4. Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного публічного права

На відміну від держав і націй, міжнародно-правова суб'єктність яких випливає з державного суверенітету і відповідно з права на самовизначення, міжнародні організації набувають правосуб’єктності внаслідок того, що держави-члени наділяють їх від¬повідними правами і обов'язками. Тому їх правосуб'єктність по¬хідні й компетенції дещо обмежені, спеціальні. Вони можуть користуватися лише тими правами, які записані в їх установчих ак¬тах (договорах, статутах тощо).

Отже, міжнародні організації є своєрідними суб'єктами міжнародного .права. Ця своєрідність виявляється в специфічності тих прав, якими міжнародна організація володіє і які здійсню»; на міжнародній арені, а саме:

а) міжнародна організація, яка утворена для здійснення кон¬кретних завдань, може вступати лише в ті правовідносини, які визначаються її функціями і відповідають установчому актові організації;

б) міжнародна організація може укладати угоди, тільки з певного кола питань (наприклад, спеціалізовані установи ООН укла¬дають такі види угод: 1) про співробітництво з ООН та іншими міжнародними організаціями; 2) з фінансових і адміністративних питань; 3) з питань правонаступництва; 4) про надання технічної допомоги; 5) про штаб-квартиру з країною перебування);

в) рядом міжнародно-правових актів при міжнародних органі¬заціях передбачені представництва держав-членів (ООН, ЮНЕСКО та ін.). Однак постійні представництва мають однобо¬кий характер, оскільки організації не направляють своїх пред¬ставників у держави, які є їх членами;

г) міжнародні організації обмежені у виборі засобів примусу і розв'язування спорів;

д) міжнародні організації в обмеженому обсязі користуються дипломатичними привілеями та імунітетами;

е) будь-яка міжнародна організація волевиявленням держав-членів може припинити своє існування.

Як бачимо, міжнародні організації володіють усіма формаль¬ними моментами, з якими пов'язано питання про правосуб'єктність. Спроможність міждержавних організацій бути суб'єктом міжнародного публічного права була визнана в Консультативно¬му висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. «Про відшкодування шкоди, заподіяної на службі ООН». Після другої світової війни держави надали можливість усім міждержавним організаціям стати суб'єктами міжнародного права. Таких на сьо¬годні нараховується більше 300.

5. Статус індивіда в міжнародному публічному праві

Однією з дискусійних проблем міжнародного права є питання про міжнародну правосуб’єктність індивіда. В доктрині існують різні думки з цього приводу. В принципі вони залежать від по¬глядів того чи іншого автора на проблему співвідношення міжна¬родного і внутрішньодержавного права.

Широко розповсюджена точка зору, згідно з якою в міжна¬родному праві немає заборони наділяти індивідів міжнародною правосуб'єктністю. Як аргумент цієї тези відправною є ідея про те, що фізична особа (індивід) визначається як суб'єкт криміналь¬ної відповідальності у міжнародному публічному праві. Фізичні особи несуть кримінальну відповідальність як за діяння, кваліфі¬ковані як правопорушення в міжнародних угодах, в яких держа¬ви зобов'язуються поставити в провину й покарати у внутрішньо¬му праві (наприклад, піратство, торгівля наркотиками, геноцид), так і за військові злочини, злочини проти людства й миру, що ма¬ють міжнародний характер.

Уперше в Нюрнбергу (ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу) було дано чітке формулювання злочинів проти миру. а винні в них уперше були притягнуті до кримінальної відпові¬дальності. V вироку Міжнародного військового трибуналу з пи¬тань особистої відповідальності було сказано, що «окремі особи мають міжнародні обов'язки, які перевищують національний обо¬в'язок покори (слухняності), накладений окремою державою. Той, хто порушує закони ведення війни, не може залишитися безкар¬ним на підставі того, то вія діє відповідно до розпоряджень держави, якщо держава, даючи свою санкцію па подібні дії, виходить за межі своєї компетенції, яка надана Їй згідно з міжнародним правом»'. У резолюції від 11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН підтвердила принципи міжнародного права, визнані Стату¬том Нюрнберзького трибуналу, які знайшли вираження в ухвалі трибуналу. Пізніше - у 1949 р. — чотири Женевські конвенції про захист жертв війни також передбачили особисту відповідаль¬ність за серйозні порушення, викладених в них зобов'язань.

Наявність у індивідів міжнародної правосуб’єктності пов'язу¬ють також із наданням їм можливості прямого звертання в між¬народні органи в ролі петиційників позивачів, відповідачів та ін. Наведемо окремі приклади, насамперед з діяльності Комітету 00Н з прав людини. У 1979 р. Комітет розглянув справу П. Камарго протії Колумбії щодо правомірності застосування "зброї поліцією: у 1989 р. — скаргу фінського солдата Антті Вуоланнє щодо незаконного утримування на гауптвахті; у 1988 Р. — справу Хуго ван Алфєна проти Нідерландів з приводу незаконного арешту та ін.2 Окрім того, захист прав людини в Європі згідно з Євро¬пейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. здійснюють такі органи: Європейський суд з прав людини. Європейська комісія з прав людини і Комітет Міністрів Європейської ради. Вказаною конвенцією зафіксовано «право окремих осіб безпосередньо шукати засіб судового захи¬сту». Петиції, наприклад, приймаються до розгляду тільки після того, як усі внутрідержавні засоби судового захисту вичерпані «відповідно із загальновизнаними нормами міжнародного права». Прикладом може служити такий факт: у 1961 р. Європейський суд з прав людини розглянув скаргу ірландського громадянина Лоулесса на свій уряд.

На завершення розгляду цієї проблеми зазначимо, що у вітчизняній та зарубіжній доктрині є багато послідовників іншої точки зору, сутність якої зводиться до того, що індивіди об'єктивно не можуть бути учасниками міждержавних відносин, а, отже, суб'єктами-міжнародного права. З огляду на сказане вище, можна стверджувати, що індивіду в міжнародному праві властивий пев¬ний статус, який і визначає його становище у міжнародних право¬відносинах.