Витяг зі ст. 16 Закону України

«Основи законодавства України про охорону здоров'я»

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, і кувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

Система закладів охорони здоров'я побудована на основі існуючого адміністративно-територіального поділу України і відповідно до вимог наближення медичної допомоги до людей, які проживають у населених пунктах: селах, селищах і містах. У селах и селищах функціонують фельдшерсько-акушерські пункти, сільські дільничні лікарні, лікарські амбулаторії, районні лікарні. У селищах і містах, які є адміністративними центрами районів розташовані центральні районні лікарні, селищні та міські лікарні, поліклініки, диспансери, амбулаторії.

У містах, які є адміністративними центрами областей, розміщена низка обласних лікарень (обласна лікарня, лікарня для лі­тання матерів і дітей, осіб, які постраждали від наслідків Чорнобильської аварії, госпіталь ветеранів та інвалідів війни й праці, обласні диспансери, центр здоров'я, міські лікарні та поліклініки), а також науково-дослідні медичні інститути, які проводять діагностичну і лікувальну діяльність.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Основи законодавства охорону здоров'я» юридичні особи в системі охорони здоров'я забезпечують медичне обслуговування населення за такими принципами:

• державний характер із рівноправним існуванням закладів охорони здоров'я всіх форм власності (державної, комунальної, колективної, приватної);

• соціально-орієнтована доступність;

• економічна та соціальна ефективність;

• профілактична спрямованість;

• наукове забезпечення.

Юридичні особи в системі охорони здоров'я дотримуються і організації охорони здоров'я, яка передбачає етапність у діагностиці захворювання та ступневість лікування пацієнтів.

Найнижчий ступінь — первинна допомога (за місцем прожи­ття).

Другий ступінь — надання початкової спеціалізованої допомоги, (реалізують у поліклініках і лікарнях).

Третій ступінь — міські центри спеціалізованої допомоги, консультативні кабінети.

Четвертий ступінь — комплексна спеціалізована допомога (надають в обласних лікарнях чи в обласних консультаційних поліклініках).

П'ятий ступінь — вузька і рідкісна спеціалізована допомога (здійснюється в регіональних чи республіканських центрах).

4. Страхова медицина.

Медичне страхування має бути складовою частиною системи медичного обслуговування і функціонувати разом з платною і безоплатною медициною. Законодавчою базою розпитку медичного страхування має бути прийнятий у березні 1996 року Закон "Про страхування" та прийняті у січні 1998 року "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування".

Саме поетапне впровадження страхової медицини має стати основою для подолання кризи у медичній галузі і забезпечити формування адаптованої до ринкової економіки принципово нової правової, соціально-економічної, фінансової та організаційної системи взаємовідносин між надавачами та отримувачами медичних послуг, яка побудована на взаємній відповідальності сторін» системі підтримки (в т.ч. і фінансової) та контролю з боку органів державної влади та місцевого самоврядування. Слід зазначити, що в Україні вже розпочате впровадження системи медичного страхування рядом страхових компаній, з 1997 року запроваджено обов'язкове медичне страхування громадян, які приїздять на відпочинок до Криму. Спеціальними рішеннями уряду запроваджено лише два види добровільного медичного страхування - на залізницях та іноземних громадян. Крім того, Указом Президента України від 14 листопада 2000 року запроваджено проведення експерименту щодо обов'язкового соціального медичного страхування в місті Києві та Київській області. Проте ефективне запровадження медичного страхування неможливе без створення відповідної законодавчої бази. Саме таким має стати розроблений і прийнятий Верховною Радою України 17 січня 2002 року законопроект "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування". Він, на нашу думку, в існуючому варіанті має значні концептуальні недоліки і не може бути прийнятий Верховною Радою України як закон. Найбільш суттєві:

- запроваджується загальнообов'язковий характер медичного страхування; - суперечить праву людини на вільний вибір системи медичного обслуговування. Конституційний Суд України у своєму рішенні від 29 травня 2002 року зафіксував, що Конституція України "закріплює право кожного на медичне страхування, тобто не обов'язкове, а добровільне медичне страхування громадян", а стягнення "платежів (внесків), з громадян у системі державного медичного страхування не відповідатиме конституційному положенню, що тлумачиться, оскільки буде однією з форм оплати за наданням їм допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я". - Одержавлення системи медичного страхування, що призведе до монопольного малоефективного розподілу і використанню коштів. В законопроекті визначено, що страховиком в системі державного медичного страхування є Фонд медичного страхування. Управління Національним фондом здійснюватимуть правління та виконавча дирекція. Нагляд за діяльністю фонду покладається на Наглядову раду, а державний контроль за його діяльністю здійснюватимуть спеціально впроваджені центральні органи виконавчої влади. Отже, застраховані особи та їх представники (профспілки, об'єднання громадян і таке інше) фактично усунені від контролю за діяльністю фонду.

- Підвищення податкового тиску як на громадян, так і роботодавців, самозайнятих осіб, учбові заклади, місцеві бюджети, що па сучасному етапі розвитку економіки України призведе до подальшої тінізації економіки, зростання бюджетних видатків, численних зловживань у цій сфері. Введення соціального медичного страхування доцільне лише одночасно зі зниження чинних ставок оподаткування. Наприклад, сплата платником страхових зборів компенсується зниженням податків па певну суму (наприклад на 50 відсотків). Крім того, згідно з п.3 ст34 законопроекту заборгованість із страхових внесків стягується із страхувальника у доход Фонду у безспірному порядку. Дана норма проекту суперечить вимогам пп.3.1.1. п.3.1 ст.3 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", згідно з яким примусове стягнення активів платників податків в рахунок погашення його податкових зобов'язань, може бути здійснено виключно за рішенням суду (арбітражного суду). Слід також зауважити, що не доцільним є закріплення цільового використання доходів бюджету від акцизу та податку на додану вартість при продажу алкогольних та тютюнових виробів на оплату страхових внесків (п.2 ст.24 проекту). Це не питання є предметом регулювання відповідних законів з оподаткування та закону про державний бюджет України. - Відсутність ефективної системи взаємозв'язку між кількістю і якістю наданою медичної допомоги і оплатою праці медичного персоналу та фінансуванням медичних закладів та інституту незалежних експертів (медиків, юристів, менеджерів та інших спеціалістів), які б забезпечували прозорість і ефективність функціонування системи медичного страхування, Отже, проект Закону потребує суттєвого концептуального удосконалення коригування відповідності до рішення Конституційного Суду України та узгодження з існуючою нормативною базою.

Висновки: - запровадження системи соціального медичного страхування для України слід вважати об'єктивно необхідним заходом;

- введення соціального медичного страхування дозволить зміцнити фінансову та матеріально-технічну базу медичної галузі, поетапно трансформувати правління охороною здоров'я і сприятиме розвитку економічних, методів управління;

- розбудова страхової медицини має здійснюватись на добровільній згоді всіх суб'єктів соціального медичного страхування і супроводжуватись політикою збільшення їх фінансових можливостей;

- сплата страхових зборів усіма фізичними і юридичними особами мас частково компенсуватись зниженням податків та інших обов'язкових платежів до бюджету;

- ринок страхових послуг має бути відкритим для юридичних осіб всіх форм власності;

- платники страхових зборів повинні мати ефективні засоби контролю за ефективністю використання коштів;

- оплата наданої медичної допомоги має бути тісно пов'язана з кількістю і якістю медичних послуг;

- впровадження системи страхової медицини доцільно розпочати з регіонів, які мають більш високий рівень виробництва ВВП та життя, а також у відомствах, що мають відповідні матеріальні можливості; - впровадження страхової медицини стане одним із важливих чинників введення у медицину принципів ринкової економіки і виходу значних коштів (близько 5-6 млрд. грн.,) з тіньового сектору обігу; - необхідно подолати у населення негативні стереотипи до фондів, а також сприяти розвитку навичок щодо взаємовідносин зі страховими компаніями; - незначна чисельність страхових організацій, що мають досвід впровадження медичного страхування.

Вищесказані фактори мають тимчасовий характер і можуть бути усунені за умови спільних зусиль державних органів, страхових організацій, медичної громадськості і суспільства в цілому. Таким чином, державна політика, спрямована на збереження і зміцнення суспільного здоров'я, повинна базуватися на новій парадигмі системи охорони здоров'я, в центрі якої перебуває не лікарня, а людина з її потребами з охорони здоров'я та медичної допомоги.