консульські службові особи не підлягають ні арештові, ні попередньому ув'язненню, крім як на підставі постанов компетентних Судових властей у разі вчинення дуже тяжких злочинів; 2. За винятком випадків, зазначених у п. 1 цієї статті, консульські службові особи не можуть бути ув'язнені і не підлягають ніяким іншим формам обмеження особистої свободи, крім як у порядку виконання судових постанов, що вступили у законну силу». Аналогічно розглядається питання про недоторканість консульських осіб внутрідержавним правом України (ст. 25 Положення від 10 червня 1993 p.).

Імунітет від юрисдикції. Загальний принцип тут полягає в тому, що всі працівники консульських установ не підлягають під юрисдикцію країни перебування відносно дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов'язків. Та якщо йдеться про їхні приватні вчинки, то в таких випадках імунітет їм не надається. Це положення закріплено у Віденській конвенції (ст. 43). Українське Положення від 10 червня 1993 р. у ст. 25 передбачає аналогічний порядок.

Привілеї та імунітети надаються тільки штатним консулам.

Консули та інші співробітники консульських установ не звільняються від обов'язку давати свідчення в суді чи при розгляді справи в адміністративному порядку. Але загальновизнаним, наприклад, є положення про те, що консульські службові особи можуть відмовитись від свідчення про обставини, що стосуються їхньої службової діяльності.

Консульські конвенції і внутрідержавне право звільняють консульських службових осіб від усіх податків і особистих повинностей, крім оплати за конкретні види обслуговування. Митними привілеями консули користуються на тих підставах і в тих самих рамках, що й відповідні категорії персоналу дипломатичних представництв.

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО

1. Поняття міжнародного гуманітарного права: історичний огляд і термінологія

Незважаючи на міжнародно-правову заборону застосування збройної сили у міжнародних відносинах, держави ще нерідко вдаються до неї при розв'язанні спорів і конфліктів, які виникають між ними. За підрахунками Стокгольмського міжнародного інституту проблем миру, протягом останніх двох років у світі відбулося понад 30 великих, збройних конфліктів. В результаті цих конфліктів загинули тисячі людей, з'явилося понад 37 мільйонів" біженців . До яких великих руйнувань і жертв може призвести збройний конфлікт, красномовно свідчать, зокрема, трагічні події в Чечні.

Це зумовлює необхідність правового врегулювання суспільних відносин, які виникають у ході збройного конфлікту, з мстою його максимально можливої гуманізації.

З давніх-давен існує низка договірних і звичаєво-правових принципів і норм, які воюючі,, а також сторони, що не беруть участі у військовому конфлікті, зобов'язані дотримуватися існуючих на цей випадок спеціальних норм міжнародного права.

Відомо ствердження, що війна — це те джерело, з якого виникла наука міжнародного права. Перша фундаментальна праця про право війни й право миру, тобто у цілому про міжнародне право, з'явилась лише у сімнадцятому сторіччі . У середні віки автори обмежувались майже виключно обговоренням jus ad helium (права на ведення війни), розмірковуючи при цьому про обставини, при яких війна вважалася б «справедливою». Доля ж тих. хто зазнавав страждань внаслідок війни, стала викликати стурбованість тільки з настанням епохи Відродження . Однак основи доктрини, згідно з якою війна повинна були обмежена бойовими діями між солдатами, що покликано виключити шкоду як цивільному населенню, так і невійськовим об'єктам, заклали Ж. Ж. Руссо і Ем. де Ваттель . Руссо і Ваттель народилися у містах Женева і Невшатєль, які пізніше увійшли до Швейцарської Конфедерації. Саме тут, у Женеві, розвивалося гуманітарне право, і саме звідси знання цього права та його вплив розповсюдились на всі країни світу; звідси його часто уживана назва: Женевське право.

У міжнародно-правовій доктрині в цілому ще не вироблено єдиного підходу до визначення поняття міжнародного гуманітарного права. Деякі автори, особливо зарубіжні, вживають термін «право збройних конфліктів» . На думку ряду вітчизняних учених-міжнародників, із забороною агресивної війни так зване «право війни» трансформувалось у право самозахисту від агресії, основними елементами якого є: право на самозахист від агресії та закони і звичаї ведення війни . Ми віддаємо перевагу тим фахівцям, які вживають термін «гуманітарне право» .

Правомірність вживання терміну «міжнародне гуманітарне право» не викликає сумніву як щодо форми, так і щодо змісту. Дійсно, внаслідок установлення в міжнародних відносинах «умов міжнародно-правової заборони війни як засобу зовнішньої політики держави», на перший план висувається завдання максимальної гуманізації засобів і методів ведення бонових дій з метою більш надійного захисту елементарних людських прав її свобод, а також захисту цивільних і медико-санітарних об'єктів. Зауважимо, що ще Ем. де Ваттель висунув вимогу гуманізації війни. Він пропонував ніколи не забувати, що вороги — також люди(§ 158), повстав проти грабежу та безглуздих спустошень на війні, зокрема, наполягав на збереженні будівель, що мають культурну цінність (§ 168), протестував проти бомбардування міст, вважаючи, що вогонь повинен спрямовуватись тільки на укріплення (§ 169) .

Отже, як справедливо вважає польський професор Станислав Є. Нахлик, термін «гуманітарне право» охоплює ті норми міжнародного права, метою застосування яких є захист осіб, що страждають від лихоліть, викликаних збройними конфліктами, а також об'єктів, які безпосередньо не слугують воєнним цілям . Нова галузь міжнародного публічного права, яка одержала назву міжнародного гуманітарного права, формується на стику двох галузей, що склалися: права збройних конфліктів та міжнародно-правового захисту прав людини. Тут доцільно зауважити, що існує суттєва відмінність між «гуманітарним правом» і «правами людини», оскільки останніх належить дотримуватися не тільки у період збройного конфлікту.

Звернемо увагу па використання терміну «збройний конфлікт», а не «війна». Хоча термін «війна» використовується до цього часу в розмовно-побутовій мові, однак протягом останніх десятиріч вилучається із юридичного мовлення, оскільки таке явище, як війна, було поступово проголошено поза законом. Тому в данин час віддається перевага використанню словосполучення «збройний конфлікт». Це висловлювання, яке нещодавно увійшло в ужиток , охоплює будь-яку ситуацію, незалежно від її правової кваліфікації, в якій дві або більше сторін протистоять одна одній зі зброєю в руках. Разом із тим, у залежності від обставин, використовується те чи інше висловлювання.

До сказаного слід додати, що хоча сам термін «гуманітарне право» став уживатися фахівцями на початку 50-х pp. XX століття, принципи і норми: цієї галузі утворювались у процесі багатовікової практики спілкування держав . Спочатку ці норми називали законами та звичаями ведення і війни. У даний час гуманітарне право охоплює ті норми, якими пов'язані воюючі сторони в період війни або збройного конфлікту.

Аналізуючи відповідні різні оцінки і позиції вчених-міжнарод-пиків щодо змісту міжнародного гуманітарного права, можна: окреслити такі його ознаки :

По-перше, воно є складовою частиною міжнародного публічного права, яка являється сукупністю норм договірного або звичаєво-правового походження.

По-друге, його норми застосовуються у виключних ситуаціях — збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного характеру.

По-третє, норми спрямовані па захист основних прав і свобод осіб, утягнутих або тих, що можуть бути зачеплені збройними конфліктами, забезпеченні збереження об'єктів цивільного й медичного призначення, культурних та історичних цінностей.

По-четверте, досягнення цих цілей передбачає:

а) обмеження права воюючих сторін, щодо використання засобів і. методів збройної боротьби; б) встановлення міжнародно-правової відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Підбиваючи підсумки, можна запропонувати таке визначення поняття міжнародного гуманітарного права (МГП). МГП—це сукупність принципів і норм, що встановлюють взаємні права й обов'язки суб'єктів міжнародного публічного права щодо застосування засобів і методів збройної боротьби, захисту цивільного населення та культурних цінностей, а також визначають їхню відповідальність за порушення відповідних принципів і норм.

2. Кодифікація та подальший розвиток міжнародного гуманітарного права

Норми міжнародного гуманітарного права, які регулюють найрізноманітніші аспекти і збройних конфліктів, зафіксовані у звичаях, серії конвенцій й протоколів, що є наслідком інтенсивної роботи щодо їх кодифікації. Згодом до цих джерел додалися резолюції Генеральної Асамблеї ООН та інших міжнародних організацій.

Важливим моментом у розвитку гуманітарних правил ведення війни стала Женевська конвенція 1864 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка була переглянута у 1906 і в 1929 роках. До числа перших актів, які визначали правила ведення воєнних дій, належить: Паризька Декларація від 16 квітня 1856 р. про морську війну. Однак, як справедливо відмічалось на міжнародному симпозіумі, присвяченому «праву війни» (1—3 грудня 1993 р.) , центральне місце в становленні й роз; витку міжнародного гуманітарного права належить Санкт-Петербурзькій Декларації від 11 грудня 1868 р. про скасування застосування розривних та запалювальних куль. Це перший багатосторонній юридичний акт, який закріпив обмеження в засобах і методах ведення війни і який заклав початок кодифікації самостійної галузі міжнародного права — «права війни» (тепер — міжнародного гуманітарного права).

Можна погодитись з позицією румунських юристів-міжнародників Д. Попеску і Ф. Комана, які поділяють процес кодифікації норм міжнародного гуманітарного права на ряд етапів .

Перший етап кодифікації у сукупності законів та звичаїв ведення війни пов'язаний з Гаазькою конференцією 1899 і 1907 pp. Перша Гаазька конференція прийняла такі конвенції й декларації:

Дві Гаазькі .конвенції про закони та звичаї сухопутної війни (29 липня 1899 р і 18 жовтня 1907 р. — до яких додаються правила ведення сухопутної війни);

Гаазька Декларація від 29 липня 1899 р. про незастосування снарядів, єдиним призначенням яких є поширювати задушливі або шкідливі гази;

Гаазька Декларація від 29 липня 1899 р. про незастосування куль, що легко розгортаються або сплющуються у людському тілі;

Гаазька конвенція від 21 грудня 1904 р. про звільнення у воєнний час госпітальних суден від портових зборів.

Варто наголосити на особливому значенні для розвитку міжнародного гуманітарного права американських правил 1863 р. для діючих армій (т. зв. інструкція Лібера), а також ухвали Брюссельської конференції 1874 p., які є основою правил ведення сухопутної війни. Кодифікації норм права сприяло також, складений у 1880 р. Інститутом міжнародного права «Посібник до законів про війну».

Другий етап визначається другою Гаазькою конференцією (1907. p.), яка прийняла низку конвенцій стосовно законів та звичаїв війни, маючи більш широку сферу розповсюдження, а саме:

Гаазькі конвенції від 18 жовтня 1907 р. (III — про відкриття воєнних дій; IV — про закони та звичаї сухопутної війни; V — про права та обов'язки держав (нейтральних) і осіб у випадку сухопутної війни; VI — про положення ворожих торговельних суден на початку воєнних дій; VII — про перетворення торговельних суден у судна військові; VIII — про встановлення автоматичних контактних підводних мін; IX — про бомбардування морськими силами під час війни; X — про застосування до морської війни принципів Женевської конвенції 1864 p.; XI — про деякі обмеження в користуванні правом захоплення у морській війні; XII — про утворення Міжнародно-морського суду; XIII — про Права та обов'язки нейтральних держав у випадку морської війни) ;

Гаазька, Декларація від 18 жовтня 1907 р. про заборону метання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль;

Лондонська Декларація від 26 лютого 1909 р. про право морської війни (не ратифікована).

Третій етап відноситься до періоду між двома світовими війнами, коли були прийняті такі головні конвенції стосовно законів та звичаїв війни: Женевський протокол від 17 червня 1925 р. про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних пазів та бактеріологічних засобів; дві Женевські Конвенції одна, присвячена тому ж питанню (і з такою ж назвою) що і Конвенції 1864 і 1906 pp., та друга – щодо поводження з військовополоненими;

Лондонський протокол та правила від 6 листопада 1936 р. про дії підводних човнів щодо торговельних суден у воєнний час.

Після другої світової війни прийняття Статуту ООН, який забороняє агресію, викликав цілий ряд заходів стосовно розповсюдження й застосування гуманітарних норм як з точки зору термінології, так і змісту в умовах сучасного світу, що обрав шлях мирного співробітництва. Міжнародно-правові норми, що регулюють поведінку держав і інших учасників у період збройних конфліктів, систематизовані в Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни: (І — про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; 11 — про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі; III — про поводження з військовополоненими; IV — про захист цивільного населення під час війни). Необхідно зауважити, що згадані конвенції вперше розповсюдили правила ведення війни на національно-визвольні та громадянські війни» а також визнали права комбатантів за партизанами й учасниками рухів опору.

Новим виміром кодифікації норм збройних конфліктів репрезентує захист культурної спадщини. З цього приводу Гаазька конференція 1954 p., прийняла конвенцію, протокол і регламент стосовно захисту культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.

Що ж до сучасного етапу розвитку процесу кодифікації, то треба • підкреслити важливість скликання Дипломатичної конференції (Женева, 1954 р.) по підтвердженню та розвитку міжнародного гуманітарного права. Учасники конференції прийняли у 1977 р. два Додаткових протоколи до Женевських конвенцій 1949 р. Перший — про захист жертв міжнародних збройних конфліктів, Другий — неміжнародних збройних конфліктів.

Отже, вищезгадані юридичні засоби поповнили сферу кодифікації норм стосовно збройних конфліктів і водночас зміцнили концепцію щодо виникнення, розвитку й утвердження міжнародного гуманітарного права.

Завершуючи розгляд цієї проблеми, зазначимо, що, ця галузь міжнародного публічного права з самого початку поділялась на дві частини; на «право Женеви» (регулювала захист жертв війни) і «право Гааги» (регулювала застосування зброї засобів і методів ведення війни). Будучи частинами цілого, вони розвивалися неоднаково. Спочатку з'явилось «право Женеви» (Женевська конвенція про захист поранених і хворих 4864 p., потім — «право Гааги» (Санкт-Петербурзька декларація 1868 p., Брюссельська конференція 1874 p.). Подальший розвиток «права Женеви» знаходить своє втілення у Женевських конвенціях 1906, 1925, 1949 і 1977 pp. (Додаткові протоколи І і II). Стосовно «права Гааги», то основні норми й принципи цієї підгалузі міжнародного гуманітарного права найбільш повно закріплені в Гаазьких конвенціях 1907 р. Після 1907 р. тільки окремі норми знайшли свій розвиток у міжнародно-правових актах. До того ж тепер склалась парадоксальна ситуація: з одного боку, з'явилися якісно нові засоби ведення війни, з іншого — продовжують діяти норми й принципи ведення збройної боротьби, сформульовані в основному в Санкт-Петербурзькій декларації та в Гаазьких конвенціях 1907 р. Звідси, як справедливо зауважує проф. І. М. Арцібасов , необхідно виконати рез. 3032 Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1972 р. щодо кодифікації норм права, які застосовуються у випадку збройних конфліктів, а також розробити міжнародно-правовий акт, який би регулював застосування засобів і методів ведення війни у сучасних умовах.

3. Норми, що регулюють захист жертв збройного конфлікту

Думка про організацію міжнародно-правового захисту жертв війни належить женевському лікарю Анрі Дюнану: на підставі свого досвіду в бою під Сольферіно (1859 р.) він виклав цю ідею у книзі «Спогади про Сольферіно». Для здійснення даної ідеї Швейцарська Союзна рада скликала за пропозицією Густава Майн'є конференцію держав, яка виробила Першу Женевську конвенцію 22 серпня І864 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях. Ця конвенція неодноразово поліпшувалась і розширювалась: у перший раз у 1906 p., потім у 1929 р. і, нарешті, у 1949 р. (тепер вона зветься Першою Женевською конвенцією 1949 р. про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях. Складається із 64 статей й двох додатків).

Ухвалами Десятої Гаазької конвенції 1907 р. принципи Женевських конвенцій 1864 і 1906 pp. були розповсюджені на морську війну. Ця конвенція у 1949 р. також зазнала змін. Сьогодні вона відома під назвою Друга Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі.

Хоча розділ про становище військовополонених містили ще Гаазькі правила сухопутної війни 1899 і 1907 pp., проте норми їхнього режиму були вперше встановлені тільки у 1929 р. Останні набули свого розвитку в Женевській конвенцій 1949 р. про поводження з військовополоненими (вона складається зі 143 статей та 5 додатків, зветься ще Третьою Женевською конвенцією 1949рр.).

До згаданих трьох конвенцій (у 1949 р. зазнали лише новації) треба додати нову — четверту Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни) в ній нараховуються 159 статей і три додатки).

Ці чотири Женевські конвенції, об'єднані під загальною назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», 12 серпня 1949 р. були прийняті конференцією держав, в якій брали участь 58 держав. Конвенції ратифіковані більшістю держав .

На Женевській конференції по підтвердженню та розвитку міжнародного гуманітарного права, скликану Федеральною Радою Швейцарії (брали участь 140 держав), 10 червня 1977 р. прийняті па додаток до Женевської конвенції 1949 р. дві угоди: Додатковий протокол стосовно захисту жертв у міжнародних збройних конфліктах (Протокол І) і Додатковий протокол, стосовно захисту жертв збройних конфліктів; неміжнардного характеру (Протокол II), Протокол І розповсюдив гуманітарні принципи ведення війни на учасників антиколоніальних війн, війн проти іноземної окупації та расистських режимів. Протокол II ще більше розширив коло осіб, стосовно яких діють норми Женевських конвенцій 1949 p., розповсюдив їх на учасників громадянських війн.

Названі конвенції й протоколи містять багаточисельні норми, присвячені захисту жертв збройного конфлікту. Найбільш суттєві з них викладені нижче.

Правовий режим поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельної аварії. Правове становище даної категорії осіб регламентується, як вже зазначалось вище, Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих від 12 серпня 1949 р. та Женевською конвенцією про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі від 12 серпня 1949 р. Згідно з міжнародно-правовими нормами, поранені, хворі та особи, що зазнали корабельної аварії, «повинні при усіх обставинах користуватися захистом та гуманним поводженням без будь-якої дискримінації з причин раси, кольору шкіри, релігії, статі, походження або майнового станули то інших аналогічних критеріїв» (п. 1 ст. З Конвенції про поліпшення участі поранених і хворих у діючих арміях).

Пораненими і хворими вважаються цивільні особи та військовослужбовці, які знаходяться в районі збройного конфлікту і які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного розладу або інвалідності потребують медичної допомоги або догляду і при цьому утримуються від будь-яких ворожих дій. До цієї категорії відносяться також породіллі, новонароджені, немічні, вагітні жінки. Цивільні особи та військовослужбовці, які наразилися на небезпеку на морі або в інших водах внаслідок нещасного випадку із судном, що їх перевозило чи літальним апаратом, і які утримуються від будь-яких ворожих дій, вважаються такими, що зазнали корабельної аварії.

На згадані категорії осіб, крім загальних положень, поширюється дія цілого ряду гуманних положень, зокрема зафіксованих у І і II Женевських конвенціях 1949 р. і Додаткових протоколах до них 1977 р.

Ст. ст. 12, 15 І та II Женевських конвенцій зобов'язують сторони, які перебувають у конфлікті, у будь-який час і особливо після бою негайно вжити всіх можливих заходів, щоб розшукати і підібрати поранених і хворих та вберегти їх від пограбування та поганого поводження, забезпечити їм потрібний медичний догляд, -а також для того, щоб розшукати мертвих і перешкодити мародерству.

Кожного разу, якщо дозволяють обставини, укладаються угоди про перемир'я або про припинення вогню з метою підібрання поранених, що залишилися на полі бою, їх транспортування, а також проведення обміну ними.

Норми, які містяться у ст. 16 вказаних конвенцій, вимагають від сторін, що перебувають у конфлікті, надання вичерпної інформації стосовно поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельної аварії, і тимчасово опинилися під їх владою: Ці відомості повинні бути по можливості швидше доведені до відома противної сторони і до Центрального довідкового агентства у справах військовополонених у Швейцарії.

Забороняється добивати або винищувати поранених, хворих і тих, що зазнали корабельної аварії, навмисно залишати їх без медичної допомоги або догляду, піддавати цих осіб, навіть за їх згодою, фізичним каліцтвам, медичним або науковим експериментам. Згадані особи мають право відмовлятися від будь-якої хірургічної операції.

Особливий статус має. медичний персонал, що доглядає своїх поранених і хворих. Відповідно до ст. 12 1 і II Женевських конвенцій 1949 p.. сторона, яка перебуває в конфлікті і змушена залишити ворогові поранених і хворих, повинна залишити разом з ними, якщо дозволять воєнні обставини, частину свого санітарного персоналу і спорядження для догляду за ними. Медико-санітарний склад, який опинився під владою ворожої держави, не повинен вважатися військовополоненими. Їхній правовий статус не може бути гіршим, ніж звичайних військовополонених. Медичний персонал виконує свої професійні обов'язки до того часу, доки це потрібно для догляду за хворими і пораненими.

Правовий статус військовополонених. Згідно зі ст. 4 III Женевської конвенції 1949 р. військовополоненими є всі особи, які належать до складу збройних сил воюючих держав і які потрапили під владу ворога. Крім того, військовополоненими вважаються: глава держави, міністри, категорії деяких цивільних осіб, які йдуть за збройними, силами, але не входять до їх складу (члени екіпажів військових кораблів і літаків, військові кореспонденти, постачальники служб, на яких покладено побутове обслуговування збройних сил, при умові, що вони мають належним чином оформлені посвідчення), а також населення не окупованої території, яке при наближенні ворога стихійно береться за зброю для боротьби з ворожими військами, якщо воно носить відкрито зброю та дотримується законів і звичаїв війни.

Міжнародно-правові норми, які регулюють правовий статус військовополонених, містяться в І, II та III Женевських конвенціях 1949 р. і Додаткових протоколах 1977 р.

Основні норми поводження з військовополоненими можна звести до таких.

1. Військовополонені перебувають під владою ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, що взяли їх у полон. З ними треба завжди поводитись гуманно. Неприпустимим є посягання на їх життя, честь, та гідність. Вони повинні завжди користуватись захистом, особливо від усяких актів насильства або залякування, від образ юрби. Держава, що тримає в полоні, зобов'язана безоплатно забезпечити утримання військовополонених, а також надати лікарську допомогу, якої потребує стан їх здоров'я (ст. ст. 12, 13, 14, 15 Конвенції про поводження з військовополоненими).

2. Кожний військовополонений під час його допиту зобов’язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я і звання, дату народження і особистий номер. Жодні фізичні-або моральні тортури не можуть застосовуватись для одержання від військовополонених яких-небудь відомостей (ст. .17 Конвенції про поводження з військовополоненими).

3. Всі речі і предмети особистого користування, за винятком зброї, коней, військового спорядження та воєнних документів, залишаються у військовополонених. Розпізнавальні знаки і знаки державної належності, відзнаки і предмети, що мають, головним чином, суб'єктивну цінність, відбирати у військовополоненого не можна (ст. 18 Конвенції про поводження з військовополоненими).

4. Військовополонених у найкоротший строк після захоплення їх у полон евакуюють у табори, розташовані далеко від зони воєнних дій для того, щоб вони були в безпеці (ст. 19 згаданої Конвенції).

5. Держава, що тримає у полоні, може також піддати військовополонених інтернуванню. Вона може зобов'язати їх не виходити за встановлену межу табору, або ж, коли табір огороджено, не виходити за огорожу, якщо від них цього вимагають (ст. 21).

6. Інтерновані військовополонені можуть бути розміщені тільки у приміщеннях на суші, що дають цілковиту гарантію відносно гігієни і збереження здоров'я (ст. 22).

7. Умови перебування військовополонених у таборах щодо приміщень, харчування і одягу повинні бути не менш сприятливі, ніж умови, якими користуються тилові частини військ держави, що тримає в полоні (ст. 25).

8.Держава, що тримає у полоні, може використати працездатних військовополонених як робочу силу з урахуванням їх віку, статі, звання, а також фізичних здібностей. Офіцерів ні в якому випадку не можна примусити працювати (ст. 49).

9. Військовополонені можуть бути притягнені у примусовому порядку до роботи тільки в сільському господарстві, окремій галузі промисловості, у будівництві, на транспорті, у торгівлі, сфері комунальних послуг і в домашньому господарстві (ст. 50). Оплата їхньої праці має бути не нижчою, ніж оплата праці громадян цього району (ст. 62).

10. Військовополонені підлягають законам, статутам і наказам, що діють у збройних силах держави, яка тримає їх у полоні (ст. 82).

11.Втеча військовополонених з табору не вважається кримінальним злочином і карається в адміністративному порядку. Військовополонений, який після втечі з табору знову потрапив у полон, не підлягає покаранню за першу втечу (ст. 92).

12. Військовополонені мають право листуватися зі своїми рідними, знайомими, одержувати посилки, що містять продукти харчування, одяг, медикаменти, книги, апаратуру для наукових робіт, музичні інструменти, спортивний інвентар (ст. 72).

13. Військовополонені звільняються і репатріюються негайно після припинення воєнних дій. Для цього між воюючими можуть укладатися спеціальні угоди (ст. ст. 111. 118). Однак ті, проти кого порушено кримінальну справу, або вже засуджені, можуть бути затримані до закінчення слідства чи до відбуття строку покарання (ст. 119).

14. На території воюючих, а також нейтральних держав повинні функціонувати спеціальні бюро для повідомлення даних про полонених, пересилання їхніх речей, листів тощо (ст. 122).

15. Особливе значення має ст. 126 Конвенції про поводження з військовополоненими, яка .уповноважує" державу-покровительку або гуманну організацію, що її замінює, відвідувати усі місця, де знаходяться військовополонені. Представники такої держави або такої організації повинні мати доступ у всі приміщення, які використовуються для військовополонених, і мати можливості без свідків спілкуватися з ними або їхніми довіреними особами.

4. Міжнародно-правовий захист цивільного населення, об'єктів

і культурно-історичних цінностей під час війни або у випадку

збройного конфлікту

Цивільне населення. Особливістю норм гуманітарного права до Другої світової війни було те, що вони захищали тільки особовий склад збройних сил. Тривожне зростання кількості втрат серед цивільного населення під. час війн двадцятого століття свідчить, що до нього (населення) в умовах збройних конфліктів відносяться немилосердно. Міжнародне гуманітарне право зразу після війни засвоїло цей гіркий урок минулого. Найбільш суттєвим нововведенням і найбільш значним успіхом Женевської конференції 1949 р. стала «Четверта Конвенція про захист цивільного населення під час війни» .

Загальні правила Частини II Конвенції, а особливо норми Додаткових Протоколів 1977 p., передбачають, що Сторони, які знаходяться у конфлікті, «повинні завжди проводити відмінності між цивільним населенням та комбатантами» , що «цивільне населення складається з усіх осіб, які-є цивільними особами» . Отже, населення, що не входить до складу збройних сил, вважається мирним і перебуває під особливим міжнародно-правовим захистом. Скажімо, якщо проти збройних сил ворога забороняється застосовувати тільки варварські та віроломні засоби ведення війни, то застосування будь-якої зброї проти мирного населення виключається зовсім. Цей загальний принцип конкретизується в окремих спеціальних положеннях IV Гаазької конвенції 1907 p., IV Женевської конвенції 1949 p., Додаткових Протоколів 1977 р.

Основні норми стосовно захисту цивільного населення безперечно містить Четверта Женевська конвенція 1949 р. Ці норми умовно можна звести в декілька груп . Найбільш .численною є група норм, що складають розділ II Конвенції: вона розповсюджується не тільки на неприятельських іноземців і на нейтральних осіб без громадянства, але також і на власних громадян даної держави (ст. ст. 13—26). Ці норми регулюють положення ПР° захист цивільних госпіталів, допомогу дітям, пораненим ' хворим, а так само й встановлюють обов'язок держав, що домовляються, допускати вільну пересилку медикаментів і медичних засобів, предметів, необхідних для здійснення церковних обрядів, призначених виключно для цивільного населення, а також усяких надсилань необхідних продовольчих продуктів, одежі і засобів для підтримання здоров'я дітей до 15 років, вагітних жінок і породілей.

Сторони, що воюють, повинні за будь-яких обставин поважати особистість, честь, сімейні права, релігійні переконання і обряди, звички і звичаї кожної людини без жодної дискримінації з причин раси, релігії, політичних переконань тощо. Особливим заступництвом і захистом користуються поранені і хворі, а також інваліди та вагітні жінки (статті 16, 27 IV Женевської конвенції 1949 p.).

Забороняється вжиття будь-яких, заходів, що можуть Заподіяти фізичне страждання або призвести до знищення осіб з числа мирного населення. Спеціально застерігається зобов’язання не допускати посягань на честь жінок (ст. 27).

До другої групи відносяться норми про іноземців, що знаходяться під владою однієї з воюючих сторін, ці норми стосуються також громадян нейтральних і воюючих держав, якщо ці держави не підтримують нормальних дипломатичних відносин з державою, що захопила військовополонених. Статус згаданих осіб регулюється постановами частини III розділу II Конвенції (статті 35—46).

Усі ці особи мають право на гуманне поводження з ними та захист від нападів й образ. Беззастережно забороняються взяття заложників, колективні покарання, як і всякі інші засоби залякування або терору (статті 33—34).

Статті 35—46 Конвенції містять особливі постанови стосовно іноземців, що знаходяться на території сторін, які беру і ь участь в конфлікті. Зокрема, ст. 35 фіксує право таких осіб на їх виїзд із окупованої території, якщо він не суперечить державним інтересам країни. А ст. 38 говорить, що становище іноземців регулюється правилами стосовно поводження з цією категорією осіб у мирний час.

Нарешті, нормами статей 79—118 (розділ IV) регулюється режим осіб, інтернованих як на своїй власній, так і на окупованім території. Досить докладно регулюються питання розміщення інтернованих (ст. ст. 83—88), організації їх харчування, гігієни та медичної допомоги (ст. ст. 89—92), здійснення релігійної, інтелектуальної та фізичної діяльності (ст. ст. 93—95), підтримання зносин із зовнішнім світом (ст. ст. 105—116).

Статус цивільних об'єктів. З принципом неприпустимості ведення воєнних дій проти мирного населення та жорстокого ставлення до нього тісно пов'язані постанови ст. 27 Гаазької конвенції 1907 р. стосовно правил сухопутної війни, які передбачають, що при облогах та бомбардуваннях має бути вжито всіх необхідних заходів, щоб оберігати, наскільки це можливо, храми, будинки, які служать цілям науки, мистецтва і благодійності, історичні пам'ятники, госпіталі й місця, де перебувають хворі й поранені, при умові, щоб ці будинки й місця не служили одночасно воєнним цілям.

Першими об'єктами, що підлягали міжнародно-правовому захисту, стали предмети догляду за пораненими і хворими: санітарні вози та військові госпіталі . З 1929 р. у Конвенціях згадуються санітарні літальні апарати. За конвенціями 1949 р. захист розповсюдився на постійні санітарні установи та пересувні санітарні формування медичної служби . Проте найбільш повний перелік об'єктів, що знаходиться під міжнародно-правовим захистом, дає Додатковий Протокол І 1977 р. Основним правилом в цьому відношенні є заборона нападу на цивільні об'єкти і презумпція цивільного характеру об'єкту у випадку сумніву. Цивільними об'єктами є усі ті об'єкти, які не є воєнними об'єктами»...

Згідно з діючими міжнародно-правовими нормами:

1. Забороняється напад або обстріл яким би то не було способом незахищених міст, сіл, помешкань чи будівель (ст. 25 Гаазьких правил сухопутної війни). При цьому повинно дотримуватися правило, що мова йде не про укріплення, а тільки про незахищені об'єкти, які або не чинять опору, або не зайняті військами противника.

2. Пересувні санітарні формування та стаціонарні установи санітарної служби, як і транспорти з пораненими і хворими, а також санітарні літальні апарати підлягають захисту, оскільки вони не використовуються для ворожих дій (ст. І Женевської Конвенції від 22 серпня 1864 р., ст. ст. 35 і 36 Першої Женевської Конвенції 1949 p.).

3. Забороняється віддавати неприятельські міста та населення на пограбування (ст. 28 Гаазьких правил).

4. Забороняється знищувати чи захоплювати ворожу власність, крім випадків, коли подібне знищення чи захоплення викликається настійною воєнною необхідністю (ст. 23 п, «ж» IV Гаазької конвенції 1907 p.).

Крім того, Додатковий Протокол І 1977 р. особливу увагу приділяє деяким іншим категоріям об'єктів.

З гуманітарної точки зору найважливішими з них є «об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення, такі як запаси продовольства, посіви, худоба, спорудження для постачання водії для життя та її запаси, а також зрошувальні споруди...», їх заборонено піддавати нападу або знищенню, вивозити або зробити непридатними (ст. 54 п. 2 Протоколу І).

Зауважимо, що два інших положення захищають населення сторін у конфлікті, а, можливо, і людство в цілому, від непоправних катастроф. Протокол захищає установки й споруди, «що містять небезпечні сили», тобто греблі, дамби й атомні електростанції (ст. 56, особливо п. і Протоколу 1). Воюючі сторони зобов'язані до того ж нести ВІЙСЬКОВІ дії таким чином, щоб не виникла «велика, тривала її серйозна шкода» навколишньому середовищу (п. 1 ст. 55 Протоколу 1).

Принципи ст. 27 IV Гаазької конвенції 1907 р, поклали початок міжнародно-правовому захистові культурно-історичних цінностей під час війни. Подальший розвиток міжнародно-правових норм пов'язаний з Вашингтонським пактом 1935 р. . присвячений охороні пам'ятників мистецтва, а також із спеціальним актом — Гаазькою конвенцією 1954 р. про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту .

Норми Гаазької конвенції 1954 р. детально регламентують права і обов'язки воюючих сторін у питанні захисту культурних цінностей, якими вважаються: цінності, рухомі чи нерухомі, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу, такі як пам'ятники архітектури, мистецтва або історії, релігії чи світські, місця розташування археологічних розкопок, архітектурні ансамблі, двори мистецтва, рукописи, книги, інші предмети художнього, історичного або археологічного значення, а також наукові колекції або важливі колекції книг, архівних матеріалів чи репродукцій цінностей, вказаних вище; будівлі для збереження чи експонування рухомих культурних цінностей: музеї, великі бібліотеки, сховища архівів, а також укриття, призначені для зберігання рухомих культурних цінностей; центри зосередження культурних цінностей.

Найбільш суттєвими вважаються норми, які містяться у ст. 4 згаданої Конвенції: Зокрема, Високі Договірні Сторони зобов'язуються: а) утримуватися від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти культурних цінностей; б) заборонити, попередити, і, якщо необхідно, класти край будь-яким актам крадіжки, пограбування або незаконного привласнення культурних цінностей; в) утримуються від прийняття будь-яких репресивних заходів проти культурних цінностей; г) заборонити реквізицію рухомих культурних цінностей, розташованих на території іншої Високої Договірної Сторони.

Конвенція (ст. 10) встановлює спеціальний розпізнавальний знак — щит, загострений знизу і розділений на 4 частини синього і білого кольору.

Нарешті, Гаазька конвенція 1954 р. (ст. 9) передбачає надання спеціального захисту найважливішим культурним цінностям, які вносяться на заяву будь-якого учасника конвенції до спеціального «Міжнародного Реєстру культурних. цінностей, що перебувають під спеціальним захистом». Цей Реєстр ведеться Генеральним директором ЮНЕСКО.

На завершення розгляду цього питання підкреслимо, що Дипломатична конференція по підтвердженню та розвитку міжнародного гуманітарного права, яка застосовується в період збройних конфліктів, Женева, 1974—1977 pp., закріпила в тексті Протоколу. 1 заборону ворожих дій стосовно історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць відправлення культів, оскільки ці об'єкти являють собою культурну або духовну спадщину народів .

5. Проблема санкцій

Однією з найбільш складних проблем, які доводиться розв'язувати міжнародному гуманітарному праву з огляду на відсутність наднаціональної влади, є проблема санкцій. Під санкцією (від лат. sanctio — сувора постанова) — у міжнародному праві розуміють заходи впливу, які застосовують до держави при порушенні нею своїх міжнародних зобов'язань або норм міжнародного права .

Міжнародно-правові санкції існують віддавна, вони невід'ємні від міжнародного права. Однак порівняно з минулими епохами форми та види санкцій, а також умови застосування їх зазнали на сучасному етапі значних і принципових змін. В попередні епохи міжнародно-правові санкції застосовувались державами здебільшого індивідуально, у вигляді самодопомоги, і майже без обмежень. Оскільки раніше будь-яка війна визнавалась законною, то цілком природно вважалось, що держава мала право вдатись до будь-яких актів допомоги як із застосуванням сили, так і без її застосування. Водночас зміни, що сталися в.міжнародних відносинах і міжнародному праві після другої світової війни, істотно вплинули на інститут міжнародно-правових санкцій та умови правомірності їх .

Сьогодні міжнародно-правові санкції у будь-якій галузі міжнародного публічного права — це односторонні, індивідуальні або колективні (спільні), примусові дії держав покликані припинити правопорушення та змусити1 правопорушника виконати зобов'язання які випливають з його відповідальності за протиправну поведінку. Звернемо увагу при цьому на те, що не можна ототожнювати міжнародно-правові санкції з міжнародно-правовою відповідальністю і вважати їх формою останньої. Якщо міжнародно-правова відповідальність є обов'язком відновлення порушених прав та відшкодування, то міжнародно-правові санкції — це засіб, з допомогою якого відновлюють порушені права та домагаються відшкодування. Отже, міжнародно-правові санкції є важливим фактором, покликаним сприяти додержанню норм міжнародного права всіма державами. Мабуть, у цьому й. поля гає основне значення міжнародно-правових санкцій, які відіграють значну роль у забезпеченні обов'язкової сили норм міжнародного права.

Як застосувати санкції (та які з них) до держави або окремих осіб, що порушують норми міжнародного гуманітарного права?

А. Санкції до держав

Оскільки в традиційній теоретичній постановці питання держава розглядалась як єдиний суб'єкт міжнародного публічного права, тому зусилля зосереджувались на пошуках засобів застосування санкцій саме до неї. Такі санкції, як справедливо зауважує проф. Станіслав Є. Нахлнк , бувають двох видів: квазіцивільні та квазікримінальні.

Санкції першого гатунку зобов’язують державу виплатити; компенсацію за заподіяний збиток — форма відповідальності, передбачена з 1907 р. Гаазьким правом і яка увійшла дослівно у Женевське право (у Додатковому протоколі 1 1977 p.): «Сторона, що знаходиться у конфлікті, і яка-порушує постанови Конвенцій або цього Протоколу, повинна відшкодувати збитки, якщо на те є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, які чиняться особам, що входять до складу її збройних сил» . Проте наведене положення має суттєвий недолік: в ньому не згадується відповідальність держави; за дії своїх цивільних посадових осіб, а, отже, держава може бути притягнена за них до відповідальності тільки на підставі звичаєвого права.

Ктзазікримінальні санкції мають вид репресалій (від лат. represaliae — удержую, утримую) — це примусові заходи, які застосовуються державою у відповідь на неправомірну з погляду міжнародного права поведінку іншої держави. Отже, репресалії — це реакція на міжнародне правопорушення.

Міжнародна практика знає багато видів і форм репресалій. Основними формами економічних примусових заходів в порядку репресалій є ембарго та бойкот.

Під ембарго ми розуміємо передусім заборону продавати та відправляти певну номенклатуру товарів або будь-яке майно па територію держави-правопорушника. Прикладом правомірного ембарго є ухвала, підписана в червні 1967 р. 8 арабськими країнами та князівствами (Абу—Дабі, Алжир. Бахрейн, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, Саудівська Аравія), про заборону продажу нафти будь-якій країні, яка брала чи візьме участь в ізраїльській агресії проти арабських держав або подгає в цьому допомогу Ізраїлю. Під дію ембарго потрапили тоді США, Великобританія, ФРН.

Бойкот, па відміну від ембарго, — це заборона купувати і ввозити товари, відносно надходження яких існують міжнародні угоди з державою-правопорушницею.

Порівняно з минулим, застосування репресалій за сучасним міжнародним публічним правом значно обмежено. Репресалії, хоч і були спрямовані в принципі проти держави, занадто часто насправді спричиняли страждання невинним людям. Тому гуманітарне право у більшості випадків правомірно відкидає їх.

Б. Санкції до окремих осіб

Засудження репресалій зробило ще більш необхідним покарання конкретних осіб, які винні в порушенні норм гуманітарного права. Як відомо, у міжнародному праві окремі особи рідко притягалися до відповідальності, і єдиним значним прецедентом стало так зв. Нюрнберзьке право та Нюрнберзький процес.

Після Другої світової війни чіткі положення про кримінальне покарання були уведені до чотирьох Женевських Конвенцій 1949 p., кожна з яких містить в собі статті про санкції . Згідне з ними, сторони зобов'язуються прийняти законодавчі заходи, необхідні «для забезпечення ефективних кримінальних покарань для осіб, які скоїли або — наказали учинити ті чи інші серйозні порушення...». Вони також зобов'язуються розшукати винних і притягати їх до власного суду, або видавати їх, згідно з принципом: «Ant dedere, aut pimire» (Або видавай, або покарай»). На них також покладено обов'язок вживати усі необхідні заходи по припиненню дій, що суперечать Конвенціям, але не є серйозними порушеннями норм, що містяться в них. Доречно зауважити, що Конвенції подають перелік найбільш серйозних порушень, а саме: навмисне вбивство, катування або негуманне поводження, навмисне спричинення надмірних страждань або серйозного каліцтва, заподіяння шкоди здоров'ю, знищення або привласнення майна, силування особи, що знаходиться під захистом, служити у збройних силах супротивної сторони і позбавлення такої, особи права на неупереджене та нормальне судочинство, незаконне депортування або переміщення, незаконний арешт і узяття заложників.

Викладені вище статті піддалися значному розвиткові у спеціальному розділі Протоколу I . Насамперед, до переліку «серйозних порушень» додався цілий ряд дій, спрямованих (особливо при нападі) проти осіб й об'єктів, які користуються міжнародно-правовим захистом. Далі передбачено, що злочинне бездіяння також, карається. Особлива відповідальність покладена на воєноначальників. Можливість видачі винних передусім державі па території якої мало місце правопорушення, передбачене Протоколом 1, підкреслює важливість взаємодопомоги та співробітництва у питаннях судочинства з кримінальних справ.

Хоч ініціатива порушення кримінальних справ залишена в основному за національними судами. Дипломатична конференція по підтвердженню та розвиткові міжнародного гуманітарного прана, що застосовується у період збройних конфліктів, змогла заснувати міжнародний орган по розслідуванню — Міжнародну комісію по встановленню фактів.

Ось приблизно такою є картина міжнародного гуманітарного права сьогодні. Звичайно, вона потребує дальшого вдосконалення й розвитку. Разом із тим, як справедливо підкреслює Станіслав Є. Нахлик , проблема полягає, не у відсутності певних норм права збройних конфліктів, а в неготовності дотримати їх. Разом із тим, сама наявність цих норм цінна з двох причин. По-перше, завжди є люди, які, знаючи, що правила існують, намагатимуться дотримати їх. По-друге, якщо хтось порушує ці норми, то є переконливі підстави засудити таких людей.,

ПРАВО МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1. Поняття міжнародних організацій та їх юридична природа

Міжнародні організації як інститут міжнародних відносин і міжнародного публічного права з'явились порівняно недавно — у XIX ст. Починаючи з утворення у 1815 р. Центральної Комісії з навігації по Рейну і перших міжнародних універсальних організацій — Загального телеграфного Союзу (1865 р.) і Всесвітнього поштового союзу (1874 p.), процес заснування адміністративних об'єднань набув особливо широкого розмаху в XX ст. Після появи на світовій арені таких постійних організацій з їх виконавчими й адміністративними органами, як Ліга Націй (1919 p.), Організація Об'єднаних Націй (1945 p.), учасниками міжнародного життя стали велика кількість спеціалізованих установ, що займаються питаннями співробітництва в політичній, економічній, соціальній і технічній сферах. Із загального числа існуючих у даний час міжнародних організацій (а їх нараховується понад 4 тис.) тільки незначна частина — трохи більше 300 — становлять міждержавні організації .

Зростання кількості та підвищення ролі міжнародних організацій у міжнародних відносинах стимулює вивчення різних компонентів інституту міжнародних організацій. Загальне дослідження питання про міжнародні організації та вивчення різноманітних міжнародних установ і інститутів — справа політичних і суспільних наук. Тому в даному розділі ставиться мета розглянути ті правові проблеми, які виникають в процесі функціонування міждержавних організацій .

З-поміж усіх питань, які привертають увагу юристів-міжнародників, особливе місце займає визначення кола правових норм, що регулюють правосуб'єктність, компетенцію і привілеї, структуру і діяльність міжнародних організацій, правове значення ухвал, які приймаються ними, їхня роль у забезпеченні міжнародного правопорядку. Усе це охоплюється правом міжнародних організацій.

Нині можна вважати загальновизнаним, Що право міжнародних організацій є складовою частиною загального міжнародного права. Ряд зарубіжних авторів використовують термін ,«право, міжнародних організацій» як назву підручників і монографій, присвячених питанням теорії та практиці міжнародних організацій .

У вітчизняній науці положення про право міжнародних організацій як про одну із галузей сучасного міжнародного права є загальноприйнятим, хоча й існують різні погляди з деяких конкретних питань.

Авторська точка зору полягає в тому, що для визначення поняття та структури права міжнародних організацій, встановлення предмету й об'єктів його правового регулювання, а також взаємозв'язку між його інститутами необхідно виходити з існуючої практики.

Відомо, що діяльність міжнародних організацій регулюється значною кількістю правових норм. їх призначення неоднакове й умовно вони можуть бути поділені на три основні групи.

Перша з них містить норми, які визначають структуру, компетенцію органів, їхні функції, а також діяльність міжнародних організацій, пов'язані з режимом і трудовими відносинами різних категорій персоналу, розв'язуванням майнових, фінансових та інших проблем. Цю сукупність норм і принципів можна умовно позначити як «внутрішнє право міжнародних організацій» . Сюди ж відносяться і правила процедури органів.

Друга група норм стосується становища міжнародних організацій у системі міжнародних відносин. її складають, наприклад, норми угод міжнародних організацій з державами, а також з іншими міжнародними організаціями. їх можна було б також умовно назвати «зовнішнім правом міжнародних організацій» .

Третю групу складають норми діяльності міжнародних організацій у процесі міжнародної правотворчості. В цьому випадку мова йде про роль цих організацій у процесі прогресивного розвитку міжнародного права, його кодифікації, становлення та розвитку в ньому нових інститутів і галузей. При цьому варто наголосити на особливій ролі ООН, адже розроблені її органами проекти міжнародних конвенцій та договорів складають найбільш важливу частину міжнародно-правового інструментарію.

Правові принципи і норми, які стосуються міжнародних організацій, зафіксовані в багатьох джерелах. Головні з них — установчі акти міжнародних організацій або угоди про їх створення. Ці акти й складають основу права міжнародних організацій. Питання, пов'язані з правовим статусом і діяльністю міжнародних організацій, регламентуються в ряді багатосторонніх конвенцій: у Віденській конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 p., Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 p., Віденські конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. Серед інших джерел —регламенти, акти, які встановлюють статус персоналу; угоди з державами, зокрема, з країною перебування організації; угоди з іншими міжнародними організаціями; деякі ухвали самих організацій.

Таким чином, мова йде про правові норми, які регулюють широке коло питань діяльності міжнародних організацій.

Підсумовуючи сказане, можна дати таке визначення цієї галузі сучасного міжнародного права: Право міжнародних організацій— це сукупність норм, які регулюють правове положення, діяльність міжнародних організацій, їх взаємодію між собою та іншими суб'єктами міжнародного права, а також їх участь у міжнародній правотворчості .

В міжнародному публічному праві під терміном «міжнародні організації» розуміють саме міждержавні (міжурядові) організації, які створені державами і членами яких є. суверенні держави. Від міждержавних (міжурядових) організацій треба відрізняти неурядові міжнародні організації, які об'єднують національні громадські організації різних країн (профспілкові, молодіжні, спортивні та ін.), а також окремих осіб -— громадян різних країн, об'єднаних у ці організації (Всесвітня Рада Миру, Всесвітня Федерація профспілок, Міжнародна демократична федерація жінок та ін.). Проте їхня юридична природа відмінна.

У спеціальній літературі цілком слушно підкреслюється, що питання про правову природу міжнародних організацій і характер їхніх функцій має особливо важливе значення і є центральним у праві міжнародних організацій. Оскільки членами міжнародних організацій є суверенні держави, які створюють ту чи іншу організацію для здійснення певних завдань-шляхом спільних дій, шляхом міжнародного співробітництва, то за своєю природою міжнародна організація — це орган співробітництва, тобто інститут міждержавний (підкреслено нами — А. Г.), а не наддержавний. Тому вона не може стояти над державами, виконувати функції наднаціонального характеру. Не випадково сучасні міжнародні організації здебільшого розвиваються як органи співробітництва між державами.

З урахуванням викладеного вище, можна констатувати, що міжнародна міжурядова організація — це об'єднання держав, утворене на підставі міжнародного договору для досягнення загальних цілей, яке має постійні органи і діє в загальних інтересах дер-жав-членів при поважанні їх суверенітету.

Головною ознакою ж неурядових міжнародних організацій є те, що вони утворені не на підставі міждержавного договору та об'єднують фізичних або юридичних осіб. (Наприклад, Асоціація міжнародного права).

Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застосовані різні критерії.

За характером членства вони поділяються на міждержавні та неурядові.

За колом учасників міжнародні міждержавні організації поділяються на універсальні, покликані об'єднувати всі або переважну більшість держав світу (ООН) та регіональні, членами яких можуть бути країни певного географічного регіону (Організація Американських Держав), та організації, що мають обмежену кількість держав-учасниць у різних географічних районах.

Відповідно до основної мети, завдань та об'єкту діяльності міжнародні організації поділяють також на організації загального характеру (їх ще часто називають політичними) та о р г а н із а ц і ї зі спеціальних питань (спеціалізовані). До першої категорії належать організації, компетенція яких охоплює широке коло питань політичного, економічного, соціального характеру (ООН, ОАЄ). До другої категорії — організації, компетенція кожної з яких обмежена порівняно вузьким колом питань однієї або кількох споріднених галузей міжнародного співробітництва (Міжнародне агентство в справах атомної енергії, ЮНЕСКО, всі спеціалізовані установи ООН).

Цілком зрозуміло, що лише цих формальних ознак, покладених в основу класифікації міжнародних організацій, мало для повної характеристики їх. Необхідно враховувати умови, об'єктивні фактори та причини, що привели до створення тієї чи іншої організації, склад її учасників, характер їх політики та основні напрями діяльності організацій. Про це мова піде нижче.

2. Внутрішнє і зовнішнє право міжнародних організацій

2.1. Внутрішнє право міжнародних організацій

Практика діяльності міжнародних організацій виробила ряд загальних принципів і конкретних нормативних правил, які регламентують їх різноманітне внутріорганізаційне життя. Велике значення при цьому мала розробка відповідних правил ООН (процедура, положення про персонал та ін.), які пізніше в певній формі були відтворені іншими міжнародними організаціями, звичайно, з урахуванням їх специфіки.

Насамперед слід підкреслити, що загальні принципи внутрішнього права міждержавних організацій визначаються основними принципами міжнародного публічного права та особливостями положення про функціонування таких організацій і повинні відповідати принципам суверенної рівності держав-членів і права кожної країни на невтручання в її внутрішні справи.

Зупинимось на деяких найбільш важливих питаннях, які відносяться до внутрішнього права міжнародних організацій, тобто до прав, що визначають функціонування самого механізму організацій.

Велике юридичне і політичне значення мають правила процедури міжнародних організацій. Зафіксовані в статуті (МАГАТЕ) або в спеціальних ухвалах і регламентах (Всесвітня метереологічна організація — ВМО), а іноді в тих і в інших (ООН), правила процедури міжнародних організацій регламентують їхню діяльність з широкого кола питань: порядок роботи головних і допоміжних органів, способи прийняття ухвал, порядок голосування тощо. У більшості випадків правила процедури міжнародних організацій розробляються самими їхніми органами: такою, наприклад, є практика ООН. У деяких організаціях передбачено схвалення правил процедури вищим органом.

Право організації розробляти правила процедури на свій розсуд, звичайно, якщо в її статуті немає заборонених норм, як цілком слушно вказується в науці міжнародного права , випливає з принципу самоорганізації. Отже, право на створення необхідної для нормальної діяльності процедури, в т. ч. й утворення допоміжних органів, є цілком природним. Наприклад, у практиці широко використовується право на утворення комітетів для вивчення якогось питання, для підготовки проектів документів.

Важливу частину внутрішнього права міжнародних організацій складають правила стосовно статусу персоналу, який виконує функції міжнародної цивільної служби. Така служба передбачав особливий статус персоналу, який несе відповідальність тільки перед організацією і користується імунітетом від юрисдикції країни перебування організації стосовно виконання своїх службових обов'язків. Тому норми, які регулюють положення і трудові відносини персоналу організації, спрямовані насамперед на те, щоб забезпечити ефективне його функціонування в інтересах організації та її членів. Так, згідно з цими нормами, міжнародні "посадові особи не повинні запитувати або одержувати вказівку від будь-якого уряду. Вони повинні утримуватись від будь-яких дій, які змогли би позначитись на їхньому становищі як лояльних стосовно усіх членів організації, осіб, які несуть відповідальність тільки перед організацією.

Норми внутрішнього права містять також обов'язкові правила щодо формування такого складу персоналу міжнародних організацій, який би відповідав принципу справедливого представництва різних географічних районів на всіх рівнях, включаючи і керівний.

Норми про правове положення персоналу міжнародних організацій фіксуються насамперед у їхніх внутрішніх документах: статути організації, положення про персонал, правила внутрішнього трудового розпорядку, спеціальні інструкції й циркуляри, фінансові постанови. Як в організації системи ООН, так і в багатьох інших існує спеціальний порядок, згідно з яким положення про персонал приймає головний представницький орган, а Генеральному секретарю доручається імплементація відповідних постанов, для чого він наділяється відповідними повноваженнями. Частина норм стосовно персоналу міжнародних організацій містять міжнародні угоди ООН, її спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій з державами-членами, консультативні висновки Міжнародного Суду, ухвали адміністративних трибуналів, а також муніципальних судів Великобританії, Франції, США та Італії, які стверджують у конкретних випадках статус персоналу міжнародної організації, що встановлений її внутрішнім правом.

Разом із тим, у цій сфері права міжнародних організацій спостерігається сплетіння елементів внутрішнього і зовнішнього права. Так, привілеї та імунітети службовців ООН та її спеціалізованих установ закріплені в Конвенції про привілеї та імунітети ООН, у Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ, в спеціальних угодах з країнами перебування установ ООН та її спеціалізованих організацій.

Загальновідомо, яке важливе місце в житті будь-якої міжнародної організації займають фінансові питання. В міжнародних організаціях прийняті спеціальні положення про фінанси і правила процедури для розв'язання фінансових питань. Наприклад, в ООН частка кожної країни встановлюється за шкалою внесків, яка переглядається кожні три роки. Шкала внесків складається за гак званим принципом відносної платоспроможності держав, який визначається шляхом зіставлення їх національних доходів. Верхня межа внесків кожної держави не може бути більше 25% бюджету. Нижня, яка встановлена для країн, що розвиваються, складає не менш 0,01% бюджету. В даний час найбільший внесок (25%) платять США.

Правила, подібні до правил ООН, є і в інших міжнародних організаціях.

Юридична природа норм, які регулюють внутрішньоорганізаційну діяльність міжнародних організацій, дещо різниться від правової природи норм загального характеру. По-перше, вони діють тільки всередині самої організації. По-друге, внутріорганізаційні норми регулюють групу відносин, які виникають у зв'язку з функціонуванням міжнародної організації, хоча регламентація цих відносин була у загальному вигляді передбачена нормами загального міжнародного права. По-третє, внутріорганізаційні норми відмінні від правових норм загального характеру за джерелом утворений (останні закріплюються в міжнародному договорі або в міжнародному звичаєві, в той час як внутріорганізаційні норми створюються ухвалою організації). По-четверте, норми згаданої групи не мають того рівня спільності, який властивий нормам міжнародного права.

Як бачимо, володіючи усіма ознаками юридичних норм, внутріорганізаційні норми відмінні від правових норм загального характеру: їх застосування обмежене рамками даної міжнародної організації; вони мають конкретний предмет регулювання — функціонування міжнародної організації; закріплені в спеціальних актах.— резолюціях її органів, правилах процедури, регламентах. Головна мета норм цієї групи — врегулювання відносин у рамках організації. Внутріорганізаційні норми встановлюються на підставі установчого акту, репрезентують собою початкову ступінь в ієрархії норм права міжнародних організацій і, звичайно, є важливим ступенем у механізмі правового регулювання діяльності1 міжнародних організацій,

2.2. Зовнішнє право міжнародних організацій

Як уже вказувалось вище, це поняття є також умовним. Терміном «зовнішнє право міжнародних організацій» позначають сукупність правових засобів, за допомогою яких міжнародні організації забезпечують свій статус у конкретних умовах їх місцеперебування, свої зв'язки з державами й іншими організаціями міжнародного характеру.

Міжнародно-правова практика виробила і продовжує виробляти загальні принципи і правила в цій сфері. В першу чергу мова йде про договори, передбачені статутами міжнародних організацій, в яких вони виступають стороною.

Найбільшу кількість договорів укладає ООН. З-поміж них особлива роль належить тим угодам, які формують систему ООН.

Окрім угод з ООН, спеціалізовані установи укладають угоди між собою та з іншими міжнародними організаціями, а також з державами-членами.

Зауважимо, що окремі елементи відносин, передбачених відповідними актами, і які покладені в основу системи ООН, сприйняті деякими іншими міжнародними організаціями (універсальними і регіональними). Прикладом цього можуть слугувати зв'язки організації системи ООН э деякими регіональними організаціями (Організація Африканської Єдності, Ліга Арабських Держав), які базуються на спеціальних угодах.

іншим компонентом зовнішнього права міжнародних організацій є угоди, які передбачають режим перебування та діяльності штаб-квартири в тій чи іншій державі, привілеї та імунітети як самої організації, так і певних категорій її посадових осіб. Кожна міжнародна організація укладає з країною перебування своєї штаб-квартири або своїх органів двосторонні угоди, які встановлюють їхній, правовий статус, конкретний обсяг привілеїв та імунітетів тощо. Для прикладу можна вказати на угоду між ООН і США від 26 червня 1947 р. про штаб-квартиру ООН; угоди між ЮНЕСКО та Францією; МОП і ВОЗ та Швейцарією; між Урядом Російської Федерації та ООН від 15 червня 1993 р. про заснування в Російській Федерації Об'єднаного представництва ООН та її органів.

Відомо, що міжнародні організації, їх посадові особи користуються привілеями, імунітетами, які передбачені Конвенцією про привілеї та імунітети ООН 1946 p., Конвенцією про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 p., Конвенцією про правовий статус, привілеї та імунітети міжурядових організацій, які діють у певних галузях співробітництва 1980 р. Останні стали нібито моделлю для укладання угод між міжнародними організаціями з державами перебування, в яких більш докладно регламентуються їхній правовий статус і права службовців, необхідні для виконання покладених па них повноважень .

Поряд з міжнародно-правовими договорами міжнародні організації укладають цивільно-правові угоди, зокрема з питань придбання нерухомості,, землі, а також рухомого майна, укладають контракти на проведення робіт, орендують судна і укладають контракти на перевезення, мають рахунки в банках, одержують позики. В цьому й полягає цивільна правоздатність міжнародних організацій.

Варто також вказати на деякі особливі, притаманні тільки ООН функції. З-посеред них — право Ради Безпеки укладати угоди на підставі розділу VII Статуту ООН із державами-члена¬ми для виконання завдань ООН, підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки (ст. 43 Статуту ООН).

Специфічну функцію виконує ООН на підставі ст. 102 свого Статуту. Ця стаття передбачає реєстрацію в Секретаріаті ООН усіх договорів і міжнародних угод, укладених будь-яким членом організації, при першій можливості. Оскільки в Статуті відсутні будь-які вказівки щодо конкретного порядку реєстрації, Генеральна Асамблея затвердила Положення про реєстрацію.

3. Правотворча діяльність міжнародних організацій

Особливу групу складають юридичні норми, які відносяться до участі міжнародних організацій у міжнародній правотворчості. Форми правотворчої діяльності досить різноманітні. І якщо в деяких випадках така діяльність має тільки допоміжний характер, то в спеціальних галузях організації можуть безпосередньо утворити норми міжнародного права. Про значну роль міжнародних організаціях у правотворчості говорить хоча б такий момент: практично вся кодифікація міжнародного права проводиться в рамках міжнародних організацій.

У багаточисельних наукових працях відомих юристів-міжнародників, зокрема Я. Броунлі, Віраллі, Гросса, Деттера, Мерле, Г. І. Морозова, Сандорського, Скубішевського та ін. визначаються такі форми правотворчої діяльності міжнародних організацій:

а) Ініціатива укладання міжнародних договорів. Тут особлива роль належить Організації Об'єднаних Націй. ООН скликає дипломатичні конференції з метою розробки і підготовки до підписання важливих багатосторонніх договорів, таких, наприклад, як чотири Конвенції 1958 р. з морського права. Іноді в установчому документі Організації можуть міститися постанови, які наділяють її правом виявляти ініціативу в справі внесення поправок в цей документ.

б) Форми практики держав. Будь-які заяви з правових питань, які уряди роблять через своїх представників в органах і комітетах при органах організацій, послуговують доказом норм звичаєвого права. Подібне можна сказати і про голосування по резолюціях з правових питань.

в) Декларативні резолюції. Необхідно насамперед відзначити правове значення і роль резолюцій, які приймає Генеральна Асамблея ООН. Резолюція сама по собі не має "обов'язкової сили . Проте, як слушно зауважує Я. Броунлі, навіть просте формулювання принципів здатне висвітлювати й розвивати звичаєве право. Наочним прикладом цього послуговує Загальна декларація прав людини.

г) Канали для висловлювання думок спеціалістів-правознавців. Міжнародні організації часто засновують допоміжні органи, до складу яких входять юристи вищої кваліфікації з метою здійснення кодифікації або прогресивного розвитку права. Наприклад, одним з найважливіших з цих органів є утворена ГА ООН Комісія міжнародного права. Окрім цього, у міжнародних організаціях, як і в уряді, є штат радників з юридичних питань, які надають кваліфіковані і високоавторитетні висновки.

д) Ухвали органів, які наділені судовими функціями. Ухвали судових органів, таких, як Суд європейських товариств, також можуть сприяти розвитку договірного права, принципів тлумачення і загального міжнародного права. Хоча, звісна річ, внесок таких органів може обмежуватися лише цієї останньої сфери через спеціалізований характер їхньої діяльності.

є) Практика політичних органів. Політичні органи, зокрема, Генеральна Асамблея і Рада Безпеки ООН, приймають багаточисельні рекомендації і постанови з конкретних спірних питань, що пов'язані з застосуванням норм загального міжнародного права або із застосуванням постанов Статуту ООН чи будь-якого іншого установчого документу. Тут важливо враховувати як мінімум дві умови: зміст резолюції повинен відповідати життєвим потребам розв'язання актуальних проблем; за її прийняттям повинна стояти максимально важлива ступінь узгодження воль держав-учасниць. Особливе значення мають ухвали, прийняті шляхом консенсусу .

є) Законодавчі повноваження, делеговані організаціям. У деяких випадках держави передають міжнародним організаціям важливі законодавчі повноваження. Деякі органи, наприклад, Всесвітня асамблея охорони здоров'я ВОЗ або Рада ІКАО, можуть приймати приписи, які мають юридичну силу для держав-членів цих організацій.

ж) Зовнішня практика організацій. Міжнародні організації можуть укладати угоди з державами-членами і країнами, які не є їх членами, а також з іншими організаціями. Вони можуть заявити міжнародно-правові претензії і робити офіційні заяви з питань, які порушуються. Таку практику також можна вважати доказом норм права.

з) Внутрішня нормоустановча діяльність. Вінце вже йшла мова про те, що міжнародні організації володіють значною автономією в справі встановлення правових норм з таких питань внутрішнього характеру, як вироблення процедури та відносин організації з її персоналом. Тут варто лише підкреслити, то кожна організація створює внутрішнє право для її членів.

Таким чином, безпосередня діяльність міжнародних організацій у сфері правотворчості не обмежується тільки розвитком права міжнародних організацій, а позитивно впливає і на розвиток інших галузей міжнародного публічного права. Саме в цьому полягає специфіка міжнародних організацій, їхня особлива роль у міжнародному праві і міжнародних відносинах.

4. Організація Об'єднаних Націй (ООН)

Питання про необхідність створення міжнародної організації для забезпечення загального миру ставилось уже починаючи з XV—XVIII ст. в численних проектах і трактатах про «вічний мир» філософів, мислителів, політичних, та державних діячів, зокрема в проектах І. Подебрада, Є. Крюсе, Генріха IV, Яна Амоса Йєменського, Сен-П'єра, Пенна та Інших. Однак, па відміну від попередніх віків, у наш час ідея «вічного» миру пов'язується не з проектами єдиної світової монархії, а із захистом незалежності та суверенітету окремих національних держав.

Першою постійною організацією, основними цілями якої проголошувалось підтримання миру і безпеки, була Ліга Націй, створена в 1919 р. З початком другої світової війни, восени 1939 p., вона фактично припинила свою діяльність, але формально була розпу¬щена тільки в 1946 р.

4.1. Історія створення Організації Об'єднаних Націй (ООН) (United Nations Organization — UNO, UN)

Ініціаторами створення нової міжнародної організації миру І безпеки виступили провідні держави антигітлерівської коаліції — Великобританія, СРСР та США. В Атлантичній хартії, підписаній президентом США Ф. Д. Рузвельтом і прем'єр-міністром Великобританії У. Черчілем 14 серпня 1941 p., Декларації уряду СРСР на міжсоюзницькій конференції у вересні 1941 р. в Лондоні вказувалось на необхідність визначити шляхи та засоби післявоєнного устрою світу. Сама ідея створення нової міжнародної організації вперше була висунута в Декларації уряду Радянського Союзу і уряду Польської Республіки про дружбу і взаємодопомогу від 4 грудня 1941 р. У ній, зокрема, підкреслювалось, що забезпечення міцного і справедливого миру «може бути досягнуто тільки новою організацією міжнародних відносин, побудованою на об'єднанні демократичних країн у міцний союз. При утворенні такої організації вирішальним моментом повинна бути повага до міжнародного права, підтримана колективною збройною силою всіх Союзних Держав» .

Першим практичним кроком на шляху створення всесвітньої організації безпеки стала прийнята ЗО жовтня 1943 р. на конференції в Москві Декларація чотирьох держав — СРСР, США, Великобританії та Китаю з питань загальної безпеки. В ній відзначалась «необхідність заснування в можливо короткий строк всесвітньої міжнародної організації для підтримання міжнародного миру і безпеки» . На цій конференції була утворена комісія в складі представників СРСР, США і Великобританії для попередньої розробки питань, пов'язаних із заснуванням Загальної міжнародної організації. Ухвали Московської конференції були підтверджені на Тегеранській конференції у листопаді-грудні 1943 р.

За пропозицією уряду США. в серпні-жовтні 1944 р. у Думбартон-Оксі, на околиці Вашингтону, відбулась конференція чотирьох держав — СРСР, США, Англії, а також Китаю (з другій стадії переговорів), — де було визначено основні риси майбутньої міжнародної організації, заснованої на демократичних принципах міжнародного права, розроблено рекомендації з широкого кола питань щодо її структури та діяльності. Однак на конференції не було розв'язане питання про процедуру голосування в Раді Безпеки. Воно розв'язалося в ході Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) на основі запропонованого Ф. Д. Рузвельтом принципу єдності дій великих держав при розгляді всіх питань у Раді Безпеки. В Ялті також було ухвалено про скликання 25 квітня 1945 р. конференції Об'єднаних Націй для остаточного вироблення Статуту ООН.

Разом з делегаціями інших країн активну участь в роботі конференції в Сан-Франціско взяла Українська РСР. Делегація України переконливо обґрунтувала пропозицію відносно назви «Об'єднані Нації», взяла активну участь у формуванні преамбули Статуту, внесла ряд пропозицій, у тому числі про включення до Статуту положення про право на працю.

26 червня 1945 р. учасники конференції в Сан-Франціско підписали Статут ООН, а 24 жовтня того ж року, після ратифікації його п'ятьма великими державами та більшістю інших держав, Статут ООН набрав чинності. Цей день - 24 жовтня 1945 р. — за ухвалою Генеральної Асамблеї, прийнятою в 1947 p., проголошений «Днем Об'єднаних Націй».

Первісними членами ООН є 51 держава, в тому числі 50 учасників Сан-Франціської конференції 1945 p., які підписали і ратифікували її Статут. Серед первинних членів ООП є й Україна. Польща, яка не була представлена на конференції, одержала також право підписати Статут на правах первинного члена ООН. Станом на 1 травня 1995 р. до складу ООН входять 185 держав. 185-м членом ООН став Палау — держава-архіпелаг, що складається із 200 островів і яка, одержала незалежність 1 жовтня 1994 р.

Наприкінці 1995 р. світова спільнота відзначатиме 50-ту річницю з дня заснування ООН. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 46/472 (квітень 1992 р.) було створено Підготовчий комітет на чолі з представником Австралії при ООН Річардом Батлером, до якого увійшли представники усіх країн-членів Організації. Завдання комітету — підготовка та координація планів з відзначення ювілею, а також розгляд пропозицій щодо підвищення ефективності Організації. Головний лозунг ювілею: «Ми, народи Об'єднаних Націй... об'єдналися для покращення світу».

Провідним напрямом програми святкування є науково-теоретична діяльність, що охоплює наукові конференції, засідання, симпозіуми, випуск літератури з актуальних проблем діяльності ООН. Готуються святковий випуск Статуту ООН, монет, поштових марок, календарів. В Україні розпорядженням Президента України створено Національний оргкомітет па чолі з Міністром закордонних справ.

4.2. Цілі й принципи ООН

Основні цілі та принципи ООН викладено в преамбулі та першому розділі Статуту, Зокрема, в ст. 1 Статуту визначено, що основними цілями ООН є: підтримання, миру і безпеки з допомогою колективних заходів до відвернення й усунення загрози мирові і придушення актів агресії або інших порушень миру; розвиток дружніх відносин між націями; здійснення міжнародного співробітництва в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру; бути центром для погодження дій націй у досягненні цих цілей.

Ст. 2 Статуту визначає принципи, відповідно до яких повинна діяти ООН та її члени для здійснення поставлених перед Організацією цілей та завдань. Такими принципами є: 1) суверенна рівність членів у ООН; 2) сумлінне виконання взятих на себе за Статутом зобов'язань; 3) вирішення міжнародних спорів мирними засобами; 4) утримування в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування; 5) надання всебічної допомоги ООН кожним її членом в усіх діях, які відповідають Статуту ООН, і утримання від падання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй вживає заходів превентивного або примусового характеру; 6) забезпечення Організацією такого становища, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно з принципами Статуту ООН.

4.3. Членство в ООН

Відповідно до своїх цілей та завдань, ООН є універсальною організацією, відкритою для всіх миролюбивих держав, які візьмуть на себе зобов'язання, визначені Статутом, та які можуть і бажають ці зобов'язання виконувати. Так, п. 2 ст. 4 Статуту фіксує таку норму: прийом держави в Члени Організації провадиться постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. В Статуті не уточнюється, яка кількість голосів потрібна для прийняття до Організації нового Члена. Як правило, в таких випадках виходять з того, що для прийняття ухвали Генеральної Асамблеї з важливих питань необхідна більшість з 2/3 присутніх при голосуванні членів ООН. Однак, мають місце факти, коли це питання взагалі вирішується без голосування. Наприклад, ухвалу про прийняття держави Палау в ООН (1994 p.) Генеральна Асамблея прийняла без голосування, оскільки піхто з членів Організації не заперечував проти цього.

Важливе значення для Організації мають постанови, що містяться в ст. 5 Статуту (припинення здійснення прав і привілеїв члена ООН стосовно держав, проти яких Радою Безпеки було вжито заходів превентивного або примусового характеру) і в ст. 6, яка передбачає можливість виключення з Організації того її Члена, що систематично порушує принципи Статуту. Але постанови цих статей поки що не застосовувались.

V зв'язку з цим можна навести приклад дещо іншого характеру. У січні 1965 р. Індонезія на знак протесту протії обрання у 1964 р. Малайзії непостійним членом Ради Безпеки, заявила про вихід з ООН. Та вже 28 вересня 1966 р. Індонезія відновила свою діяльність в ООН.

4.4. Органи ООН

Система Організації Об'єднаних Націй складається з більш як 40 окремих органів, у систему ООН входять 19 міжурядових організацій (їх називають ще «спеціалізованими установами»), і приблизно 20 автономних спеціальних програм, фондів, бюро та дослідних інститутів ООН .

Відповідно до Статуту головними органами є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада в справах Опіки, Міжнародний Суд та Секретаріат. І хоч ці органи відносяться до однієї категорії — головних — усі вони різні за своїм призначенням і правовим статусом. Коротко розглянемо функції та повноваження кожного з них.

Генеральна Асамблея — один з головних органів Організації — складається із представників усіх держав-членів ООН, і являє собою за суттю їх загальними зборами. Кожна держава має один голос і може бути представлена делегацією не більше як з п'яти представників, незалежно від її величини, могутності та значення.

З погляду на ту важливу роль, яка належить ГА у виконанні різноманітних завдань і функцій ООН, Статут Організації наділяє її широкою компетенцією. Згідно зі ст. 10 Статуту ООН Генеральна Асамблея «уповноважується обговорювати будь-які питання або справи в межах... Статуту або такі, що стосуються повноважень і функцій будь-якого з органів, передбачених Статутом, і За винятками, передбаченими ст. 12, робити рекомендації Членам Організації Об'єднаних Націй чи Раді Безпеки або і Членам Організації і Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ».

В числі різноманітних повноважень Генеральної Асамблеї основними є викладені в п. 1 ст. 11 Статуту: «...розглядати загальні принципи співробітництва в справі підтримання міжнародного миру і безпеки, в тому числі принципи, які визначають роззброєння і регулювання озброєнь, і робити щодо цих принципів рекомендації Членам Організації чи Раді Безпеки або і Членам Організації і Раді Безпеки».

Нарешті ст. 14 Статуту уповноважує Генеральну Асамблею рекомендувати заходи мирного уладнаний будь-якої ситуації, яка, на думку Асамблеї, могла б порушити загальне благополуччя або дружні відносини між націями.

Як бачимо, Статут ООН наділяє Генеральну Асамблею широкою загальною компетенцією, головним чином політичного характеру. Тому, як це передбачено статутними вимогами. Генеральна Асамблея здійснює свої функції з урахуванням трьох основних факторів. По-перше, ГА є демократичним органом співробітництва держав, без будь-якого нав'язування постанов, що приймає будь-яка держава або група держав. Відповідно до цього вона наділена правом приймати тільки рекомендації. По-друге, ГА не є «світовим парламентом». Вона уповноважена тільки обговорювати питання і справи, що зачіпають міжнародне співробітництво. По-третє, ГА не повинна приймати ухвали, які передбачають застосування сили від імені ООН, оскільки це складає виключну компетенцію Ради Безпеки.

Особливість правового статусу Генеральної Асамблеї полягає в тому, що вона являє собою регулярно діючий форум для обговорення найважливіших світових проблем. В першу чергу вона надає широкі можливості для обміну думками і вироблення узгоджених ухвал з широкого кола основних міжнародних проблем. Цей орган ООН створює унікальні умови для багатосторонніх дипломатичних переговорів і консультацій між державами-членами, падає її представникам можливість на різних рівнях, включаючи зустрічі глав держав і урядів, обговорювати проблеми взаємовідносин і світової політики.

Окремі юристи-міжнародники, зокрема Д. Годвін, Г. І. Морозов, на наш погляд, не без підстав приписують Генеральній Асамблеї деякі квазізаконодавчі повноваження». І хоча таке ствердження є перебільшенням, все ж мусимо визнати, що вона зробила значний внесок у розробку та укладання ряду важливих багатосторонніх міжнародних угод (Конвенція про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього від 16.12.1949 p., Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7.3.1966 p., Міжнародні пакти з прав людини та ін.), які стали складовою частиною діючого міжнародного публічного права. В рамках ООН нею проведена важлива робота щодо прогресивного розвитку та кодифікації основних принципів міжнародного права, які зафіксовані в Статуті ООН. Відповідно до Статуту (ст. 13) ця сфера діяльності ООН є однією з основних завдань Генеральної Асамблеї.

Крім зазначених повноважень, Генеральна Асамблея здійснює прийом нових членів, вибори до всіх основних органів ООН — непостійних членів Ради Безпеки, до Економічної і Соціальної Ради, здійснює призначення Генерального Секретаря та ін.

Основна форма роботи ГА — сесійна діяльність. Згідно зі ст. 20 Статуту ООН, Генеральна Асамблея збирається на чергові щорічні сесії (вони відкриваються у третій вівторок вересня) і на спеціальні сесії. На вимогу Ради Безпеки або більшості членів Організації Генеральний Секретар скликає також спеціальні надзвичайні сесії. З 1946 по 1994 рік було проведено 49 щорічних, 18 спеціальних і 9 надзвичайних спеціальних сесій.

На кожній сесії ГА обирається голова (ст. 21 Статуту ООН) та 17 його заступників. На час роботи кожної сесії утворюються 7 головних комітетів, з допомогою яких Асамблея виконує свої функції. Крім того, на кожній сесії створюється Генеральний комітет, який керує її роботою. До його складу входять голова Асамблеї, його заступники та голови всіх 7-ми комітетів. Створюється також Комітет для перевірки повноважень.

Попередній порядок денний чергової сесії складається Генеральним Секретарем і повідомляється членам ООН не пізніше, ніж за 60 днів до відкриття сесії.

Як правило, питання, введені до порядку денного сесії Асамблеї, розглядаються в комітетах, де розробляються проекти ухвал, які виносяться на пленарні засідання. Якщо на першій сесії Генеральної Асамблеї до порядку денного було введено 33 питання, то, починаючи з 20-ї сесії, — більше 100 питань. На 49-й сесії ГА (1994 р.) було прийнято 295 резолюцій, з них 229 пройшли консенсусом, тобто без голосування. Серед них було ухвалено дві дуже важливі декларації. Перша — про посилення співробітництва між ООН і регіональними організаціями, друга — про заходи, спрямовані на ліквідацію міжнародного тероризму.

З усіх питань, що їх вона розглядає, Генеральна Асамблея може ухвалювати рішення, що мають характер рекомендацій і не є юридично обов'язковими для членів ООН. Рішення Асамблеї з важливих питань приймаються більшістю в 2/3 голосів, з інших питань — простою більшістю голосів членів ООН, що присутні й беруть участь у голосуванні.

Отже, Генеральна Асамблея відіграє важливу роль у всій діяльності ООН. Але вона не завжди використовує своїх можливостей.

Рада Безпеки — найважливіший постійний орган ООН — складається з 15,членів, з яких п'ять — постійні члени (Великобританія, Китай, Росія, США, Франція), 10 — непостійні, які обираються Генеральною Асамблеєю на два роки (в 1947 р. непостійним членом у Раді Безпеки було обрано УРСР). Резолюцією XVIII Сесії Генеральної Асамблеї (17.ХІІ.1963 р.) було встановлено порядок розподілу місць непостійних членів Ради Безпеки: 5 — від держав Азії та Африки; одне від держав Східної Європи; два — від держав Латинської Америки; два — від держав Західної Європи та інших країн.

За Статутом ООН (ст. ст. 24-26) Рада Безпеки володіє виключно великими повноваженнями. Насамперед на Раду Безпеки покладена головна відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. Вона визнає існування загрози мирові, констатує факти порушення миру або акти агресії і робить рекомендації або виносить ухвали про те, яких заходів необхідно вжити для підтримання миру і безпеки. Тільки за перші 40 років своєї діяльності (1946—1985 pp.) Рада Безпеки прийняла 580 резолюцій і ухвал з різних політичних питань. А за останні роки на розгляді Ради Безпеки знаходилось більше 200 спорів, конфліктів між державами, при цьому у переважній більшості випадків на них були прийняті позитивні ухвали .

За Статутом ООН Рада Безпеки — єдиний орган, правомочний приймати ухвали, пов'язані з діями ООН щодо підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки. Рада може розглядати питання щодо заходів, до яких необхідно вдаватися для здійснення її ухвал і вимагати від членів ООН проведення їх у життя. Тільки Рада Безпеки може приймати ухвалу про проведення примусових дій із застосуванням збройних сил. Так, за її ухвалою, в період з 1948 до першої половини 1993 р. було проведено 28 операцій по підтриманню миру. Нині в 14 операціях задіяно понад 80 тисяч членів персоналу ООН —військові, цивільні і підрозділи поліції .

Рада Безпеки — єдиний головний орган ООН, ухвали якого, прийняті згідно зі Статутом, обов'язкові для всіх членів Організації. При цьому виключена можливість оскарження або перегляду їх у будь-якому іншому органі.

Багаторічна діяльність Ради Безпеки виробила певні методи і процедури її реагування і впливу на події у світі. Один з таких методів — осудження тієї чи іншої держави за протиправні дії, спрямовані на порушення цілей і принципів Статуту ООН. Наприклад, Рада Безпеки неодноразово засуджувала в своїх ухвалах ОАР за проведення політики апартеїду, Ізраїль — за агресивні акції проти арабських країн, нарешті, в своїй резолюції № 660 від 2 серпня 1990 р. засудила Ірак за вторгнення в Кувейт.

Нерідко Рада Безпеки застосовує такий метод, як констатація політичного факту, якогось становища, що, склалось. Однак найчастіше Рада Безпеки використовує звернення до держав-сторін у конфлікті. Так, у резолюції № 662 від 9 серпня 1990 р. Рада Безпеки закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати анексію Кувейту Іраком і утримуватися від будь-яких дій або непрямого визнання анексії.

Час від часу Рада Безпеки виконувала й функції примирення сторін у спорах (при розгляді палестинського, кіпрського та інших питань).

З 1948 р. Рада Безпеки стала застосовувати такий метод, як направлення військових спостерігачів і місій спостереження за виконанням вимог про припинення вогню, умов угод про перемир'я тощо.

Вважається, що сьогодні у світі існує біля 70 регіональних чи потенційних конфліктів. Рада Безпеки чимало робить для мирного врегулювання напружених ситуацій. В основному використовує такі засоби і місії по встановленню фактів, як місія доброї волі, спеціальні посередники або посланники, розміщення спостерігачів і контроль за дотриманням прав людини .

З 1988 р. склалась така оригінальна форма діяльності Ради Безпеки, як проведення зустрічей міністрів закордонних справ п'яти постійних членів Ради з Генеральним Секретарем ООН, на яких відбувається обмін думками з широкого кола ключових міжнародних проблем і узгоджуються позиції по багатьох з них.

Отже, за роки своєї діяльності Рада Безпеки зробила й робить чимало для врегулювання міждержавних спорів, підтримання і встановлення міжнародного миру і безпеки.

Окрім основних функцій і повноважень, пов'язаних з підтриманням і забезпеченням міжнародного миру і безпеки, Рада Безпеки виконує ряд інших функцій. Вона, зокрема, разом з Генеральною Асамблеєю бере участь у прийомі держав до членів ООН (п. 2 ст. 4), призначенні Генерального Секретаря ООН (ст. 97), в обранні членів Міжнародного суду (ст. 4 Статуту Міжнародного суду) тощо.

Як уже зазначалось вище, Рада Безпеки приймає рекомендації й обов'язкові ухвали, яких уже більше 700 за період її діяльності. Поряд з цим у практиці Ради Безпеки усе помітнішу роль стали відігравати заяви голови Ради, кількість яких уже перевищує 100.

За ст. 27 Статуту ООН ухвали Ради Безпеки з питань процедури вважаються прийнятими, коли за них подані голоси семи членів-Ради. Усі інші ухвали вважаються прийнятими, коли за них подані голоси семи членів Ради, включаючи голоси всіх постійних-членів Ради. Тому, якщо хоч один з п'яти постійних членів голосує проти тієї чи іншої пропозиції з питань непроцедурного характеру, пропозиція не може бути прийнятою (принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки).

Згідно зі ст. 28 Статуту ООН, діяльність Ради Безпеки організується таким чином, щоб вона могла функціонувати безперервно і забезпечувати «швидкі й ефективні дії» (ст. 24) від імені членів Організації Об'єднаних Націй. За правилами процедури, проміжок між засіданнями Ради Безпеки не повинен перевищувати 14 днів, хоч на практиці цього правила ніхто не дотримується.

Так, за 1946—1986 pp. Рада Безпеки провела 2730 засідань, тобто засідала не менш одного разу на тиждень . Статут ООН (п. 2 ст. 28) передбачає і скликання періодичних засідань Ради Безпеки. На таких засіданнях кожний з її членів може бути представлений або членом уряду, або якимось іншим спеціально призначеним представником.

Рада Безпеки (п. З ст. 28) може збиратися на свої засідання не лише в місці перебування Організації, а і в усякому іншому місці, яке, на думку Ради, більш сприяє її роботі. Таку можливість Рада Безпеки використала тільки 5 разів.

Засідання Ради Безпеки є, як правило, відкритими. Вони скликаються на вимогу будь-якого члена Ради.

Економічна та Соціальна Рада складається з 54 членів, що обираються Генеральною Асамблеєю на три роки з поновленням 1/3 складу Ради через кожний рік. За традицією постійні члени Ради Безпеки обираються до Економічної та Соціальної Ради на кожний черговий строк. Вибори до цього органу ООН провадяться за принципом справедливого географічного представництва: від Африки — 14 держав, від Азії — 11, від Латинської Америки — 10, від Західної Європи та інших держав — 13, від Східної Європи — 6.

Функції та повноваження Економічної та Соціальної Ради зафіксовані в ст. ст. 62—66 Статуту ООН. Основні її повноваження зводяться до:

— проведення досліджень і складання доповідей з міжнародних питань у галузі економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я, а також підготовка з цих питань рекомендацій Генеральній Асамблеї;

— підготовка рекомендацій з метою заохочення поваги і додержання прав людини й основних свобод для всіх;

— підготовка проектів конвенцій з питань, що входять до її компетенції, для подання їх Генеральній Асамблеї;

— скликання міжнародних конференцій з питань, що входять до її компетенції;

.— погодження діяльності спеціалізованих установ через консультації з ними і рекомендації таким установам, та через рекомендації Генеральній Асамблеї;

— укладання зі спеціалізованими установами угод про співробітництво.

Отже, Економічна та Соціальна Рада є координатором "економічної та соціальної діяльності ООН та її спеціалізованих установ.

Свої функції Економічна і Соціальна Рада здійснює через постійно діючі комісії (Статистична комісія з питань народонаселення, Комісія з прав людини, Комісія прав жінок, 4 регіональні економічні комісії — для Європи, Азії та Далекого Сходу, Латинської Америки, Африки та ін.), постійні комітети (Комітет з природних ресурсів, Комітет з планування розвитку, Комітет по попередженню злочинності та боротьбі з нею, Комітет з неурядових організацій), а також сесійні комітети (економічний, соціальний, координаційний).

Як правило, Економічна та Соціальна Рада провадить щорічно дві сесії (одну — в Нью-Йорку, іншу — в Женеві). Ухвали приймаються простою більшістю голосів.

Рада в справах опіки була створена як орган, що мав здійснювати контроль за управлінням підопічними територіями (в післявоєнний час було 11 таких територій), забезпечувати запровадження в життя системи опіки і додержання її принципів. У даний час ця Рада складається з п'яти країн: США, Росії, Великобританії, Франції та Китаю, тобто з постійних членів Ради Безпеки. Під опікою США залишилась одна територія — Тихоокеанські острови. На думку фахівців, у сучасних умовах існування Ради втрачає будь-яке практичне значення.

Міжнародний Суд, як головний судовий орган Організації Об'єднаних Націй, займає важливе місце в її структурі, його Статут, прийнятий у 1945 p., є невід'ємною частиною Статуту ООН.

Розглянемо деякі загальні положення про статус Міжнародного Суду ООН .

Насамперед зауважимо, що принципові напрями діяльності Міжнародного Суду ООН визначені в ст. ст. 92—96 Статуту Організації Об'єднаних Націй. Згідно зі ст. 92 Статуту ООН, Міжнародний Суд є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй, який діє за Статутом ООН і власним Статутом.

Ст. 93 Статуту ООН передбачає, що усі члени Організації є учасниками Статуту Міжнародного Суду. П. 2 цієї ж статті встановлює, що учасниками Статуту Міжнародного Суду може стати і держава, яка не є членом Організації, на умовах, що визначаються у кожному окремому випадку, Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Зокрема, на підставі рекомендацій Ради Безпеки від 23 жовтня 1969 p., Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 2520 від 4 грудня 1969 р., за якою держави, які не є членами ООН (Ліхтенштейн, Республіка Науру, Сан-Маріно, Швейцарія), були запрошені взяти участь у розгляді пропозиції Суду про внесення поправок до. Статуту.

Статут ООН (ст. 94) встановлює норму, згідно з якою кожний член Організації зобов'язаний виконати рішення Міжнародного Суду по тій справі, в якій він є стороною. В разі, коли якась сторона не виконає зобов'язання, покладеного на неї ухвалою Суду, друга сторона може звернутися до Ради Безпеки, яка може або зробити рекомендації, або вжити інших заходів для виконання зобов'язання.

Питання організації Суду регламентується ст. ст. 2—33 Статуту Міжнародного Суду.

Міжнародний Суд складається з 15 суддів, що обираються на 9 років. Склад Суду оновлюється кожні три роки на третину. Па кожні три роки Суд обирає голову і віце-голову та призначає секретаря терміном на 7 років.

Кандидати в члени Суду висуваються у кожній державі так званими національними групами. Генеральний секретар ООН складає в алфавітному порядку список всіх осіб, чиї кандидатури були висунуті, і подає цей список Генеральній Асамблеї і Раді Безпеки. Члени Суду обираються з цього-списку абсолютною більшістю голосів Генеральної Асамблеї та Ради. Безпеки, які голосують незалежно одна від одної. Отже, Суд складається з колегії незалежних суддів, обраних незалежно від їх громадянства, з числа осіб високих моральних якостей, які задовольняють вимоги, що ставляться в їх країнах для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом у галузі міжнародного права. Із 69 суддів, обраних до Міжнародного Суду з моменту утворення до 1989 p., 25 були з країн Західної Європи, 9 — зі Східноєвропейських країн, 14 — з країн Латинської Америки, 13 — з країн Азії, 8 — 3 країн Африки. В 1967—1970 pp. до складу, Суду входив представник України В. М. Корецький, який, до речі, в ті роки обіймав посаду Віце-голови Суду.

Місцем постійного перебування Суду є Гаага. Кворум для проведення судового засідання становить 9 суддів. Однак Суд має право утворювати камеру (менше 9 суддів) для розгляду окремих справ у порядку спрощеного судочинства.

Компетенція Суду визначається ст. ст. 34—38 Статуту Міжнародного Суду. Згідно із зафіксованими в них нормами «тільки держави можуть бути сторонами в справах, що їх розглядає Суд». Юрисдикція Суду є добровільною, тобто він може розглядати справи лише за-згодою сторін. Разом із тим, держави можуть визнати для себе юрисдикцію Суду обов'язковою в усіх правових спорах, що стосуються:

а) тлумачення договору;

б) будь-якого питання міжнародного права;

в) наявності факту, який, якщо він буде встановлений, являтиме собою порушення міжнародного зобов'язання;

г) характеру і розмірів відшкодування, що належить за порушення міжнародного зобов'язання.

Розв'язуючи передані йому спори на підставі норм міжнародного права, Суд вдається до міжнародних конвенцій, міжнародних звичаїв, загальних принципів права, судових ухвал і доктрин найкваліфікованіших спеціалістів з публічного права різних націй.

Правилам судочинства присвячені ст. ст. 39—64 Статуту Міжнародного Суду.

Офіційними мовами Суду є французька й англійська. Проте сторони мають право користуватися й іншими мовами. Справи порушуються в Суді або нотифікацією спеціальної угоди, або письмовою заявою на ім'я секретаря.

Судочинство складається з двох частин: письмової й усної. Письмове судочинство складається з подання сторонами меморандумів, контр-меморандумів, відповідей на них, а також усіх паперів і документів, які підтверджують їх. Усне судочинство складається з заслуханий Судом свідків, експертів, представників, повірених і адвокатів. Слухання справи в суді, як правило, провадиться публічно. Усі питання розв’язуються більшістю голосів присутніх суддів. В .разі поділу голосів порівну, голос Голови Суду або судді, який його замінює, дає перевагу. Вирок Суду обов'язковий лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в цій справі. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.

Окрім судової Міжнародний Суд здійснює і консультативну юрисдикцію. Порядок організації такої діяльності Суду передбачений ст. 96 Статуту ООН і ст. ст. 65—68 свого власного Статуту. Так, Суд може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки, а також інших органів і спеціалізованих установ ООН.

За роки своєї діяльності Міжнародний Суд розглянув більше 50 справ, дав 19 консультативних висновків .

До числа ухвал, які істотно підвищили його авторитет, можна віднести ухвалу 1986 року стосовно незаконності воєнної та напіввоєнної діяльності США проти Нікарагуа, а також консультативний висновок Суду 1988 р. про незаконність закриття владою США представництва Організації Визволення Палестини при ООН у Нью-Йорку.

Секретаріат ООН — один із головних її органів. Він складається з Генерального Секретаря і такого персоналу, який може бути потрібний для Організації.

Секретаріат обслуговує інші органи ООН і провадить практичну роботу по перетворенню в життя програм і постанов, схвалених цими органами. Зокрема, діяльність Секретаріату включає в собі здійснення операцій по підтриманню миру за дорученням: Ради Безпеки; організацію та проведення міжнародних конференцій з проблем, які мають світове значення (наприклад, Конференція з морського права); складання світових економічних і соціальних тенденцій і проблем; підготовку досліджень з таких питань, як роззброєння, розвиток, права людини. Крім функцій, безпосередньо спрямованих на забезпечення роботи різних органів ООН, до його функцій належить також реєстрація та публікація міжнародних договорів.

Штаб-квартира ООН та її Секретаріату знаходиться в Нью-Йорку, є також підрозділи Секретаріату в Женеві, Відні, Найробі, Бангкоці та інших пунктах.

Діяльність Секретаріату, його оперативність має важливе практичне значення. Однією з найважливіших умов для ефективності його роботи є комплектування персоналу Секретаріату компетентними, працездатними та сумлінними співробітниками, а також забезпечення належного представництва в його апараті різних країн,

Загальна чисельність співробітників Секретаріату — понад 16 тис, осіб. Вони є громадянами більше 150 країн. Весь персонал Секретаріату ООН поділяється на 2 категорії: спеціалісти (фахівці) й технічні співробітники. Основна частина посад фахівців розподіляється поміж державами-членами на основі принципу справедливого географічного представництва з урахуванням розміру внеску до бюджету ООН та чисельності населення. В Секретаріаті ООН існують два види найму на службу: на основі постійних контрактів (до досягнення пенсійного віку) і тимчасових контрактів. На кінець 80-х років майже 70% співробітників Секретаріату мали постійні контракти.

Очолює Секретаріат і є головною адміністративною службовою особою Організації Генеральний Секретар. Він призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на п'ятирічний термін. Ст. 98 Статуту ООН уповноважує Генерального Секретаря подавати Генеральній Асамблеї щорічні звіти про роботу Організації. До його повноважень належить також право доводити до відома Ради Безпеки про будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки (ст. 99 Статуту ООН). Нарешті, важливі правові норми містить ст. 100 Статуту Організації стосовно незалежності від, якого б то не було уряду чи влади посади Генерального Секретаря при виконанні службових обов'язків, а також щодо поважання міжнародного характеру його обов'язків.

Першим Генеральним Секретарем був Трюгве Лі (Норвегія), його змінив у 1953 р. Даг Хаммаршельд (Швеція). В 1961 р. Генеральним Секретарем став У. Таи (Бірма), якого в 1971 й, змінив Курт Вальдхайм (Австрія). Потім Генеральним Секретарем ООН був, Хав'єр Перес де Куельяр (Перу), який вступив на посаду; 1 січня 1982 р., а в 1991 р. Генеральним Секретарем ООН був призначений громадянин Єгипту Бутрос Бутрос Галі.

5. Спеціалізовані установи ООН

Починаючи з другої половини XIX ст., одну за одною було засновано міжнародні організації, що мають своїми цілями розвиток співробітництва держав у окремих спеціальних галузях — так звані адміністративні союзи: Загальний телеграфний союз (1865 p.), Міжнародне бюро мір та ваги (1875 p.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.) та ін. Саме виникнення великого числа організацій із спеціальних питань сприяло значному розвитку інституту міжнародних організацій. Після другої світової війни деякі з них, уклавши, угоди з ООН, одержали статус спеціалізованих установ, інші — продовжують свою діяльність як міжнародні організації з спеціальних питань.

Поняття спеціалізованої установи ООН увійшло в міжнародне право разом із Статутом ООН. Відповідно до статей 57, 63 Статуту спеціалізованими установами ООН є міжнародні організації, створені міжурядовими угодами і наділені широкою міжнародною відповідальністю, визначеною в їхніх установчих актах, в галузях економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я тощо, і поставлені у зв'язок з ООН.

Таким чином, спецалізованим установам властиві чотири основні ознаки:

1) міжурядовий характер угод про заснування таких організацій;

2) широка міжнародна відповідальність, яка визначається статутом;

3) здійснення діяльності в економічній, соціальній та гуманітарних галузях;

4) зв'язок з ООН.

Сьогодні існує 16 спеціалізованих установ ООН. За сферою своєї діяльності вони можуть бути поділені на три основні групи. Перша група — спеціалізовані установи економічного характеру . До неї входять 12 організацій: Міжнародний Банк Реконструкції та розвитку (МБР), Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), Міжнародна фінансова Корпорація (МФК), Міжнародна Асоціація Розвитку (МАР), Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО), Організація міжнародної цивільної авіації (ТКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ) Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСГР), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

До другої групи відносяться спеціалізовані установи соціального характеру: Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Третю групу складають установи культурно-гуманітарного характеру: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ).

Спеціалізовані установи — постійно діючі міжнародні організації. Оскільки вони відносяться до числа міжнародних організацій, їхня юридична природа подібна до всіх міжнародних організацій.

Зв'язок спеціалізованих установ з ООН згідно зі Статутом ООН (ст. 56, 63) підтримується в основному через Економічну і Соціальну Раду ООН на основі спеціальних угод між відповідною спеціалізованою установою та ООН.

Відповідними статтями ООН передбачено право Організації робити рекомендації щодо погодження політики та діяльності спеціалізованих установ (ст. 62); право Генеральної Асамблеї перевіряти адміністративні бюджети спеціалізованих установ (ст. 17); прав Економічної та Соціальної Ради погоджувати діяльність спеціалізованих установ шляхом консультацій та рекомендацій (ст. 63); право одержувати регулярні доповіді про діяльність спеціалізованих установ (ст. ст. 62, 63).

Відповідними угодами між Організацією Об'єднаних Націй та спеціалізованими установами передбачається також взаємне представництво на конференціях і в комітетах, обмін інформацією та документами, бюджетні та фінансові заходи, співробітництво з питань статистики тощо.

При всій різноманітності цілей та суттєвих відмін у характері діяльності спеціалізованих установ вони мають у принципі однотипну структуру та цілий ряд однотипних положень статутів.

Так, членство в ООН не є обов'язковою передумовою членства в спеціалізованих установах. Щоправда, для вступу до спеціалізованої установи держави — члена ООН, передбачається значно спрощений порядок, ніж для країн, що не входять до складу ООН.

Згідно зі статутами спеціалізованих установ, їхні вищі органи складаються з представників усіх держав — членів даної організації. В різних спеціалізованих установах вони мають різні назви: Генеральна конференція (ЮНЕСКО), Конгрес (ВПС), і скликаються з періодичністю від 1 до 5 років. До компетенції цих повноважних органів входить розгляд всіх питань, пов'язаних з розробкою та прийняттям проектів міжнародних угод та конвенцій, визначення політики, програм і основних напрямів діяльності відповідної організації.

Оперативне керівництво ж діяльністю організації здійснюється виконавчими органами (міжнародне бюро), основні завдання яких полягають у підготовці матеріалів, нагляді за виконанням ухвал конференцій, здійсненні зв'язків з ООН та її спеціалізованими установами тощо. Крім того, в структурі спеціалізованих установ існують численні комітети, комісії, в тому числі спеціалізовані технічні комітети. Останнім часом створено цілий ряд регіональних центрів та комітетів.

Серед основних форм діяльності спеціалізованих установ можна назвати розробку проектів міжнародних конвенцій та регламентів із спеціальних питань; координацію діяльності держав уі розвитку співробітництва в спеціальних галузях; надання технічної допомоги; обмін інформацією. Але це тільки схема основних форм, в яких має здійснюватися діяльність спеціалізованих установ. Для оцінки та характеристики їх ролі в системі міждержавних відносин необхідно розглянути основні види діяльності спеціалізованих установ, зокрема кожної.

Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки, культури (ЮНЕСКО) була заснована в 1945 р. на Лондонській конференції. Статут набрав чинності 4 листопада 1946 р. З грудня того ж року ЮНЕСКО — спеціалізована установа ООН. Штаб-квартира знаходиться в Парижі (Франція). її членами є переважна більшість країн світу. Україна вступила в ЮНЕСКО у 1954 р.

Її основні цілі та завдання: сприяння розвитку міжнародного співробітництва в галузі освіти, науки і культури, збереження історичних й наукових пам'яток, сприяння міжнародному обміну виданнями, предметами наукового та художнього значення, інформацією.

ЮНЕСКО притаманні всі види діяльності спеціалізованих установ, про які йшла мова вище. її нормотворча функція виявилась у підготовці ряду важливих міжнародних конвенцій: Гаазької конвенції про захист культурних надбань у випадку збройного конфлікту (1954 p.), Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1960 p.); Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (1972 р.). В 1978 р. вона прийняла Декларацію про засоби масової інформації.

Важливим напрямом діяльності ЮНЕСКО є проведення нею великої аналітичної і науково-дослідницької роботи, насамперед у сфері глобальних проблем. Так, у 1984-1989 рр. здійснювалась програма «Становище жінок», відповідно з якою ЮНЕСКО скликала різні конференції, наукові симпозіуми та проводила інші заходи. З 1972 р. за участю ЮНЕСКО реалізується програма «Всесвітня система науково-технічної інформації». В 1985 р. вона заснувала «Міжнародну програму з інформатики». В рамках ЮНЕСКО концентрується дослідження глобальних проблем.

Адміністративно-технічні функції в ЮНЕСКО виконує Секретаріат на чолі з генеральним директором, який призначається на 6 років. Нині очолює цю організацію, Ф. Майор (Іспанія).

Міжнародна Організація Праці (МОП) створена в 1919 р. на Паризькій мирній конференції. Разом з тим, це перша міжнародна організація, яка в 1946 р. одержала статус спеціалізованої-установи ООН. Згідно з її Статутом, головними цілями організації проголошувалось: поліпшення умов праці шляхом законодавчої регламентації робочого часу; встановлення рівня заробітної плати, що забезпечувала б задовільні умови життя; охорона праці підлітків та жінок; визнання прав трудящих на організацію та інші.

Основною формою діяльності МОП е розробка проектів конвенцій, рекомендацій з питань праці та умов життя. МОП уже прийняла понад 300 конвенцій і рекомендацій про працю, що дає підставу говорити про формування міжнародного кодексу праці МОП.

Важливим напрямом діяльності МОП стало надання допомоги країнам, що розвиваються. МОП направляє у ці країни експертів, виділяє стипендії громадянам цих країн для навчання в розвинутих країнах тощо.

Всесвітня Організація Охорони Здоров'я (ВООЗ) створена в 1946 р. на міжнародній конференції в Нью-Йорку. За її Статутом, цілями та завданнями ВООЗ є координація міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я; боротьба з епідеміями; попередження захворювань; надання країнам допомоги в галузі медобслуговування тощо.

Однією з головних форм діяльності ВООЗ є розробка медико-санітарних правил. Ці правила містять уніфіковані норми, які регламентують боротьбу з інфекційними захворюваннями. ВООЗ падає також допомогу країнам, що розвиваються, в налагодженні національних служб охорони здоров'я, підготовці медичних кадрів. Ця спеціалізована установа провадить також чималу інформаційну діяльність.

Організація Об'єднаних Напій з промислового розвитку (Ю.НІДО) функціонує як спеціалізована установа з 1985 р. Основними напрямами її діяльності є: координація співробітництва держав-членів в галузі промислового розвитку; надання допомоги країнам, що розвиваються, в прискоренні їхньої індустріалізації. При виконанні цих завдань ЮНІДО надає допомогу в складанні планів і програм промислового розвитку цих країн, в одержанні та засвоєнні ними нової технології, підготовці національних кадрів, мобілізації для цих цілей національних і міжнародних ресурсів.

До числа найважливіших документів, за якими діє ЮНІДО, відноситься Лільська декларація і План дій з промислового розвитку і співробітництва, прийнята в 1975 р., в якій накреслена програма промислового розвитку країн, що розвиваються.

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) заснована в 1944 р. на Конференції в Чікаго. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, яка є установчим актом ІКАО, набрала чинності 4 квітня 1947 р. Штаб-квартира організації знаходиться в Монреалі (Канада). її членами в 1988 р. були 157 держав. Нормотворча діяльність ІКАО виявляється насамперед у розробці проектів багатосторонніх конвенцій з питань міжнародного повітряного права, (наприклад, Гаазька конвенція 1970 р. про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден і Монреальська конвенція 1971 р. про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації). Важливою стороною діяльності ІКАО в технічній сфері є розробка й прийняття міжнародних стандартів, тобто технічних правил у сфері навігації. ІКАО також надає допомогу слаборозвиненим країнам шляхом відрядження експертів, підготовки спеціалістів для цивільної авіації, поставки обладнання для аеропортів.

Міжнародна Морська Організація (ЇМО) є спеціалізованою установою ООН з 1959 р. Штаб-квартира ІМО знаходиться в Лондоні (Великобританія). В 1987 р. до неї входило 130 держав. Україна також є її членом. Мета ІМО — сприяння міжнародному співробітництву в галузі морських перевезень і морської торгівлі та забезпечення безпеки на морі.

Діяльність ІМО має в основному консультативний характер. У рамках ІМО розробляються проекти відповідних міжнародних конвенцій (прийнято близько ЗО конвенцій та інших документів); Скликаються міжнародні конференції, наради.

Вищий орган ІМО — Асамблея, яка скликається один раз у 2 роки. Вона обирає керівний орган ІМО — Раду, розглядає її доповіді рекомендує членам ІМО правила стосовно безпеки на морі.

Всесвітній Поштовий Союз (ВПС) — одна з найбільших міжнародних організацій (на 01.01,1989 р, її членами були 169 держав) утворена у 1874 р. при підписанні першої Всесвітньої конвенції. З 1947 р. є спеціалізованою установою ООН. Вищий орган — Конгрес — скликається кожні п'ять років. Постійно діючим органом ВПС є Міжнародне бюро у Берні.

Значення Організації полягає в тому, що її Статут закріплює три важливі принципи міжнародного поштового обміну, без яких зв'язок між державами був би неможливим. До них відносяться:

1) —єдність поштової території;

2) — свобода транзиту;

3) — однаковий тариф.

Діяльність ВПС здійснюється в формі розробки правил міжнародного переказування усіх видів поштових відправлень. Існує цілий ряд конвенцій, кожна з яких, як правило, присвячується певному виду поштового зв'язку та поштових операцій: Всесвітня поштова конвенція (про правила прийому, пересилання та видачі поштової кореспонденції); Конвенція про пересилання листів та ящиків з оголошеною цінністю; Конвенція про перевезення пошти повітряним шляхом.

Міжнародний Союз Електрозв'язку (МСЕ) було створено в 1932 р. на базі двох багатосторонніх конвенцій: Міжнародної телеграфної конвенції 1865 р. та Міжнародної радіотелеграфної конвенції 1906 р. З 1947 р. це спеціалізована установа ООН. На 01.01.1985 р. до складу МСВ входило 160 членів, у тому числі Україна (з 1947 р.)

Завдання МСЕ — підтримка і розширення міжнародного співробітництва у справі поліпшення всіх видів електрозв'язку; розвиток технічних засобів служб електрозв'язку та розповсюдження їх застосування; встановлення міжнародних правил для телефонного, телеграфного та радіозв'язку. З 1 січня 1984 р. діяльність МСВ регламентується Міжнародною конвенцією електрозв'язку 1982 p.

Вищий орган МСВ — повноважна конференція, яка скликається раз в 5—7 років. Штаб-квартира МСВ — у Женеві.

Всесвітня метеорологічна організація створена в 1947 p., почала діяти з 1951 р. На 01.01.1989 р. її членами було 159 держав. Україна також є членом цієї організації.

Згідно з Вашингтонською конвенцією, завдання ВМО полягають у координації та поліпшенні метеорологічної діяльності в усьому світі; у сприянні ефективному обмінові метеорологічною інформацією; співробітництву в галузі створення мережі станції для метеорологічних спостережень; розвиткові наукової та практичної роботи в метеорології-тощо.

В даний час діяльність ВМО пов'язана зі створенням Всесвітньої служби погоди, яка повинна забезпечити міжнародне метеорологічне співробітництво у світовому масштабі.

Всесвітня Організація Інтелектуальної Власності (ВОІВ) утворена в 1967 p., з 1974 р. є спеціалізованою установою ООН. На 1 січня 1989 р. членами ВОІВ були 132 держави, в тому числі й Україна. Місцеперебування керівних органів — Женева.

Виходячи зі свого ГОЛОВНОГО завдання -— охорони інтелектуальної власності, ВОІВ координує діяльність держав-членів з метою стимулювання й, удосконалення охорони інтелектуальної власності; здійснює інформаційну діяльність —- видає журнали «Промислова власність» і «Авторське право»; проводить наукові дослідження в галузі інтелектуальної власності та надає технічну допомогу країнам, що розвиваються.

Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО) заснована в 1945 р., на 01.01.1988 р. до її складу входило 158 країн (ні колишній СРСР, ні Україна не були її членами).

Основні цілі ФАО сформульовані в її статуті. Це такі:, поліпшення харчування і підвищення продуктивності сільського господарства, покращення системи розподілу продовольства, сприяння розвитку світової економіки. ФАО бере активну участь у здійсненні світової продовольчої програми шляхом розподілу продовольства і фінансових засобів серед країн, які їх потребують. Інший важливий напрям діяльності. ФАО — надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, у піднесенні сільського господарства. Останніми роками чільне місце в діяльності ФАО займають питання розвитку технічного співробітництва між країнами, що розвиваються. Місцеперебування правління ФАО — м. Рим.

Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД) як спеціалізована установа ООН діє з 30.11.1977 р. До ІФАД входять 139 держав (1986 p.). Україна не входить до цієї організації. Специфічно членство в ІФАД. Усі її члени поділяються па три категорії:

— розвинуті країни—донори;

— країни, що звільнилися,—донори (організація країн експортерів нафти);

— країни, що розвиваються,—одержувачі допомоги.

Країни першої та другої категорії повинні зробити внески у вільно конвертованій валюті. їхній загальний внесок дорівнює 99% усіх ресурсів фонду. Країни третьої категорії можуть робити внески в національній валюті.

Мета ІФАД — мобілізація ресурсів і надання їх державам третьої категорії на пільгових умовах з метою розвитку сільського господарства. Найбільш розповсюджена форма допомоги ІФАД— позики, в основному спеціальні (терміном на 50 років з початком сплачування через 10 років і оплатою послуг в розмірі 1%).

Вищим органом ІФАД є Рада керуючих, до якої входять усі держави-члени. Штаб-квартира ІФАД -~- у Римі.

Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) утворений у 1944 р. У 1946 р. набув статусу спеціалізованої установи ООН. На 01.01.1989 р. її членами були 152 держави. Україна також входить до МВФ.

МВФ належить провідна роль у системі, міждержавного регулювання валютно-фінансових зв'язків, в узгодженні політики країн-учасниць в цій галузі. Офіційне завдання МВФ — сприяння ч.. міжнародному валютному співробітництву і торгівлі. Діяльність фонду здійснюється шляхом контролю за дотриманням міжнародних угод у цій сфері, надання країнам короткострокових кредитів для вирівнювання платіжних балансів, сприяння створенню багатосторонньої системи валютних розрахунків.

Кошти МВФ формуються за рахунок квот (тобто частки), які вносять країни-учасниці. Капітал МВФ складає понад 90 млрд. дол. США. Квота країни-учасниці в капіталі МВФ визначається з урахуванням валового національного продукту на душу населення, обсягу зовнішньої торгівлі й ряду інших показників і визначає кількість голосів кожного учасника і, відповідно, питому вагу тієї ЧИ іншої країни при прийнятті ухвал. Ухвала в МВФ приймається «виваженим» голосуванням (кожна держава володіє кількістю голосів, пропорційною її фінансовому внеску).

Провідну роль у МВФ відіграє так звана «група десяти» — розвинуті країни, і, в першу чергу, США, квота яких складає близько 20% капіталу МВФ.

Усі країни-учасниці МВФ мають право одержати іноземну валюту без будь-яких обмежень і умов в межах 25% своєї квоти в капіталі фонду. Надання позик зверх цієї суми обумовлено виконанням «рекомендацій» МВФ у галузі економічної та соціальної політики. МВФ має право піддавати інспекції економічний і фінансовий стан країни-боржниці і зобов'язує своїх членів надавати докладну фінансову статистику. Кредити ці, звичайно, видаються па 3—5 років.

Вищий орган МВФ — Рада керуючих, яка збирається на щорічні сесії. Постійний орган МВФ — Рада виконавчих директорів. Штаб-квартира фонду — в м. Вашингтоні.

Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку (МБРР) — спеціалізована установа ООН, міждержавна валютно-фінансова організація, створена в 1945 р. за ухвалою Бреттон-Вудської конференції ООН 1944 p. Спільно з Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) та Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК) складають так звану групу Світового Банку (World Bank). Членами МБРР можуть бути тільки учасники Міжнародного Валютного Фонду. Операції банк почав у 1946 році.

До складу МБРР на середину 1989 р. входила 151 держава. За Статутом МБРР, його метою є сприяння реконструкції і розвитку економіки держав — членів банку; заохочення приватних іноземних капіталовкладень; надання зі своїх власних коштів або з інших джерел позик для розвитку виробництва, а також сприяння зростанню міжнародної торгівлі та підтриманню рівноваги платіжних балансів.

Фінансові ресурси МБРР (статутний капітал) у 1989 р. склав 115,7 млрд. дол. США. Кредитні ресурси банку формуються зі статутного капіталу, який утворюється шляхом підписки держав-членів на облігації, що випускаються банком, а також з коштів облігаційних позик, розміщуваних па фінансових ринках розвинутих держав.

Держави, які одержують позику, повинні виконувати рекомендації МБРР, подавати йому звіти про використання позики, а також необхідну інформацію. Наприклад, у 1983/84 фінансовому році було затверджено 129 позик МБРР для реалізації 98 проектів у 43 країнах.

Вищий орган МБРР — Рада керуючих — збирається раз на рік па спільну з Радою керуючих МВФ сесію. Оперативну діяльність здійснює директорат на чолі з президентом МБРР.

Міжнародна Фінансова Корпорація (МФК) — спеціалізована установа ООН, створена в 1956 р. за ухвалою Ради керуючих МБРР. Членами МФК можуть бути тільки члени МБРР. її членами в 1988 р. були 133 держави. Статутний капітал в 1989 р. склав 1,3 млрд. дол. США. Місцеперебування — м. Вашингтон.

Міжнародна фінансова корпорація фінансує капіталовкладення в приватний і змішаний сектори економіки, головним чином у країнах, що розвиваються. Термін падання позик — від 7 до 25 років.

МФК надає допомогу цим країнам у галузі управління економікою.

Міжнародна Асоціація Розвитку (МАР) — спеціалізована установа ООН, створена в 1960 р. як філіал МБРР. її членами в 1988 р. були 137 держав. Статутний капітал МАР -— у 1989 р. склав 53 млрд. дол. США. Місцеперебування — Вашингтон.

Мета МАР — сприяння розвиткові економіки та підвищенню рівня життя в країнах, що розвиваються. МАР надає позику на більш пільгових умовах, ніж МБРР. Строк кредитування 50 років, включаючи 10-річний період, протягом якого держави-дебітори не роблять ніяких платежів. Допомога МАР, за загальним правилом, надається країнам, де річний дохід на душу населення не перевищує 411 дол. США (за курсом долара 1980 p.). Наприклад, у 1983/84 фінансовому році МАР видала 106 кредитів 43 державам на суму 3575 мли. доларів.

6. Регіональні міжнародні організації

Поряд з універсальними міжнародними організаціями існують регіональні, членами яких є держави певного географічного регіону. Загальновідомо, що Статут ООН припускає можливість існування регіональних угод або органів. Розділ VIII Статуту ООН «Регіональні, угоди» (ст. ст. 52—54) передбачає умови правомірності створення і діяльності регіональних організацій їх утворення та діяльність повинні відповідати цілям та принципам ООН; вони повинні сприяти Організації Об'єднаних Націй у розв'язанні питань, що відносяться до підтримання міжнародного миру і безпеки, а також у досягненні мирного розв'язання місцевих спорів.

Тобто, регіональними міжнародними організаціями є організації, створені на підставі міжнародної угоди між державами певного географічного району, що ставлять своїм завданням збереження миру в цьому регіоні і повністю відповідають вимогам Статуту ООН.

До регіональних інституційних форм політичного співробітництва юристи відносять Організацію Американських Держав (ОАД), Організацію Африканської Єдності (ОАЄ), Лігу Арабських держав (ЛАД), Організацію ісламської Конференції (ОіК), Раду Європи (РЄ) та ін.

Організація Американських Держав (ОАД) — найдавніша з існуючих міжнародних регіональних організацій. У багатьох вітчизняних і зарубіжних підручниках і навчальних посібниках з міжнародного права, а також довідниках вказується, що ОАД за¬нована в м. Богота (Колумбія) в 1948 p., тобто тоді, коли на IX Конференції американських держав був підписаний Статут ОАД. І хоча формально це так, але фактично це далеко від істини. Отже, вона виникла як правонаступник Панамериканського союзу, утвореного ще в 1890 p., який одержав цю назву в 1910 р. На підтвердження цієї думки можна навести слова відомого італійського юриста П'єранджело Каталано, який на колоквіумі «Європа — Латинська Америка» 15 березня 1991 р. вдало сказав, що «Латинська Америка — це нація республік» .

Конституційними документами ОАД є: Міжамериканський договір про взаємну допомогу 1947 р. і Статут, який зазнав три редакції, — в 1948, 1967 і 1985 роках. До ОАД входять 35 держав.

Статут ОАД є документом, який не тільки відповідає сучасним реаліям, але й спрямований у майбутнє. Так, у ст. 1 («Природа і цілі») говориться: «Американські держави цим Статутом засновують міжнародну організацію, яку вони створюють для того, щоб досягти мирного і справедливого порядку, сприяти взаємній солідарності, зміцнити співробітництво одна з одною І захищати свій суверенітет, свою територіальну цілісність і свою незалежність. У складі ООН Організація Американських Держав є регіональною організацією» .

За Статутом цілями ОАД є: зміцнення миру і безпеки континенту; сприяння представницькій демократії та її консолідації; запобігання можливого виникнення конфліктів і забезпечення мирного врегулювання спорів, які можуть виникнути між ними; сприяння економічному і соціальному розвитку; обмеження озброєння та ін.

Діяльність ОАД не може бути оцінена однозначно. В її активі і позитивні, й негативні акції. До позитивних моментів Організації можна віднести проведення міжамериканських дипломатичних конференцій, врегулювання деяких збройних конфліктів (між Сальвадором і Гондурасом и 1969 p., Еквадором і Перу в 1981 р.) та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна Асамблея, яка збирається на сесію щорічно. Постійний орган — Генеральний секретаріат, який очолює генеральний секретар. У структурі ОАД є й інші органи. Місцеперебування – м. Вашингтон.

Організація Африканської" Єдності (ОАЄ) — є найбільш чисельною серед міжнародних регіональних організацій — її членами є понад 50 держав Африки. ОАЄ створена на конференції глав урядів незалежних африканських країн у 1963 р. в Аддіс-Абебі. Статут Організації формулює такі цілі ОАЄ: сприяння єдності та солідарності африканських країн; захист їхнього Суверенітету, територіальної цілісності і незалежності; розвиток міжнародного співробітництва, «ліквідація всіх видів колоніалізму в Африці». П. 2 ст. 2 Статуту ОАЄ визначив також ті галузі співробітництва, в яких держави-члени зобов'язувались «координувати і узгоджувати свою діяльність». Це: політика і дипломатія; економіка, транспорт і зв'язок; освіта і культура; охорона здоров'я, харчування та санітарія; наука і техніка; оборона і безпека.

Основні органи ОАЄ: Асамблея глав держав і урядів, що є вищим органом, складається з представників усіх держав-членів організації; Рада міністрів, Генеральний Секретаріат, а також Комісія з питань посередництва, примирення та арбітражу, і ряд спеціалізованих комісій.

За роки свого існування ОАЄ досягла певних позитивних результатів у своїй діяльності, зокрема, відіграла чималу роль у справі врегулювання алжиро-марокканського, сомалійсько-ефіопського та інших конфліктів, у боротьбі за остаточну ліквідацію колоніалізму, у створенні без'ядерної зони в Африці. ОАЄ досягла певних успіхів у нормотворчій діяльності. Серед її актів виділяється Африканська хартія прав людини і народів 1981 р. Важливими є багатосторонні конвенції з урегулювання проблем біженців, про охорону природи і природних ресурсів (1968 p.), Культурна Хартія для Африки 1976 р. та ін.

Ліга Арабських Держав (ЛАД) створена в 1945 р. Вона заснована за етнічно-лінгвіністичним принципом — до неї можуть входити тільки «арабські держави». На початок 1993 р. Ліга нараховувала 22 члени, включаючи Палестину. Цілі ЛАД сформульовані в преамбулі і ст. 2 її Статуту: зміцнення відносин між державами-членами; координація їхньої політики; турбота про справи і інтереси арабських країн; сприяння тісному співробітництву цих держав в галузях фінансово-економічній, транспорту та зв'язку, культури, соціальній, охорони здоров'я.

Основними органами Ліги є Рада Ліги, Політичний та Економічний комітети, Рада спільної оборони, Генеральний Секретаріат. На сесіях Ради ЛАД обговорюються питання, пов'язані з урегулюванням арабо-ізраїльського конфлікту і палестинської проблеми, ірано-іракського конфлікту, а також співробітництва арабських країн у різних галузях. Не дивлячись на певні суперечки між її членами, ЛАД у цілому сприяє виробленню загальноарабської позиції-у боротьбі за справедливе регулювання проблем на Близькому Сході.

Організація Ісламської Конференції (ОІК) з-поміж міжнародних міжурядових організацій виділяється тим, що виникла й існує як організаційно-політичний механізм співробітництва і. консолідації держав за релігійною ознакою. Заснована в 1969 р. Об'єднує більшу частину мусульманських держав (близько 50, у 1992 р. до неї вступив Азербайджан).

ОІК ставить перед собою, зокрема, такі цілі: заохочення мусульманської солідарності між державами-членами; зміцнення співробітництва між ними в економічній, соціальній, культурній, науковій та інших галузях; проведення консультацій держав-членів ОІК у міжнародних організаціях; вживання заходів для збереження миру і безпеки; підтримка боротьби арабського народу Палестини та ін.

Керівні органи — Конференція глав держав і урядів (з 1981 р. скликається раз у три роки); Конференція міністрів закордонних справ (скликається щорічно або в міру потреби); Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем. При ОІК діють Ісламський Банк розвитку, Постійний комітет з співробітництва в галузі науки і техніки та інші установи.

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) утворена в 1967 р. на конференції міністрів закордонних справ п'яти країн: Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін. У 1984 р. до неї увійшов Бруней.

Остаточне оформлення Асоціації сталося тільки в 1976 p., коли були підписані Договір про дружбу і співробітництво в Південно-Східній Азії та Декларація злагоди АСЕАН.

За цими документами цілями Асоціації є організація співробітництва в економічній, соціальній та інших галузях; сприяння встановленню миру і стабільності в Південно-Східній Азії.

Керівними органами АСАН є Нарада глав держав і урядів (з 197G р.) і Нарада міністрів закордонних справ. Є також Постійний комітет (У Бангкоці), Секретаріат з місцеперебуванням у Джакарті, 11 галузевих комітетів. Проводяться періодичні зустрічі міністрів економіки, праці, соціального забезпечення, освіти, інформації.

Рада Європи — найдавніша .найбільш представницька і авторитетна міждержавна організація континенту. Заснована в 1949 р. Об'єднує станом на 1.Х.1995 р. 36 країн. 26.IX.1995 р. Парламентська Асамблея РЄ ухвалила рекомендацію про приєднання України до цієї організації.

Рада Європи концептуально заклала нове бачення того, як повинні формуватися міждержавні і міжнародні відносини.

В центрі своєї діяльності Рада Європи ставить турботу про захист прав людини і демократичних інститутів. Поряд з проблематикою прав людини Рада Європи займається головним чином питаннями гуманітарного, правового і соціально-економічного співробітництва, культури, екології та інформатики. Разом із тим,.в останні роки в її діяльності значне місце займає розгляд злободенних і перспективних проблем міжнародного життя, зокрема, регіональні конфлікти тощо.

Рада Європи складається з двох, основних органів: Комітету Міністрів та Консультативної парламентської асамблеї, а також з багаточисельних, утворених ними, допоміжних органів та Секретаріату. Відокремлене становище в інституційній системі Ради Європи посідають Європейська комісія і Суд з прав людини. Вони є незалежними органами, функціонують на підставі окремого багатостороннього договору і складаються з осіб, які працюють у них в особистій якості.

Парламентська асамблея складається з представників парламентів держав-членів Ради Європи. Кожна національна делегація формується так, щоб вона репрезентувала інтереси різних політичних кіл своєї країни, включаючи опозиційні партії. Асамблея збирається тричі на рік (зимою, весною і восени) на свої регулярні сесії в Страсбурзі, де розташована штаб-квартира Організації. Ухвали приймаються більшістю голосів і носять рекомендаційний характер. Проте саме ці ухвали і спрямовують діяльність Комітету міністрів. Комітет Міністрів визначає основні напрями і характер діяльності Ради Європи, його ухвали втілюються в форму або конвенцій та угод, які вимагають наступної ратифікації, затвердження або схвалення з боку держав-членів; або рекомендацій. За їх допомогою досягаються цілі гармонізації внутрішнього законодавства та проведення взаємопов'язаної політики. Для практичного забезпечення своєї діяльності Комітет Міністрів утворив розгалужену мережу комісій, комітетів, підкомітетів та інших допоміжних органів.

Секретаріат Ради Європи — постійно діючий орган. Він виконує роль сполучної ланки між Комітетом Міністрів і Парламентською Асамблеєю. Його очолює Генеральний Секретар. Секретаріат поділяється на 8 директоратів, що відображає основні напрями або галузі діяльності Ради Європи.

В рамках Ради Європи функціонують Європейська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини, Європейський центр молоді, Постійна конференція місцевих і регіональних органів влади Європи, Фонд соціального розвитку.

Радою Європи розробляються і приймаються конвенції з різних питань співробітництва. Вже прийнято понад 145 таких конвенцій.

7. Міжнародні конференції

7.1. Поняття та класифікація міжнародних конференцій

Інститут міжнародних конференцій доцільно розглядати і, безперечно, вивчати в нерозривному зв'язку з такими інститутами, як переговори і міжнародні організації: міжнародні конференції розвинулися з переговорів, а міжнародні організації — з конференцій.

Міжнародні конференції як інститут міжнародних відносин і міжнародного права існують порівняно недавно, — з другої половини XIX ст., адже у XVII, XVIII і в першій половині XIX ст. вони скликалися досить рідко, здебільшого за участю глав держав і урядів країн-учасниць, для укладання миру або з'ясування територіальних питань (Вестфальський конгрес 1648 р., Аахенський — 1668 p., Утрехтський — 1712 p., Віденський — 1815 p., Берлінський — 1878 p.). І тільки в другій половині XIX ст. відбулися істотні зміни в характері міжнародних конференцій - вони присвячуються дедалі ширшому колу різноманітних проблем.

Міжнародні конференції можна визначити як збори офіційних представників трьох і більше держав (можлива й участь представників міжурядових організацій) для обговорення і вироблення) (наше — А. Г.) узгоджених позицій з різних питань, які порушують інтереси учасників, і відповідають основним принципам міжнародного права.

У спеціальній літературі зустрічаються різні найменування міжнародних конференцій: конгрес, конференція, нарада, зустріч, з'їзд тощо. Однак відмінність у найменуваннях юридичного значення не має. В наш час, як правило, конференціями називають міжнародні зустрічі дипломатичного характеру. В залежності від важливості питань, що розглядаються, ступенів їх готовності, проводяться. міжнародні конференції на різних рівнях: наради глав держав і глав урядів (Тегеранська — 1943 p., Женевська нарада глав урядів — 1955 p.), наради міністрів закордонних справ, звичайні міжнародні конференції, де кожна держава призначає будь-яку особу главою делегації тощо.

За колом учасників міжнародні конференції поділяють на універсальні, в роботі яких мають право брати участь будь-які держави (вважай і міжнародні організації) і р е г і о н а л ь н і, в яких беруть участь держави, що належать до певного географічного регіону.

Міжнародні конференції поділяються па періодичні (прикладом можуть слугувати Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. і наступні зустрічі представників держав — учасниці НБСЄ у рамках загальноєвропейського процесу) і конференції ad hoc. Останніх більшість.

У залежності від сфери діяльності конференції поділяються на: мирні, політичні, економічні, дипломатичні і змішані. Вони скликаються для однієї з таких цілей:

а) для підготовки й прийняття тексту того чи іншого договору (конференція 1945 р. в Сан-Франціско, на якій прийнятий Статут ООН);

б) для обговорення певних міжнародних проблем і вироблення спільної заяви (Бухарестська конференція з питань народонаселення 1975 p.);

в) для обміну думками та інформацією з певних проблем, а також вироблення рекомендацій (наприклад, Конференція ООН по застосуванню науки і техніки в слаборозвинутих районах — Женева 1963 р.).

Проте не завжди можна віднести конференцію до одного з названих видів, тому що на одній конференції іноді розглядаються різні за своїм характером угоди.

7.2. Підготовка та скликання міжнародних конференцій

З пропозицією (ініціативою) про скликання міжнародної конференції може виступити будь-яка держава, декілька держав або міжнародна організація (Гаазька Конференція 1899 р. — за пропозицією Росії, Паризька 1919 р. — державами-переможницями в першій світовій війні). Ініціатива може виходити і з інших сфер. Після другої світової війни велика кількість конференцій скликається з ініціативи ООН, а також її спеціалізованих установ. Нарешті, пропозиція про скликання міжнародної конференції може міститися і в документі наради глав держав.

Міжнародні конференції потребують ретельної підготовки. Як правило, підготовка конференції починається з визначення цілей її скликання. Виходячи, з цього формулюють її порядок денний. Попередньо узгоджуються погляди держав відносно тих питань, які повинні бути внесені до порядку денного конференції, а також можливість їх правового регулювання. Потім приймається ухвала про її скликання, В ній визначається місце і дата проведення, рівень представництва, коло її учасників, а також правила процедури. Погляди держав стосовно скликання конференції узгоджуються або по дипломатичних каналах, або в ході спеціальних консультацій.

Велике значення для плідної роботи конференції має питання про визначення кола її учасників. Воно, як свідчить міжнародно-правова практика, визначається залежно від її цілей та завдань з урахуванням прав зацікавлених країн, адже згідно з принципом суверенної рівності, кожна держава має право бути учасником форуму. Усунення від участі в конференції зацікавленої держави є грубим порушенням її суверенних прав. Не може служити перешкодою для запрошення на конференцію навіть той факт, що певна держава не має дипломатичних відносин або не визнана країнами-учасницями чи ініціаторами конференції. Історія міждержавних відносин знає чимало прикладів, коли від участі в конференціях усувались держави, навіть безпосередньо зацікавлені в питаннях, яким ці конференції присвячувались. Так, на конференцію 1951 р. в Сан-Франціско, що мала виробити договір з Японією, не було запрошено Китай та ряд інших країн Азії.

Запрошення на конференцію розсилаються урядами, як правило, тих держав-ініціаторів, па території яких відбуватиметься конференція, або відповідним органом міжнародної організації, що скликає конференцію. Наприклад, запрошення па конференцію в Сан-Франціско (1945 р.) розсилались урядом США від свого імені та від імені урядів СРСР, Великобританії і Китаю, На конференції, що скликаються Організацією Об'єднаних Націй, запрошує Генеральний Секретар ООН. Учасниками конференції вважаються держави, що прийняли запрошення і надіслали свої делегації для участі в її роботі.

7.3. Порядок роботи міжнародних конференцій

Для забезпечення нормальної роботи міжнародних конференцій ними приймаються відповідні правила процедури. Правила процедури являють собою нормативний акт, який регламентує всі сторони діяльності конференції по досягненню цілей її скликання і спрямовані на підвищення ефективності її роботи. Як цілком слушно зауважує Г. І. Тункін , правила процедури виконують дві функції: стабілізуючу і творчу. Вони, з одного боку, закріплюють Міжнародні процесуальні відносини, що вже склалися, а з іншого — служать їх зміцненню або перебудові. Ці дві функції взаємопов'язані та існують паралельно.

Правила процедури відносяться до так званого внутрішнього права міжнародних конференцій, оскільки приймаються від імені делегацій — учасниць конференції.

Будь-яких однакових правил процедури для проведення конференцій не вироблено. Як основне джерело ідей і конкретних методів регулювання при виробленні правил процедури конференції розглядаються Правила процедури Генеральної Асамблеї ООН, які містять 164 статті.

Практика свідчить, що правові норми, які містяться в правилах процедури, регулюють в основному такі питання:

1. Загальну організацію конференції: склад делегацій, повноваження представників, порядок утворення і діяльності робочих органів (комітетів і комісій), офіційні мови, порядок проведення засідань, ведення протоколів, обов'язки секретаря і секретаріату.

2. Загальні і спеціальні права голови: відкриття, припинення та закриття засідань, керівництво дискусіями на них, підтримання порядку на засіданнях, винесення постанов щодо порядку денного засідань і здійснення керівництва ходом засідань, проголошення і закриття списків виступаючих.

3. Спеціальні права делегатів: право внесення пропозицій процедурного характеру, право відповіді іншому делегату, право вносити пропозиції щодо порядку ведення засідань.

4. Методи внесення пропозицій і прийняття ухвал: порядок розгляду пропозицій і поправок до них, право голосування і необхідна більшість для прийняття ухвал, методи підрахунку голосів і керівництво голосуванням, правила голосування.

Практика організації .і проведення конференції виробила 6агато. конкретних і в певній мірі деталізованих норм, які задовільняють вимоги їхньої ефективної роботи. Зупинимось на окремих конкретних моментах роботи міжнародних конференцій.

Відкриває конференцію, як правило, представник держави, в якій вона відбувається, або міжнародної організації, яка скликала конференцію. На перших засіданнях в обов'язковому порядку затверджується остаточний порядок денний, правила процедури, обирається голова конференції, його заступники, голови комітетів і комісій, а також Генеральний секретар, що очолює Секретаріат, тобто формуються робочі органи форуму.

Правилами процедури регламентуються питання представництв держав. Делегації повинні мати повноваження, що видаються відповідними органами державної влади в порядку, передбаченому Конституцією тієї чи іншої країни. Про результати перевірки повноважень делегацій мандатна комісія (або комітет) доповідає на пленарному засіданні конференції. Держави можуть бути представлені на конференції також і спостерігачами з правом дорадчого голосу. Надсилати на конференцію своїх спостерігачів можуть міжнародні організації, в тому числі й неурядові.

Делегації займають місця і голосують в абетковому порядку. Делегати на дипломатичних конференціях користуються дипломатичними імунітетами.

Важливу роль у керівництві роботою конференції відіграє її голова. Нині утверджується принцип почергового головування, глав делегацій.

Завдання секретаріату полягає в організації роботи конференції, веденні протоколів, своєчасній роздачі делегаціям відповідної документації з обговорюваних питань тощо.

Робота конференції проходить на пленарних засіданнях, як правило, відкритих, та в комітетах і комісіях, засідання яких часто бувають закритими.

На деяких конференціях створюють ще Генеральний комітет, що займається питаннями загального керівництва конференцією, і Редакційну комісію для підготовки остаточних текстів актів конференцій.

Офіційні та робочі мови певної конференції встановлюються правилами процедури. Офіційними є такі мови, якими можна листуватися, виступати на конференціях. В ході конференцій здійснюється синхронний переклад з однієї мови іншими офіційними-мовами.

Робочими мовами є такі, якими ведеться і видається вся робоча документація (дослідження, доповіді, ухвали).

Важливе значення мають правила процедури про порядок голосування. Кожна делегація відповідно до .принципу суверенної рівності держав має один голос.

Ухвали можуть прийматися на основі принципів одностайності, кваліфікованої або простої більшості. Голосування може бути відкритим, таємним, або поіменним.

Кінцеві результати конференції фіксуються в заключному протоколі (акті), що передається па підпис усіх учасників. Внаслідок роботи конференції можуть бути вироблені проекти або остаточні тексти однієї чи кількох угод, конвенцій.

Отже, навіть стислий огляд основних правил процедури показує їх виняткове значення для роботи конференцій

МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО

1. Поняття і розвиток міжнародного морського права

Морські простори займають 71% поверхні Землі. З давніх-давен вони служать міжнародному спілкуванню і торгівлі. Торговельне мореплавство та морські сполучення довгий час були єдиним видом комунікацій між континентами і країнами; до цього часу морські транспортні перевезення становлять майже 3/4 світового вантажообігу. Моря і океани протягом віків забезпечують мільйони людей продуктами харчування. Сьогодні, наприклад, Світовий океан постачає до 15% білків і 5% жиру тваринного походження в загальносвітове споживання. В паші дні відкриваються величезні можливості для використання мінеральних і хімічних ресурсів Світового океану. Вже понад 80 держав ведуть нафторозробки в ньому . Отже, використання морських просторів та їхніх ресурсів, так чи інакше зачіпає інтереси всіх держав, а тому неминуче потребує правового регулювання. Закономірно, що в процесі багатовікової практики спілкування держав були вироблені певні правила, які регулювали їх відносини щодо використання морських просторів та їх ресурсів. Сукупність усіх цих правил і складає зміст міжнародного морського права.

Міжнародно-правова доктрина визначає поняття міжнародного морського права як сукупність норм, спрямованих па встановлення режиму морських просторів та. регулювання відносин між суб'єктами міжнародного публічного права в зв'язку з їх діяльністю у Світовому океані .

Міжнародне морське право — особлива галузь сучасного міжнародного права. Це зумовлено, з одного боку, специфікою правовідносин (своєрідність діяльності у Світовому океані, так само як і особливості режиму морських просторів), а з іншого — тим, що міжнародне морське право формувалось одночасно із загальним міжнародним правом. З огляду на історію виникнення, і вона є однією з найдавніших галузей міжнародного публічного права. її принципи та норми утворювались в процесі багатовікової практики держав щодо засвоєння і використання морських просторів, передусім для мореплавства і рибальства. І хоча історії морського права відомі міжнародні угоди, укладені ще в давнину (наприклад, договори Стародавнього Риму і Карфагену VI—IV ст. ст. до н. є. про кордони та режим плавання в деяких районах Середземного моря), із самого початку міжнародне морське право виникло і розвивалося як звичаєве право: Саме звичаї — ці «правила поведінки, що ґрунтуються на загальній злагоді цивілізованих спільнот» , і є найбільш давнім, первісним джерелом (наше — А. Г.) цієї галузі. Згадаємо бодай «морські кодекси», що містили правила, визнані на практиці придатними Для задоволення потреб міжнародної спільноти мореплавців. з-поміж цих кодексів виділяється збірник Consolato del Mare (XIV ст.), що являв собою зведення усіх місцевих законів, звичаїв і узвичаєнь, розповсюджених у межах Середземного моря. Цей кодекс було визнано законом для купців і моряків того часу, а також і для суддів за взаємною згодою країн цього регіону . Однак, у давнину в силу ряду факторів, насамперед економічних умов (низький рівень розвитку продуктивних сил, відсутність єдиного міжнародного ринку), не склалися ні принципи міжнародного морського права, ні саме право як система норм, які регламентують режим морських просторів.

Норми міжнародного морського права виникали поступово, а саме право, у теперішньому його розумінні, нараховує трохи більше трьохсот років існування . Так, на початку XVII ст. славнозвісний голландський юрист Гуго Гроцій сформулював концепцію «свободного моря» (Mare liberum), в якій стверджувалось, що моря й океани повинні бути відкритими усім державам для судноплавства, торгівлі та рибальства. Важливе значення для утвердження принципу свободи відкритого моря в міжнародному праві і в міжнародних відносинах мала Декларація Росії про збройний нейтралітет 1789 р. Інший видатний вчений — італійський юрист А. Джептілі — обґрунтував концепцію територіального моря. Він ще у 1661 р. включив прибережні води до території держави, заявляючи, що mare portio terrae («море — частина суходолу»). У XVIII—XIX ст. ст. концепції свободного моря й територіального моря остаточно утверджуються в практиці між народних відносин .

Головним чином звичаєво-правовий характер норм морського права на певному етапі перестав відповідати рівню міжнародних-відносин щодо діяльності в Світовому океані. Стала очевидною необхідність Гюго уточнення і розвитку шляхом укладення міжнародних договорів. Із самого початку лише іноді і, за загальним правилом, з конкретних і порівняно вузьких питань мореплавства держави укладали міжнародні угоди (наприклад. укладені у XVII1 ст. угоди Росії з іншими, країнами щодо відміни салюту у відкритому морі, Декларація про морську війну 1856 p. Конвенція про режим Суецького каналу (1888 р. та ін.). Починаючи з кіпця XIX ст., укладені державами договори, в яких вони встановлювали правила, що мали для їхніх взаємин обов'язкову силу, займають провідне місце серед джерел міжнародного морського права.

Вище вже зазначалось, то міжнародні звичаї в галузі використання морів і океанів утворювались протягом тривалого часу. До того ж багато з них визнавались лише деякими державами і не визнавалися іншими. Все це призводило до виникнення спорів і розбіжностей між державами з питань існування тієї чи іншої міжнародно-правової норми як обов'язкової. Поступово стала відчуватися потреба в кодифікації норм міжнародного морського права.

Сама ідея кодифікації звичаєвих норм галузі і формування нових Його постанов виникла відносно недавно. Спроби такої кодифікації мали місце вже у XVIII—XIX ст. ст. Перша така серйозна спроба була зроблена на Паризькому конгресі 1856 р. Важливе значення мала друга Гаазька конференція 1907 p., оскільки вона прийняла декілька конвенцій, що кодифікували велику кількість норм стосовно ведення морської війни та нейтралітету на морі. На багатосторонній основі та вже під егідою Ліги Націй прийняті у 1921 р. дві конвенції та статути з питання свободи транзиту та режиму судноплавних водних шляхів міжнародного значення, а також Конвенцію про міжнародний режим морських портів (1923 р.) . Проте всі ці конвенції стосувалися лише окремих видів використання морських просторів.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі початок пронесу кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного морського права пов'язується з діяльністю Комісії міжнародного і права ООН, яка протягом 1949—1956 pp. провела чималу роботу щодо кодифікації звичаєво-правових та розробці нових норм. Комісія підготувала проект з 76 статей стосовно сучасного морського права. Цей проект було покладено в основу роботи 1 Конвенції ООН з морського права, що відбулася в Женеві з 24 лютого по 27 квітня 1958 р. Конференція, як відомо, прийняла чотири конвенції: про відкрійте море; про територіальне море і прилеглу зону; про рибальство та охорону живих ресурсів відкритого моря; про континентальний шельф. Як наслідок, уперше було кодифіковано ряд загальновизнаних принципів і норм, які раніше існували як звичаєві норми. Зокрема, принцип свободи відкритого моря, що проголошує свободу судноплавства, рибальства, прокладати підводні кабелі та трубопроводи, літати над відкритим морем (Ст. 2 Женевської конвенції про відкрите море), право мирного проходження іноземних невійськових суден через територіальні води (Ст. 17 Конвенції про територіальне море). Одночасно були вироблені та кодифіковані деякі нові норми: про обов'язок Держав вживати заходи проти забруднення моря нафтою і радіоактивними відходами, про принцип реального зв'язку між судном і державою прапора, про режим і види прилеглої зони, про режим континентального шельфу та ін.

Наступним важливим етапом формування та вдосконалення морського права стала Третя Конференція ООН з морського права, яка розглянула низку основних питань галузі. З 1973 по 1982 р. відбулося одинадцять сесій Конференції, в яких брали участь представники 164 держав. Майже десятирічна робота Конференції закінчилась прийняттям 10 грудня 1982 р. нової Конвенції ООН з морського права.

Конвенція ООН з морського права 1982 р. складається з 17 частин, куди входить 320 статей, а також з 9 Додатків. У спеціальній юридичній літературі ця Конвенція характеризується як найбільшим і найважливішим міжнародним договором в історії міжнародного публічного права . Цю Конвенцію підписали 157 держав, а також ЄЕС та від імені Намібії — Рада ООН з Намібії. Вона зібрала 60 ратифікацій, необхідних Для набрання чинності, та з 16 листопада 1994 р. стала обов'язковою для її учасників. Конвенція 1982 р. не тільки підтвердила і суттєво доповнила зальновизнані норми морського права, але містить у собі ряд нових постанов. Зокрема, в ній уперше встановлені статус міжнародного району морського дна за межами континентального шельфу і режим розробки його ресурсів. Уводяться нові види морських просторів — виключна економічна зона та архіпелазькі води і визначається їх правовий режим. Конвенція містить групи норм у галузі захисту морського середовища та проведення наукових досліджень у Світовому океані. Нарешті, в ній передбачається система мирного врегулювання спорів стосовно діяльності держав у питаннях дослідження та використання морських просторів.

Окрім указаних вище конвенцій, міжнародне морське, право охоплює чималу кількість інших міжнародних угод і міжнародних звичаїв. Тільки в останні десятиріччя прийняті міжнародні конвенції: про охорону людського життя на морі 1974 р., про міжнародних правил для попередження зіткнень суден у морі 1972 p., про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1969 p., про умови реєстрації морських суден 1985 р. та ін.

Таким чином, процес кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного морського права призвів до суттєво кількісних і якісних змін у галузі. В цілому діюче міжнародне морське право можна охарактеризувати як досить струнку систему принципів і норм, що забезпечують юридичними засобами регулювання діяльності держав у-використанні багатств океанів і морів та розвиткові міжнародного торговельного судноплавства.

2. Класифікація морських просторів

Правова класифікація морських просторів у спеціальній літературі здійснюється з урахуванням правового статусу та особливостей правового режиму конкретного морського простору. Цей підхід відповідає історичній традиції, що склалася, а також має фундаментом Конвенцію з морського права 1982 р.

З погляду діючого міжнародного морського права простори Світового океану поділяються на: а) морські простори, що знаходяться під суверенітетом прибережної держави та складають його державну територію (внутрішні морські води і територіальне море), і б) морські простори, на які не розповсюджується суверенітет жодної із держав (відкрите море). Цей поділ вважається підвалиною класифікації. Але при такому загальному поділі неможливо v повній мірі врахувати характер окремих морських просторів," які входять до однієї з двох вказаних категорій. А тому доцільна класифікація, що розкриває не тільки загальні, але й специфічні риси таких просторів, як, наприклад, внутрішні (національні) морські води, територіальні води, архіпелазькі води, прилегла зона, економічна зона тощо. Оскільки певні морські простори складаються з вод, які мають неоднаковий статус (наприклад, у води міжнародних проток входять у певних випадках і внутрішні води, і води територіального моря, і води відкритого моря) їх доцільно також виділити в окрему категорію морських просторів. Нарешті, з урахуванням історичних та інших факторів, в окрему категорію просторів, які мають міжнародно-правовий режим, виділяють води міжнародних каналів.

Стосовно території у рамках міжнародного публічного права, застосовуються два поняття — «правовий статус», який визначає становище даної території щодо суверенітету будь-якої держави, і «правовий режим», що складає систему юридичних норм і правил, покликані регулювати діяльність і поведінку суб'єктів права на даній території. Обидва ці поняття тісно пов'язані між собою та знаходяться в певній залежності очне від одного. З урахуванням цього моменту і дається правова характеристика того чи іншого морського простору в даній книзі .

3. Внутрішні морські води

Поняття внутрішніх морських вод. У міжнародному морському праві під внутрішніми морськими водами розуміють усі води, що знаходяться в межах території даної прибережної держави. Вони є невід'ємною складовою частиною території держави і безумовно, підкоряються його суверенітету. Міжнародні угоди (Женевська конвенція 1958 р.. про територіальне море і прилеглу зону, Конвенція ООН з морського права 1982 р.) і національні закони (наприклад, Закон України «Про державний кордон України» до складу внутрішніх морських вод відносять: 1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря; 2) акваторія морських портів; 3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких належать одній державі і ширина входу до яких не перевищує 24 милі (у тому випадку, коли ширина входу більше 24 морських миль для відліку внутрішніх вод проводиться від берега до берега пряма вихідна лінія в 24 морські милі так, щоб цією лінією було обмежено по можливості якомога більший водний простір); води так званих «історичних» заток і внутрішніх морів (до таких відносяться, наприклад, Гудзонська затока, що належить Канаді, затока Петра І — Росії, Внутрішнє море — Японії).

Варто зазначити, що доктрина міжнародного права не ставить під сумнів право держав проголошувати деякі затоки «історичними». На думку юристів-міжнародників , для проголошення державою будь-яких заток «історичними» необхідно передусім висунути відповідні підстави, або обґрунтування, які випливають з особливостей протоки. Так, Норвегія вважає своїми внутрішніми водами морський шлях «Індрелея», що проходить уздовж її узбережжя, і який створено тільки зусиллями цієї держави. Статус цього шляху як внутрішніх вод підтверджено у 1951 р. ухвалою Міжнародного Суду ООН .

Отже, межі внутрішніх вод визначаються самими прибережними державами згідно з нормами міжнародного і національного права.

Правовий режим внутрішніх морських вод. Оскільки внутрішні морські води є частиною державної території, цілком зрозуміло те, що їх правовий режим визначається головним чипом прибережною державою. Частково ж цей режим регламентується міжнародним морським правом. Так, Конвенція ООН з морського права 1982 р. передбачає, що, якщо «встановлення прямої вихідної лінії призводить до включення у внутрішні води районів, які до цього не розглядались як такі, в таких водах застосовується право мирного проходу, передбаченого в достеменній Конвенції» (п. 2 ст. 8). Як бачимо, в таких водах прибережна держава зобов'язана враховувати всі норми міжнародного морського права стосовно мирного проходу іноземних суден .

Суверенітет дає прибережній держані виняткове право па використання природних ресурсів своїх національних вод і право самій вирішувати питання про судноплавство в них. Якщо немає відповідних угод з іноземними державами, у такому випадку національні води прибережної держави закриті для всіх суден, крім тих, що плавають під її прапором. Режим цих вод, за загальним правилом, регулюється національним законодавством прибережної держави. Вона самостійно визначає, яка частини її внутрішніх вод і на яких умовах може служиш цілям міжнародного судноплавства. Наприклад, ст. 16 Закону України про державний кордон забороняє будь-яку промислову, дослідну та пошукову діяльність іноземних невійськових суден і військових кораблів у водах України, за винятком випадків, коли така діяльність здійснюється з дозволу компетентних органів України або На підставі міжнародних договорів України. Характеризуючи міжнародно-правовий режим внутрішніх морських вод, неодмінно треба підкреслити таку його особливість: іноземним суднам дозволяється користуватися ними лише як шляхом до портів прибережної держави, оскільки саме морські порти є кінцевими або проміжними пунктами міжнародних морських ліній,

Згідно з Женевською конвенцією 1923 р. про міжнародний режим морських портів, прибережна держава сама встановлює, до яких її портів можуть заходити іноземні судна, а до яких — ні. Звідси з'явився і поділ морських портів на закриті і відкриті. Закритими морськими портами є ті, до яких забороняється заходити будь-яким іноземним суднам. До числа таких портів передусім належать військово-морські бази та інші порти, які мають значення для оборони та безпеки прибережної держави.

Відкриті морські порти — де такі, до яких можуть заходити іноземні судна і які в силу цього мають статус міжнародних морських портів. В Україні перелік морських портів, відкритих для заходження іноземних суден, визначається Кабінетом Міністрів України та Оголошується в Повідомленнях мореплавцям. На території України відкритими морськими портами є Одеський, Іллічевський, Херсонський, Білгород-Дністровський, Бердянський та ін.

З-поміж відкритих портів доцільно виділити так знані вільні порти, тобто порти з спеціальними зонами, до яких іноземні судна заходять і залишають їх без будь-яких митних формальностей. Вільні порти полегшують реекспорт, сприяють пожвавленню морської торгівлі та одержанню додаткових валютних надходжень від звичайних портових зборів і послуг (наприклад, у морському порту справляються такі цільові портові збори: корабельний, причальний, якірний, канальний, маяковий, вантажний, адміністративний та санітарний). Вільні порти функціонують в Адені. Александрії, Бремені, Гамбургу, Копенгагені, Мальме, Ріо-де-Жанейро, Стокгольмі, Трієсті та ін.

Для заходження іноземних цивільних суден до відкритих портів не потрібно спеціального попереднього дозволу прибережної держави. Щодо військових кораблів, вони мають право заходити до портів іноземних держав лише за спеціальним дозволом прибережної держави, тобто відповідно до правил їх відвідування, що видаються компетентними органами і публікуються у встановленому порядку .

Проте всі судна, як цивільні, так і військові, можуть заходити до іноземних портів без особливого дозволу в разі «вимушенім і. заходження», викликаного стихійними явищами, аварією судна тощо.

Прибережна держава, коли цього вимагають інтереси її безпеки або інші важливі міркування, може встановити райони, в яких тимчасово забороняється плавання і перебування іноземних суден. Про встановлення таких районів оголошується у встановленому порядку.

Правовий статус іноземних суден у внутрішніх морських водах. Передусім необхідно зазначити, що юридичний статус, встановлений у внутрішніх морських водах (головним чином у портах) охоплює як права прибережної держави в плані розповсюдження її юрисдикції на іноземні судна (в силу її суверенітету), так і права і обов'язки іноземного судна під час плавання і перебування в таких водах. На цей кореспонденційний характер прав і обов'язків судна та прибережної держави звертає увагу індійський вчений П. Тандон, який слушно вважає, що іноземне судно, «яке добровільно заходить в територіальні межі іншої держави, підкоряє себе юрисдикції останньої. Під час його перебування (в порту) воно має право на захист з боку законів країни перебування та відповідно зобов'язано додержувати ці закони» .

Всі іноземні судна, що перебувають у внутрішніх водах прибережної держави, зобов'язані підкорятися її законам, додержувати встановленого нею порядку і умов плавання. Зокрема, вони повинні виконувати всі правила, що регулюють порядок заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів у внутрішні води і виходу з них, підтримання радіозв'язку, лоцманські послуги тощо.

Іноземні військові кораблі заходять у внутрішні води відповідно до правил їх відвідування, що публікуються у встановленому порядку.

Будь-яке іноземне судно, що заходить на рейди і в порт, підлягає санітарному, прикордонному, митному оглядові, а також сплачує портові збори і податки, встановлені прибережною державою. Прикордонний і митний огляд іноземних суден обов'язкові також і тоді, коли судно відбуває з порту. Іноземні військові кораблі звільняються від прикордонного та митного огляду. А щодо санітарного контролю, то достатньою є заява командира судна про стан здоров'я екіпажу.

За порушення режиму судноплавства стосовно судна-право-порушника застосовуються заходи, передбачені законодавством прибережної держави. Щодо військових та інших державних суден, які користуються імунітетом, обмежуються попередженням або вимогою негайно залишити внутрішні води.

Внутрішній розпорядок на судні та відносини між членами екіпажу регулюються за законами і правилами держави прапора судна, якщо вони не суперечать основам правопорядку прибережної держави . У той же час компетентні органи прибережної держави не втручаються у розпорядок на борту іноземних військових кораблів, оскільки вони користуються правом екстериторіальності.

Разом з тим, в останнє десятиріччя ця сфера правових відносин, особливо після прийняття в 1965 р. Міжнародної конвенції щодо полегшення міжнародного морського судноплавства і Конвенції ООН з морського права 1982 р., в певній мірі стала об'єктом міжнародно-правового врегулювання. Так, держави дотримуються єдиного порядку оформлення суден, який полегшує становище останніх у чужоземних портах. З прийняттям Конвенції 1965 р. значно поліпшилась договірна практика в цій сфері. Держави все частіше укладають між собою договори про торгівлю та мореплавство, що визначають порядок заходження і правовий режим перебування торговельних суден договірних держав. При обслуговуванні іноземних суден та надання їм послуг у портах застосовується один із двох принципів: національного режиму (надання режиму, яким користуються вітчизняні судна) або найбільшого сприяння (створення; умов не гірших, ніж ті, якими користуються судна будь-якої третьої держави). На міжнародному рівні регулюються порядок і процедура сходу на берег, перебування в портах та проїзду моряків через територію іноземних держав. Ще в 1958 р. у рамках Міжнародної організації праці (МОП) була прийнята Міжнародна конвенція про національні посвідчення особи моряків.

Як бачимо, правовий статус іноземних суден у внутрішніх морських водах визначається не тільки національним законодавством прибережної держави, а й нормами міжнародного морського права.

Національними нормами в сполученні з міжнародно-правовими здійснюється кримінальна і цивільна юрисдикція держави у внутрішніх морських водах. Прибережна держава у своїх внутрішніх водах здійснює кримінальну і цивільну юрисдикцію у повній відповідності з її національним законодавством, крім випадків, передбачених спеціальними міжнародними угодами. На іноземних суднах можна здійснювати розслідування й арешти у випадках, коли злочин було вчинено на борту судна або коли там знаходить сховище особа, яка вчинила злочин на березі. Прибережна держава може здійснювати кримінальну юрисдикцію щодо членів екіпажу або пасажирів іноземного судна на прохання капітана судна або консула держави прапора судна, навіть у випадках, не передбачених її національним законодавством. У Конвенції ООН 1982 р. міститься положення про юрисдикцію держави порту, яке передбачає право держави, в порту якої знаходиться іноземне судно, «здійснити розслідування і коли це виправдано доказами, порушити розгляд стосовно будь-якого скиду з цього судна... на порушення міжнародних норм і стандартів, установлених компетентною міжнародною організацією або дипломатичною конференцією» (ст. 218).

Розслідування, обшуки та арешти не можна здійснювати на борту іноземних військових кораблів, оскільки вони користуються правом екстериторіальності, тобто виняткове підкорення законам власної держави і повний імунітет від юрисдикції іноземної держави. Однак правопорушення, вчинені на березі особами з числа команди військового корабля не при виконанні ними службових обов'язків, підпадають під дію законодавства прибережної держави, і винних притягають до відповідальності на загальних підставах.

Стосовно цивільної юрисдикції. Судові влади прибережної держави мають право розглядати цивільні позови на капітанів та власників судна, членів його екіпажу та пасажирів, а також на власників вантажу, що знаходиться на борту судна. В порядку забезпечення позову або виконання судової ухвали іноземне приватне торговельне судно може бути затримане, арештоване, конфісковане або відпущене під заставу. Проте па практиці прибережна держава відмовляється від розгляду позовів до іноземного торговельного судна, що перебуває в її водах, якщо вони не пов'язані ніяк з цією державою, її фізичними або юридичними особами.

4. Архіпелазькі води

Поняття «архіпелазькі води» відноситься до числа новітніх у міжнародному морському праві: воно виникло тільки у середині XX ст. і уперше було оформлене нормами міжнародного права в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Архіпелазькі води - це морський простір, який лежить між островами, що складають усю територію держави, і обмежене із зовнішнього боку архіпелазькими вихідними лініями. При цьому довжина таких ліній не повинна перевищувати 100 морських миль, і тільки 3% їх загальної кількості можуть, мати максимальну довжину 125 морських миль. Від цих Ліній у бік моря, відлічуються територіальні води держави-архіпелага.

Співвідношення між площиною води і площиною суші внутрі цих ліній повинно складати від 1:1 до 9:1 (наприклад, Індонезія — 1:1, Філіпини — 1:2; Фіджі — 1:4). Ця важлива постанова щодо співвідношення між площиною водного простору і площиною суші держави-архіпелагу міститься в п. 1 ст. 47 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Отже, не кожна держава, що складається з островів, може мати архіпелазькі води. їх не мають, наприклад, .Великобританія та Японія . Виходячи з цього, необхідно підкреслити, що режим архіпелазьких вод можна застосувати тільки до держав-архіпелагів, а саме до таких країн, якими є: Індонезія, Кабо-Верде, Мальвійська Республіка, Мікронезія, Палау, Папуа Нова. Гвінея, Соломонові Острови, Сан-Томе і Пріпсіпі, Тонга, Фіджі, Філіппини.

Як справедливо підкреслюється в спеціальній літературі , головна особливість режиму архіпелазьких вод полягає в тому, що вони підкоряються суверенітету держави-архіпелагу з одночасним закріпленням певних прав за прибережними державами. Згідно зі ст. 49 Конвенції ООН з морського права, на архіпелазькі води, повітряний простір над ними, а також на їх дно і надра, так само як і на їх ресурси, розповсюджується суверенітет держави-архіпелага.

За умовою дотримання режиму внутрішніх вод, які знаходяться в межах архіпелазьких вод (вод портів, проток і т. ін.), судна всіх держав користуються правом мирного проходу через архіпелазькі води (ст. 52 Конвенції ООН з морського права).

Проте, зовсім інакший правовий режим встановлюється для морських шляхів, що знаходяться в межах архіпелазьких вод, які звичайно використовуються для міжнародного судноплавства. В цьому випадку здійснюється право архіпелазького проходу, яке : дуже близьке до транзитного проходу в протоках. Згідно з п. 1 ст. 53 Конвенції ООН з морського права, «держава-архіпелаг може встановлювати морські коридори і розташовані над ними повітряні коридори, прийняті для безперервного і швидкого проходу іноземних суден через її архіпелазькі води і прилегле територіальне море та прольоту іноземних літальних апаратів над ними». Якщо держава-архіпелаг не встановлює морських або повітряних кордонів, право архіпелазького проходу може здійснюватись по шляхах, які використовуються для міжнародного судноплавства.

Нарешті, треба підкреслити, що оскільки національне законодавство держав-архіпелагів склалося в період роботи III Конференції ООН з морського права — в кінці 70-х pp. — то воно відповідай постановам Конвенції ООН з морського права 1982 p., за винятком законодавства Кабо-Верде (остання проголосила про встановлення статусу внутрішніх вод для своєї акваторії) .

5. Територіальне море

Територіальне море (або територіальні води) — це смуга морських прибережних вод шириною до 12 морських миль, що прилягає до сухопутної території держави або її внутрішніх вод, увіходить до складу території держави і знаходиться під її суверенітетом, який здійснюється з урахуванням і дотриманням загальновизнаних норм міжнародного права .

Наведене визначення поняття «територіальне море» і міжнародна практика свідчать про наявність вельми важливої та гострої проблеми: увіходження територіального моря до складу території прибережної держави з підкоренням її суверенітету, з одного боку, і широка зацікавленість багатьох інших держав і світового співтовариства в цілому у використанні морських районів прибережних морських, просторів — з іншого . У першу чергу мова йде про їх використання для цілей судноплавства. Як відомо, умови плавання у відкритому морі істотно відрізняються .під умов, які існують в територіальному морі. Тому розвиток судноплавства і призвів до встановлення обмеженої просторової сфери територіальних вод вздовж берегів держави. Прибережні держави, зрозуміло, не можуть і не бажають того, щоб іноземні судна, особливо військові кораблі, вільно, підступали близько до їх берегів. Як бачимо, багатовікова боротьба навколо питання про ліміт ширини територіального моря була обумовлена-досить серйозними факторами.

Аналіз практики морських держав показує, що переважна більшість з них (125) встановили ширину територіальних вод від З до 12 морських миль і тільки 20 країн претендували в тій чи іншій формі на смугу територіальних вод більшою шириною . Між тим, в Конвенції 1982 р. чітко зафіксована договірна норма про межі ширини територіального моря. Так, ст. З передбачає, що «кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря у межах, які не перевищують дванадцяти морських миль...».

Правовий режим територіального моря. Загальновизнано, що певні частини моря уздовж узбережжя держави є продовженням території держави з її юрисдикцією над цим морським простором. Існування такої морської території пояснюється різними міркуваннями. Фахівці в галузі міжнародного морського права вважають, що підставами для виправдовування розширення суверенітету держави за межами її сухопутної території є: 1) безпека держави вимагає, щоб береги знаходились в її винятковому володінні і щоб їй була надана можливість захищати свої підступи з моря; 2) з метою сприяння своїм комерційним, податковим і політичним інтересам держава повинна мати можливість нагляду над усіма суднами, що заходять у його територіальні води; 3) виняткове право на експлуатацію ресурсів моря в межах територіальних вод держави необхідно для існування і благополуччя населення, що проживає на її території.

Як уже зазначалось, територіальне море є частиною території прибережної держави. Зовнішня межа територіального моря є державним морським кордоном прибережної держави. Так, у ст. З Закону України «Про державний кордон України» зафіксована норма, згідно з якою державний кордон. України на морі встановлюється по зовнішній межі її територіального моря. Отже, територіальне море перебуває під суверенітетом прибережної держави. Виходячи із цього, можна стверджувати, що юридичною підставою правового режиму територіального моря є передусім суверенітет прибережної держави.

Саме в силу суверенітету прибережна держава має в своєму територіальному морі виключні права на регламентацію режиму судноплавства, на освоєння природних ресурсів, на здійснення каботажних перевезень між будь-якими пунктами свого узбережжя, на прикордонний, митний, санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль; визначає умови морського вшанування; здійснює заходи, пов'язані із забезпеченням своєї безпеки і недоторканності морських кордонів.

Специфічним для територіального моря є те, що суверенітет над ним здійснюється з дотриманням положень Конвенції 1982 р. та інших норм міжнародного права, тобто із дотриманням передусім так званого права мирного проходу іноземних невійськових суден, здійснення якого не потребує дозволу прибережної держави: Це передбачає як Женевська конвенція 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, так і Конвенція 1982 р. Право мирного проходу згідно з Женевською конвенцією 1958 р. (статті 14—17) передбачає плавання через територіальне море з метою його перетинання без заходження у внутрішні води або з метою проходу у внутрішні води і порти чи виходу з них у відкрите море. Конвенція 1982 р. розширює зміст поняття мирного проходу. Прохід включає зупинку і стоянку на якорі у випадку, коли необхідні «з метою падання допомоги особам, суднам або літальним апаратам, які знаходяться в небезпеці або зазнають лиха».

Тут варто звернути увагу на такий момент. Зміст норм права мирного проходу спрямований на забезпечення такого проходу і такого перетинання територіального моря, який скорочує сам прохід як по відстані, так і за часом. У ст. 18 Конвенції говориться, що прохід повинен бути безперервним і швидким.

При цьому прохід повинен бути мирним. Прохід вважається мирним, якщо при цьому не порушується мир, а також правопорядок або безпека прибережної держави, Конвенція 1982 р. на відміну від Конвенції 1958 р. деталізує поняття мирного характеру проходу, висуваючи ряд вимог, які повинні виконуватися судном,, що здійснює мирний прохід (п. 2 ст. 19) . Невиконання бодай однієї з. цих вимог означатиме порушення мирного характеру проходу.

Згідно з ст. 22 Конвенції 1982 p., прибережна держава може вимагати від іноземних суден користуватися морськими коридорами і схемами поділу руху, які встановлюються з урахуванням рекомендацій компетентної міжнародної організації.

На відміну від Конвенції 1958 р. Конвенція 1982 р. (ст. 23) містить вимогу про те, щоб судна з ядерними двигунами при здійсненні права мирного проходу мали на борту документи і додержували особливі запобіжні заходи, встановлені міжнародними угодами. Таким суднам, а також танкерам і суднам, які Перевозять ядерні та інші небезпечні або. отруйні за своєю природою речовини або матеріали, прибережна держава може запропонувати прямувати морськими коридорами .

Як бачимо, Конвенція 1982 р. містить положення, які роблять навігаційний режим у територіальному морі більш жорстким. Разом із тим, вони в значній мірі враховують інтереси судноплавства, висуваючи з ряду питань таку важливу умову, як відповідність заходів, які вживаються прибережними державами, вимогам компетентних міжнародних організацій.

Мирний прохід через територіальне морс України іноземних невійськових суден та військових кораблів регламентується Законом про державний кордон України3. Так, ст. 13 цього Закону

з Відомості Верховної Ради України. —1992,—№ 2.—С. 22.

встановила, що іноземні невійськові судна та військові кораблі користуються правом мирного проходу через територіальне море України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України. Іноземні невійськові судна повинні прямувати звичайним навігаційним або курсом, рекомендованим компетентними органами України, а також морським коридором або відповідно до схем поділу руху. Військові ж кораблі і підводні транспортні засоби іноземних держав здійснюють мирний прохід в порядку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України. При цьому підводні човни, інші підводні транспортні засоби повинні йти на поверхні і під своїм прапором.

Правовий статус іноземних суден у територіальному морі. Він визначається як нормами міжнародного морського права (Женевською конвенцією 1958 р. про територіальне море та Конвенцією ООН з морського права 1982 р.), так і національним законодавством прибережних держав. Відповідно до ст. 1,7 Женевської конвенції 1958 p., іноземні судна, здійснюючи право мирного проходу, повинні додержувати законів і правил прибережної держави. Особливо це стосується невійськових суден. Прибережна держава може вживати у своїх територіальних водах відповідних заходів щодо суден, прохід яких відбувається з порушенням встановленого режиму судноплавства і не є мирним. У разі недодержання законодавства компетентні органи прибережної держави вправі. зажадати від судна (корабля) негайно залишити її територіальне море.

Кримінальне юрисдикція стосовно злочину, здійсненого на борту судна під час мирного проходу через територіальне море, відповідно до ст. 19 Женевської конвенції 1958 р. здійснюється у випадках, якщо: 1) наслідки злочину поширюються на прибережну державу; 2) злочин порушує спокій у країні або добрий порядок у територіальному морі; 3) капітан судна, дипломатичний агент або консул країни, під прапором якої плаває це судно, звертаються до місцевих властей з проханням про надання Допомоги; 4) заходи, що вживаються, необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами. Разом із тим, це не зачіпає права прибережної держави приймати будь-які заходи для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод. Для цього досить того, щоб Місцеві власті сповістили дипломатичного агента або консульську посадову особу держави прапора, до прийняття заходів та сприяти встановленню контакту між цими особами та екіпажем судна. Водночас власті повинні , враховувати інтереси судноплавства, вирішуючи питання про арешт.

Якщо злочин здійснено на борту судна до входу в територіальне море, а судно проходить без заходження у внутрішні води, прибережна держава не може здійснити втручання. Проте, Конвенція 1982 р. передбачає умови втручання у. виняткових випадках, пов'язаних із заподіянням шкоди морському середовищу .

Щодо цивільної юрисдикції прибережної держави ст. 28 Конвенції 1982 р. передбачає, що не можна зупиняти іноземне судно, .яке не проходить через територіальне море, або змінювати його курс для здійснення цивільної юрисдикції стосовно особи, яка перебуває на борту судна. Прибережна держава може застосувати щодо такого судна заходів стягнення чи вдаватись до арешту в будь-якій цивільній справі, якщо зобов'язання або відповідальність було взято або викликано щодо себе самим судном під час або його проходження через води прибережної держави. Обмеження в застосуванні заходів, передбачених цією статтею, не відносяться до випадків, коли іноземне судно знаходиться на стоянці у територіальному морі або проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод. Проте, арешт будь-яких суден, що належить державі без її згоди, є неправомірним у відповідності з принципом суверенної рівності держав і з принципом імунітету державної власності, що випливає з першого.

Уперше в міжнародному морському праві Конвенція 1982 р. (ст. 31) встановила міжнародну відповідальність держави прапора за міжнародним договором за будь-яку шкоду, заподіяну прибережній державі внаслідок недотримання військовим кораблем або іншим державним судном, який експлуатується в по-комерційних цілях, законів і правил прибережної держави стосовно проходу через територіальне море, або норм міжнародного права.

6. Відкрите море

Поняття відкритого моря. В світовій науковій літературі з морського права не вироблено єдиного підходу щодо визначення поняття «відкрите море». Ряд авторитетних учених (Жидєль, Сміт, Коломбос та ін.) при визначенні цього поняття на перший плач висуває таку ознаку, як географічне розміщення морських просторів, точніше їх розташування за межами територіального моря . Ст. 1 Женевської конвенції про відкрите море встановлює, що слова «відкрите море» означають всі частини моря, які не входять ні до, територіального моря, ні до внутрішніх вод будь-якої держави». Інший, фахівець у галузі міжнародного морського права — Л. В. Скалова, аналізуючи положення Конвенції 1982 p., визначає відкрите море як всі частини моря, які не входять ні до територіального моря або внутрішніх вод будь-якої держави, пі До архіпелазьких вод держав-архіпелагів і які складаються з акваторій, що не підкоряються суверенітету жодної з держав . Як бачимо, поряд з географічною ознакою — розташуванням за зовнішнім кордоном територіального моря — з'явилась і ознака юридичного-характеру — вказівка про те, що відкрите море не підкоряється суверенітету жодної держави. Саме використання цих двох ознак у науковому плані найбільш повно розкриває зміст поняття відкрите море.

З погляду міжнародного права, на думку автора, з-поміж інших варто виділити визначення цього поняття, яку наводить С. В. Молодцов. Відкрите море, — пише він, — це розташовані за межами територіального моря морські простори, на які не поширюється суверенітет будь-якої держави, і які відкриті на засадах рівності для вільного користування усіма державами у встановлених міжнародним правом цілях .

Це визначення може дати уявлення про просторове розташування відкритого моря і одночасно вказує на функціональні аспекти цього морського простору.

Міжнародно-правовий режим відкритого моря. Основу правового режиму відкритого моря складають свободи відкритого моря. їх перелік дається в ст. 87 Конвенції 1982 р. Це, зокрема, свободи судноплавства, польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів, спорудження штучних островів та інших обладнань, рибальства і наукових досліджень.

Здійснення свободи судноплавства регулюється згідно з принципом судноплавства у відкритому морі, відповідно до якого всі держави мають право, щоб їх судна (пасажирські, вантажні, рибальські, науково-дослідні та ін., а також військові кораблі) плавали у відкритому морі (підкреслено нами —А. Г.). Відповідно до ст. 90 Конвенції 1982 p., «кожна держава, незалежно від того, чи є вона прибережною або такою, що не має виходу до моря, має право на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі».

Міжнародно-правове значення прапора судна полягає в тому, що він вказує на державу національності судна, на належність судна певній державі. Умови надання права плавати під прапором певної держави, як і порядок реєстрації та надання своєї національності судну, визначає сама держава (п. 1 ст. 91 Конвенції 1982 p.). Проте, оскільки в законодавстві ряду країн (наприклад, Ліберії, Панами, Бермудських і Багамських островів) немає одноманітності у поглядах на це важливе питання, Конвенція ООН 1982 p. вимагає, щоб між судном і державою існував і реальний зв'язок (держава повинна ефективно здійснювати горне дикцію і контроль з адміністративних, технічних і спеціальних питань над суднами, що плавають під її прапором). Разом Із тим, у Конвенції немає визначення поняття реального зв'язку, переліку вимог, які забезпечують такий зв'язок. Міжнародно-правової»; норми, що конкретизують цей принцип, містяться в Конвенції ООН про умови реєстрації морських суден 1986 р. , в якій уперше в міжнародному морському праві закріплюються умови, необхідні для забезпечення реального зв'язку між державою і судном, під прапором якого воно плаває.

Правам, що випливають з принципу свободи відкритого моря, відповідають певні обов'язки. Використовуючи відкрите море, всі держави повинні дбати передусім про безпеку мореплавства та збереження морського середовища.

До найважливіших діючих угод з питань гарантування безпеки мореплавства належать Міжнародна конвенція про охорону людського життя па морі 1974 р. і Протокол 1978 р. до неї. Конвенція про міжнародні правила попередження зіткнень суден у морі 1972 p.. Міжнародна конвенція про пошук і спасання па морі 1979 p., Брюссельська конвенція 1910 р. про відшкодування збитків при зіткненні суден на морі та ін.

Кожна держава стосовно суден під її прапором зобов'язана вживати необхідних заходів для забезпечення безпеки судноплавства. До таких заходів відносяться, наприклад, заходи, що стосуються конструкції, обладнання та готовності до плавання суден, а також підвищені вимоги до комплектування та навчання екіпажів суден. Так. п. 4 ст. 94 Конвенції 1982 р. вимагає, щоб «капітан, офіцери і, в необхідній мірі, екіпаж були повністю ознайомлені з міжнародними правилами, що застосовуються, з питань охорони людського життя на морі, забезпечення безпеки у відкритому морі...».

Для безпеки мореплавства важливе значення має заборона піратства і боротьба з ним. В Конвенції 1982 р. регламентації діяльності держав щодо припинення піратства присвячені ст. 100 —107, які відтворюють відповідні постанови Женевської конференції 1958 р. Під піратством Конвенція 1958 р. (ст. 14) розумі будь-який неправомірний акт насильства, затримання або пограбування, який чиниться в особистих цілях екіпажем чи пасажира, чи будь-якого приватновласницького судна у відкритому морі або у місці, що знаходиться за межами Юрисдикції будь-якої держави, проти іншого судна або проти осіб чи майна, що знаходиться на його борту. Будь-яка свідома і добровільна участь у наданих вище діях, підбурювання до цих дій і сприяння їм також кваліфікуються як акти піратства (ст. 15).

Конвенція 1982 р. (ст. 217) покладає на державу прапора основну відповідальність за виконання суднами, що плавають під її прапором або зареєстровані в ній, міжнародних норм та стандартів, а також своїх законів і правил для запобігання, скорочення та збереження під контролем забруднення морських вод. Державами укладені також і спеціальні конвенції про запобігання забрудненню морських вод нафтою та іншими речовинами. Ще у 1973 р. укладена Конвенція щодо запобігання забруднення моря нафтою та іншими рідкими речовинами (згодом — у 1982 р. ця конвенція набрала чинності). Своїми постановами вона запровадила «особливі райони», в яких повністю заборонено скидання нафти та її відходів (Балтійське, Чорне і Середземне моря та деякі інші).

Таким чином, норми, які складають правовий режим судноплавства у відкритому морі, — найважливіший елемент правового режиму відкритого моря.

Свобода рибальства, що входить відповідно до ст. 87 Конвенції 1982 р. до складу свободи відкритого моря, зазнала значних змін. У даний час сфера дії цього, принципу значно скорочена й охоплює райони Світового океану лише за зовнішнім кордоном 200-мильної виключної економічної зони. Конвенція (п. 2 ст. 63, СТ. 64—67, 117—120) закріпила постанови про зобов'язання держав вживати заходів щодо збереження живих ресурсів відкритого моря. З урахуванням цього режим рибальства у відкритому морі за межами виключної економічної зони визначається взаємодією принципу свободи рибальства і принципу збереження та раціонального використання біоресурсів — нового принципу міжнародного морського права .

Багато положень конвенційного режиму рибальства за 200-миль-пою зоною стосуються безпосередньо співробітництва держав у Цій сфері (наприклад, ст. 118, п. 2 ст. 63, ст. 64—67). Згідно з Конвенцією 1982 p., співробітництво держав може здійснюватися в рамках угод або через відповідні міжнародні організації. В даний час функціонують понад 60 міжнародних організацій, діяльність яких пов'язана з координацією міжнародного співробітництва з питань рибальства.

Право на прокладку підводних кабелів і трубопроводів також вважається однією з свобод відкритого моря. Як відомо, ще Конвенція 1884р. щодо охорони підводних телеграфних кабелів визнала, що всі держави мають це право. Женевська конвенція 1958 р. про відкрите море, і особливо Конвенція 1982 р. (ст. ст. 79; 112—115) підтвердили загальновизнаний міжнародно-правовий режим стосовно цього виду використання відкритого моря. Усі держави мають право прокладати по дну відкритого моря підводні кабелі і трубопроводи з урахуванням уже прокладених кабелів і трубопроводів. При здійсненні цієї свободи на континентальному шельфі вимагається згода прибережної держави на визначення траси для трубопроводів.

Здійснення принципу свободи польотів над відкритим морем регламентується ст. 87 і п. 1 ст. 58 Конвенції 1982 р. Відповідно до встановлених норм, усі держави мають право на те, щоб їх повітряні судна безперешкодно літали над відкритим морем.

Вище вже згадувалось, що вперше в Конвенції 1982 р. у переліку свобод відкритого моря названа свобода споруджувати штучні острови та інші устаткування. Цю свободу усі держави можуть здійснювати тільки в районах відкритого моря за зовнішньою межею 200-мильової виключної економічної зони і за межами континентального шельфу. Важливою є постанова про використання вказаних устаткувань і обладнання виключно в* мирних цілях.

Право держав на проведення наукових досліджень у відкритому морі регулюється згідно з принципом свободи наукових досліджень. У ст. 240 Конвенції 1982 р. перераховані загальні принципи проведення таких досліджень; зокрема, вони повинні проводитися винятково в мирних цілях, належними науковими методами і засобами, з дотриманням правил про захист та збереження морського середовища, та ін.

Правовий статус суден у відкритому морі. Конвенції 1958 і 1982 pp. закріплюють принцип виключної юрисдикції держави прапора. Це означає, що жодна держава не має права здійснити у відкритому морі владу щодо суден, які плавають під іноземними прапорами. Судно, яке перебуває у відкритому морі, може бути зупинене, оглянуте, затримане тільки військовими кораблями або спеціально на те уповноваженими суднами своєї держави. Однак норми міжнародного морського права із цього загального правила припускають деякі винятки. Ці винятки зафіксовані у Женевській конференції 1958 р. про відкрите море і передбачають застосування іноземними військовими кораблями або спеціально уповноваженими на те державними суднами примусових дій до суден, які:' 1) перебувають у прилеглій зоні і порушують права, для захисту яких встановлено цю зону; 2) переслідуються у відкритому морі за правопорушення, вчинене у внутрішніх водах і територіальному морі або у прилеглій зоні (так зване право «гарячого переслідування»); 3) займаються піратством ; 4) займаються работоргівлею; 5) відмовляються (підняти свій; прапор або показують іноземний прапор, хоч є серйозні підстави вважати, що насправді вони мають ту ж саму національність .

Конвенція 1982 р. до цих винятків доповнила винятки, коли судно займається несанкціонованим радіомовленням, а також на прохання держави стосовно його судна, яке підозрюється у незаконній торгівлі наркотичними засобами або психотропними речовинами.

7. Прилегла зона

Під прилеглою зоною треба розуміти зону відкритого моря обмеженої ширини, що розташована безпосередньо за межами територіального моря прибережної держави, в якій ця держава здійснює контроль з метою забезпечення виконання іноземними суднами її митних, фіскальних, санітарних та імміграційних правил .

Претензії прибережних держав на розширення їхньої юрисдикції за зовнішні межі територіального моря виникли й установилися поступово. Ініціаторами встановлення прилеглих зон для охорони тих чи інших специфічних інтересів прибережної держави за межами територіального моря були Великобританія та США. Законодавство і договірна практика цих держав розвивались на основі поширення своєї юрисдикції над морським простором, що значно перевищував трьохмильний ліміт територіальних вод. Слідом за ними Росія 10 грудня 1909 р. встановила 12-мильну митну зону .

Уже в наш час деякі держави встановили прилеглі зони ширші за 12 миль, і не тільки митні, фіскальні імміграційні та санітарні, а також рибальські, зони безпеки, нейтралітету, кримінальної і цивілізованої юрисдикції, зони боротьби із забрудненням моря тощо. Так, США, Великобританія, Канада, Нова Зеландія мають 12-мильну зону рибальства.

На 1 січня 1991 р. прилеглі зони введені 38 державами, в тому числі зону в 24 милі сприйняли 32 країни (Гана, Габон, Індія, Мальта, Марокко та ін.), у 18 миль — 4 країни (Бангладеш, Гамбія, Судан, Саудівська Аравія), в 12 миль — США, в 6 миль — Фінляндія .

Зауважимо, що за Конвенцією 1982 р. ширина зони не може сягати за межі 24 миль від вихідної лінії, від якої відміряється ширина територіального моря.

Положення про прилеглу зону містяться в ст. 24 Женевської конвенції 1958 р. про територіальне море та прилеглу зону, а також в ст. 33 Конвенції 1982 р. В них підкреслюється, що прилегла зона — це район відкритого моря. Основне положення про правовий режим цієї зони полягає в тому, що вона май цільовий характер: встановлена лише для того, щоб прибережна держава змогла здійснили контроль для запобігання порушень )митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території або територіального моря. Звідси випливає, що прилегла зона може бути тільки чотирьох видів: митна, фіскальна, санітарна, імміграційна .

Щодо встановлення деякими державами так званих «зон безпеки», то вони, звичайно, не мають правової обґрунтованості в діючих нормах міжнародного морського права.

8. Виключна економічна зона

Нова правова категорія — «виключна економічна зона» — з'явилась внаслідок національних домагань держав на прибережні простори відкритого моря: а) на ресурси поверхні і надр морського дна; б) на живі ресурси морських прибережних вод. Починаючи з 1974 р., у документах прибережних держав, що розвиваються, поступово став фігурувати термін «виключна економічна зона». Останній і увійшов до Конвенції ООН з морського права 1982 р. Таким чином, Конвенція 1982 р. юридично оформила виключну економічну зону як загальновизнаний інститут міжнародного морського права, йому присвячено частину V Конвенції, яка так і зветься «Виключна економічна зона».

В Конвенції 1982 р. знайшли свого закріплення норми, які дозволяють розв'язати складну політико-правову проблему поєднання національних інтересів прибережних країн та інтернаціональних потреб подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі освоєння морських природних ресурсів, здійснення морського судноплавства та поверненні наукових досліджень в прибережних районах Світового океану. Водночас Конвенція повносила суттєві зміни в правовий режим Світового океану, в зв'язку з чим аналіз її нормативних положень стосовно економічної зони викликають безперечний інтерес і має практичне значення для забезпечення правопорядку в Світовому океані .

Конвенція 1982 р. в ст. 55 чітко вказує на те, що виключна економічна зона «представляє собою район, який знаходиться за межами територіального моря і який прилягає до нього». Цим самим підкреслюється, що виключна економічна зона не увіходить до складу територіального моря і, отже, не підкоряється територіальному верховенству, суверенітету прибережної держави.

Важливе юридичне значення має той факт, що Конвенція 1982 р. встановлює особливий правовий режим для виключної економічної зони, згідно з яким права та юрисдикція прибережної держави і права й свободи інших держав регулюються її положеннями.

Концептуальну основу конвенційного режиму виключної економічної зони складають положення статей 56 і 58 Конвенції 1982 p., які визначають загальний обсяг і характер «прав і юрисдикції» прибережної держави і «прав і свобод» інших держав.

Права й обов'язки прибережної держави. Прибережна держава у виключній економічній зоні має: 1) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими процесами, і стосовно інших видів діяльності, зокрема таких, як виробництво енергії шляхом використання води, течій та вітру (п. 1 СТІ 56); 2) право визначати допустимий вилов живих ресурсів (п. 1 ст. 61); 3) приймати загальнообов'язкові правила для громадян інших держав стосовно експлуатації живих ресурсів зони, їх збереження та управління ними (п. 4 ст. 62); 4) право вживати заходів щодо забезпечення виконання своїх законів і правил, включаючи огляд, інспекцію, арешт та судовий розгляд (п. 1 ст. 73); 5) юрисдикцію стосовно створення та використання штучних островів, устаткувань і споруд (п. їв і ст. 56); 6-) юрисдикція стосовно морських наукових досліджень (п. їв. і ст. 56).

Разом із тим, Конвенція ООН з морського права встановлює певні межі для здійснення суверенних прав прибережної держави у виключній економічній зоні. Цим підкреслюється міжнародно-правова основа її прав і особливості економічної зони як району, що не знаходиться під суверенітетом жодної з держав. Так, п. 2 ст. 61 зобов'язує прибережну державу забезпечувати шляхом прийняття належних заходів збереження живих ресурсів у зоні, а також співробітничати із субрегіональними, регіональними та всесвітніми організаціями з питань експлуатації цих ресурсів.

Конвенція (ст. ст. 61, 62) зобов'язує прибережну державу надавати іншим державам на підставі угод доступ до залишку допустимого вилову.

Нарешті, Конвенція (ст. 73) обмежує певними рамками застосування прибережною державою репресивних заходів у відповідь на порушення її законів і правил в економічній зоні. Зокрема, арештоване судно та його екіпаж звільняються негайно після внесення застави.

Права й обов'язки інших держав. Вони визначаються в ст. 58 Конвенції ООН з морського права 1582 р. Згідно з цим, усі інші держави користуються в економічній зоні свободою судноплавства, польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів за умовою дотримання відповідних постанов Конвенції 1982 р. При здійсненні вказаних та інших свобод відкритого моря інші держави зобов'язані додержуватись законів та правил, встановлених прибережною державою у відповідності з Конвенцією 1982і р. та Іншими нормами міжнародного морського права.

Правовий статус виключної економічної зони. Аналіз доктрини і практики міжнародного морського права показує, що проблема визначення правового статусу того чи іншого морського простору завжди зводиться до одного і того ж питання: чи підкоряється даний морський простір суверенітету держави? Такого підходу при визначенні правового статусу морських просторів дотримується чимала кількість вітчизняних і зарубіжних юристів-міжнародників .

Положення Конвенції 1982 р. стосовно правового статусу морських просторів стверджують справедливість і обґрунтованість висновку про те, що суть правового статусу всіх цих просторів полягає в їх підпорядкованості або непідпорядкованості суверенітету держав. А звідси випливає, що правовий статус зумовлює, чи належить даний простір національно-правової регламентації прибережної держави (за умов дотримання нею загальновизнаних норм міжнародного права) або безпосередньо міжнародно-правовому регулюванню.

Відповідні постанови, які характеризують правовий статус ви¬ключної економічної зони, є в ч. V Конвенції 1982 р. Зокрема, ст. 89 передбачає обов'язок держав не підпорядковувати відкрите море своєму суверенітетові. Крім того, вище вже вказувалось на міжнародно-правову основу та юридичну природу виникнення прав і юрисдикції прибережної держави, які надані їй внаслідок досягнутої міжнародної домовленості і в силу цього мають конвенційне походження. Саме ці положення є складовими елементами правового статусу виключної економічної зони. Отже, виключна економічна зона за своїм правовим статусом є особливим районом або особливою частиною, відкритого моря .

9. Міжнародні морські протоки

Морські протоки — це природні шляхи, що з'єднують простори Світового океану. На нашій планеті, як відомо, є близько 300 проток, які в тій чи іншій мірі використовуються для морської та повітряної навігації.

Особливо важливе значення для міжнародного судноплавства мають такі протоки, як Ла-Манш,; Малаккська, Гібралтарська, Магелланова, Балтійські і Чорноморські протоки. Досить згадати широко відомі цифри про те, що через Ла-Манш щорічно проходить понад 40() тис. морських суден, а через Гібралтарську — понад 150 тис.

В доктрині міжнародного права було чимало спроб класифікувати міжнародні протоки. В одному випадку до них зараховували ті протоки, які зв'язують відкриті моря або врегульовані спеціальними угодами, в іншому — міжнародними вважали протоки з інтенсивним рухом суден, що засвідчувала їх важливість для міжнародного судноплавства .

Велике значення для характеристики міжнародних проток має ухвала Міжнародного суду ООН у справі про англо-албанський інцидент у протоці Корфу 1949 р. Суд ухвалив, що вирішальним критерієм для правової кваліфікації протоки, як міжнародної є її «географічне місцеположення, в силу якої вона з'єднує дві частини відкритого моря, і той факт, що вона послуговує для міжнародного судноплавства» .

Новим кроком уперед у визначенні правового режиму морських проток стала Конвенція 1982 р. У ній є спеціальний розділ «Протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства». Його аналіз дозволяє виділити чотири категорії міжнародних проток, для кожної з яких передбачено відповідний правовий режим .

1. Протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства між однієї частиною відкритого моря або виключної економічної зони та другою частиною відкритого моря або виключної економічної зони (ст. 37). До цієї категорії відносяться всі найважливіші міжнародні протоки: Гібралтарська, Малаккська та їй, У них «усі судна і літальні апарати користуються правом транзитного проходу, якому не повинно робитися перешкод» (ст. 38).

2. Протоки, ширина яких перевищує подвійну ширину територіального моря, і, в межах яких у відкритому морі або виключній економічній зоні є такий же зручний, з точки зору навігаційних і гідрографічних умов шлях, як і в прилеглому територіальному морі. У відкритому морі і у виключній економічній зоні відповідно до ст. ст. 58 і 87 діє принцип свободи мореплавства та польотів. У територіальному морі застосовується відповідно правовий режим територіального моря.

3. Протоки, які використовуються для міжнародного судноплавства, в яких, згідно з Конвенцією, встановлюється режим мирного проходу. До цієї категорії відносяться такі міжнародні протоки, як Мессіна (між континентальною частиною Італії, та італійським островом Сіцілія), Тирана.

4. Протоки, прохід в які регулюється в цілому або частково спеціальними міжнародними угодами. До цієї категорії відносяться Магелланова протока, Чорноморські та Балтійські протоки..

У даний час режим чорноморських проток (Босфор, Мармурове море і Дарданелли) регулюється багатосторонньою Конвенцією, укладеною в Монтре у 1936 p., а також національним законодавством Туреччини. Згідно зі ст. 2 Конвенції, в мирний час «торговельні судна будуть користуватися правом повної свободи проходу та плавання в протоках, вдень і вночі, незалежно від прапора і вантажу, без будь-яких формальностей».

Щодо проходу через протоки військових кораблів, Конвенція надає перевагу причорноморським державам. Практично ці держави можуть проводити через протоки надводні військові кораблі всіх класів і підводні човни, надіславши турецькому урядові повідомлення про це не пізніше як за 8 діб.

Нечорноморські держави можуть проводити через протоки лише легкі надводні кораблі. Військові кораблі цих держав можуть перебувати в Чорному морі не більше ніж 21 добу. Попереднє повідомлення про прохід іноземних військових кораблів надсилається урядові Туреччини за 15 діб .

10. Міжнародні канали

Міжнародні морські канали — це штучні водні шляхи, які використовуються для міжнародного судноплавства . Як штучні споруди, вони становлять невід'ємну частину володінь держави, на території якої їх прокладено, і, як правило, перебувають під її суверенітетом. Проте, морські канали, які з'єднують відкриті моря і використовуються і їй міжнародного судноплавства, мають статус міжнародних, Згідно п. «d» cт. 1 Барселонського Статуту про режим судноплавних шляхів міжнародного значення, прийнятого на Барселонській конференції з транспорту 1921 р. канали, які слугують доповненням природник водних шляхів, прирівнюються до шляхів міжнародного значення. П. 2 ст. 1 конвенції передбачає, що барселонські норми можуть бути розповсюджені також і на штучні водні шляхи у договірному порядку або односторонньою декларацією держави, по території якої їх прокладено . Отже, правовий режим міжнародних морських каналів визнається міжнародними угодами і внутрішніми актами держави, по території якої вони проходять. До числа таких каналів належать Суецький, Панамський, Кільський та Корінфський.

Правовий режим Суецького каналу регулюється багатосторонньою Константинопольською конвенцією 1888 р. і законодавством Єгипту. Конвенція стосовно забезпечення свободи мореплавства через Суецький канал закріпила принцип свободи судноплавства через канал для «всіх торговельних і військових суден усіх прапорів» (ст. І) як у мирний, так і у воєнний час. Основними національними законодавчими актами, які регулюють управління каналом, є Декрет президента від 26.VII 1956 p., Меморандум від 18.Ш.1957 p., Декларація від 24.IV.1957 р., Закон від 10.VII.1957 р,. і Декларація від 18.VII.1957 p., які закріплюють суверенні права Єгипта на канал, з урахуванням норм міжнародного права (зокрема, Конвенції 1888 р.). Для проходження через Суецький канал всі судна зобов'язані брати лоцмана. Військові кораблі проходять через канал вільно і без попереднього повідомлення уряду Єгипту .

Правовий режим Панамського каналу регламентується договором 1903 p., за яким Панама «доручила» управління та охорону каналу США. Канал проголошувався нейтральним, вільним і відкритим для суден усіх прапорів. У 1977 р. підписані і з 1 жовтня 1979 р. набрали чинності два нових договори, укладених між Панамою і СІЛА: Договір про Панамський канал і Договір про нейтралітет та функціонування Панамського каналу. 31 грудня 1992 р. припиняється дія Договору про Панамський канал. Інший договір — про нейтралітет та; функціонування каналу проголошує цей морський шлях «постійно нейтральним морським шляхом», відкритий для судноплавства усіх держав.

Правовий режим Нільського каналу в даний час регламентується законодавством ФРН. Уряд цієї країни в односторонньому порядку видав Правила плавання в Нільському каналі, які передбачають свободу торговельного мореплавства для всіх держав, у будь-який час доби після сплати мита і одержання перепустки; для проходу військових кораблів передбачено дозвільний порядок.

Правовий режим Корінфського каналу визначається національним законодавством Греції, згідно з яким торговельні судна всіх країн мають право вільного проходу через канал після сплати ними встановлених зборів; для проходу; військових кораблів встановлено порядок, який потребує попереднього дозволу.

11. Континентальний шельф

Поняття «континентального шельфу. З міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом треба розуміти морське дно, включаючи його надра, що сягає від зовнішнього кордону територіального моря прибережної держави до встановлених міжнародним правом меж.

Конвенція ООН з морського права 1982 р. в п. 1 ст. 76 дає таке визначення цього поняття: «Континентальний шельф прибережної держави охоплює морське дно і надра підводних районів, які сягають за межі її територіального моря на всьому просторі природного продовження її сухопутної території до зовнішнього кордону підводного краю материка або на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких йде відлік ширини територіального моря, коли зовнішній кордон підводного краю материка не сягає на таку відстань».

Зауважимо, що визначення належності, режиму і меж порівняно мілководних районів дна Світового океану, які примикають до берега, перетворилось у другій половині XX ст. у важливу політичну і правову проблему в зв'язку з появою практичної можливості розвідки і розробки природних багатств континентального шельфу (зокрема, є припущення, що на ньому зосереджено понад 1/3 світових-запасів нафти). Конвенція 1982 p., як відомо, передбачає створення на основі справедливого географічного представництва Комісії з питань визначення меж континентального шельфу. Межі, встановлені прибережною державою на основі рекомендацій Комісії, є остаточними і обов'язковими для всіх.

Міжнародно-правовий режим континентального шельфу. Першим документом, який регулює питання використання континентального шельфу, стала Женевська конвенція про континентальний шельф 1958 р. Положення Конвенції 1982 р. сформульовані таким чином, що уточнюють і розвивають відповідні статті згаданої Женевської конвенції у напрямку розширення прав прибережної держави. Так, ст. ст. 77—82, 85 Конвенції 1982 р. закріплюють суверенні Права прибережної держави над континентальним шельфом щодо розвідки і розробки його природних багатств. Ці права є виключними, адже жодна з держав не може робити нього без згоди прибережної держави. Разом із тим, як зазначаюся в її. 2 ст. 78, здійснення прав прибережної держави стосовно континентального шельфу не повинно створювати невиправданих перешкод для судноплавства, рибальства та інших прав і свобод інших держав. Ряд положень Конвенції 1982 p., і, зокрема, п. 1 ст. 79, передбачає, що усі держави мають право прокладати підводні кабелі і трубопроводи на континентальному шельфі.

Важливий елемент правового режиму шельфу — правовий режим штучних островів, установок і споруд на континентальному шельфі — регулюється положеннями ст. 60, ст. 81, ст. 82. їх зміст зводиться до того, що прибережна держава має виняткове право дозволяти або регулювати на свій розсуд проведення на шельфі бурильних робіт або створення штучних споруд з будь-якою метою.

Юридичний статус суден, що плавають у зоні над континентальним шельфом, нічим на відрізняється від правового положення їх у відкритому морі. Проте обладнання, яке використовується для розробки шельфу, знаходиться під юрисдикцією прибережної держави. Навколо споруд та установок, побудованих для експлуатації шельфу, можуть створюватися зони безпеки, які не мають бути ширші ніж 500 м,

12. Міжнародний район морського дна («Район»)

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. Міжнародний район морського Дна охоплює дно морів і океанів та його надра за межами національної юрисдикції. Конвенція проголошує Міжнародний район та його ресурси «загальним надбанням людства», від імені якого діє Міжнародний орган з морського права. Правовий режим «Району» визначається в ч. XI (ст. ст. 137, 141, 153 Конвенції) таким чином:

1. Жодна держава не може претендувати на суверенітет чи суверенні права або здійснювати., їх стосовно будь-якої частини Району або його ресурсів, і ані держава, фізична або юридична особа не може привласнити будь-яку його частину;

2. Усі права на ресурси Району належать усьому людству, від імені якого діє Орган. Ці ресурси не підлягають відчуженню;

3. Ані жодна-держава, фізична або юридична особа не можуть претендувати на права на корисні) копалини, які видобуваються в Районі, набувати або здійснити їх інакше, як у відповідності з вимогами Конвенції;

4. Район відкритий для користування виключно в мирних цілях.

Як уже зазначалось, уся, діяльність в Районі здійснюється і контролюється Органом від імені всього^ людства. Всі держави-учасниці Конвенції ipso facto є членами Органу. Він має Асамблею — складається з усіх членів Органу, Раду — з 36 членів, Секретаріат, що складається з Генерального секретаря та персоналу. Міжнародний орган з морського дна забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, одержаних від діяльності в Районі.

Міжнародне морське право є однією з найдавніших галузей міжнародного публічного права, однак процес його розвитку не закінчився. В сучасний період помітно активізувалась розробка міжнародних морських актів у галузі мореплавства і захисту морського середовища. Особлива увага приділяється політико-правовим проблемам забезпечення міжнародної безпеки на морях і океанах, використанню їх виключно в мирних цілях. Динамічний процес кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права призвів до суттєвих кількісних і якісних змін в ньому. Разом із тим, проникнення людини в океанські глибини та освоєння їх вимагатиме нових форм співробітництва держав і безперечно викличе потребу в утворенні нових норм, які б регулювали нові юридичні проблеми.

МІЖНАРОДНЕ ПОВІТРЯНЕ ПРАВО

1. Поняття міжнародного повітряного права ті його джерела

У світовій юридичній літературі існують різні точки зору щодо предмета (об'єкта) регулювання міжнародним повітряним правом та про правовідносини, що виникають при цьому. Тому є різні автори використовують неоднакові структурні елементи при визначенні міжнародного повітряного права як галузі сучасного міжнародного публічного права. В зв'язку з цим доречним буде з'ясувати, що мається на увазі під предметом міжнародного повітряного права. Звичайно, мова йде про різні блага, предмети, речі, явища навколишнього світу, з приводу яких суб'єкти міжнародного публічного права вступають у відносини, що підлягають врегулюванню або які регулюються нормами міжнародного повітряного права.

Зокрема, автори колективної монографії «Международное воздушное право» зараховують до його предмета відносини між державами в зв'язку із «використанням повітряного простору в цілях здійснення міжнародних повітряних сполучень та забезпечення їхньої безпеки» . Італійський юрист М. Амброзіні у своєму «Курсі аеронавігаційного права» (1993) визначав повітряне право як «галузь права, що вивчає відносини, які виникають у зв'язку з аеронавігацією та визначає її правове регулювання» , Французький юрист М. Лемуан вважав, що міжнародне повітряне право «визначає і вивчає закони та норми права, що регулюють рух і використання суден і відносин, що породжені в зв'язку з цим» .

Такий підхід, на думку російського юриста-міжнародника З. М. Малеєва, визначає предмет галузі в його вузькому «авіаційному» значенні.

Однак є чимало авторів, які ширше тлумачать предмет міжнародного повітряного права. Наприклад, Е. Ніс, який перший вжив термін «повітряне право» (droit aerien) у доповіді Інституту міжнародного права в 1902 p., під повітряним правом розумів «відносини між людьми, що складаються в газоподібній оболонці навколо Землі» , уточнюючи при Цьому, що проблема полягає в статусі простору, заповненого повітрям. До їх числа можна віднести таких визнаних фахівців у галузі міжнародного повітряного права, як Дж. Верплатс (Голландія), III. Вішер і М. Льогоф (Франція), Н. М. Матте (Канада), Ю. М. Колосов і Ю. М. Малеев (Росія). Гранично широко формулює вказаний предмет правового регулювання вітчизняний дослідник В. А. Василенко, який визначає предмет міжнародного повітряного права, як «правовий режим повітряного простору» .

Сучасна міжнародно-правова доктрина і практика виходять з того, що система норм міжнародного , повітряного права, яка склалась, в. основному регулюють відносини, пов'язані з діяльністю цивільної авіації. А тому вважається загальновизнаним, що предметом міжнародного повітряного права являються аеронавігаційні аспекти використання повітряного простору .

З'ясувавши предмет правового регулювання, можна запропонувати таке визначення поняття міжнародного повітряного права. Міжнародне повітряне право — це сукупність спеціальних принципів і норм, які регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права щодо використання повітряного простору цивільною авіацією .

Аналіз діючих норм і принципів у міжнародному повітряному праві свідчить про те, що їх основним змістом є регулювання відносин між державами, які виникають у зв'язку із здійсненням цивільними повітряними суднами польотів між двома або декількома країнами з метою перевезення пасажирів, вантажів або пошти в комерційних цілях.

Оскільки в міжнародних авіаційних перевезеннях беруть участь держави, юридичні особи (насамперед, авіапідприємства) і фізичні особи (пасажири), природно, що в правовому регулюванні міжнародних повітряних перевезень поряд з принципами і нормами міжнародного повітряного права (МПП) використовуються і норми внутрішнього права. Останні регулюють відносини між фізичними і юридичними особами, що виникають в процесі здійснення міжнародних польотів та авіаперевезень пасажирів, пошти і вантажів. В цьому і полягає одна з особливостей правової регламентації міжнародних повітряних сполучень. Юридично вона обумовлена тим, що міжнародні польоти здійснюються на основі визнання та поважання суверенітету держати над його повітряним простором, а це неминуче передбачає підпорядкування, іноземних цивільних повітряних суден під час їх перебування В межах території будь-якої держави всім її законам і правилам, які торкаються режиму повітряного простору та міжнародних авіаційних перевезень. Звичайно, до МПП відносяться всі ті норми, які пов'язані з міжнародними авіаційними перевезеннями і міжнародними польотами, і, які мають публічно-правовий характер (відносини між суб'єктами міжнародного права) .

Міжнародне повітряне право — це спеціальна галузь міжнародного публічного права, що перебуває у сфері дії його основних принципів. На відміну від інших галузей міжнародного права, характерною рисою МПП є те, що формування його норм відбувається порівняно швидко і шляхом укладання писаних договірних актів. Досить нагадати, що ще на початку XX ст. в міжнародних відносинах не існувало правових принципів і норм, які регулювали міжнародні польоти цивільних повітряних суден. Ці норми виникли внаслідок появи повітряних суден, здатних здійснювати польоти між різними державами, що і обумовило необхідність визначення правового» режиму повітряного простору над сухопутною і водною територією кожної держави та вироблення правил таких польотів. Сьогодні міжнародне повітряне право — це вже досить стабільна і розроблена система норм.

Джерелами МПП є спеціальні міжнародні угоди, які регулюють широке коло питань, пов'язаних з найрізноманітнішими аспектами діяльності у повітряному просторі. В спеціальній літературі вірно вказується, що міжнародно-правова практика в цій галузі пішла передусім шляхом укладання двосторонніх міждержавних (міжурядових) угод. У них фіксувалось право на польоти між державами-учасницями угоди, визначались маршрути міжнародної авіації між ними, призначались національні авіапідприємства для , перевезення пасажирів, вантажів і пошти, а також містилися конкретні положення стосовно забезпечення польотів. Двосторонні угоди не тільки сприяли встановленню регулярних польотів цивільних повітряних суден між державами, але і відіграли важливу роль у розвитку міжнародного повітряного права.

Разом із тим, розвиток міжнародних повітряних сполучень наполегливо вимагав розробки єдиних; для всіх держав міжнародних правил повітряних перевезень пасажирів і вантажів. Найбільш ефективним засобом створення таких правил є багатосторонні міжнародні договори.

Першою багатосторонньою угодою про повітряні сполучення є Паризька конвенція про регулювання повітряної навігації 13 жовтня 1919 р., яка переглянута та оновлена протоколами 15 червня і 11 грудня 1929 р. За цією конвенцією договірні держави зобов'язались надавати іншим договірним, державам у мирний час право мирного польоту через повітряний простір, що знаходиться над їхніми; сухопутними територіями і територіальними водами. Тим самим конвенція заклала підвалини міжнародно-правового регулювання повітряного простору .

У 1929 р. держави визнали за необхідне розробити та укласти Конвенцію уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень (Варшавська конвенція 1929 p.). Ця конвенція встановила обов'язкові для сторін основні умови договору повітряного перевезення, перелік і однакові норми документів, які використовуються при перевезенні (авіаквитки пасажирів, багажні квитанції та ін.). Визначені в, ній головні принципи і межі відповідальності авіаперевізника за шкоду, заподіяну пасажиру або вантажу .

Важливе місце в системі норм міжнародного повітряного права посідають такі багатосторонні конвенції та акти, як Чиказька конвенція 1944 р. про міжнародну цивільну авіацію та численні додатки до неї ; Чиказька угода 1944 р. про міжнародний повітряний транзит та міжнародний повітряний транспорт; Паризька угода 1956 р. про комерційні права при нерегулярних повітряних сполученнях у Європі; Римська конвенція 1952 р. про відшкодування третім особам на поверхні збитків, заподіяних іноземними повітряними суднами; Токійська конвенція 1963 р. про правопорушення та інші подібні акти, вчинені на борту повітряного судна; Гаазька конвенція 1988 р.( про боротьбу із незаконними актами насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародні польоти тощо.

Поряд із багатосторонніми угодами діють численні двосторонні угоди між державами (наприклад, угода між США та Великобританією 1946 р. про комерційну діяльність, і що була закріплена в 1977-р. новою угодою. Ця угода послуговує зразком для багатьох держав при встановленні правового регулювання міжнародних повітряних сполучень), які визначають конкретні умови і принципи організації міжнародних повітряних ліній між окремими державами.

Значну роль у розвитку міжнародного повітряного права відіграють «міжнародні* авіаційні регламенти» (стандарти, рекомендована практика, процедури тощо), що приймаються або ухвалюються Радою ІКАО (Міжнародної організації цивільної авіації). І хоча в юридичній літературі висловлюються різні думки щодо юридичної природи рекомендаційних норм ІКАО, усе ж не можна заперечувати того факту, що усі держави намагаються враховувати найважливіші рекомендації цього органу в цілях подальшого розвитку міжнародних повітряних сполучень.

2. Основні принципи міжнародного повітряного права

До системи норм міжнародного повітряного права увіходять і спеціальні принципи, які регулюють діяльність міжнародної цивільної авіації в цілому. Зауважимо, що в науковій літературі немає спільної думки щодо кількості та назви галузевих принципів. І все ж переважна більшість вітчизняних і зарубіжних фахівців виділяє такі принципи:

1) принцип повного і виключного суверенітету держав над їх повітряним простором;

2) принцип свободи польотів повітряних суден усіх держав;

3) принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації .

Принцип повного і виключного суверенітету держав над їх повітряним простором. Цей принцип закріплений як у міжнародних угодах (наприклад, у Чиказькій конвенції 1944 р. ), так і у внутрідержавному законодавстві (Повітряний кодекс України, Федеральний авіаційний акт США 1958 p. та ін.). Так, у ст. 1 Повітряного кодексу України 1993 р. зазначається: «Україні належить повний і виключний суверенітет над повітряним простором України, що є частиною території України.

Повітряним простором України є частина повітряної сфери, розташована над суходолом і водною територією України, в тому числі над її територіальними водами (територіальним морем) .

Цей принцип визначає зміст конкретних норм і особливості міжнародних правовідносин, пов'язаних із використанням суверенного повітряного простору. Оскільки останній є складовою частиною державної території, принцип суверенітету в повітряному просторі відображає загальну рису державного суверенітету — верховенство держави на всій території та незалежність в міжнародних відносинах .

Повний і виключний суверенітет держави у своєму повітряному просторі означає:

— право визначати режим повітряних кордонів (умови, порядок та місця перетинання державного кордону будь-якими повітряними літальними апаратами та суднами);

— право регулювати всі повітряні пересування в межах свого повітряного простору (встановлювати постійні маршрути для регулярних рейсів як своїх, так і іноземних повітряних суден, оголошувати закриті для польотів зони, встановлювати перелік аеропортів, відкритих для посадки іноземних повітряних суден, визначати порядок користування наземним засобами забезпечення польотів, видавати обов'язкові для всіх правила здійснення міжнародних польотів);

— право регламентувати і контролювати комерційну діяльність будь-яких повітряних перевізників;

— право здійснювати кримінальну, цивільну, адміністративну юрисдикцію щодо всіх повітряних суден та екіпажів і пасажирів цих суден, а також багажу, вантажів та пошти, які знаходяться на борту.

Отже, основний зміст принципу суверенітету над повітряним простором полягає в тому, що держава самостійно встановлює, правовий режим використання свого повітряного простору. Разом із тим, держава має використати свій повітряний простір таким чином, щоб при цьому не заподіяти шкоду правомірним інтересам інших держав.

Принцип свободи польотів повітряних суден усіх держав у міжнародному повітряному просторі . Згідно з міжнародним, правом, до такого простору відноситься повітряний простір над відкритим морем, а також над Антарктикою. Зміст цього принципу передбачає для будь-якої держави: а) право на повітряні польоти у міжнародному повітряному просторі і б) право на здійснення юрисдикції щодо своїх повітряних суден, які перебувають у цьому просторі.

Проте свобода польотів у цьому просторі не означає, що держави та їх судна вільні від дотримання певних правил: вимог, закріплених у міжнародних угодах або в регламентах ІКАО. Згідно з додатком 2 до Чиказької конвенції 1944 p., усі держави повинні додержувати цих правил та вживати заходів до того, щоб вони суворо дотримувалися їх повітряними суднами під час польотів над відкритим морем.

Принцип забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації. Згідно з цим принципом держави зобов'язані: а) вживати заходів щодо забезпечення технічної надійності авіаційної техніки, аеропортів, допоміжних служб та повітряних трас; б) вести боротьбу з актами незаконного втручання в діяльність цивільної авіації.

Та зауважимо в зв'язку з цим, що в самій Чиказькій конвенції 1944 p. і у 18 додатках до неї містяться єдині вимоги щодо техніки безпеки аеронавігації. Виконання цього завдання покладено на 1КАО. Держави в межах організації періодично розробляють міжнародні регламенти (правила, стандарти, рекомендації і т. ін), які стосуються: придатності повітряних суден до польотів і кваліфікації льотного і технічного персоналу; реєстрації повітряних суден та бортової документації; систем зв'язку та аеронавігаційних карт; характеристик аеропортів; правил польотів і практики управління повітряним рухом, а також інших питань стосовно безпеки аеронавігації.

Іншим важливим напрямком діяльності ІКАО держав у плані забезпечення безпеки міжнародної цивільної авіації є розробка міжнародних конвенцій, спрямованих на розвиток співробітництва держав у боротьбі з незаконним втручанням у діяльність цивільної авіації. Зокрема, в Гаазькій конвенції про боротьбу із незаконним захопленням повітряних суден (1970) і в Монреальській конвенції про боротьбу із незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971), захоплення повітряного судна в польоті за допомогою сили або погрози її застосування визнається тяжким кримінальним злочином. Держави-учасниці цих конвенцій зобов'язані застосувати щодо таких злочинів суворі заходи покарання .

3. Правова регламентація міжнародних повітряних сполучень

У спеціальній юридичній літературі використовуються різні терміни для позначення конкретних видів експлуатації міжнародних повітряних ліній. Зокрема з поняттям «міжнародний політ» пов'язане важливе питання встановлення та дії норм міжнародного публічного права і національного права, що регулюють відносини між різними їхніми суб'єктами з приводу здійснення міжнародних польотів.

Визначення поняття міжнародного польоту майже виключно регулюється національним правом. Так, Повітряний кодекс України) 1993 р. під міжнародними польотами розуміє такі регулярні польоти, під час яких повітряні судна перетинають державний кордон України та іншої держави, і здійснюються на підставі міждержавних домовленостей, а також міжнародних угод . Такі польоти, звичайно, виконуються на підставі нормативних актів і правил, що встановлюються органом державного регулювання діяльності авіації України (Украеронавігація) і включаються до збірників аеронавігаційної інформації.

У Чиказькій конвенції 1944 р. (п. а ст. 96) закріплений термін «міжнародне повітряне сполучення», який визначається як «сполучення, що здійснюється через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави».

Під сполученням у даному випадку мається на увазі виконання міжнародного повітряного перевезення за певну платню. Власне кажучи, суть міжнародних повітряних сполучень становлять не тільки і не стільки самі по собі міжнародні польоти, скільки міжнародне перевезення пасажирів, вантажів та пошти на міжнародних повітряних лініях. Оскільки міжнародні повітряні сполучення здійснюються на комерційній основі, можна говорити про те, що комерційні права та обов'язки держав у повітряному просторі в принципі зумовлюють зміст регламентації міжнародних повітряних сполучень.

Права та обов'язки держав у повітряному просторі можливі і, звичайно, встановлюються лише за взаємною згодою зацікавлених сторін. За загальним правилом, така згода фіксується у міжнародному договорі про повітряні сполучення. За формою ці договори є багатосторонніми або двосторонніми.

Найбільш суттєві норми, що регламентують міжнародні повітряні сполучення, містить Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р, із доповненнями 1962, 1972, 1973 років .

Конвенція встановлює, що повітряні судна, які діють на регулярних міжнародних повітряних лініях, можуть здійснювати польоти через усю територію або в межах території держави тільки за спеціальним дозволом або з іншої санкції цієї держави і відповідно до умов такого дозволу чи санкції» (ст. 6).

Згадана конвенція визнає, що кожна держава може з міркувань доцільності або суспільної безпеки обмежити або повністю заборонити повітряним суднам інших держав здійснювати польоти над усією своєю територією або над певними її районами (ст. 9).

Разом із цим ч. 1 ст. 5 Конвенції передбачає, що всі повітряні судна договірних держав, які не зайняті на регулярних міжнародних повітряних лініях, повинні мати право здійснювати польоти на території будь-якої договірної держави або транзитні безпосадочні польоти крізь її територію та робити зупинки з некомерційною метою, без попереднього дозволу.

Отже, згадані норми визначають загальні умови регламентації міжнародних повітряних сполучень.

Дві інші конвенції — Чиказька угода 1944 р. про міжнародне транзитне повітряне сполучення та Чиказька угода 1944 р. про міжнародний повітряний транспорт передбачають ряд транзитно-комерційних прав, що|і їх держави можуть надавати одна одній і що мають умовну назву «п'яти свобод повітря», а саме:

1) право транзитного безпосадочного перельоту через повітряний простір договірних держав;

2) право транзитного перельоту через повітряний простір договірних держав і здійснення при цьому посадок з некомерційною метою у певних пунктах їхніх територій;

3) право привозити на територію певної договірної держави пасажирів, багаж, пошту та вантажі з території тієї договірної держави^ національність якої має повітряне судно, що здійснює перевезення;

4) право вивозити з території певної договірної держави пасажирів, багаж, пошту та вантажі на територію тієї договірної держави, національність якої має повітряне судно, що здійснює перевезення;

5) право привозити на територію певної договірної держави, а також вивозити з неї пасажирів, багаж, пошту та вантажі з будь-яких інших договірних держав.

Особливо треба мати на увазі, що для авіапідприємств важливо одержати дозвіл на комерційну діяльність в обсязі п'яти «свобод повітря», оскільки саме цей обсяг сприяє збільшенню-завантаження літаків і відповідно забезпечує більш високий рівень прибутків. Проте, як свідчить міжнародна практика, п'ята «свобода повітря» перевезення в будь-які треті країни не надасться, оскільки це зменшує можливості національних авіапідприємств самим здійснювати перевезення пасажирів, вантажів і пошти. По суті справи п'ятою свободою користуються тільки наймогутніші авіакомпанії, які одержують змогу розгортати широку комерційну діяльність на територіях усіх договірних держав за рахунок слабкіших авіакомпаній.

У даний, час обсяг прав комерційної діяльності доповнений шостою, сьомою та восьмою «свободами повітря». Шоста — це право здійснювати перевезення пасажирів, вантажів і пошти між третіми країнами через свою територію; сьома — право здійснювати перевезення пасажирів, вантажів і пошти між третіми країнами обминаючи свою територію; восьма — каботаж, тобто авіаперевезення між пунктами, що розташовані на території однієї і тієї ж держави.

Як уже вказувалось вище, правове регулювання повітряних сполучень здійснюється також шляхом укладення двосторонніх угод про повітряний транспорт. У заключному акті Чиказької конвенції 1944 р. міститься стандартна форма двосторонніх угод про обмін комерційними правами в регулярному міжнародному повітряному сполученні (Чиказька стандартна форма), яка передбачає взаємне надання усіх п'яти «свобод повітря». Угоди «чиказького типу» складають переважну більшість діючих двосторонніх угод. Значний вплив на договірну практику держав чинять і угоди «бермудського типу» (нині Бермуди-2), зокрема ті положення угод, які стосуються встановлення тарифів і розподілу обсягів перевезення між учасниками конкретної угоди.

Разом із тим необхідно зауважити, що, починаючи з середини 70-х років XX ст., у регулюванні прав "міжнародних повітряних сполучень з'явилися нові моменти. У межах політики «дерегулювання» США, наприклад, уклали-відповідні договори із Нідерландами, Перу, ФРН, Бельгією, Південною Кореєю, Сінгапуром, Таїландом, Ямайкою, Чилі та ін. країнами, згідно з якими вказані держави опинилися в «нерівних» умовах щодо надання їм відповідних комерційних прав . Проте більшість держав продовжують дотримуватись принципів і норм, закладених «Чиказько-Бермудською» формою двосторонніх угод про міжнародні повітряні сполучення.

Нарешті, звернемо увагу ще на такий момент. Міжнародні польоти із спеціальною метою, наприклад, при спецрейсах для урядових делегацій, при закордонних візитах військових літаків тощо, погоджуються по дипломатичних каналах у кожному конкретному випадку.

4. Юридичний статус повітряних суден при міжнародних польотах

У справі регламентації міжнародних повітряних сполучень важливе значення має питання про правовий статус іноземних повітряних літальних апаратів, які перебувають у повітряному просторі держави. Більшість національних законодавств виходить з того, що контролю держави в її межах підлягають усі літальні апарати. Однак з позиції міжнародного права, певне значення має саме поділ повітряних суден на державні та приватні, цивільні та військові.

Цивільні повітряні судна можуть бути як державними, так і приватними. Що ж до військових суден, то вони завжди є державними. Згідно з ст. З Чиказької конвенції, до державних відносяться повітряні судна, які використовуються також на митній та поліцейській службі.

Виходячи з принципу суверенної рівності держав, військові повітряні судна, що правомірно перебувають у межах іноземної держави, користуються там імунітетом. Такому ж режимові мають підкорятись і всі інші державні повітряні судна.

Імунітет державних повітряних суден означає, що будь-які примусові дії щодо них у порядку забезпечення судових позовів ухвал вважаються порушеннями її суверенітету. В усьому іншому як державні, так і приватні цивільні повітряні, судна користуються однаковими правами і несуть однакові обов'язки.

Іншим важливим чинником для з'ясування правового статусу повітряного судна є його національність і місцезнаходження в певний момент. Відповідно до ст. ст. 17, 18, 20 Чиказької конвенції 1944 р. повітряні судна мають національність тієї держави, до реєстру якої вони занесені. Повітряне судно не може бути правомірно занесене до реєстру більше, ніж в одній державі, але його реєстрація може бути передана іншій державі. Кожне повітряне судно повинно мати розпізнавальні знаки, які визначають його національність. Таким чином, факт реєстрації судна має важливе юридичне значення, і тому одночасна реєстрація повітряного судна в двох державах забороняється.

При виконанні міжнародних сполучень та польотів повітряне судно, не втрачаючи правового зв'язку зі своєю державою, тимчасово потрапляє під юрисдикцію тієї іноземної держави, в межах території якої воно перебуває в певний момент, тобто встановлюється принцип подвійної юрисдикції.

Право на здійснення юрисдикції за державою реєстрації повітряного судна і за державою, у повітряному простору якої здійснюється політ, зафіксовано в Токійській конвенції 1963 р. про правопорушення та деякі подібні акти, вчинені на борту повітряного судна.

У ст. З цієї Конвенції в найбільш загальній формі визначається юрисдикція держави реєстрації. Важливим моментом тут є те, що вона не ставиться в залежність від місцезнаходження повітряного судна та громадянства правопорушників.

Дещо точніше визначається юрисдикція держави, у повітряному просторі якої відбувається політ. Ст. 4 Конвенції передбачається, що держава може перервати політ іноземного судна для здійснення своєї юрисдикції у випадках, коли: а) правопорушення мало наслідки на її території; б) правопорушення було вчинене громадянином або проти громадянина цієї держави; в) правопорушення, вчинене проти безпеки цієї держави; г) правопорушення полягає у нехтуванні норм і правил польотів та маневрування у повітряному просторі цієї держави; д) здійснення юрисдикції необхідне для того, щоб забезпечити додержання зобов'язань цієї держави відповідно до багатосторонньої міжнародної угоди.

На закінчення зазначимо, що у повітряному просторі над відкритим морем, який не підлягає суверенітетові жодної держави, повітряні судна підкоряються виключно юрисдикції держави реєстрації їх, якщо іншого не передбачено міжнародними угодами. Винятком є акти повітряного піратства, вчинені у міжнародному повітряному просторі над відкритим морем.

МІЖНАРОДНЕ КОСМІЧНЕ ПРАВО

1. Виникнення та формування міжнародного космічною права

Зародження міжнародного космічного права як галузі системи міжнародного публічного права науковці різних країн пов'язують з початком практичної діяльності держав у космічному просторі — із запуском у колишньому Радянському Союзі 4 жовтня 1957 р. першого штучного супутника Землі, який справив глибокий вплив на всі сфери суспільного життя, включаючи сферу міжнародних відносин . Днем народження цієї галузі прийнято вважати дату набрання чинності Договору про космос — 10 жовтня 1967 р

Оскільки ще до розробки цього договору деякі принципи і норми міжнародного космічного права склалися як звичаєво-правові , логічно буде поділити історію становлення цієї галузі на два етапи. Перший характеризувався прийняттям Генеральною асамблеєю ООН ряду резолюцій стосовно правового регулювання здійснення космічних досліджень, з-поміж яких варто відзначити резолюцію 1721 (XVI) від 20 рудня 1961 р. і резолюцію 1962 (XVIII.) від 13 грудня 1963 р. Перша резолюція закріпила такі принципові постанови, як: а) дослідження та використання космічного простору здійснюється тільки на благо всього людства; б) на космос і небесні тіла розповсюджується міжнародне право, в тому числі і Статут ООН; в) космічний простір і небесні тіла не підлягають національному присвоєнню. Друга резолюція ГА ООН' містила Декларацію правових принципів діяльності держав щодо дослідження та використання космічного простору.

На цьому ж етапі існували окремі договірні норми, які регулювали ті чи інші аспекти діяльності в космосі. Вони зафіксовані в Московському, договорі 1963 р. про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою , а також у деяких інших міжнародних актах, зокрема в Конвенції та Регламенті Міжнародного союзу електрозв'язку (МСЕ).

Укладання Договору про принципи діяльності держав щодо дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (Договір про космос 1967 p.), започаткувало новий етан у становленні міжнародного космічного права, характерною рисою якого є прийняття багатосторонніх міжнародних угод. Центром практичної розробки норм міжнародного космічного права стає ООН, і зокрема утворений у 1959 р. як допоміжний орган ГА ООН Комітет з питань використання, космічного простору в мирних цілях (Україну призначено його членом в 1990 р, на місце, що займала колишня ПДР). Починаючи з 1962 р., у рамках ООН були розроблені й прийняті п'ять універсальних міжнародних договорів і дві декларації принципів, які регулюють діяльність держав у галузі дослідження та використання космосу . Формування міжнародного космічного права як галузі продовжується і в даний час.

Цікаво зазначити, що наука міжнародного космічного права задовго до початку формування однойменної галузі: вже у 30-ті роки XX ст. з'явилися наукові праці, в яких учені висловлювали свої позиції стосовно можливого правового регулювання діяльності держав у космічному просторі. Перші дослідження в цій сфері людської діяльності належать чеському юристу В. Мандлу, праці якого надруковані в Німеччині ще в 1932 p., а також російському вченому Е. А. Коровіну. Про бурхливий розвиток світової науки міжнародного космічного права свідчить той факт, що в бібліографії з космічного права, яка опублікована в 1978 р. у Канаді, містилися посилання па 6400 праць, виданих у 55 країнах .

Тепер доктрину міжнародного космічного права активно розробляють такі відомі, автори, як Е. Фазан (Австрія), А. Кокк, М. Ферєра (Аргентина), М. Марков (Болгарія), Т. Валладао (Бразилія), У. Дженкс, Дж. Фосетт (Великобританія), Р. Квадрі (Італія), Ф. Нозарі (Іран), Н. Матт (Канада), А. Гурбель. М. Ляхс (Польща), Ф. Н, Ковальов, Г. П. Жуков, Ю. М. Колосов, А. С Пірадов, В. С. Верещетін, Е. Г. Василевська, А. І. Рудєв, С. Г. Сташевський (Росія), С. Горов, К. Кристол, Дж. Купер, М. Макдугал (США), Н. М. Ульянова, В. А. Василенко (Україна), М. Бурелі, Е. Пенен, Ш. Шамон (Франція), А. Мейер (ФРН), М. Ніцу, Д. Попеску (Румунія) та ін.

2. Поняття, джерела і предмет міжнародного космічного права

Здійснення будь-якої діяльності, що торкається інтересів інших держав, призводить до виникнення міжнародних правовідносин. Визнання того, що в процесі космічної діяльності можуть виникнути міжнародні правовідносини, містилося вже в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1348 (XIII) від 13 грудня 1958 p., в якій підкреслювались «загальна зацікавленість людства в космічному просторі» і необхідність обговорення в рамках ООН характеру проблем, які можуть виникнути при здійсненні програм дослідження космічного простору».

Як зазначається в спеціальній літературі , ще задовго до того, як ГА ООН визнала необхідність розробки спеціальних правових принципів космічної діяльності, вчені-юристи припускали, що в системі міжнародного публічного права складається особлива група принципів і норм, покликаних регулювати правовідносини у новій сфері діяльності. При цьому специфічність цієї,групи принципів і норм обґрунтовувалися особливостями самого космічного простору як нового середовища діяльності людини (підкреслено нами — Авт), а також особливостями космічної діяльності, яка суттєво відрізняється від діяльності в будь-якій іншій сфері. Зокрема, космічний простір має такі особливості: тільки він надає можливість людству вийти за межі земного середовища; тільки в ньому знаходяться небесні тіла, території яких нікому не належать і можуть бути використані в перспективі людиною; космос практично є безмежним; на відміну від сухопутної території, Світового океану та повітряного простору, космічний простір не підлягає поділу на будь-які зони в процесі його використання; в космосі та на небесних тілах діють фізичні закони, які суттєво відрізняються від земних. До особливостей космічної діяльності необхідно"віднести те, що вона здійснюється за допомогою принципово нових засобів — ракетно-космічної техніки: використання космосу у воєнних цілях являє собою ні з чим не зрівняну небезпеку; космічні запуски можуть завдати шкоду іноземним державам і громадянам тощо .

Виходячи з зазначеної специфіки космічного простору та космічної діяльності, правова доктрина обґрунтувала специфіку міжнародно-правового регулювання в цій сфері. Переважна більшість юристів з самого початку зароджений науки міжнародного космічного права виходила з того, що основні принципи і норми міжнародного публічного, права розповсюджуються і на космічну діяльність. її специфіка повинна враховуватись у спеціальних нормах, які, будучи побудовані на загальновизнаних принципах і нормах, можуть скласти нову галузь міжнародного публічного права

Пізніше — на початку 60-х років XX ст., — держави офіційно визнали такий підхід до врегулювання космічного простору та небесних тіл (п. 1а резолюції ГА ООН 1721 (XVI) від 20 грудня 1961р., преамбула резолюції ГА ООН 1802 (XVII) від 14 грудня 1962 р. А Договір про космос 1967 р. вже містить обов'язкові для застосування матеріальні норми).

Таким чином, правове регулювання космічної діяльності з самого початку було спрямоване на те, щоб на підставі загальних принципів і норм міжнародного права розробити спеціалізовану систему юридичних принципів і норм, які, враховуючи специфіку нової сфери діяльності, створювали б найбільш сприятливі умови для співробітництва держав у засвоєнні космосу.

Спільність принципів міжнародного космічного права і міжнародного публічного права в цілому дозволяє стверджувати, ЩО перше є складовою частішою другого як єдиного цілого. У той же час специфічність принципів і норм космічного права не дозволяє ототожнювати його з іншими галузями міжнародного публічного права. Цим і визначається роль і місце цієї галузі в загальній системі міжнародного публічного права.

Підсумовуючи сказане, можна дати таке визначення поняття міжнародного космічного права.

Міжнародне космічне право — це галузь міжнародного публічного права, що складається із загальновизнаних принципів, а також спеціальних принципів і норм, які встановлюють правовий режим космічного простору, включаючи небесні тіла, і які регулюють права й обов'язки учасників космічної діяльності .

Загальновідомо, що метод правового регулювання — узгодження волі держав та інших суб'єктів щодо змісту конкретного правила поведінки та визнання його юридично обов'язковим — є єдиним для міжнародного космічного та міжнародного публічного права. Звідси випливає ідентичність джерел міжнародного космічного й міжнародного публічного права. Основними з них є міжнародний договір і міжнародний звичай.

Основну й вирішальну роль у процесі утворення норм міжнародного космічного права відіграє міжнародний договір. Ця галузь формується передусім з норм, які містяться в багатосторонніх договорах.

З-поміж цієї групи джерел виділимо ряд міжнародно-правових актів (договорів, конвенцій, угод), розроблених в ООН, а потім підписаних і ратифікованих великою кількістю держав: Договір про принципи діяльності держав по дослідженню і використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (відкритий для підписання 10 січня 1967 p., набрав чинності 10 жовтня 1967 p., 92 учасники); Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір (відкритий для підписання 22 квітня 1968 p., набрав чинності 3 грудня 1968 p., 83 учасники); Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами (відкрита для підписання 29 березня 1972 p., набрала чинності 1 вересня 1972 p., 76 учасників); Конвенція про реєстрацію об'єктів, які запускаються у космічний простір (відкрита для.'1' підписання 14 січня 1975 p., набрала чинності 15 вересня 1976 p., 38 учасників); Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах (відкрита для підписання 18 грудня 1979 р., набрала чинності 11 липня 1984 p., на 1.01.1991 р. — 7 учасників) .

Центральне місце посеред цих джерел посідає Договір про космос 1967 p., який встановлює найбільш загальні міжнародно-правові принципи космічної діяльності.

Другу групу утворюють численні міжнародні науково-технічні угоди що регулюють спільну діяльність держав у космосі. За своєю назвою, формою, призначенням, характером норм, які містяться в них, вони вельми різноманітні. Серед цих, наприклад, є установчі акти міжурядових організацій (Інтерсупутник), багатосторонні та двосторонні угоди із загальних і конкретних питань спільної діяльності держав у космосі.

Якщо держава не є учасником вказаних договорів або будь-яке питання не врегульовано міжнародно-правовими актами, для неї діють звичаєво-правові норми. їх зміст розкривається в серії резолюцій ГА ООН, які відображають загальну практику (наприклад, право на здійснення телевізійного мовлення за допомогою супутників, розмежування повітряного і космічного простору на висоті 100—11О км над рівнем моря та ін.).

Нарешті, допоміжним джерелом є праці найбільш кваліфікованих юристів-фахівців у галузі міжнародного космічного права.

Варто звернути увагу на таку особливість. Хоча на сьогодні лічені крани є космічними державами, спроможними самостійно досліджувати та використовувати космос, коло держав, на які розповсюджується дія норм міжнародного космічного права, знач¬но ширша т. зв. «космічного клубу», тобто суб'єктами космічної діяльності є всі без винятку суверенні держави.

Стосовно міжнародних міжурядових організацій, то обсяг їх прав та обов'язків як суб'єктів міжнародного космічного права визначається установчими актами відповідних міжнародних організацій.

Завершуючи розгляд цього питання, необхідно зазначити, що предметом міжнародного космічного права є регулювання міжнародних відносин у процесі космічної діяльності (правовідносини суб'єктів при запуску космічних об'єктів, у процесі використання космічної техніки для практичних цілей тощо).

3. Правовий режим космічного простору та небесних тіл

Норми, які визначають міжнародно-правовий режим космічного простору і небесних тіл, зафіксовані переважно в Договорі про космос. Низку важливих додаткових положень щодо статусу Місяця та інших небесних тіл передбачено Угодою про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. Оскільки правовий режим космічного простору тісно пов'язаний з деякими загальними принципами міжнародного космічного права, його доцільно розглядати у зв'язку з ними .

За змістом Договору про космос поняття «космічний простір» включає небесні тіла, в тому числі Місяць. Тому всі постанови Договору стосовне небесних тіл автоматично розповсюджуються і на Місяць, а положення щодо космічного простору в цілому — на всі небесні тіла.

В міжнародно-правових актах немає також визначення юридичного поняття «небесних тіл»:. Тому в космічному праві прийнято вважати, що це поняття стосується природних космічних тіл типу Місяця, планет,, астероїдів.

Свобода дослідження та використання космічного простору. Правовий режим космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, визначається передусім тим, ідо на нього не розповсюджується суверенітет будь-якої держави; цей простір є від-' критим, або вільним, для дослідження та використання всіма державами. Статті) і 2 Договору про космос проголошують свободу космічного простору і підкреслюють у зв'язку з цим, що «космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, не підлягає національному присвоєнню і*і і шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими засобами» .

Юридичний зміст цього принципу деталізується постановами ст. 1 Договору про космос і визначається тим, що увесь космічний простір, включаючи Місяць та будь-які інші небесні тіла, відкрито для: 1) вільного доступу, 2) вільних наукових досліджень, 3) вільного практичного використання всіма державами без будь-якої дискримінації на основі рівності та згідно з міжнародним правом. Отже, всі держави мають рівні права стосовно дослідження та використання космічного простору.

Дослідження та використання космічного простору повинні здійснюватися на благо та в інтересах усіх держав. Космічний простір, як і небесні тіла, не є приналежністю Землі. Цей факт й самі умови його використання унеможливлюють права будь-якої держави на підпорядкування космосу своєму суверенітетові. Ці моменти зафіксовані в Договорі про космос 1967 р. Так, ст. 1 підкреслює: «Дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, здійснюються на благо та в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку, і є надбанням усього людства». А ст. IX передбачає, що держави «повинні здійснювати свою діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, з належним урахуванням відповідних інтересів усіх інших! держав-учасниць Договору». І хоча ці постанови мають дещо декларативний характер, вони містять вимогу про те, щоб діяльність у космосі була спрямована на користь усього людства .

Використання космічного простору, Місяця та інших небесних тіл виключно в мирних цілях. Проголошуючи принцип свободи космічного простору, держави відповідно до ст. IV Договору про космос 1967 p., зобов'язались «не виводити на орбіту навколо Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю, не встановлювати таку зброю на небесних тілах і не розміщувати таку зброю у космічному просторі яким-небудь іншим чином». Згадана стаття особливо підкреслює, що «Місяць та інші небесні тіла використовуються всіма державами-учасницями договору виключно в мирних цілях. Забороняється створення на небесних тілах військових баз, споруд і укріплень, випробування будь-яких типів зброї і проведення військових маневрів».

Таким чином, наведені постанови Договору про космос передбачають повну нейтралізацію космосу і різні ступені його демілітаризації. На космічний простір поширюється лише режим часткової демілітаризації, оскільки заборона використання його у воєнних цілях стосується тільки розміщення ядерної зброї, а не будь-якої зброї взагалі.

Щодо Місяця та небесних тіл, то вони підлягають повній демілітаризації та нейтралізації. На-них не можна розміщувати взагалі будь-яку зброю, створювати військові об'єкти, забороняється випробування будь-яких типів зброї. Окрім цього, ст. З Угоди про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. розширила приблизний перелік заборонених видів використання Місяця та інших небесних тіл. Зокрема, забороняється виведення на орбіту навколо Місяця об'єктів з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, а також встановлення та використання такої зброї на поверхні Місяця. В Угоді міститься постанова, яка забороняє загрозу силою або застосування сили, а також будь-які інші ворожі дії або загрозу здійснення ворожих дій на Місяці або з використанням Місяця.

Важливою особливістю режиму космічного простору і небесних тіл є вимога, що міститься в міжнародно-правових актах, щодо запобігання потенційно шкідливих наслідків космічної діяльності. В ст. IX Договору про космос встановлена норма, згідно з якою держави зобов'язані провадити вивчення та дослідження космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, «таким чином, щоб запобігти їх шкідливому забрудненню, а також несприятливим змінам наземного середовища внаслідок доставлення позаземної речовини» та з цією метою у випадку необхідності вживати «відповідні заходи».

Цей загальний принцип запобігання потенційно шкідливих наслідків космічної діяльності одержав подальший розвиток у Конвенції про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р. Ця Конвенція заборонила застосування будь-яких науково-технічних засобів, .у тому числі й космічних, для впливу па погоду і клімат, якщо такі засоби можуть викликати довгострокові руйнівні або згубні для природи наслідки .

Стосовно інших видів діяльності у космічному просторі ст. ІХ Договору про космос встановлює принцип консультацій. Якщо держава вважає, що діяльність чи експеримент, запланований нею, створять потенційно шкідливі перешкоди діяльності інших держав у справі мирного використання космосу, то вона повинна провести відповідні міжнародні консультації, перші, ніж приступити до такої діяльності або експерименту.

Отже, правовий режим космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, визначається вищезгаданими спеціальними принципами міжнародного космічного права, який у найбільш узагальненому вигляді можна звести до такого. Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, не підлягає національному привласненню і є відкритим для свободного проникнення, дослідження та використанню його всіма державами у мирних цілях без дискримінації і на засадах рівності.

4. Правовий статус космонавтів і космічних об'єктів

Юридичне поняття «космонавт». Термін «космонавт» (від грецького kosmos — астрономічне визначення Всесвіту і nautes — мореплавець) використовується в науці для позначення особи, яка випробовує та експлуатує космічну техніку в космічному польоті . У США та інших країнах розповсюджений термін «астронавт».

У міжнародному космічному" праві стосовно осіб, які здійснили космічні польоти і знаходяться на) борту космічних об'єктів або на небесних тілах, вживаються терміни: «екіпаж», «представник», «особи на борту космічного об'єкту» тощо. Ст. V Договору про космос 1967 p., зокрема, проголошує, що держави «розглядають космонавтів як посланців людства у космос» . На думку більшості юристів, це визначення має декларативний, а не конкретний юридичний характер і не повинно тлумачитись як надання космонавту наднаціонального статусу. Зазначимо в зв'язку з цим, що юристи Росії, США та ФРН у 1990 р. розробили та передали Юридичному комітету ООН з питань використання космічного простору в мирних цілях проект Конвенції про пілотовані космічні польоти, в якому даний термін набуває реального юридичного змісту. Згідно з цим проектом, термін «екіпаж» застосовується до осіб, які здійснюють професійну діяльність у ході космічного польоту .

Отже, незалежно від того, чи є такі особи військовими або цивільними, чи управляють вони космічним кораблем або виконують науково-дослідницькі функції, а також незалежно від їхньої належності до громадянства будь-якої держави, усі вони з погляду на міжнародне космічне право мають однаковий статус космонавтів.

Юрисдикція та контроль над екіпажем космічного об'єкту. Згідно зі ст. VIII Договору про космос 1967 р., «держава-учасниця Договору, до реєстру якої занесено об'єкт, запущений у космічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль над таким об'єктом і над будь-яким екіпажем цього об'єкта під час їх знаходження в космічному просторі, в тому числі і на небесному тілі» . Отже, космічний об'єкт та його екіпаж (включаючи міжнародний) при їх знаходженні в космосі контролюються та підкоряються владі держави, яка зареєструвала даний космічний об'єкт.

Міжнародне космічне право виходить з того, що порядок здійснення юрисдикції та контролю визначає сама держава шляхом видання відповідних нормативних актів. Наприклад, уі США під час підготовки до польоту багаторазового космічного корабля «Спейс Шаттл» у 1980 р. була опублікована інструкція НАСА, відповідно до якої на командира космічної транспортної системи покладалась відповідальність за дотримання порядку та дисципліни, гарантування безпеки усього персоналу «Шаттла», а також за збереження самого корабля та всіх його елементів. З цією метою командиру дозволялось використовувати все необхідне, включаючи застосування фізичної сили стосовно осіб, які знаходились на борту. Інструкція встановила також підпорядкованість командира керівникові польоту в Центрі керування польотами. В Інструкції є посилання на кримінальне законодавство США, згідно з яким порушення постанов цієї інструкції або невиконання наказів командира тягне за собою штраф до 5 тис. долл або тюремне ув'язнення строком до 1 року .

Правова охорона життя та здоров'я космонавтів. Діючі міжнародно-правові норми в цій галузі досить детально регламентують питання, пов'язані з наданням допомоги космонавтам, які зазнають лиха в космічному просторі, а також на випадок їх аварійного приземлення на чужій території . Так, ст. V Договору про космос, ст. 10 Угоди про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах, Угода 1968 р. про рятування космонавтів, повернення космонавтів і об'єктів,. запущених у космічний простір та ім. передбачають, що в разі аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави або у відкритому морі всі держави зобов'язані подавати їм усю можливу допомогу. Космонавтам, які здійснять таку вимушену посадку, має бути гарантовано безпеку і також без затримки мають повернути державі, до реєстру якої занесено їхніх космічний корабель. Працюючи у космічному просторі, в тому числі й на небесних тілах, космонавти однієї держави повинні, надавати допомогу космонавтам інших держав.

Норми міжнародного космічного права передбачають й інші заходи, спрямовані на охорону життя та здоров'я космонавтів і, .зокрема, такі, як право захисту осіб, що зазнають лиха, на станціях, спорудах, апаратах, які знаходяться на Місяці та інших небесних тілах;і взаємне поінформування держав про явища в космічному просторі, які могли б представляти небезпеку для життя та здоров'я космонавтів та ін.

Правовий статус космічних об'єктів. На відміну від небесних тіл, природного походження (таких, як Місяць, планети, астероїди), під космічними об'єктами у міжнародному космічному праві розуміються створені людиною космічні апарати різного призначення та їх складові частини (штучні супутники Землі, автоматичні та пілотовані кораблі і станції;, ракети-носії тощо). Необхідно підкреслити, ' що норми міжнародного космічного права регулюють діяльність, пов'язану з космічними об'єктами, з моменту їх запуску, або спорудження в космічному просторі. До цього моменту діяльність по їх створенню та запуску знаходяться у сфері внутрідержавного права. Після повернення ;на Землю космічний об'єкт, За загальним правилом, знову підпадає під дію національного права.

Певні юридичні наслідки для космічного об'єкту пов'язані З його реєстрацією. З набранням чинності Конвенції про реєстрацію об'єктів, запущених у космічний простір — 15 вересня 1976 p., — національна і міжнародна) реєстрація космічних об'єктів для учасників цієї Конвенції набула обов'язкового характеру. Ст. ст. Конвенції (II, III і ІV) містять норми, згідно з якими космічний об'єкт повинен бути занесеним у національний реєстр, а також зареєстрованим в ООН. Держава після реєстрації направляє Генеральному секретареві ООН певний перелік відомостей про кожний космічний об'єкт (назва держави, що запускає, реєстраційний номер об'єкту, дата запуску, параметри орбіти тощо). Одержану інформацію Генеральний секретар ООН заносить до реєстру, який ведеться Відділом космосу, та розсилає усім членам Організації Об'єднаних Націй.

Договір про космос 1967 р. зазначає, що космічні апарати мають національність тієї держави, до реєстру якої вони занесені. При польотах у космічному просторі вони перебувають під виключною юрисдикцією держави реєстрації, оскільки сам космічний простір не підлягає суверенітетові жодної держави. Ст. VIII Договору фіксує норму, згідно з якою держава, що зареєструвала апарат, запущений у космічний простір, «зберігає юрисдикцію) і контроль над таким об'єктом... під час перебування у космічному просторі, в тому числі й на небесному тілі» .

Положення Договору про космос передбачають також, що «права власності на космічні об'єкти... залишаються недоторканими під час їх знаходження у космічному просторі або на небесному тілі чи після повернення на Землю» . При цьому такі об'єкти або складові частини їх, знайдені за межами держави, до реєстру, якої вони занесені, мають бути повернені цій державі. Для цього держава реєстрації зобов'язана пред'явити розпізнавальні дані. Повернення космічних об'єктів та їх складових частин здійснюється за рахунок держави, яка виконала запуску

5. Міжнародно-правове регулювання прикладних видів космічної діяльності

Безперечно, норми міжнародного космічного права розповсюджуються на всі види космічної діяльності. Однак широке прикладне використання штучних супутників Землі для цілей космічного зв'язку, метеорології, навігації, вивчення природних ресурсів викликало необхідність розробки спеціальних правових режимів деяких видів використання космічної техніки і окремих районів космічного простору. Особливе значення має правове регулювання тих видів використання космічного простору, наслідки яких відбиваються на Землі. Адже супутники прикладного призначення застосовуються в такому разі з господарською та іншою прикладною метою .

Безпосереднє телевізійне ,мовлення через супутники (БТМ). Протягом багатьох років у Комітеті ООН з питань використання космосу та інших органах Організації Об'єднаних Націй обговорювались питання безпосереднього телевізійного мовлення через супутники; Міжнародно-правові норми стосовно БТМ, які містятся в Документах, неоднорідні за колом учасників, юридичної сили, предметом регулювання і сфери дії.

Одним з перших документів, у якому був сформульований принцип співробітництва - держав у галузі космічного електрозв'язку, є резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1721 (XVI) від 20 грудня 1961 p., де проголошувалось, що зв'язок за допомогою супутників повинен стати доступним усім державам на всесвітній основі, яка виключає дискримінацію.

У 1982 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Принципи використання державами штучних супутників Землі для міжнародного безпосереднього телевізійного мовлення (МБТМ) . Згідно з цим документом, служба МБТМ. може бути утворена тільки на підставі угод або домовленостей між державою мовлення та державою прийому передачі. Він у спеціальній літературі іменується «принципом угод і домовленостей». Ці принципи включають і ряд інших постанов, якими повинні керуватися держави при здійсненні безпосереднього телевізійного мовлення. З-поміж них: застосування до БТМ міжнародного права; міжнародне співробітництво при здійсненні БТМ; мирне розв'язування спорів; відповідальність держав за діяльність у галузі БТМ; обов'язок і право проведення консультацій стосовно діяльності в галузі БТМ; співробітництво в захисті авторських і суміжних прав; сповіщення ООН про діяльність у галузі БТМ.

Проте найбільші детально розроблена система норм, яка має головним чином технічний характер. Ці технічні правила стосуються у першу чергу проблем розміщення, супутників на геостаціонарній орбіті, а також справедливого та ефективного користування радіочастотами. Виробленням таких технічних правил, що є нормами, міжнародного космічного права, займається Міжнародний союз електрозв'язку (МСРЕ). Відповідні міжнародно-правові норми містяться в Конвенції МСЕ 1982 p., Регламенті радіозв'язку, резолюціях, які приймаються Всесвітніми адміністративними конференціями радіозв'язку . Згідно з цими нормами, кожна країна закріплює за собою супутникові позиції на геостаціонарній орбіті, а також радіочастоти, необхідні для мовлення по декількох супутникових каналах.

Зауважимо, що процес розробки міжнародно-правових норм стосовно БТМ ще іщ завершений. Свідченням цього може бути хоча б той факт, що в 1988 р. Рада Європи розробила проект Європейської конвенції про транскордонне мовлення. В цьому проекті важливе місце посідають питання захисту глядача від порнографії, пропаганди насильства, а також від будь-яких інших передач які завдають шкоду фізичному, моральному або розумовому розвиткові дітей.

Дистанційне зондування Землі (ДЗЗ). Методи дослідження Землі з космосу широко використовуються в багатьох країнах для потреб сільського і лісового господарства, геології та океанографи, в інших галузях наукової та виробничої діяльності. У зв'язку з цим виникла необхідність у розробці правових норм, які сприяли б широкому співробітництву держав у цій галузі і одночасно виключали б можливість використання відомостей та інформації про природні ресурси зарубіжних країн, одержаних у результаті ДЗЗ, на шкоду суверенним правам цих держав, їх економічним та оборонним інтересам.

Комітет ООН з питань космосу вперше зайнявся вивченням цієї проблеми ще в 1969 р. Однак тільки в 1986 р. в Юридичному підкомітеті досягнуто консенсусу щодо правових принципів ДЗЗ, які потім також консенсусом були схвалені Комітетом ООН з питань космосу, нарешті, 3 грудня того ж року Генеральною Асамблеєю ООН . Прийнятий Г А ООН документ включає 15 принципів . У першому з них містяться визначення термінів «дистанційне зондування», «діяльність по дистанційному зондуванню» та ін. Дистанційне зондування визначається як «зондування поверхні Землі з космосу з використанням властивостей електромагнітних хвиль, що випромінюються, відбиваються або розсіюються об'єктами, які зондуються, з метою найліпшого використання природних ресурсів, вдосконалення землекористування іі охорони навколишнього середовища». Отже, сфера дії цих принципів охоплює, мирну діяльність з використанням методів. ДЗЗ. Принцип III встановлює норму, згідно з якою діяльність з ДЗЗ повинна здійснюватись відповідно до міжнародного права, включаючи Статут ООН. Особливе значення має принцип IV, в якому зафіксовано, що діяльність з ДЗЗ повинна здійснюватися таким чином, щоб не завдавати шкоди законним правам і інтересам держави зондування. В цьому документі підкреслюється необхідність широкого використання ДЗЗ з метою охорони навколишнього середовища та захисту людства від стихійних лих (принципи X і XI). Низка принципів, спрямована на стимулювання міжнародного співробітництва в галузі ДЗЗ із особливим урахуванням потреб країн, що розвиваються (принципи II, V—IX, XII, XIII).

Звичайно, прийняття Принципів ДЗЗ ГА ООН означає завершення лише першого етапу роботи щодо правового регулювання діяльності з ДЗЗ, після чого розробляється відповідна міжнародна угода.

Використання в космосі ядерних джерел енергії (ЯДЕ). Застосування на борту деяких космічних об'єктів ядерного обладнання як джерела енергії призвело до необхідності розробки спеціального правового режиму використання ядерних джерел енергії у космічному просторі. В 1992 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Принципи стосовно використання ядерних джерел енергії у космічному просторі. В документі, зокрема, підкреслюється, що використання ЯДЕ в космосі повинно обмежуватись лише тими космічними польотами, які не можуть здійснюватись без ЯДЕ. Встановлені технічні критерії безпечного використання ЯДЕ, порядок сповіщення на випадок виникнення небезпеки при поверненні на Землю радіоактивних матеріалів, надання допомоги на випадок аварій тощо. Таким чином, на космічні об'єкти з ЯДЕ розповсюджується не тільки загальний правовий режим, встановлений для всіх космічних об'єктів (як відомо, він визначається загальними нормами міжнародного публічного права і Договором про космос), але й спеціальні міжнародно-правові норми .

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

1. Поняття й суть міжнародного права

навколишнього середовища, його місце в системі міжнародного публічного права

Практика, що склалась як в національній, так і в міжнародній системі права, свідчить: в основу найменування їх галузей покладено об'єкт відповідної категорії правовідносин . У спеціальній літературі справедливо вказується па те, що в сучасних умовах термін «природа» дедалі частіше замінюється терміном «навколишнє середовище», оскільки останній найбільш точно відображає ту частину природного середовища, з якою взаємодіє людина. Зміст же терміну «природа», як правило, обмежується живою природою . Об'єктом міждержавних відносин не може бути й «екологія», оскільки цей термін означає науку про відносини рослинних і тваринних організмів і утворених ними спільнот між собою та з навколишнім середовищем .

Із викладеного вище випливає, що об'єктом даної категорії міжнародних правовідносин є навколишнє середовище, сприятливий стан якого забезпечується заходами його охорони та раціонального ресурсокористування. В такому розумінні навколишнє середовище— це комплексне матеріальне благо, яке у свою чергу складається з широкого спектру похідних від нього матеріальних і нематеріальних благ, умов, які гарантують здоров'я та процвітання нинішніх і майбутніх поколінь людства. Відомий фахівець —: французький проф. А. Кісс при визначенні об'єкту цього права враховує все те, що знаходиться поза межами територіальної компетенції держави і що має транскордонний характер: світовий океан, міжнародні ріки та озера, атмосферу землі, навколоземний і космічний простір, охорона рослинного і тваринного світу, а також ті сфери людської діяльності, які можуть заподіяти велику шкоду навколишньому середовищу (такі форми впливу, як токсичні речовини, технічні відходи, термоядерна радіація, термоядерні відходи).

Отже, поняття «навколишнє середовище» охоплює широке коло елементів, пов'язаних з умовами існування людини. Юристи-міжнародники виділяють три групи таких об'єктів: об'єкти природного (живого) середовища (флора, фауна); об'єкти неживого середовища (морські та прісноводні басейни — гідросфера), повітряний басейн (атмосфера), грунт (літосфера), навколоземний космічний простір, об'єкти «штучного» середовища, які утворені людиною" в процесі її взаємодії з природою . Інколи виділяють ще сферу науково-технічної співпраці держав стосовно охорони навколишнього середовища .

Сприйняття навколишнього середовища як об'єкта відокремленої категорії міжнародних правовідносин обумовлює застосування терміну «міжнародне право навколишнього середовища» .

Міжнародне право навколишнього середовища треба розуміти як сукупність міжнародноправових принципів і норм, що регулюють, відносини між його суб'єктами (в першу чергу держав) стосовно охорони навколишнього середовища від шкідливих діянь та раціонального ресурсовикористання.

Не дивлячись на те, що основоположне значення природного фактору в процесі суспільного розвитку було визначено майже дна століття тому, захист навколишнього середовища не висувався як; самостійна проблема. Досить сказати, що першою міжнародною угодою в галузі міжнародної охорони навколишнього середовища була міжнародна угода про охорону птахів, корисних у сільському господарстві (Париж, 19 березня 1902 p.)'. Тільки динамічний розвиток у 70—80-і роки XX століття наукових основ глобальних проблем у науковій літературі дозволило виділити правові норми стосовно захисту навколишнього середовища в особливу групу.

Вирішальний вплив на формування міжнародного права навколишнього середовища мали Стокгольмська конференція (5—16 червня 1972 року) та прийнята тоді ж «Декларація Конференції Об'єднаних Націй про навколишнє середовище». Цим самим було визнано, що охорона навколишнього середовища набула глобального значення: в ній зацікавлені всі держави, та необхідно мати постійні міжнародні інституційні структури у вказаній галузі.

Тенденція консолідації міжнародних природоохоронних норм у певну сукупність на основі єдності їх внутрішнього змісту відмічалась юристами-міжнародниками ще на початку 70-х років. Наприклад, В. А. Чичварін писав у 1970 p., що «міжнародно-правова охорона природи являє собою не тільки сукупність певних діючих принципів і норм, але іі одну з галузей науки міжнародного права...» . Інший відомий фахівець О. С Колбасов у ті ж роки також висловлювався за відділення галузі права навколишнього середовища в системі міжнародного права . Подальшого дослідження в галузі міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища дали юристам багатьох країн підстави зробити припущення про те, що в правовій системі світового співтовариства відбувається процес становлення нової самостійної галузі міжнародного публічного права — міжнародного права навколишнього середовища . З часом терміни «міжнародне право навколишнього середовища», «право навколишнього середовища» стали загальноприйнятими в документах органів та установ системи ООН.

Варто зазначити, що новітня міжнародно-правова доктрина також виходить із визнання за сукупністю міжнародно-правових норм, які регулюють охорону навколишнього середовища як самостійної галузі. Так, видані за кордоном в останні роки підручники розглядають міжнародно-правову охорону навколишнього середовища як одну з галузей сучасного міжнародного публічного права . Гаазька академія міжнародного права в 1985 р. опублікувала праці спеціального симпозіуму «Майбутнє міжнародного права навколишнього середовища», де в числі інших питань обговорюється і галузевий характер міжнародного права навколишнього середовища .

Як бачимо, наявність у міжнародному праві специфічної сукупності принципів і норм, внутрішньо пов'язаних за змістом і об'єднаних загальною метою регулювати особливу категорію міждержавних відносин — з приводу охорони та раціонального використання навколишнього середовища — не викликає сумніву у більшості дослідників. Це, по-перше. По-друге, загальновизнана специфічна сукупність міжнародно-правових норм охорони навколишнього середовища задовольняє визнаним критеріям галузі міжнародного права. По-третє, беззаперечною є зацікавленість світового співтовариства в спеціальному врегулюванні даної галузі суспільних відносин (цьому колу питань був присвячений ряд представницьких міжнародних конференцій, питання міжнародної охорони навколишнього середовища обговорюються регулярно на сесіях ГА ООН, функціонує Програма ООН з навколишнього середовища, на проблеми природоохорони орієнтовані спецустанови ООН та низка міжнародних неурядових організацій). По-четверте, накопичено значний обсяг нормативного матеріалу. У світі, наприклад, діє майже 300 міжнародних договорів, які регулюють питання охорони та раціонального використання навколишнього середовища . За обсягом нормативного матеріалу міжнародне право навколишнього середовища не поступається таким галузям, як міжнародне космічне, міжнародне морське, міжнародне повітряне право.

Усі вищезгадані фактори свідчать-на користь тенденції становлення нової галузі міжнародного публічного права—міжнародного права навколишнього середовища. Разом із тим, як слушно зауважується в літературі , структурне формування міжнародного права навколишнього середовища поки що не завершено. Свідчення тому — потяг деяких принципів і норм стосовно захисту навколишнього середовища до інших галузей міжнародного публічного права, особливо до морського і повітряного. Крім цього, низка сформованих спеціальних принципів і норм щодо захисту навколишнього середовища страждає недостатнім конкретним змістом.

На думку багатьох фахівців, до якої приєднується й автор, остаточному завершенню формування, міжнародного права навколишнього середовища як самостійної галузі в значній мірі сприяла б його кодифікація. До речі, це питання неодноразово висувалось І в рамках Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Універсальний кодифікаційний акт за аналогією з іншими галузями міжнародного публічного права дозволив би систематизувати в єдину систему існуючі принципи й норми в даній галузі, що стане завершальним етапом формування нової галузі.

2. Джерела та принципи міжнародного права навколишнього середовища

Даний в ст. 33 Статуту Міжнародного суду та сприйнятий в теорії міжнародного права поділ процесів нормоутворення на основні та допоміжні повністю застосовується і до міжнародно-правової охорони навколишнього середовища. Разом із тим, як слушно зауважують фахівці , цій сфері регулювання властива специфіка окремих джерел, особливо їх ієрархії та взаємодії, що обумовлено не лише особливим предметом регулювання, але й своєрідністю формування Даної сукупності міжнародно-правових норм.

Основними джерелами міжнародного права навколишнього середовища (МПНС) звичайно є міжнародний договір і міжнародний звичай. На різних етапах становлення й розвитку МПНС їх роль та значення в процесі нормоутворення змінювались.

На початковій стадії в умовах відсутності системи міжнародних природоохоронних договорів більш суттєву роль відігравав міжнародний звичай. Польський юрист-міжнародник Я. Симонідес цілком слушно відзначає велику роль таких основоположних принципів міжнародного права, висловлених у формі міжнародного звичаю, як відповідальність за заподіяну шкоду, повага територіального верховенства і територіальної недоторканості держав для виникнення певних прав і зобов'язань держав у галузі охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування . 1 хоча міжнародний звичай через недостатню чіткість формулювання правил, встановлених ним, не володіє необхідною ефективністю регулювання міжнародних природоохоронних відносин, усе ж він покликаний заповнити правовий вакуум, який утворюється внаслідок відсутності спеціальних договірних норм.

Труднощі застосування міжнародного звичаю в галузі міжнародної природоохорони випливають не лише з недостатньої визначеності прав і обов'язків держав, але і з відсутності їхньої детальної регламентації. Ці обставини зумовлюють перевагу міжнародного договору як основного джерела МПНС. Особливо з другої половини XX ст. міжнародно-правове регулювання охорони навколишнього середовища стало розвиватися договірним шляхом. Це відмічають багато дослідників . За відомостями Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), у даний час зареєстровано 152 багатосторонніх договорів в цій галузі .

У спеціальній літературі цілком логічно вказується на ряд особливостей міжнародного договору як джерела МПНС, а саме: орієнтованість на галузь природоохорони, а також гнучкість і здатність видозмінювання в залежності від соціальних потреб, які міняються. В договорах фіксуються, як правило, партикулярні (від лат. particulars — частковий) норми, які виступають стосовно норм загального характеру як lex special is (спеціальний закон). Наприклад, загальні положення, що містяться в Конвенції про відкрите море 1958 р. стосовно охорони морського середовища набули свого практичного значення у зв'язку з їх деталізацією в наступних угодах у цій галузі. Адже специфіка екологічних вимог зумовлює необхідність докорінного їхнього регулювання. Як наслідок, договірний масив, який склався в галузі МПНС, у значній мірі фіксує партикулярні норми охорони навколишнього середовища, що відносяться або до окремих природних об'єктів, або до окремих видів впливу на природне середовище або ресурсокористування.

Аналіз договірної практики МПНС показує, що найбільш ін¬тенсивний розвиток конвенційного регулювання охорони навколиш¬нього середовища відноситься до 70-х pp. і характеризується го¬ловним чином розробкою та прийняттям великої кількості універсальних конвенцій і регіональних угод. З-поміж універсальних — ціла група конвенцій, що регулюють забруднення морського середовища (Конвенція щодо запобігання забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів 1972 p., Міжнародна конвенція щодо запобігання забруднення з суден 1973 р.). Ряд конвенцій визначають принципи діяльності та правила поведінки держав стосовно навколишнього середовища в цілому або конкретних його об'єктів (наприклад, Конвенція ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 p., Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення 1973 p., Віденська конвенція про захист озонового шару 1985 p., Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. та ін.).

У зазначений період підписано низку важливих регіональних договорів, які доповнили норми універсальної дії: Конвенція про охорону середовища та живих ресурсів Балтійського моря 1973 —1974 pp., Конвенція про охорону Середземного моря від забруднення 1976 p., Африканська конвенція про охорону природи і природних ресурсів 1968 p., Північна конвенція про охорону навколишнього середовища 1974 p., Договір про природоохоронне співробітництво в басейні р. Амазонка 1978 p., Конвенція про охорону фауни і флори в Європі 1979 р.

Наведені приклади конвенційного регулювання однозначно свідчать про пріоритет міжнародного договору, в ряду основних джерел МПНС .

Підвищене значення для галузі МПНС мають такі її допоміжні джерела, як резолюції міжнародних організацій (конференцій), ухвали Міжнародного суду ООН і міжнародних трибуналів, доктринерські дослідження. На думку вчених , пояснюється це тим, що екологічні вимоги формуються, значно випереджаючи «формалізовані юридичні процеси», адже останні у великій мірі залежать від загального стану міжнародних відносин, наявності матеріальних умов і політичної волі для прийняття державами договірних зобов'язань. У той же час невідкладні потреби глобальної природоохорони загострюють проблему «правового вакууму».

Зокрема, резолюції міжнародних організацій (конференцій), будучи тільки рекомендаційними актами, тобто не будучи нормами міжнародного права, «в той же час чинять певний регулюючий вплив у міжнародній системі» . Яскравим свідченням нормоутворюючого характеру правової ідеї, що формулюється в таких документах, є наступна її трансформація в норму договірного або звичаєвого права. Так, рекомендації Плану заходів, схваленого Стокгольмською конференцією ООН з проблеми навколишнього середовища (1972 p.), стимулювали міжнародно-правове регулювання охорони міграційних видів, природної і культурної спадщини, водноболотних угідь .

Оскільки актами «м'якого права»'" вважаються переважно резолюції та інші ухвали міжнародних організацій (конференцій), варто зупинитися і на інших формах допоміжної нормотворчої діяльності цих міжнародних організацій в галузі МПНС. Передусім міжнародні організації є активним ініціювальним, і організуючим фактором при підготовці природоохоронних договорів. Така роль ЮНЕСКО в розробці Конвенції 1972 р. про охорону культурної і природної спадщини, ФАО — в підготовці Конвенції 1976 р. — про охорону Середземного моря від забруднення. В галузі охорони навколишнього середовища такі спецустанови ООН як ВООЗ, ІМО, МОП, ІКАО розробляють обов'язкові для держав-членів технічні регламенти та стандарти.

Новою формою актів «м'якого права», характерною для міжнародної природоохорони, є т. зв. керівні принципи поведінки держав стосовно тих чи інших природних об'єктів або видів впливу на навколишнє середовище. Ці принципи розробляються головним чином спеціальними групами експертів під егідою Програми ООН з навколишнього середовища. В цьому плані заслуговує на увагу досвід утвореної в 1984 р. Комісії з питань навколишнього середовища й розвитку на чолі з Г. X. Брундтланд (прем'єр-міністр Норвегії). Так, у червні 1986 р. Комісія підготувала документ, який містить 22 принципи і які є зводом міжнародно-правових принципів охорони навколишнього середовища. Аналогічний документ — т. зв. «лісові принципи» — був прийнятий на конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку, що відбувалась в Ріо-де-Жанейро 3—14 червня 1992 р. .

На наш погляд, доцільно звернути увагу й на інші сторони діяльності міжнародних організацій в галузі захисту навколишнього середовища. Так, вони в залежності від їх специфіки ведуть дослідження в даній сфері, організовують обмін інформацією!, здійснюють контроль за застосуванням норм міжнародних угод. Особливо важливо, що ці міжнародні організації мають постійний характер і, таким чином, проблематика міжнародного захисту навколишнього середовища завжди знаходиться в центрі їх діяльності.

Ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН передбачає можливість застосування судових ухвал, поряд з доктриною найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права, як «допоміжних засобів для визначення правових норм» . Щодо нормотворчого значення міжнародної судової процедури в галузі охорони навколишнього середовища, то воно переконливо підтверджено арбітражним розглядом,міждержавних спорів у справах «Трейл Смелтер» (між США і Канадою) і «Озеро Лану» (між Францією та Іспанією). У винесених по цих справах судових ухвалах не тільки вказувалося на застосування загального принципу права sic utere tuo ut alienum поп laedas («так використовуй своє, щоб не завдати шкоди сторонньому») до міждержавних відносин стосовно навколишнього середовища , але більше того, вони сприяли формуванню спеціального принципу МПНС, який забороняє одній державі так змінити природні умови на своїй території, щоб цим справляти несприятливий вплив на природне середовище інших держав.

Не викликає сумніву і нормотворче значення теоретичних досліджень у галузі МПНС. Відомі юристи-міжнародники, виконуючи функції суддів міжнародних трибуналів, юридичних радників урядів, офіційних представників на міжнародних конференціях, тим самим беруть найактивнішу участь у практичній нормотворчості . У галузі МПНС найбільш розповсюдженою формою залучення вчених-юристів до процесу міжнародної правотворчості є створення в рамках універсальних і регіональних організацій груп експертів для розробки найгостріших проблем міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища.

Суттєве значення для регулювання природоохоронних відносин держав мають принципи міжнародного права. В основі між-народно-правового регулювання охорони навколишнього середовища та регіонального ресурсокористування лежать три категорії принципів: загальновизнані принципи Міжнародного публічного права, принципи звичаєвого права, що мають природоохоронне значення; спеціальні (галузеві) принципи МПНС .

У теорії міжнародного права зазначається, що основні принципи міжнародного публічного права (див. розділ п'ятий цього видання) — jus cogens — є тим фундаментом, на якому конструюються спеціальні системи міжнародно-правового регулювання .

Стосовно сфери міжнародної правоохорони особливо важлива роль належить таким, загальновизнаним принципам, як принципи поважання державного суверенітету, взаємної вигоди, невтручання у внутрішні справи іншої держави; сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, співробітництва, мирного вирішення міжнародних спорів .

Безперечно, що суворе дотримання вказаних принципів повинно гарантувати охорону великих екологічних рівноваги планети. До того ж у цій галузі не можна посилатися на абсолютний суверенітет. Турбота про навколишнє середовище має глобальний характер. МПНС, як ніяка Інша галузь міжнародного публічного права, послуговує захисту спільних інтересів людства — збереженню середовища проживання на планеті — і тому держави зобов'язані співробітничати для реалізації цієї великої мети.

Не менш важливе значення для регулювання міждержавних відносин у галузі МПНС мають деякі міжнародні звичаї — принципи. До їх числа відносять принципи добросусідства, неспричинення шкоди, міжнародної відповідальності держав .

Разом із тим в рамках міжнародного права навколишнього середовища формуються власні, галузеві принципи, навколо яких у свою чергу гуртується увесь нормативний масив, який міститься в міжнародних договорах, резолюціях міжнародних організацій, або тих, що утворилися звичаєвим шляхом. їх наявність визнається в науковій літературі, однак є. суттєві відмінності стосовно того, які саме норми слід віднести до спеціальних принципів.

На наш погляд, найбільш продуктивним є підхід, при якому робиться висновок про наявність певних спеціальних принципів МПНС на основі аналізу договірної практики, діяльності міжнародних організацій, авторитетних міжнародних актів рекомендаційного характеру, а також висловлювань представників доктрини з цього питання .

Найбільш узагальнюючим у системі спеціальних принципів і норм МПНС є принцип охорони навколишнього середовища. В доктрині міжнародного права висловлюються протилежні точки зору: всі ствердження про існування «базового зобов'язання держав захищати і зберігати оточуюче середовище» до заперечення такого зобов'язання як міжнародно-правового принципу, що склався . На наш погляд, ближчими до істини є ті дослідники, які вважають, що такий принцип існує в системі міжнародної право-охорони та його остаточне оформлення наближається до завершення . Це випливає з існування принципів охорони окремих природних середовищ , а також з того факту, що деякі елементи принципу охорони навколишнього середовища вже містяться в документах різного міжнародно-правового значення (Стокгольмська декларація 1972 р., Заключний акт НБСЄ, резолюція ГА ООН (XXXV) «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь», ст. . 192 Конвенції ООН з морського права 1982 p.).

Згідно з цим принципом, держави зобов'язані захищати і зберігати навколишнє середовище, а також забезпечувати раціональне використання природних ресурсів на благо нинішнього та майбутніх поколінь. З цією метою вони повинні вживати усіх необхідних заходів, індивідуальних та спільних співробітничати між собою й утримуватись від будь-якої діяльності, здатної чинити шкідливий вплив на природне середовище.

Важливим спеціальним принципом МПНС є принцип міжнародного природного співробітництва. Даний принцип лежить в основі договірної практики держав у галузі навколишнього середовища, фіксується в низці важливих міжнародних документів. Юридична природа цього принципу найбільш повно подається в Стокгольмській декларації 1972 року (принцип 24), де закріплені, зокрема, такі його найважливіші характеристики, як рівноправність усіх держав (великих і малих), урахування суверенних інтересів усіх держав.

Принцип невід'ємного суверенітету держави над своїми природними ресурсами. Стокгольмська декларація 1972 р. сформулювала цей принцип таким чином: «держави мають суверенне право розробляти власні ресурси згідно зі своєю політикою в галузі навколишнього) середовища...». Виходячи з цього принципу, будь-які дії держави стосовно навколишнього середовища є правомірними доти, доки вони не зачіпають законних прав та інтересів інших держав. Отже, державний суверенітет тут розглядається виключно під кутом зору екологічних інтересів.

Із цим принципом органічно пов'язаний інший — принцип неспричинення шкоди навколишньому середовищу. Деякі його елементи зафіксовані в статтях 24 і 25 Конвенції про відкрите море, ст. IX Договору про космос. У Стокгольмській декларації і в Декларації Ріо (1992 р.) він зафіксований в такому формулюванні: відповідно до Статуту ООН і принципів міжнародного права держави несуть відповідальність за те, щоб діяльність у межах їх юрисдикції або контролю не спричиняла шкоди навколишньому середовищу інших держав або районів, які знаходяться за межами національної юрисдикції. Як свідчить міжнародна практика, даний принцип має особливе юридичне значення: він не тільки відтворюється в резолюціях і рекомендаціях, присвячених міжнародній правоохороні, але й фіксується дослівно в міжнародних договорах (наприклад, Віденська конвенція про захист озонового шару).

У міжнародно-правовій літературі зазначається, що окрім згаданих вище принципів МПНС, у процесі становлення знаходиться низка принципів і, зокрема, такі, як: принцип оцінки впливу на навколишнє середовище, принцип попереднього сповіщення та обміну інформацією, принцип взаємних консультацій, принцип захисту екологічних систем світового океану, принцип забезпечення екологічної безпеки та ін. Тому до порядку денного висувається завдання: закріпити їх у систематизованому вигляді в єдиному міжнародно-правовому акті. Набутий у цій галузі досвід (документи і матеріали Стокгольмської конференції 1972 p., Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 p., Ріо-де-Жанейро), рекомендації фахівців, положення національного законодавства допоможуть розв'язати цю складну правову проблему.

3. Міжнародно-правовий захист середовища Світового океану

Загальновідомо що Світовий океан — це цілісна глобальна екосистема, від стану якої залежать усі інші найважливіші елементи біосфери: атмосфера, клімат, рослинний і тваринний світ. Об’єктивна необхідність для світового співтовариства — в цілому зберегти морське-середовище від забруднення. Наявність різноманітних інтересів держав стосовно використання морських просторів і ресурсів зумовлює потребу міжнародного підходу до проблеми захисту морського середовища, тобто вимагає міжнародно-правового регулювання.

Не дивлячись на те, що джерела забруднення морського середовища різноманітні, прийнято виділяти такі їх види, що вимагають правового регулювання: джерела, що знаходяться на суші; судноплавство (викиди із суден внаслідок нормальної експлуатації або морських аварій); розвідка і розробка морського Дна в межах національної юрисдикції і в міжнародному районі; захоронення відходів; забруднення з атмосфери або через неї. Забруднення із суден, особливо нафтою і нафтопродуктами, завжди викликало найбільшу стурбованість. У Світовий океан, наприклад, щодня (середньостатистично) виливається 12 тис. ба¬релей сирої нафти . Мабуть тому перші спроби міжнародно-правового регулювання морського середовища стосувались саме судноплавства.

Першою багатосторонньою угодою, яка поклала на держави конкретні зобов'язання стосовно захисту морського середовища, стала прийнята на міжнародній конференції в Лондоні Конвенція щодо запобігання забруднення моря нафтою (1954 р.)1 з наступними поправками 1962, 1969 і 1971 pp. Зокрема, її положення забороняють зливати нафту і нафтоводяні суміші із суден та зобов'язують держави обладнати свої порти пристроями для прийому із суден нафтових залишків.

У 1973 р. прийнята нова Міжнародна конвенція щодо запобігання забруднення із суден (т. зв. Конвенція МАРПОЛ). В ній встановлені єдині міжнародні стандарти щодо запобігання забруднення із суден, які стосуються: припустимих викидів нафти, шкідливих рідких речовин, стічних вод і сміття; конструкції та обладнання суден; упакування та розміщення вантажу; ведення документації. Для деяких районів, іменованих у Конвенції «особливими» (Середземне, Балтійське, Чорне та Червоне моря, Перська і Оманська затоки), встановлені більш жорсткі обмеження викидів забруднювальних речовин. Прибережні держави наділяються правом інспекції іноземних суден у водах, що знаходяться під її юрисдикцією, з метою виявлення порушень стосовно викидів забруднювальних речовин.

Іншою важливою сферою, яка вимагає співробітництва держав на універсальному рівні, є проблема запобігання забруднення моря внаслідок навмисного схоронення шкідливих відходів і матеріалів, промислового і побутового сміття, радіоактивних речовин. Шляхи її розв'язання частково визначені в згаданій вже Конвенції щодо запобігання забруднення моря викидами відходів та інших матеріалів . її положення дозволяють створити ефективний механізм регулювання і контролю щодо запобігання забруднення моря шкідливими відходами. Зазначимо, що Конвенція регламентує навмисне схоронення в морі практично всіх екологічно шкідливих речовин. Згідно з ст. IV, усі речовини в залежності від ступеня їх безпеки та шкідливих властивостей поділені на три групи, або списки: «чорний» (схоронення повністю заборонено), «сірий» (потрібний спеціальний попередній дозвіл) та «білий» (потрібний загальний дозвіл, який періодично переглядається). Зокрема, повністю заборонено скидати сиру й паливну нафту, важке дизельне паливо й мастила, відходи високої радіоактивності, ртуть та її сполуки, стійкі пластмаси, а також матеріали, виготовлені для ведення хімічної та біологічної воєн.

В останні десятиріччя інтенсивне використання танкерного флоту та розширення масштабів перевезення нафти морем призвели до того, що частішими стали випадки аварій і катастроф, які спричинили значні забруднення морського середовища. Досить згадати аварії танкерів «Торрі Кепьоп» (1967 р.), «Амоко Кадіс» (1974 p.), коли в море вилилось відповідно" майже 100 тис. і 230 тис. т нафти . У квітні 1989 р. біля узбережжя Аляски сталася аварія американського танкеру «Ексон Волдіз», яка була визнана найбільшою екологічною катастрофою США . Саме з метою захисту інтересів своїх народів від серйозних наслідків морських аварій, в результаті яких виникає безпека забруднення моря та узбережжя нафтою, держави прийняли дві міжнародні конвенції: стосовно втручання у відкритому морі на випадок аварій, що призводять до забруднення нафтою, і про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою .

Перша Конвенція надає право прибережним державам вживати необхідних заходів, включаючи знищення судна і вантажу, якщо створюється небезпека серйозного забруднення узбережжя і прибережних вод.

Друга Конвенція передбачає відповідальність судновласника і встановлює досить високу межу компенсації.

Значним кроком в об'єднанні зусиль держав для захисту морського середовища стало прийняття ІМО в листопаді 1990 р. Міжнародної конвенції щодо забезпечення готовності на випадок забруднення нафтою, боротьби з ним і співробітництву. Конвенція утворює механізм спільних дій країн-учасниць при виникненні аварійних розливів нафти, що дозволяє в найкоротші строки мобілізувати необхідні засоби і сили для їх ліквідації .

Поряд із розвитком міжнародно-правового регулювання охорони морського середовища на універсальному; рівні, починаючи з 70-х років значно активізувалось регіональне співробітництво . Існує чимало регіональних угод про охорону морського середовища, прийнятих ЯК у межах Програми регіональних морів ЮНЕП (охоплює II морських регіонів), так і поза нею. Наприклад,, у квітні 1992 р. причорноморські держави підписали Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення, а також три протоколи: про наземні джерела забруднення, про схоронення й про співробітництво в боротьбі із забрудненням нафтою та іншими шкідливими речовинами у надзвичайних випадках. Держави-учасниці утворили спеціальний контрольний орган — Комісію,, яка кон¬тролює виконання положень Конвенції, а також протоколів до неї.

4. Міжнародно-правове регулювання охорони атмосфери і навколоземного космічного простору

Атмосфера Землі — це глобальний природний ресурс, який є надбанням усього людства і який має для нього життєво важливе значення. Атмосфера Землі (від грец. attnos — пар і sphaira — куля — галузь, ділянка дій, межа розповсюдження чого-небудь), повітряне середовище навколо Землі. (Склад його на поверхні Землі: 78,1% азоту, 21% кисню, 0,9%, в незначних частках процента вуглекислий газ, водень, гелій, неон та ін. гази). На висоті 20—25 км розташований озоновий шар, який захищає живі організми на Землі від шкідливого короткохвильового випромінювання. Окрім того, атмосфера впливає на погоду і клімат землі .

Охорона і збереження атмосфери стало предметом міжнародно-правового регулювання порівняно недавно. Особливістю його міжнародно-правової регламентації є те, що воно відбувається шляхом реагування на найбільш гострі проблеми, які виникають у зв'язку із взаємодією суспільства й атмосфери. Це, перш за все, транскордонне забруднення повітря, особливо кислотні дощі; виснаження озонового шару і глобальне потепління клімату внаслідок «парникового ефекту».

Першою багатосторонньою угодою, спрямованою на захист повітряного середовища, була Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. (набрала чинності в 1983 р.). Ст. І Конвенції дає визначення термінів, які застосовуються в ній: а) «забруднення повітря» означає уведена людиною, прямо або непрямо, речовина або енергія у повітряне середовище, що тягне за собою шкідливі наслідки такого характеру, як загроза здоров'ю людей, заподіяння шкоди живим ресурсам, екосистемам і матеріальним цінностям, а також заподіяння шкоди цінностям ландшафту або перешкоди іншим законним видам використання навколишнього середовища;

б) «транскордонне забруднення повітря на великі відстані» означає забруднення повітря, фізичне джерело якого знаходиться повністю або частково Й межах території, що перебуває під національною юрисдикцією однієї держави і негативний вплив якого виявляється на території, що перебуває під юрисдикцією іншої держави, па такій відстані; що в цілому неможливо визначити частку окремих джерел або групи джерел викидів.

Конвенція містить основоположні принципи (ст. ст. 2—5) держав стосовно захисту повітряного середовища: загальні зобов'язання держав обмежити і зменшити забруднення повітря, особливо транскордонне, обмінюватись інформацією, проводити консультації і моніторинг (контроль якості) повітря.

Пізніше Конвенція була конкретизована Протоколом 1985 p., який передбачав скорочення країнам-учасницям викидів сірки на своїй, території та зменшення їх транскордонних потоків на 30% до 1993 р., а також Протоколом 1988 р. про контроль викидів окислів азоту та їх транскордонних потоків .

Проблема збереження озонового шару призвела до розробки н прийняття в 1985 р. на Віденській конференції Конвенції про охорону озонового шару (набрала чинності у 1988 р.) . Конвенція містить норми щодо проведення систематичних спостережень, досліджень та обміну інформацією між державами про стан озонового шару, Вона передбачає також розробку заходів щодо співробітництва з компетентними організаціями. У 1987 р; був прийнятий Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар . В ньому, зокрема, передбачені конкретні заходи міжнародного співробітництва для поетапного зниження рівнів виробництва і використання в аерозолях, холодильниках, хімічних розчинниках тощо ряду шкідливих для озонового шару речовин. Окремі норми даного Протоколу регламентують питання торгівлі такими речовинами, специфіку їх використання в країнах, що розвиваються, передбачають здійснення (міжнародного контролю за практичною реалізацію положень цього документу. Зазначимо, що на подальших зустрічах країни-учасниці домовились припинити виробництво і споживання таких речовин не пізніше 1996 p.

Як відомо, озонова проблема вже давно турбує не тільки екологів, але й світову громадськість. Однак, довгий час вона була нібито безадресною. В цьому плані неабиякий інтерес викликає опублікована в Токіо спеціальна доповідь міжнародної екологічної організації «Грінпіс», в якій зроблена перша спроба встановити «авторство» озонових дір над Антарктидою. У доповіді зазначається, що в списку основних озонових шкідників у даний час фігурують 25 країн. «Пріоритет» належить США, Японії та Великобританії, на частку яких припадає понад 50 відсотків усіх дір, Що виникли в озоновому шарі, а пропорція відповідальності в загальному масштабі озонових пошкоджень така: США — 30,85 відсотка, Японія — 12,42, Великобританія — 8,62 .

Не меншу стурбованість у світового співтовариства викликає перспектива глобального потепління клімату планети внаслідок т. зв. «Парникового ефекту». Зміна клімату, на думку вчених, є більш серйозною проблемою, ніж ті, з якими людство стикалося до цього часу. Вона зачіпає інтереси усіх держав і, природно, вимагає глобального розв'язання.

Першим конкретним кроком в цьому напрямі стало прийняття в 1988 р. резолюції ГА ООН «Захист глобального клімату для теперішнього і майбутніх поколінь». На другій Всесвітній конференції Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) з проблем клімату (листопад 1990 р.) було ухвалено підготувати проект конвенції до дня відкриття роботи Конференції з навколишнього середовища та розвитку, що відбулася у 1992 р.

Конвенція ООН про зміну клімату була прийнята Конференцією в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р. . її підписали більше 160 держав. Вона містить загальні правила для держав і народів стосовно поведінки в умовах кліматичних змін, які відбуваються під впливом, як гадають, людської життєдіяльності. Метою Конвенції є стабілізація парникових газів на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну-систему. Конвенція зобов'язала держави розробити, опублікувати і надати Конференції національні кадастри антропогенних викидів із джерел і абсорбції поглиначів усіх парникових газів, скласти і реалізувати програми щодо запобігання зміни клімату і пом'якшення його наслідків, підтримувати і розвивати всебічне співробітництво для досягнення цілей Конвенції. Варто підкреслити, що ці зобов'язання викладені досить докладної і з урахуванням фінансово-економічних можливостей держав.

5. Міжнародно-правова охорона тваринного і рослинного світу

Розширення масштабів втручання людини в природні процеси веде до деградації природи, руйнування цілих екосистем, зникнення багатьох видів фауни і флори. Про порушення балансу у взаємодії людини і природи красномовно свідчать такі факти. Так, у 1990 р. знищена лісова площа, що дорівнює площі штату Вашингтон, — 176 тис. кв. км. Щоденно 140 видів живих організмів знаходяться під загрозою зникнення . Юристи-екологи багатьох країн вважають, що деградація навколишнього середовища досягла «трагічних розмірів у міжнародному масштабі» .

Загроза генофондові планети стала могутнім поштовхом для активізації співробітництва держав у сфері охорони тваринного і рослинного світу. Існуючі міжнародні та регіональні угоди можуть бути, згруповані в таких напрямках.

Передусім; це — охорона природних комплексів і екосистем. Норми, що регулюють взаємини держав у розв'язанні даної природоохоронної проблеми, містяться у таких міжнародно-правових актах, як Лондонська конвенція стосовно збереження фауни і флори в їх природному стані 1930 р. і Вашингтонська конвенція про охорону природи та захист фауни і флори у Західній півкулі 1940 р. У згаданих документах містяться правові норми з широкого кола питань, зокрема, організації резерватів і національних парків, обмеження на полювання і ловлю тварин, їх вивозу з районів, які охороняються, тощо.

Важливо підкреслити, що міжнародно-правове регулювання, природних комплексів і екосистем здійснюється як правило, на регіональному рівні. Тільки у 70—80-ті pp. були прийняті Бернська конвенція про збереження європейської фауни і флори та природних місць їх проживання 1979 p., Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 p., Конвенція про охорону природи в Південній частині Тихого океану 1986 р.

У цілому для світового співробітництва велике значення має Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, яка була підготовлена в рамках ЮНЕСКО й схвалена на 17-й сесії її Генеральної конференції 16 листопада 1972 р. (Конвенція набула чинності 17 грудня 1975 p., а для України — 12 січня 1989 р.) . Конвенція передбачає створення такого механізму міжнародного співробітництва, який за допомогою правових, адміністративних та фінансових заходів сприяв би підвищенню ефективності охорони визначних пам'яток культури, історичних та природних місць, які є надбанням народів світу. Для більш широкої популярності таких культурних цінностей вони включаються до спеціального списку культурної спадщини.. Створюється також спеціальний фонд культурної спадщини для надання фінансової допомоги з метою збереження і реставрації цих пам'яток.

Другим напрямом є охорона рідкісних видів тваринного та рослинного світу і тих, які знаходяться під загрозою зникнення. Міжнародно-правова охорона розповсюджується, зокрема, на такі види тварин, як білі ведмеді (Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.) , різні види китів і морських тюленів. З-поміж інших міжнародно-правових актів особливе місце займає Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення, 1973 року . Правові норми, що містяться в ній, спрямовані на запобігання надмірної експлуатації рідкісних видів фауни і флори. Вони вводять суворий контроль над торгівлею такими видами за допомогою системи імпортно-експортних дозволів.

Третій напрям міжнародно-правового регулювання охоплює захист мігруючих видів тварин, які в процесі свого життєвого циклу перетинають державні кордони. Це зумовлює необхідність співробітництва заінтересованих країн. Наприклад, Боннська конвенція про охорону мігруючих видів диких тварин 1979 р. встановлює загальні норми поведінки держав стосовно тварин, які перетинають їх території. В додатках до Конвенції наводиться перелік мігруючих видів, які знаходяться під загрозою зникнення, а також тих видів, що мають стати предметом угод заінтересованих держав.

У міжнародному праві є чимало угод про охорону мігруючих птахів, які передбачають створення резерватів і заказників, обмеження або заборону їх лову, захист від забруднення середовища їх проживання. Саме такі норми містить Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місце проживання водоплавних птахів, 1971 р. .

Четвертий напрям юридичної регламентації є регулювання здобування і промислів живих ресурсів моря з мстою їх раціонального використання. Загальні норми, які заклали підвалини правового регулювання, містяться в Женевських конвенціях 1958 р; про відкрите море та про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря, а також у Конвенції ООН з морського права 1982 р. Держави у цій сфері діяльності керуються в першу чергу такими принципами, як принципи свободи рибальства відкритому; роті та збереження і раціонального використання морських живих ресурсів. З окремих питань прийняті відповідні міжнародні угоди. Так, регулювання промислу й охорона окремих видів живих морських ресурсів регламентується цілою низкою міжнародних угод, наприклад, Міжнародна конвенція щодо регулювання китобійного промислу, 1946 p.; Конвенція щодо збереження лосося у північній частині Атлантичного океану, 1982 р. та ін. Сферою міжнародно-правового регулювання є захист рослин "і рослинного світу від хвороб і шкідників. Найбільш важливі правові норми містять Міжнародна конвенція про захист рослин 1951 р. (зокрема, вона зобов'язує учасників вживати необхідних заходів законодавчого, адміністративного і технічного характеру щодо захисту рослин) і Міжнародна угода про тропічну деревину 1983 р. (містить постанову про раціональне використання і відновлення тропічних лісів).

Насамкінець, першочергове значення для збереження і захисту екосистем планети має прийнята у 1992 р. Конференцією в Ріо-де-Жанейро Конвенція про біологічну різноманітність . Конвенція передбачає заходи щодо збереження і сталого використання біорізноманітності як в природному середовищі, так і в штучних умовах, посилення контролю стосовно всіх видів маніпуляцій з живими організмами, покладаючи на держави-учасниці обов'язок розробляти національні стратегії, плани і. програми, присвячені збереженню біорізноманітності.

6. Міжиародно-правовий захист навколишнього середовища від радіоактивного зараження

У міжнародному публічному праві вже декілька десятиріч є, норми, спрямовані на зниження ризику радіоактивного зараження. Особливо велику роль у зменшенні радіоактивного зараження нашої планети відіграв Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою 1963 р. Важливе значення має і Договір про Антарктику 1959 p., який заборонив проведення ядерних випробувань і викид радіоактивних відходів у цьому регіоні.

Трагічним досвід Хіросими та Чорнобиля свідчить про те, яку шкоду може бути спричинено людству використанням ядерної енергії як у військових, так і у мирних цілях. Виходячи з цього, чимала кількість міжнародних угод присвячена питанням відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок ядерного інциденту, Назвемо тільки окремі з них: Паризька конвенція про відповідальність перед третьою стороною в галузі ядерної енергії 1960 p., Віденська конвенція про відповідальність за ядерну шкоду 1963 p., Конвенція про цивільну відповідальність у галузі морського перевезення ядерних матеріалів 1971 року. Проте, чи не найважливіше значення мають дві міжнародні конвенції, прийняті в рамках МАГАТЕ 24 вересня 1986 р.: про оперативне сповіщення про ядерну аварію та про допомогу на випадок ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації. Перша з них встановлює порядок обміну інформацією і проведення консультацій на випадок ядерних аварій, здатних спричинити міжнародний транскордонний викид радіоактивних речовин. Друга стосується питань співробітництва держав у надзвичайних ситуаціях, викликаних ядерною аварією. Конвенція регламентує порядок і умови звертання за допомогою та надання її.

МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

1. Міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного

публічного права

Існування чималої кількості міжнародно-правових норм, передусім у "багатосторонніх конвенціях, що мають однаковий предмет регулювання — боротьбу із злочинами міжнародного характеру та співробітництво держав у справі надання правової допомоги з кримінальних справ, — цілком природно породжує думку про становлення специфічної галузі міжнародного публічного права — міжнародного кримінального права.

Необхідно підкреслити, що ця концепція в міжнародно-правовій доктрині є дискусійною . Довгий час вважалось, що у нас (в колишньому СРСР — Авт.) мало спеціальних наукових праць з цієї проблеми, а в існуючій літературі переважали фрагментарні судження. Проте, це не відповідає дійсності. Навпаки, сучасна юридична література із загальних і спеціальних аспектів співробітництва держав у боротьбі із злочинністю досить численна . Так, тільки у 70—80-х pp. на терені Радянського Союзу було захищено 4 докторські і 10 кандидатських дисертацій з цієї проблеми . Щодо літератури далекого зарубіжжя, то вона нараховує значну кількість монографій та навчальних курсів .

Найчастіше концепцію міжнародного кримінального права пов'язують із співробітництвом держав у боротьбі з обома категоріями протиправних діянь — міжнародними .кримінальними зло/ чинами та злочинами міжнародного характеру.

Різноманітні думки юристів-міжнародників щодо предмета міжнародного кримінального права та його місця в правовій системі. Так, деякі вчені характеризують міжнародне кримінальне право як комплексну галузь науки . На думку І. І.. Карпєца, міжнародне кримінальне право є «самостійною галуззю права, яке «вийшло» з права міжнародного, але пов'язане із кримінальним правом» . Інший підхід сформулював П. С Ромашкін . Він підкреслює, що «міжнародне кримінальне право регулює відносини між державами, які складаються в процесі їх співробітництва у боротьбі з міжнародними; злочинами», тобто визначає цю галузь міжнародного публічного права як сукупність правових норм.

Суперечливість оцінок міжнародного кримінального права, як слушно зауважує Г. В. Ігнатенко , відображає його складну структуру і різнопланову юридичну конструкцію. Автору здається більш обґрунтованим підхід тих учених , які розглядають міжнародне кримінальне право як галузь міжнародного публічного права, що знаходиться в процесі становлення, і яка складається з норм загальних багатосторонніх конвенцій. Звичайно, ця галузь має свої правові інститути, свій предмет і свій метод правового регулювання.

2. Поняття міжнародного кримінального права

Міжнародне кримінальне право є тією галуззю міжнародного публічного права, предмет і навіть сама назва котрої найменш визнані порівняно з іншими галузями. Пояснюється це головним чином тим, що міжнародне-кримінальне право з самого початку з'явилось як несамостійний науковий напрям і виникло тільки в кінці XIX ст.

Дотепер ще не вироблено і загальновизнаного визначення поняття міжнародного кримінального права. Майже у всіх дефініціях його предмет, як правило, обмежувався перелікам другорядних питань: підсудність, видача злочинців, дія кримінального закону в просторі. Наприклад, проф. Ф. Ф. Мартенс у книзі «Сучасне міжнародне право цивілізованих народів» писав: «Міжнародне кримінальне право містить у собі сукупність юридичних норм, які визначають умови міжнародної судової допомоги держав одна одній при здійсненні ними своєї каральної влади в галузі міжнародного спілкування» . Вже в наш час такий фахівець, як російський вчений П. С Ромашкін доречно вказував, що міжнародне кримінальне право як наука вивчає проблеми, пов'язані з регулюванням таких відносин між державами, які складаються в процесі їх спільної боротьби з міжнародними та деякими іншими злочинами і які врешті-решт зводяться до відносин між державами та особою винуватця .

Важливе значення для розуміння) предмета регулювання, а отже, і для формування дефініції поняття «міжнародне кримінальне право» має з'ясування проблеми кримінальної юрисдикції. Як відомо, кримінальна юрисдикція держави визначається головним чином її національним законодавством і в деяких випадках нормами міжнародного публічного права, які визнані даною державою.

В основі визначення кримінальної юрисдикції покладено територіальний принцип, згідно з яким злочин, здійснений на території даної держави, належить юрисдикції її судів. Зокрема, кримінальна юрисдикція України розповсюджується на своїх громадян, незалежно від місця їх здійснення (ст. ст. 4, 5 Кримінального кодексу України) . Разом із тим, в останні роки з'явився ряд міжнародних договорів, в яких міститься принцип універсальної юрисдикції. Це означає видачу до суду злочинця незалежно від місця здійснення ним злочину та його громадянства.

Цілком зрозуміло, що різні підходи національного законодавства до визначення юрисдикції призводить до колізії юрисдикцій двох або більше держав стосовно певних злочинів (наприклад, держава місця скоєння злочину дотримується територіального принципу, держава громадянства злочинця — національного). Подібні колізії, звичайно ж, можуть бути розв'язані за допомогою міждержавних угод .

Необхідність і можливість співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, безперечно, зумовлюються й іншими об'єктивними факторами. Піратство, наприклад, взагалі не пов'язане з територією будь-якої держави. Інші ж злочини пов'язані з територією двох і більше держав (міжнародний тероризм). Відбувається інтернаціоналізація злочинних угрупувань тощо.

У спеціальній юридичній літературі в залежності від того, в якій мірі злочини зачіпають інтереси світового співтовариства, виділяють міжнародні злочини (міжнародні кримінальні злочини) та злочини міжнародного характеру.

Під міжнародними злочинами маються на увазі протиправні дії окремих осіб або груп осіб, прямо пов'язаних з міжнародними злочинами держав (наприклад, агресивна війна, апартеїд, геноцид, зазіхання на природне середовище). За скоєння таких злочинів відповідальність поряд з державою несуть індивіди (див.: розділ XI цього видання).

На відміну від протиправних діянь вищезгаданої групи, злочини міжнародного характеру — це такі діяння, які зазіхають на нормальні відносини між державами, завдають шкоди їх співробітництву в різних галузях, а також організаціям та громадянам і які підлягають покаранню згідно з нормами, встановленими в міжнародних угодах або згідно з нормами національного кримінального законодавства відповідно до цих угод . Інколи ці злочини іменуються конвенційними, оскільки співробітництво держав у боротьбі з конкретними злочинами міжнародного характеру здійснюється в рамках багатосторонніх міжнародних угод .

Підсумовуючи сказане, можна запропонувати таке визначення поняття «Міжнародного кримінального права».

Міжнародне кримінальне право — це сукупність конвенційних норм, які регулюють відносини "між державами та іншими суб'єк¬тами міжнародного публічного права в процесі їх співробітництва у боротьбі із злочинами міжнародного характеру.

3. Злочини міжнародного характеру: їх склад, форми і методи

міжнародно-правового регулювання співробітництва держав у боротьбі з ними

Як уже зазначалось вище, специфіка злочинів міжнародного характеру, порівняно з міжнародними злочинами, полягає в тому, що їх суб'єкти діють: «в особистій якості», за «власним мотивом» , поза безпосереднім зв’язком з політикою тієї чи іншої держави. Як слушно-зауважує Г. В. Ігнатенко , підставами для віднесення того чи іншого злочину до категорії злочинів міжнародного характеру служать дві обставини: 1) суспільна небезпека діяння, що зазіхає па міжнародний правопорядок; 2) наявність спеціальної міжнародної конвенції; про боротьбу з таким протиправним діянням або спеціальних постанов у міжнародних договорах подібного змісту.

Саме таке розуміння проблеми покладено автором в основу розгляду складу конкретних злочинів міжнародного характеру, форм і методів врегульованого міжнародним правом співробітництва держав у боротьбі зі злочинними діяннями. I ще одне зауваження. Співробітництво держав у цій галузі розвивається на різних рівнях . Передусім, не співробітництво на двосторонній основі. Найбільшого розповсюдження на цьому рівні одержали двосторонні угоди з таких питань, як надання правової допомоги в кримінальних справах, видавання злочинців, передавання осуджених осіб для відбування міри покарання в країні, громадянами якої вони є. Наприклад, у договірній практиці України нараховується чимала кількість таких угод.

Останніми роками значного поширення набуває співробітництво держав на регіональному рівні, що обумовлено спільністю інтересів і характером відносин країн певного регіону. В його здійсненні неабияку роль відіграють регіональні організації (Рада Європи, ОАД, ОАЄ та іп.). У 1971 p., наприклад, 14 держав-членів ОАД підщісали у Вашингтоні Конвенцію про попередження актів тероризму та покарання за їх здійснення. Про високий рівень співробітництва у рамках європейського регіону свідчать укладені між державами конвенції: про видачу злочинців; про правову допомогу у кримінальних справах; про правопорушення стосовно культурних цінностей та ін.

Деякі види злочинів зачіпають інтереси усього світового співтовариства, що викликає потребу в організації співробітництва держав на універсальному рівні. Процес укладання багатосторонніх договорів розпочався на початку XX ст. Особливо активізувався цей процес у рамках ООН: сьогодні з багатьох видів злочинів міжнародного характеру укладені спеціальні міжнародні конвенції, або є в наявності відповідні групи конвенційних норм.

На думку автора, остання обставина дозволяє виділити сфери співробітництва держав на багатосторонній основі у боротьбі з такими видами злочинів міжнародного характеру, як: піратство; работоргівля; торгівля жінками та дітьми; розповсюдження порнографічних видань; підробка грошових знаків; геноцид; найманство; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин.

Піратство.: Віддавна .піратство було визнано державами злочином міжнародного характеру. Ще в середні віки склався міжнародний звичай розглядати піратів як hostis generis humani — «загальними ворогами людства», звичайно із урахуванням тієї небезпеки, яку викликало піратство для морської торгівлі. Зауважимо, що і в наш час судноплавство в окремих районах Світового океану є небезпечним.

Особливістю правової регламентації міждержавного співробітництва у боротьбі з піратством є відсутність спеціального міжнародного договору. Норми ж про боротьбу з піратством містяться в Конвенції про відкрите море 1958 p., а також у ст. ст. 100— 107 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Так, ст. 101 Конвенції визначає піратство як будь-який неправомірний акт насильства, затримання або грабування, здійснений у відкритому морі або в місці, що знаходиться за межами юрисдикції будь-якої держави, в особистих цілях екіпажем або пасажирами приватновласницького судна або літального апарату проти іншого судна або літального апарату або проти осіб, або майна, що знаходиться на борту. До піратських дій прирівнюються аналогічні дії, здійснені військовим кораблем, державним судном або державним літальним апаратом, екіпаж якого, зчинивши заколот, захопив контроль над ним.

Ст. 105 Конвенції передбачає право будь-якої держави захопити піратське судно або піратський літальний апарат, заарештувати осіб, які знаходяться па ньому, та захопити майно, що знаходиться на судні. Захоплення піратського судна може бути здійснено військовими кораблями, а також суднами, що знаходяться на державній службі та уповноваженими для цієї мети. Судові установи держави, що здійснила захоплення піратського судна або літального апарату, можуть винести ухвали про накладання покарань і визначати, які заходи повинні бути застосовані щодо» таких суден, літальних апаратів та майна, що знаходиться на їх борту. Якщо підозри стосовно піратських дій захопленого судна не підтвердяться, то держава, яка захопила судно, несе відповідальність перед державою захопленого судна за шкоду і збитки, спричинені цим захопленням.

Работоргівля. Перші міжнародно-правові акти — Декларація Віденського конгресу 8 лютого 1815 p., договір п'яти європейських держав, 1814 p., генеральні акти Берлінської 1885 р. і Брюссельської 1890 р. конференції вже розглядали работоргівлю як злочин. Проте тільки Женевська конвенція 25 вересня 1926 р. встановила загальну заборону работоргівлі. Згідно з цією конвенцією, договірні держави зобов'язались припинити работоргівлю, не допускати її та надавати одна одній допомогу в проведенні боротьби з нею . Згідно з цією Конвенцією, під рабством розуміється власність: або окремі права володіння на людей.

Необхідно зазначити, що дана проблема вже в наші дні стала предметом обговорення в Спеціальному комітеті ООН з питань рабства. Визнано, що рабство, хоча і в прихованих формах, усе ще існує. Саме у цьому зв'язку в 1956 р. була скликана Женевська конференція щодо боротьби з рабством. На конференції прийнято Додаткову конвенцію про скасування рабства, рабо* торгівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства . Згідно з Конвенцією, держави зобов'язані надавати одна одній сприяння в скасуванні рабства і работоргівлі (ст. 1). Ст. 5 зобов'язує держави вжити необхідних заходів щодо суворого покарання осіб, визнаних винними в таких злочинах. Конвенція передбачає взаємне інформування держав і ООН стосовно виконання її постанов (ст. 8).

Торгівля жінками та дітьми. Згідно з Паризьким договором від 18 травня 1904 р. про заходи охорони проти торгівлі дівчатами , договірні держави зобов'язувались встановити спостереження на вокзалах і в портах, збирати необхідні відомості та вживати заходів щодо повернення на батьківщину викрадених жінок і дівчат. А за іншим Паризьким договором від 4 травня 1910 р. договірні держави зобов'язані встановлювати покарання за торгівлю дівчатами та віднести її до категорії злочинів, за скоєння яких злочинець підлягав видачі . Важливим міжнародно-правовим актом стала Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами від 21 березня 1950 p., яка замінила всі раніше укладені угоди з даного питання. Відповідно до цієї Конвенції, держави взяли на себе зобов'язання кваліфікувати як злочин звідництво, схиляння або спокушення в цілях проституції, експлуатацію проституції, держання домів розпусти, здавання або наймання в оренду приміщень для такий цілей.

Розповсюдження порнографічних видань. Відповідно до Паризької конвенції від 4 травня 1910 р. про боротьбу з розповсюдженням порнографічних видань та Женевської конвенції від 21 жовтня 1923 р. з цього-ж питання , договірні держави зобов'язались порушити переслідування проти осіб, винних у виготовленні, збуті або розповсюдженні порнографічних творів, малюнків, фільмів. Держави також зобов'язались надавати одна одній юридичну допомогу.

Підробка грошових знаків. Згідно з Женевською конвенцією від 20 квітня 1929 р. про боротьбу з підробленням грошових знаків , договірні держави прийняли на себе зобов'язання відповідно до своїх законів накладати покарання на тих, хто: 1) будь-яким способом підробляє або фальсифікує грошові знаки; 2) розповсюджує підроблені або фальшиві грошові знаки; 3) приймає, одержує або завозить для розповсюдження! підроблені грошові знаки.

При цьому не робиться відмінності між національною та іноземною валютою.

Варто зазначити, що національне законодавство України передбачає суворі міри покарання за виготовлення або збут підроблених грошей та цінних паперів — від трьох до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна, а в окремих; випадках міра покарання може досягти і 10—15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Геноцид. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 96 (1) ще в 1946 р. проголосила, що геноцид — це злочин, який порушує норми міжнародного права і суперечить духу і цілям ООН. 9 грудня 1948 р. ГА ООН затвердила проект Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього й направила його державам для ратифікації . Конвенція кваліфікує як дії, що складають геноцид: вбивство членів національної, етнічної, расової або релігійної групи, спричинення серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членам такої трупи; навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення; заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи; насильницьку передачу дітей з однієї людської групи в іншу. Згідно зі ст. ст. І—VI Конвенції, держави-учасниці зобов'язані вживати необхідних заходів для покарання осіб, винних у здійсненні або в змові з метою здійснення геноциду, в підбурюванні до його здійснення, в замаху або співучасті в геноциді.

Найманство. Це явище відоме з, давніх-давен. У середні віки та пізніше найманці відігравали значну роль у тих війнах, які точилися на Європейському континенті. Зазначимо, що у XV —XVI ст. воші складали основу збройних сил у Західній Європі. Тоді найманцями були як громадяни своєї країни, так і іноземці. В наш час найманці активно використовуються в операціях, спрямованих на повалення законних урядів і дестабілізацію внутрішнього становища. Ось чому ставлення до цього інституту нині докорінно змінилося. Гостро постало питання про міжнародно-правове становище найманців .

Юридичне поняття «найманець» розкривається в ст. 47 Додаткового протоколу І 1977 р. стосовно жертв міжнародних збройних конфліктів. Найманець — це особа, яка: 1) спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті; 2) фактично бере безпосередню участь у воєнних діях; 3) бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням) одержати особисту користь у вигляді матеріальної винагороди, яка суттєво відрізняється від винагороди комбатантів, що входять до складу збройних сил даної сторони; 4) не є пі громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, що контролюється стороною, яка знаходиться в конфлікті; 5) не направлена державою, що не знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків особи, яка входить до складу її збройних сил.

Від найманців треба відрізняти військових радників, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях і направлені на службу до іноземної армії за угодою між державами.

Проблема найманства неодноразово обговорювалась в ООН . В резолюціях Ради Безпеки щоразу висувалась вимога до держав не допустити на своїй території вербування, навчання, спорядження найманців. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 p. Генеральна Асамблея зобов'язала кожну державу «утриматись від організації або заохочування організації іррегулярних сил або озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави» . В 1980 р. ГА ООН ухвалила заснувати Спеціальний комітет по розробці конвенції про боротьбу із вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням наймаців у складі 33 держав. У 1989 р. Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію з цього питання. Згідно з нею, злочином є дії як самого найманця, так і особи, що займається вербуванням, використанням, фінансуванням або навчанням найманця. Спроба та співучасть також підлягають покаранню Конвенція зобов'язала держави-учасниці передбачити в національному законодавстві відповідні міри покарання із урахуванням серйозності цих злочинів. У Конвенції міститься формула визначення юрисдикції: територіальний принцип, принцип громадянства та універсальний принцип. Важливим є те, що ця Конвенція зобов'язує держави повідомляти Генеральному секретареві ООН про результати розгляду у справах найманства.

Міжнародний тероризм. Про міжнародний тероризм як протиправне та вельми небезпечне явище заговорили в 30-і роки XX ст. у зв'язку зі спробами гітлерівської Німеччини та фашистської Італії актами терору перешкодити створенню антифашистської коаліції (наприклад, у 1934 р. були вбиті югославський король Олександр та французький міністр закордонних справ Луї Варту).і Наступні сторінки терору, які зачіпали міжнародні взаємини, стосуються періоду 40—50-х pp. У ці роки окремі крани піднесли тероризм у ранг державної політики. Сучасна хвиля міжнародного тероризму виникла в кінці 60-х — на початку 70-х pp. Тоді ж з'явилось у лексиконі і поняття «міжнародний тероризм».

Незважаючи на велику кількість наукової літератури з проблеми міжнародного тероризму, до цього часу в доктрині немає загальноприйнятого визначення ключового терміну. Так, в одному з російських академічних видань міжнародний тероризм розглядається як суспільно небезпечне у міжнародному масштабі діяння, яке тягне за собою безглузду загибель людей, і яке порушує нормальну дипломатичну діяльність держав та їх представників і які утруднюють здійснення міжнародних контактів, зустрічей, а також транспортних зв'язків між державами.

Однак на думку експертів Комітету ООН з питань попередження злочинності та боротьби з нею, перевага надається розробці переліку конкретних видів діяльності або дій, які міжнародне співтовариство вважає неприйнятними та розглядає як поведінку терористичного характеру. З погляду на це можна прийняти як робоче визначення Є. Г. Ляхова Міжнародний тероризм — це сукупність здійснених в умовах миру між державами таких діянь: а) незаконне та умисне здійснення особою (групою осіб) на території держави насильницького акту стосовно осіб, які користуються захистом відповідно до міжнародного права, іноземних держав або міжнародних органів або установ, і (або) їх персоналу, засобів міжнародного транспорту або зв'язку, інших іноземних або міжнародних об'єктів; б) організоване або заохочувальне іноземною державою на території даної держави незаконне та умисне здійснення особою (групою осіб) насильницького акту щодо національних державних органів або громадських установ, національних політичних і громадських діячів, населення або інших об'єктів у цілях зміни державного, і суспільного ладу, провокації міжнародних конфліктів та війни .

Зауважимо, що в цьому переліку відсутнє таке серйозне злочинне діяння, як терористичні посягання із використанням ядерних та інших засобів масового знищення. Як зазначалось на засіданні «круглого столу» 20 грудня 1994 р. в Інституті держави і права РАН, присвяченому сучасним проблемам тероризму , саме Ні діяння представляють особливу небезпеку і є дестабілізуючим фактором щодо) нормального розвитку міжнародних відносин.

Розробка міжнародно-правової бази співробітництва держав у боротьбі з міжнародним тероризмом ведеться вже декілька десятиріч . Перші документи 3 цього питання були вироблені в 20—30-і роки XX ст. у ході міжнародних конференцій з уніфікації кримінального законодавства розроблялись рекомендації, на основі яких держави-учасниці уніфікували своє національне законодавство з питань боротьби з тероризмом.

Новим етапом у розробці нормативної бази стала Міжнародна конференція (Женева, 1—12 листопада 1937 p.), яка прийняла Конвенцію про попередження тероризму та покарання за нього, а також Конвенцію про утворення Міжнародного кримінального суду. І хоча ці конвенції не набрали чинності, але визначили і тепер визначають правову основу взаємодії держав у боротьбі з тероризмом. Зокрема, в, Них сформульовані такі принципи боротьби з тероризмом, як неминучість покарання злочинців, універсальна юрисдикція, зобов'язання держави-учасниці або видати злочинця, або переслідувати його в кримінально-процесуальному порядку, а також положення про взаємообмін відповідною інформацією та ін.

Сучасні параметри міжнародного співробітництва держав у боротьбі з тероризмом сформувались у післявоєнний період. Подальша розробка нормативно-правової бази в цій сфері концентрується на тих напрямах, де прояви тероризму найнебезпечніші для світового співтовариства. Ця система співпраці держав включає співробітництво на універсальному та регіональному рівнях, а також на двосторонній основі.

На універсальному рівні така співпраця концентрується в рамках ООН, передусім її спеціалізованих установ (ІКАО, ІМО, МАГАТЕ). Останніми підготовлена і діє ціла низка універсальних угод: Токійська конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден 1963 p.; Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.; Монреальська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р.; Конвенція про запобігання та покарання злочинів, проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 p.; Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заложників 1979 p.; Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 19.80 p.; Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародну цивільну авіацію, що доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1988 p.; Римська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства і Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі 1988 р. У 1991 р. була прийнята Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин у цілях їх виявлення. Як бачимо, у перелічених конвенціях порушуються ті чи інші різновиди міжнародного тероризму (захоплення повітряних суден, захоплення заложників, незаконні дії, спрямовані проти безпеки цивільної авіації і проти; безпеки морського судноплавства, зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом/ т)а ін.). Генеральна Асамблея ООН, підкреслюючи важливість дотримання державами своїх зобов'язань, що випливають зі таких конвенцій, висловлюється за розширення та зміцнення співробітництва між державами на всіх рівнях, і в першу чергу щодо надання взаємної правової допомоги в процесі розслідування злочинів, розшуку злочинців, їх видачі для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку, передачі осуджених для відбування покарання та розв'язання інших питань.

На регіональному рівні співробітництві держав у боротьбі з тероризмом відбувається в рамках регіональних міжурядових організацій. Зокрема, в Європі створена відповідна правова база, що регулює взаємини держав регіону в боротьбі з міжнародним тероризмом. До актів, які регламентують співробітництво держав у цій сфері, належать: підсумкові документи європейських нарад у рамках Гельсінського процесу, резолюції та ухвали ЄС та Ради Європи з цього питання, і, звичайно ж, Європейську конвенцію щодо боротьби з тероризмом 1976 р. Згідно з цими актами, держави-учасниці зобов'язуються, співробітничати в запобіганні злочинів і наданні допомоги та сприяння в розслідуванні злочинів, а також покаранні злочинців.

Співробітництво держав на двосторонній основі базується на міждержавних угодах. Росія, наприклад, уклала у 1991 р. Меморандум про взаємопорозуміння та про співробітництво у сфері цивільної авіації зі США, а в 1992 р. — відповідні договори з Великобританією та Францією . Двосторонні угоди в сфері боротьби з тероризмом, у тому числі й на міжвідомчому рівні, укладені, зокрема, між Італією та Єгиптом, Францією та Венесуелою, Францією та Іспанією, США та Італією .

Розглянемо деякі види злочинів міжнародного характеру, які, безперечно, є актами міжнародного тероризму і за своїм характером і, головним чином, за своїм масштабом висунулись на перший план з точки зору зусиль, що докладають держави стосовно їх запобігання. До них слід віднести насамперед посягання на осіб, що користуються міжнародним захистом, та захоплення заложників.

Посягання на осіб, що користуються міжнародним захистом. Міжнародна практика останніх десятиріч свідчить про те, що з'явилась значна кількість нових видів злочинів. Вони зачіпають інтереси держав у самих різних галузях. Зокрема, протягом багатьох років помітне місце в діяльності ООН посідають питання правового захисту офіційних посадових осіб держав та їх представників в іноземних державах. Стосовно цієї категорії було вироблено термін «особа, що користується міжнародним захистом».

14 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила текст спеціального міжнародного договору з цієї проблеми — Конвенцію про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів . У преамбулі Конвенції підкреслюється небезпечність подібних діянь, які кваліфікуються; як акти міжнародного тероризму.

Згідно зі ст. І Конвенції, до категорії «особа, що користується міжнародним захистом», віднесені: глава держави, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ та члени їх сімей під час перебування в іноземній державі, представник держави або інша посадова особа, яка має право на спеціальний захист, а також члени їх сімей, що мешкають разом із ними, посадова особа або інший агент міжурядової міжнародної організації.

Конвенція у ст. 2 дає вичерпну відповідь на питання про те, які дії кваліфікуються як навмисний злочин, а саме:

а) вбивство, викрадення або інший напад проти особи або

свободи особи, що користується міжнародним захистом;

б) насильницький Напад на офіційне помешкання, житлове приміщення або транспортний засіб такої особи, якщо напад загрожує його особі або свободі;

в) загроза будь-якого такого нападу;

г) спроба будь-якого такого нападу;

д) співучасть у такому нападі.

Спираючись на цю Конвенцію, кожна держава у своєму національному законодавстві .кваліфікує вказані протиправні діяння як злочини і з урахуванням їх тяжкого характеру передбачає відповідні міри покарання. Так, у Кримінальному кодексі України існує відповідна стаття — 59. «Посягання на життя представника іноземної держави», яка за скоєння вказаного злочину передбачає сувору міру покарання — позбавлення волі на-строк від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна чи без такої або смертну кару з конфіскацією майна чи без такої.

У Конвенції ООН містяться також норми, які регламентують дії держав-учасниць щодо встановлення своєї юрисдикції над злочином. Ст. З фіксує норму, згідно з якою юрисдикція держави стосовно злочину, що розглядається, здійснюється в таких випадках: і) якщо злочин скоєно на території цієї держави або на борту судна (літака), зареєстрованого у цій державі; 2) коли припустимий злочинець є громадянином цієї держави; 3) коли злочин здійснено проти особи, яка користується міжнародним захистом і яка виконує офіційні функції від імені цієї держави.

Захоплення заложників. Із самого початку міжнародне публічне право засуджувало лише взяття заложників з числа цивільних осіб в умовах воєнних дій, збройних конфліктів. Норми, які забороняли взяття заложників, містилися в Конвенції 1949 р. про захист мирного населення під час війни, а потім — у додаткових Протоколах 1977 р. У кінці 70-х pp. держави, стурбовані численними актами захоплення заложників, взяли участь у розробці відповідного міжнародного договору в рамках ООН. 17 грудня 1979 р. Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заложників.

Згідно зі ст. І Конвенції, злочином є захоплення або утримання осіб, які супроводжуються погрозою вбивства, заподіяння ушкоджень або подальше утримання таких осіб (заложників) для того, щоб примусити третю сторону (державу, міжнародну, міжурядову організацію, фізичну або юридичну особу, або групу осіб) здійснити будь-який акт або утриматись від здійснення такого як пряма або непряма умова звільнення заложників. Злочином визнається також спроба здійснення захоплення заложників та співучасть у цьому.

Відповідно до положень Конвенції, об'єктом правопорушення можуть бути відносини внутрідержавні (національні) і міжнародні (ст. 1). Разом із тим, ст. 13 уточнює об'єкт її дії: «Конвенція не застосовується в тих випадках, коли злочин здійснено в межах однієї Держави, якщо заложник і припустимий злочинець знаходяться на території цієї Держави». Отже, умовою застосування Конвенції є наявність «іноземного, елементу», що, і породжує міжнародну безпеку, а також потребу договірного регулювання співробітництва держав.

За вказані злочини з урахуванням їх тяжкого характеру держави-учасниці передбачають у національному законодавстві відповідні міри покарання. Наприклад, Кримінальний кодекс України містить окрему статтю — 123і, — яка багато в чому є ідентичною за змістом договірного тексту, однак, звичайна річ, доповнена встановленням міри покарання (позбавлення волі до 10 років, а при тяжких наслідках — до 15 років). Таке співвідношення норми закону та норми конвенційного тексту свідчить про достеменне виконання Україною прийнятого міжнародного зобов'язання.

Суттєве значення для вірної оцінки дії конвенційних положень мають норми, що встановлюють юрисдикцію держави стосовно злочинів, указаних у ст. 1. Відповідно по п. 1 ст. 5 Конвенції, держава здійснює юрисдикцію, якщо злочин захоплення заложників скоєно:

а) на її території або на борту зареєстрованого в ній морського або повітряного судна;

б) будь-яким з її громадян;

в) для того, щоб примусити цю державу учинити будь-який

акт або утриматись від його здійснення;

г) стосовно заложника, що є громадянином цієї держави.

Принцип універсальної юрисдикції забезпечується передбаченим в п. 2 даної статті правом встановлення юрисдикції кожної держави-учасниці, на території котрої перебуває можливий злочинець.

Варто звернути увагу на унікальну норму, встановлену лише (підкреслено нами — Авт.) в цій Конвенції, і, яка викликала заперечення деяких держав. Мається на увазі положення п. 1 ст. 9 про те, що прохання щодо видачі можливого злочинця не задовольняється, якщо у держави, до якої звернене це прохання, є вагомі підстави вважати, що видача використовується з метою переслідування або покарання особи з причин, пов'язаних з його расовою, релігійною, національною, етнічною належністю або політичними поглядами.

Конвенція містить типові для подібних, міжнародних договорів нормативні приписи стосовно співробітництва держав у питаннях попередження злочинів такого виду, а також у наданні правової допомоги в боротьбі з ними та покаранні злочинців.

Незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин.

Перша багатостороння міжнародна Конвенція з опіуму була підписана в Гаазі 23 січня 1912 р. Принципи цієї конвенції були сприйняті й розвинуті в наступних міжнародно-правових актах. 30 березня 1961 р. була підписана Єдина конвенція про наркотичні засоби , яка замінила дев'ять раніше укладених угод з різних питань, боротьби з наркотиками, а пізніше — 21 лютого 1971 р. — Конвенцію про психотропні речовини , і, нарешті, у 1988 р. — Конвенцію ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин . Доцільно підкреслити, що укладання нової Конвенції не пов'язується з припиненням дії конвенцій 1961 і 1971 рр, Держави-учасниці (колишній СРСР підписав конвенцію 19 січня 1989 р. і, отже, Україна як правонаступниця є також її учасницею) прийняли на себе права й обов'язки відповідно до попередніх конвенцій.

Згадані конвенції охоплюють широке коло питань Правового регулювання, включаючи, заходи контролю над наркотичними засобами і психотропними речовинами, а також заходи боротьби проти таких правопорушень, як культивування та виробництво, зберігання, продаж, купівля, ввіз і вивіз наркотичних засобів і психотропних речовий, на порушення існуючих правил (ст. 35— 39 Конвенції 1961 р. і ст. 20—23 Конвенції 1971 p.).

Передусім; у ст. 1 Єдиної конвенції 1961 р. наводиться перелік рослин, які є сировиною для виготовлення наркотичних засобів: опійний мак, кокаїновий кущ, листя кока, рослини канабісу. Щодо психотропних речовин, то такими є будь-яка природна або синтетична речовина, або будь-який природний матеріал, занесений до списку 1, 2, 3, 4 Конвенції про психотропні речовини 1971 р.

На відміну від попередніх міжнародно-правових актів з цього питання, Конвенція 1988 р. робить наголос на вжиття правових заходів щодо запобігання незаконної торгівлі наркотиками та забезпечення неминучості покарання злочинців. У ст. З Конвенції міститься перелік дій, навмисне здійснення котрих кваліфікується як кримінальний злочин: виготовлення, екстрагування, розповсюдження, збут, перевезення, пересилка, імпорт або експорт, транспортування, будь-якого наркотичного засобу або будь-якої психотропної речовини на порушення положень конвенцій 1961 і 1971 pp., а також вирощування опійного маку, кокаїнового куща, рослин канабісу з метою незаконного виготовлення наркотичних засобів та ін. Протиправними вважаються також публічне підбурювання або спонукання інших до скоєння таких правопорушень.

Конвенція зобов'язує держави-учасниці з урахуванням конституційних положень і основних принципів своєї правової системи вживати необхідних, заходів щодо визнання національним законодавством зазначених у конвенції дій правопорушеннями. Усі міжнародно-правові акти з цього питання орієнтують держави на застосування щодо правопорушників таких санкцій, як тюремне ув'язнення, або інші види позбавлення волі, штрафи, конфіскацію майна. Фіксується можливість застосування стосовно правопорушників таких заходів, як лікування, перевиховання, поновлення працездатності, соціальна реінтеграція (п. 4 ст. 3).

Питання юрисдикції держав урегульовані в 4—7 статтях Конвенції. Зокрема, ст. 4 містить норму, згідно з якою кожна держава-учасниця може встановити свою юрисдикцію, коли припустимий правопорушник перебуває на її території (ст. 4). У Конвенції є спеціальна стаття «Видача» (ст. 6), в якій поряд з типовими нормами про порядок видачі правопорушників, містяться нормативні положення про виконання вироку. Нарешті, у ст. 7 докладно регламентується взаємна правова допомога держав у розслідуванні, кримінальному переслідуванні, а також у судовому розгляді відповідних правопорушень.

Держави-учасниці цих конвенцій утворили спеціальні органи міжнародного контролю — Комісію з наркотичних засобів Економічної та Соціальної Ради ООН та Міжнародний комітет з питань контролю над наркотиками. Вони подають Комісії щорічні доповіді про застосування положень конвенцій на їх територіях, тексти усіх законів і правил зі згаданих питань, відомості щодо випадків незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин. Окрім цього держави-учасниці щорічно направляють Міжнародному комітету розрахунок потреб у наркотичних засобах для медичних і наукових цілей, відомості про виробництво та споживання наркотиків і психотропних препаратів.

Вельми важливу роль у боротьбі з цим видом злочину міжнародного характеру відіграє Організація Об'єднаних Націй. У 1990 p. XVlI-a спеціальна сесія ГА ООН прийняла Політичну декларацію та Всесвітню програму дій стосовно міжнародного співробітництва у боротьбі проти незаконно виготовлення, обігу! та розповсюдження наркотичних засобів і психотропних речовин. Декларація проголосила Десятиріччя ООН щодо боротьби проти зловживань наркотиками на період 1991—2000 pp. Комплекс заходів на національному, регіональному і міжнародному рівнях з цієї проблеми передбачає Всесвітня програма. Проголошений у 1987 р. ГА ООН Міжнародний день (26 червня) боротьба із зловживанням наркотичними засобами має на меті підвищити поінформованість світової громадськості у боротьбі з цим злочином. Ще раніше — у 1971 р. — утворено фонд ООН, основним завданням якого є надання технічної допомоги державам і міжнародним організаціям у справі боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів і психотропних речовин.