Тема 10. Природа, людина, практика

1. Природа як об'єкт філософського аналізу.

2. Людина як біосоціальна істота. Система "природа - людина": природний порядок та суспільні відносини.

3. Людина та практика.

Природа як об’єкт філософського аналізу. Поняття “природа” - одне з найбільш широких. Його осмисленню приділяли увагу багато мислителів різних епох. Природа - це оточуючий людину світ у різноманітних проявах. Поняття ”природа” можна розглядати у вузькому та широкому сенсах. Його широке значення пов’язане з усім, що існує. В такому розумінні природа виступає синонімом Всесвіту, матерії, буття. Поняття природи у вузькому сенсі позначає ту частку світу, з якою взаємодіє людина і яка одержала назву навколишнього середовища.

Якщо звернутися до історії філософії, то можна з’ясувати, що поняттю “природа” протистоїть поняття “культура”, отже, людина у межах своєї діяльності, таким чином, теж протистоїть природі і поряд з цим є її часткою та породженням. Так, по-перше, природу можна розглядати як дещо, що поступається культурі, дещо несформоване, неорганізоване, нерозумне і тому більш низьке, ніж культура, тому головним завданням людини є встановлення панування над природою (подібні тлумачення набувають особливої ваги в період Нового часу та Просвітництва перш за все завдяки впевненості людини у могутності розуму). По-друге, природа може характеризуватися як взірець досконалості, як дещо більш високе, що перевершує і культуру, і людину (таке розуміння природи було розповсюдженим у античній філософіі та в подальших натуралістичних напрямках філософської думки). По-третє, природа може трактуватися як царство стихійних сил, як хаос, що непідкоренний людському розуму (дане сприйняття характерне для ірраціоналістичних концепцій сучасної філософської думки). Існують, безумовно, й інші підходи до характеристики взаємодії природи та культури, але незаперечним стає факт, що дюдина, суспільство, культура водночас і протистоять природі, і є включеними до неї.

При аналізі поняття “навколишнє середовище” (навкілля) прийнято виділяти прирдне та штучне навколишнє середовище. Природне навкілля - це сукупність гео- та біосфери, тобто це ті матеріальні системи, які виникли та існують поза і незалежно від людини і з часом можуть стати об’єктами його діяльності. Штучне навколишнє середовище - це так звана “друга природа”. Вона включає в себе не тільки неживі предмети, створені людиною, а й живі організми: рослини, тварини, що були виведені за допомогою штучного відбору або генної інженерії. При цьому слід зазначити, що штучне навколишнє середовище має не тільки речову основу. Людина може жити та діяти в системі відповідних суспільних відносин, які здійснюються у певних матеріальних умовах, в тому числі штучно створених нею ж.

Філософське дослідження природи здійснюється у натурфілософії як одному з елементів філософської системи знання. В її межах виникають спроби тлумачення природи, пояснення її явищ та процесів або з позиції безпосереднього переживання людиною природи, або за допомогою конкретних знань в галузі природних наук. Головною метою подібних досліджень є відкриття нових та синтезування вже відомих загальних знань про природу, а також з’ясування важливих природнонаукових понять: субстанція, матерія, сила, простір, час, життя, розвиток і т. д. Поняття “натурфілософія” вперше зустрічається у Сенеки. Натурфілософське поле дослідження протягом розвитку філософіі зацікавило таких видатних мислителів, як Ф. Аквінський, Р. Бекон, Дж. Бруно, Р. Декарт, Ф.В.Й. Шелінг, Г.В.Ф. Гегель, І. Мюллер та багатьох інших.

Людина як біосоціальна істота. Система "природа - людина": природний порядок та суспільні відносини. Первісною передумовою буття людини є існування її тіла, підвладного всім законам життя як біологічної форми буття. Однак людина як homo sapiens, як конкретно соцільна істота знаходиться у відповідному культурному просторі, у системі соціальних зв’язків. Єдність в людині біологічного та соціального підкреслює її складну “природу”. Біологічні складники – це перш за все біофізичні та фізіологічні закономірності, що дозволяють підтримувати природну (біологічну) сумісність людини, а саме це показує її схожість з іншими природними істотами. Однак біологічне – це не тільки все те, що їх генетично зближує, а ще й те, що суттєво відрізняє, наприклад, пряма хода як анатомічна відзнака дозволяє людині краще охопити поглядом навколишній світ. Соціальні характеристики – це перш за все психофізична та духовна структура людини, яке виступає соціально-психологічним її виявленням як особистості. Таким чином, завдяки біологічній суті людина стає часткою природного зв’язку явищ та підпорядковується природній необхідності, а за допомогою соціальних відзнак вона стає часткою суспільства, історїї людства, культури, соціального буття. Однією з головних умов становлення людини є праця, трудова діяльність. Завдяки розвитку трудової активності біологічна організація людини отримала суттєві зміни. Трудова діяльність потягла за собою формування нових соціальних якостей людини - розвиток мислення, мови, різноманітних форм спілкування на основі певних норм та принципів моралі, ціннісних орієнтацій.

Дослідження сутності людини дало змогу показати, що її виникнення ознаменувало собою появу якісно нової системи, яка характеризується не тільки властивою їй специфікою життєдіяльності, якісно відмінною від життєдіяльності тварини, але й специфікою її взаємозв’язків з світом. Ці взаємозв’язки здійснюються на основі необхідності виробництва знарядь праці й засобів задоволення життєвих потреб, потреб у системі суспільних відносин, в усвідомленні й виробленні цілей, потреб у свободі. Наявність цієї складної системи потреб, що опосередковують життєдіяльність людини, обумовлює (на основі діяльності) і складну систему її взаємозв’язків з світом свого буття. Отже, світом буття людини стає не тільки природа, але й та реальна система суспільного виробництва й система суспільних відносин, в якій і за допомогою якої здійснюється її життєдіяльність. Звичайно, якісно новим, у порівнянні з твариною, стає і взаємозв’язок людини зі світом її буття.

Весь спектр взаємовідносин людини, людства з природою можна побачити у системі “природа - людина”. Саме вона відображає співвідношення природного порядку чи хаосу - в залежності від тлумачення поняття “природа” та суспільних відношень. Сучасне мислення, що формується під впливом психологічної революціії, побудови постіндустріального суспільства глибоко раціональне. Природа стає такимож матеріалом для перетворення, як і, наприклад, застарілі продукти комп’ютерних технологій. Ідея панування людини над природою відображає практично всю історію західноєвропейської культури. Лише на терені давньогрецької цивілізації подібне відношення до природи тлумачилось як гординя, як претензія людини стати врівень з богами. Подальші кроки цивілізаційного прогресу закріпили уявлення про могутність людини перед природою, вінцем цього можна вважати період класичного європейського Просвітництва, коли бурхливий ріст науки, до речі, головним завданням якої бачилось саме підкорення природи людиною, наукові відкриття переконали людину у можливості контролювання природного порядку. Дещо інше відношення до світу природи закріпилося у традиціях східної культури. Якщо пригадати, то практично у кожній із стародавніх держав Сходу деякі тварини або рослини були проголошені священними. Видавалися укази про охорону тварин і рослинного світу. Але, безумовно, така проблема глибоко індивідуальна і у відношенні до конкретної людини, і у відношенні до певної культури. Людина протягом історії у процесі практичної діяльності поступово підкорила собі тваринний та рослинний світ, поставила на службу “органічну силу природи”, однак розуміння наслідків безконтрольованого втручання у природні процеси прийшло до неї тільки після тисячолітніх випробувань законів природи.

Сучасна екологія ставить питання про певний рівень моральної свідомості, без якої стає неможливою тривала постійна взаємодія людини і природи. Можливість якісного нового етапу у цій взаємодії пов’язується з виникненняи питання про ноосферу. Вихідною умовою становлення ноосфери є біосфера як матеріальне утворення, як природне середовище. В. І. Вернадський, основоположник вчення про біосферу, інтерпретував виробничу діяльність людини як особливу стадію історії природи, в процесі якої людина стає вирішальною природною силою, а наукова думка та людська праця сприяють переходу біосфери у нову якість - ноосферу. Тобто ноосфера – це матеріальна оболочка Землі, що виникає під впливом діяльності людини. Послідовники Вернадського, розвиваючи ідеі про ноосферу як більш високий ступінь розвитку біосфери, підкреслюють особливу роль свідомості і розуму в регулюванні відношень між біосферою та суспільством. Історія ноосфери починається з моменту досягнення суспільством високого рівня розвитку у всіх життєво важливих галузях матеріального та духовного буття. Таким чином, введення поняття “ноосфера” обумовлене новим підходом людини до цілісної системи “природа-суспільство”, у межах якої природа потребує від людини такого ж відношення до себе, як до “іншої людини”, вона потребує до себе уваги, любові, довіри, допомоги.

Людина та практика. "Специфічно людським" засобом відношення до світу (і, перш за все, до природи) є практика. Практика відіграє велику роль у процесі пізнання, у розкритті таємниць природи. Особливо це стосується досвідного рівеня пізнання, який виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтіснійший зв’язок. Він проявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосередньою діяльною моделлю об’єкта. У досвідному пізнанні “природа” знання явна, в зв’язку з чим поняття “практика” виражається через достатньо широкий спектр термінів, серед яких - “дія”, “досвід”, “фізичне життя” і т.д. Таким чином , практику можна охарактеризувати як чуттєво-предметну діяльнісь, що направлена на безпосереднє перетворення об’єктивної реальності у відповідності з потребами суспільства.

Серед дуже важливих форм практики слід підкреслити такі:

- матеріальне виробництво, перетворення природного буття людей;

- суспільне виробництво, перетворення суспільного буття людей, зміна існуючих соціальних відносин певними засобами: реформуванням, революціями, війнами і т.д;

- науково-експериментальна діяльність - активна у порівнянні з спостереженням діяльність, у процесі якої людина штучно створює умови, що дозволяють їй досліджувати конкретні властивості оточуючого світу, які її цікавлять.

Головними функціями практики у процесі пізнання виступають:

1. практика – джерело пізнання (усі знання визиваються до життя головним чином її потребами);

1. практика – основа пізнання (у процесі перетворення світу людина виявляє, досліджує нові властивості, сторони, глибше проникає у сутність явища);

2. практика – мета пізнання (пізнання здійнюється не заради цікавості, а для того, щоб направляти та відповідним чином регулювати діяльність людей);

3. практика – критерій істини (дозволяє відокремити істину від заблудження).

Відкриття практичної обумовленості людского пізнання дозволило виявити діалектику пізнавального процесу та пояснити його важливі закономірності. Виявилося, що не можна розглядати пізнання як дещо статичне, незмінне, готове, необхідно мислити як з незнання отримати знання, як у процесі практики здійснюється рух, сходження від неповного, неточного знання до більш повного, точного, глибокого.