Лекція № 3 (6 год.). Мовлення як показник культури мовлення

1. Процес спілкування. Види спілкування.

2. Мовлення. Мовленнєвий дискурс.

3. Типи і стилі мовлення.

4. Мовленнєвий акт. Мовленнєва інтенція.

5. Мовленневий етикет. Основні правила ведення мовлення.

6. Усне й писемне мовлення.

7. Різновиди мовлення за характером взаємодії учасників спілкування.

8. Текст як важливий компонент акту мовлення.

9. Невербальні компоненти комунікації.

Література

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – 232 с.

2. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с.

3. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. – К.: Рідна мова, 1998. – 476 с.

4. Ботвина Н.В. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділового спілкування: Навчальний посібник. – К.: АртЕк, 2000. – 192 с.

5. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 533 с.

6. Довідник з культури мови: [Посібник] / С .Я.Єрмоленко, С.П.Бибик, Н.М.Сологуб та ін..; За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Вища школа, 2005. – 399 с.

7. Загнітко А.П., Домрачева І.Р. Основи мовленнєвої діяльності (навчальний посібник). – Донецьк, Український Культурологічний Центр, 2001. – 56 с.

8. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К.: ВЦ „Академія”, 2007. – 360 с.

9. Мельничайко В.Я., Добрянська І.В. Про культуру нашого мовлення. – Тернопіль, 1991. – 21 с.

10. Пазяк О.М., Кисіль Г.Г. Українська мова і культура мовлення: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1995. – 239 с.

11. Пентилюк м.І. Культура мови і стилістика: Пробний підруч. Для гімназій гуманіст. Профілю. – к.: Вежа, 1994. – 240 с.

12. Пономарів о. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. Посібник. – к.: Либідь, 1999. – 240 с.

Типи і стилі мовлення.

Науковий стиль – широке використання абстрактної лексики, термінології, переважають складні речення всіх типів, невластиві слова з емоційним заарвленням, зокрема з різними суфіксами суб’єктивної оцінки.

Офіційно-діловий стиль – вживання стандартних і однотипних виразів, уникнення повторень і двозначних слів, використання канцеляризмів та офіційно-ділової термінології, повністю відсутні слова з емоційним забарвленням.

Основними рисами офіційно-ділового мовлення є стандартизованість, нейтральний тон мовлення, чіткість і точність висловлювання; лаконічність, стислість і послідовність викладу фактів; документальність, наявність реквізитів, які мають певну черговість; сувора регламентація тексту (виділення параграфів, пунктів, підпунктів); відсутність індивідуальних авторських мовних ознак. Писемне мовлення відзначається більш суворою регламентацією, ніж усне. Особливо високі вимоги ставляться до мови ділових паперів. Загальнообов’язкові норми графіки, орфографії та пунктуації у писемних текстах ділового стилю підсилюються строгими правилами побудови ділових документів, зокрема правилами вживання стійких словосполучень, вибору лексичних одиниць тощо.

У писемному діловому мовленні особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Так, деякі тексти існують лише у письмовій формі, а інші можуть читатися вголос. Наприклад, резолюція, наказ, акт можуть бути зачитані, а накладна, квитанція, розписка чинні лише у писемній формі.

Характер писемного мовлення багато в чому визначається специфічними умовами писемного спілкування і в першу чергу – відсутністю співромовника в момент висловлення думки.

Стиль художньої літератури – використання всього лексичного багатства мови, образне змалювання навколишнього світу та людини, що досягається різноманітними виражальними засобами: фонетичні (асонанс, алітерація, звуконаслідування, ейфонія), тропи (епітет, метафора, гіпербола, літота, метонімія, порівняння), стилістичні фігури (анафора, епіфора, еліпсис, інверсія, тавтологія).

Публіцистичний стиль – поєднує в собі засоби науково і художнього стилів. Характерна точність послідовність, логічність доказів; образність, виразність, емоційність.

Це були так звані книжні стилі.

Для інших стилів характерна усна форма побутування.

Розмовно-побутовий стиль – задоволення потреб безпосереднього спілкування як в особистому, так і суспільному житті. Властиве не лише дотримування літературної норми, а і широке використання живої розмовної лексики та розмовних синтаксичних конструкцій, властивих зокрема діалогічному мовленню.

Ораторський стиль (визнається на всіма науковцями) – застосовується в різних публічних виступах (доповіді, лекції, промови, мітинги). Властиве використання всіх засобів літературної мови, в сучасних умовах спостерігається тяжіння до розмовного стилю – переважає красномовство, передвиборна риторика, партійна агітація. Мовні засоби в публічних виступах варіюються залежно від теми і конкретної підготовки слухачів: у доповідях і промовах на суспільно-політичні теми – переважають слова з політичним забарвленням, у науковій і виробничій тематиці поширена наукова і технічна термінологія. На синтаксичному рівні характерне вживання здебільшого простих та коротких складних речень, риторичних запитань.

Релігійний стиль (конфесійний стиль) – різновид ораторського стилю, який задовольняє не світські, буденні потреби, а духовну, зокрема релігійну сферу. Релігійний стиль виявляє себе в текстах Біблії, в молитвах, в літургіях, богослужбовій тлумачній і навчальній літературі. Властиві інверсивний порядок слів, образність, алегоричність, риторичність, вживання старослов’янізмів та церковнослов’янізмів, поєднання речень способом „наизування”.

Епістолярний стиль (визнається на всіма науковцями). Приватне листування – просторічна лексика, слова з суфіксами суб’єктивної оцінки. Якщо приватні листи пишуться майстрами художнього слова, то можуть містити публіцистичні і художні фрагменти. Ділове листування – синтаксичні штампи, канцеляризми.

Мовленнєвий акт. Мовленнєва інтенція.

Компонентом мовленнєвого акту є мовленнєвий жанр, якому характерні такі ознаки:

Комунікативна мета (намір, інтенція). За цією ознакою виділяють інформативні, оцінні, етикетні, імперативні мовленнєві жанри.

Концепція адресанта передбачає врахування того, ким він є: свій/чужий; старший/рівний/підлеглий; авторитетний/неавторитетний; має/не має повноваження; більш/менш поінформований; зацікавлений/незацікавленим тощо відносно адресата.

Концепція адресата враховує аналогічні параметри.

Подійний зміст: віднесеність/невіднесеність до особистісної сфери адресанта або адресата; часова перспектива події; оцінка події; важлива кількість подій (епізодів, вчинків).

Параметр мовного втілення –мовне оформлення мовленнєвого жанру.

Успіх спілкування залежить від того, наскілки вдало вибрана тема розмови, чи є вона актуальною і цікавою для співрозмовників, у якій мірі предмет обговорення відомий кожному з учасників розмови. Слід також враховувати й культурні особливості кожного з учасників спілкування, оскільки одні й ті ж ситуації, накладання чи відсутність табу може викликати цілком протилежну реакцію. Так, свого часу газета „Правда” повідомляла про „несподівану” для пересічного радянського громадянина реакцію німців: „Якщо нам до певної міри було зрозуміле обурення поступовою відміною транспортних пільг, на яких наполягав Ульбрихт, то вибух пртесту, викликаний підвищенням цін на пластовий мармелад, видався нам смішним. Зʼясувалося, що ми навіть не знали, що мармелад становить мало не основну частину сніданка робітника-німця. До речі, саме цей „мармеладовий бунт” і став початком подій 17 червня 1953 року”.

Особливо небезпечними для порушення процесу спілкування можуть виявитися табуйовані дії. Так, 1842 року в Бухарі було страчено двох англійських офіцерів за те, що один наблизився на коні до палацу еміра, а другий намагався звільнити свого товариша.

Трагічний випадок трапився й під час перебування радянських військ в Афганістані. Під час рамадану (мусульманського посту), коли мусульмани їдять раз на день, і то вночі, група радянських офіцерів проходила повз афганського вартового. Серед них були й жінки у спідницях (відкриті ноги!), а також усі споживали морозиво. Мабуть, саме останнє видалося вартовому настільки брутальним під час рамадану, що у нього не витримали нерви й він відкрив вогонь по групі.

Отже, мовленнєвий акт завжди передбачає виявлення певних інтенцій. Інтенції – це наміри, задачі, мета, яких прагнуть досягти комуніканти. Вони обумовлюються мотивацією, тісно з нею повʼязані й можуть бути доволі чисельними. Дослідник О.Леонтьєв до мовленнєвої інтенції зараховує такі фактори:

• мотивація;

• настановча аферентація (надходження інформаційних імпульсів);

• імовірний досвід, прогнозування результатів висловлювання;

• завдання мовленнєвої дії;

• вибір мови;

• ступінь володіння мовою;

• функціонально-стилістичний фактор;

• афективний фактор;

• паралінгвістичний фактор;

• індивідуальні відмінності в мовленнєвому досвіді;

• мовленнєву ситуацію.

Мовленневий етикет. Основні правила ведення мовлення.

Мовленнєвий етикет – це стійкі формули, що забезпечують прийняте в певному середовищі, серед певних людей включення в мовленнєвий контакт, підтримання спілкування в обраній тональності. Мовленнєвий етикет орієнтує мовців на ті правила мовлення, за якими можливе змістовне спілкування.

Це своєрідна манера мовлення, стиль, дозвіл чи заборона говорити одне і не говорити інше, вибір мовних засобів як маркер приналежності до певного середовища. Мовленнєвий етикет можна визначити як правила, що регулюють мовленнєву поведінку. Це широка зона одиниць мови і мовлення, яка словесно виражає етикет поведінки, дає учасникам комунікативного акту ті мовні багатства, які є в кожному суспільстві для вираження неконфліктного ставлення до людей. Етикетом регулюється складний вибір доречного засобу конкретною людиною для її конкретного адресату в конкретному випадку і ситуації.

Кожен народ має свої мовленнєві етикетні особливості. Український мовленнєвий етикет, на думку М.Стельмаховича, це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. „Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизму духу… Українське виховання застерігає дітей і молодь від вживання грубих, лайливих, образливих слів”.

Основні правила ведення мовлення.

Для різних видів мовленнєвої діяльності суспільство формує певні правила їх здійснення. Правила ведення мовлення, чи етикет мовлення, поділяють на правила для мовця і слухача.

Правила для мовця:

1. Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата.

2. Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо). Треба знімати надмірну категоричність.

3. Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє „я”, нав’язувати свої думки й оцінку подій.

4. Необхідним для мовця є відокремлення власного „я” слухача в цент уваги.

5. Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові.

6. Мовець повинен стежити за логікою розгортання тексту, за тим, щоб висновки не суперечили задуму бесіди.

7. Мовець повинен пам’ятати, що межа смислового сприйняття і концентрації уваги у слухача – обмежені.

8. Мовцеві необхідно постійно відбирати мовні засоби відповідно до вибраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неформальність ситуації.

9. Мовець повинен пам’ятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки чує, але й бачить його, отже, сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки.

Правила для слухача:

1. Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.

2. Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.

3. Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.

4. Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси.

5. Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.

Усне й писемне мовлення.

Усне мовлення – форма мовленнєвої діяльності, що включає розуміння мови, що звучить, і здійснення мовленнєвого висловлювання у звуковій формі (говоріння). Це основний різновид мовлення, який є звуковим і який інші сприймають за допомогою слуху, воно основується на фонетичних та просодичних (наголос) виражальних засобах. Усне мовлення здійснюється при безпосередньому контакті співрозмовників або опоседкованим технічним засобом (телефоном тощо).

Усне мовлення завжди обумовлене ситуацією. Існують так звані мовленнєві стереотипи, які передбачають розподіл засобів вираження залежно від типової ситуації: на вулиці, в магазині, у лікаря, у громадському транспорті тощо, а також за соціальними ролями учасників діалогу. Вибір певних мовленнєвих формул у даних ситуаціях передбачає дотримання мовленнєвого етикету, передбаченого тією чи іншою ситуацією.

Усне мовлення має суттєву диференціацію мовних засобів за мірою їхньої експресивності:

нейтрально-розмовне мовлення (близьке до загальнолітературног мовлення): омчатися, теревенити;

помірно-фамільярне: головешка, милесенький, здорово, загинати ціну, здорово живеш;

грубофамільярне (включаючи й лайливе): чорта лисого, бевзь, баньки пучити, харя.

Для усного мовлення характерні:

• надмірність (повтори, уточнення, пояснення);

• словесна імпровізація (вибір у виборі лексики, використання простих речень, використання збуджувальних питальних, окличних конструкцій);

• невербальні засоби спілкування (міміка, жести);

• економія мовленнєвих ресурсів (еліпсис).

Розрізняють:

• непідготовлене усне мовлення (бесіда, інтервʼю, виступ у диспуті);

• підготовлене (лекція, доповідь, виступ, звіт);

Підготовлене мовлення ще називають публічним. Воно продумується в загальних рисах (план, основні композиційні блоки, центральні тези, система доказів, може складатися конспект виступу) і в деталях (стилістичне оформленя окремих фраз, експресивні засоби виразності, тропи, фігури, ілюстрації, цитати). Специфіка усного публічного мовлення обмовлюється й тим, що в ньому поєднуються риси книжного (підготовленість тексту, монологічний характер, використання мовних засобів, властивих писемним стилям) та розмовного (повторення слів і словосполучень, семантичні повтори тощо) мовлення.

На композицію усного виступу та організацію його мовних засобів (особливо на синтаксис) впливає, з одного боку, те, що це мовлення, яке звучить, тобто таке, що породжується в момент говоріння, а з іншого – психологія сприйняття усного тексту. Тут важливо враховувати обсяг оперативної памʼяті слухачів (фрази якої довжини краще сприймаються), ясність викладу, звʼязність і чіткість членування на окремі пункти, багатство словника і синтаксичних конструкцій, чіткість дикції, манера жестикулювати тощо.

• діалогічне (безпосередній обмін репліками);

• монологічне (промова, звернення до когось, колективу, до самого себе).

Діалогічне мовлення - це розмова між двома або кількома співбесідниками, які постійно міняються ролями, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.

Поділ на «активного» та «пасивного» учасника розмови відносний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють активність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматичної будови та фразеології, практика користування мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми мовлення. Засадою щодо цього процесу є автоматизм, вироблений на системі тимчасових нервових зв'язків.

Діалогічне мовлення тісно пов'язане із ситуацією, у якій провадять розмову, і тому його називають ситуативним. Водночас воно є контекстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично. Як правило, воно складається з простих мовних конструкцій, зумовлених контекстом, попередніми висловлюваннями. Чималу роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази: «так би мовити», «от», «і хто б міг подумати» тощо.

Монологічне мовлення - це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову. Це відносно розгорнутий різновид мовлення. У ньому порівняно мало використовують позамовної інформації, отриманої з розмовної ситуації. Щоб здійснити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, має усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме слово, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.

Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому плануванні та відповідному словесному оформленні.

Писемне мовлення - це особливий різновид мовного процесу, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як сучасникам того, хто пише, так і тим, що житимуть потім. Воно зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків. Специфіка писемного мовлення полягає в тому, що воно є вторинним стосовно усного. Писемне виникло пізніше від усного і спирається на нього, як на своє джерело.

Писемне мовлення - це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів). Воно відбувається поза безпосереднім контактом із співрозмовниками, а тому не передбачає інтонації, міміки і жестів сприйняття реакції читача, його реплік, які мають важливе значення для усної мови. У писемному мовленні і зміст, і своє ставлення до нього треба висловити на папері. Мета писемного мовлення полягає в точному передаванні і сприйнятті висловлення, особливість — у переважному вживанні непрямої мови. До прямої мови звертаються за потреби дослівно чи майже дослівно передати текст (цитування розпорядчих і законодавчих документів).

Писемне мовлення має вироблену систему графічних знаків. Крім літер українського алфавіту, у ньому використовуються різні наукові символи, умовні позначки, схеми, малюнки тощо. Це дає можливість фіксувати інформацію і з допомогою різних технічних засобів забезпечує збереження та відтворення мовлення у просторі й часі. Написаний текст можна при необхідності перечитати, виправити, поліпшити, змінити. Процес писемного мовлення пов'язаний зі значними розумовими діями: придумуванням, проектуванням речення й одночасним підбором різних варіантів комбінування слів, вибором синонімів, антонімів. Однак інтонаційні можливості писемного мовлення суттєво обмежені, бо жодна орфографія, спеціальні позначення (знаки питання й оклику, підкреслення, лапки тощо) не здатні передати інтонаційного багатства, яким наділене усне мовлення. Одиницею писемного мовлення, тобто реальним проявом його, є текст. Текст виразно членується на абзаци – чітко об'єднані змістом і будовою відрізків тексту. Речення всередині абзаца перебувають в досить тісних смислових і граматичних зв'язках між собою.

Головними особливостями писемного мовлення є:

1. Писемне мовлення спирається на своє джерело - на усне мовлення. Це пов'язане з тим, що писемне мовлення вторинне, воно виникло пізніше.

2. Писемне мовлення дає нам можливість фіксувати кимось висловлене, а це забезпечує збереження й відтворення чийогось мовлення у просторі і часі ( тобто значно пізніше від того, як воно було висловлене).

3. Писемність фіксується знаками, символами, графіками, літерами, цифрами. Та сприймається зором.

4. Користуючись писемною формою мовлення людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст. Тому й писемне мовлення відзначається більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне. Отож, невдалий вибір слова, слово неточне, невідповідне в даному контексті, слово випадкове – не повинні мати місця в писемному тексті, де є можливість повернутися до написаного й виправити невдалі місця.

5. У писемній формі особливо чітко проявляється поділ текстів за сферами спілкування.

6. У звʼязку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка, безпосередня ситуація мовлення та ін., важливу роль у писемних текстах починають відігравати засоби суб'єктивно-емоційних оцінок. Вони досить яскраво проявляються у художньому стилі.

7. Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенціально необмежена кількість відтворення й дублювання того чи іншого тексту.

8. У писемному мовленні діють загальнообовʼязкові норми графіки, орфографії, пунктуації. Набагато більше уваги та праці витрачається на спеціальну обробку тексту. Автор повинен пам'ятати, що твір, який він створює, виступає одностороннім контактом по відношенні до невизначеної аудиторії. Тому слід дбайливо, ретельно добирати мовні засоби.

9. У писемному тексті наявна ще така його особливість, здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту не завжди буває точною копією писемного тексту.

Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням. Різновидом мовлення є внутрішнє. З назви випливає, що внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись уголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми.

За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішнього тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому нема більшості другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє мовлення справляє враження незв'язності та незрозумілості, у реченні часто залишається тільки підмет чи присудок, що є центром думки, навколо якого об'єднуються образи. Можливість такого скорочення внутрішнього мовлення пов'язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться. Тому й відпадає нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звичка думати таким «скороченим» способом має й недоліки. Часто те, що немовби цілком зрозуміле у внутрішньому мовленні, за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою виявляється аж ніяк не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст думки іншим людям: окремі моменти є незрозумілими, думки неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли добре зрозумілу думку передати у зв'язному мовленні усно чи письмово неможливо.

Різновиди мовлення за характером взаємодії учасників спілкування.

Культура мовлення, характер і спосіб його організації неодмінно передбачає врахування ситуації, в якій воно відбувається, зокрема встановлення кількості учасників комунікативного акту, характеру взаємодії між ними, що позначиться на виборі форм організації мовленнєвого процесу. Перш за все це вибір форми тексту – монологічний чи діалогічний, адже вони розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстотворення, що в них діють.

Монологічний текст – це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту – адресат (реципієнт) або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Монолог – це мовлення, яке нерідко звернене тільки до себе. Йому притаманні комунікативні функції – розповідь, роздум, опис, оцінка, сповідь, самохарактеристика тощо. Монолог наближається до письмового мовлення, його характеризують складні синтаксичні конструкції, невербальні компоненти використовуються досить обмежено.

Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення.

В основі діалогу лежить діалогічна єдність – вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов’язаних реплік співрозмовників.

Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), в якому говоріння і слухання – нерозривно пов’язані види мовленнєвої діяльності.

Основними ознаками діалогу є цілеспрямованість, намір і правила ведення розмови.

Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі – це наявна чи прихована мета мовця/слухача: повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка тощо.

Щоб досягнути своєї мети, кожен із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій.

Правила ведення розмови в діалозі такі:

• повідомлення подається певними порціями;

• повідомлення має відповідати темі розмови;

• співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.

Існує типовий набір смислових частин розмови:

• установлення контакту зі співрозмовником: зоровий + мовленнєвий;

• початок розмови;

• розвиток теми: реакція співрозмовника + репліки;

• кінцівка розмови.

Полілог – форма мовлення, яка характеризується зміною висловлювань кількох мовців і безпосереднім зв’язком висловлювань з ситуацією. Він часто набуває форми групового спілкування (бесіда, збори, дискусія, гра тощо). У полілозі відбувається накопичення інформації, що вноситься окремим його учасниками. Для нього характерні тематичні перескакування, складна взаємодія реплік, розрив діалогічних єдностей тощо. Важливими у полілозі є репліки (конструктивні і деструктивні), обговорення теми, що репрезентує діалог, спрямований на з’ясування успішності цього мовленнєвого акту.

Схематично полілог може виглядати так:

1. Початок:

• відкриття обговорення;

• вступне слово ведучого.

2. Основна частина:

• виступ А;

• репліки;

• виступ Б;

• репліки;

• резюме ведучого;

• виступ В;

• репліки тощо.

3. Підсумковий монолог ведучого.

4. Підсумковий діалог/аналіз самого обговорення.

Текст як важливий компонент акту мовлення.

Текст (за визначенням І.Гальперіна) – „це твір мовленнєвотворчого процесу, який має завершеність, об’єктивовану у вигляді писемного документа, літературно оброблений відповідно до типу цього документа, твір, який складається із назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (надфразових єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку та має певну цілеспрямовану і прагматичну настанову”. При цьому під надфразовою єдністю розуміють розвиток теми тексту, коли „між реченнями виникають різноманітні зв’язки, які зазвичай називають міжфразовими зв’язками (МФЗ). На підставі цих зв’язків речення можуть бути об’єднані у деякі блоки, які складаються з ряду речень, пов’язаних загальним смислом. Розбиття тексту на такі смислові блоки і встановлення зв’язку між ними дозволяє виявити семантичну структуру тексту”.

Текст завжди орієнтований на суб’єкта мовного спілкування, спирається на фактор того, хто говорить. Для досягнення комунікативної мети адресантом обирається певний тип тексту, який наділяється ілокутивною функцією. Як зазначає мовознавець Г.Почепцов, на сьогодні під текстом слід розуміти не тільки вербальну, але і невербальну сфери: „Створення тексту певного класу орієнтоване на адресата із своїм власним набором характеристик, врахування яких обов’язкове для суб’єкта текстотворення <...> Автор, формуючи текст певного класу, виступає в прагматично визначеній ролі чи ролях – таких, які потребує цей тип тексту. Приватний лист, наукова стаття, пояснювальна записка, доповідна, спогади можуть бути написані однією особою, проте її прагматичний статус при побудові цих різновидів текстів, звичайно, не є ідентичним”.

Як бачимо, зміст тексту формується як вербальними, так і невербальними засобами. У зв’язку з цим у тексті виділяються такі його ознаки, як експліцитність та імпліцитність. Ці явища становлять собою своєрідне антонімічне утворення, оскільки експліцитність – це подача інформації вербальними засобами, а імплікація – „невербальний спосіб передачі інформації, який ґрунтується на інтеграції вербальних засобів із досвідом, фондом знань комунікантів, їхньою комунікативною компетенцією та сприяє оптимізації комунікативної взаємодії, взаєморозумінню”.

Сучасна теорія тексту дозволяє визначити його основні ознаки.

Зв’язність. Вона сприймається у двох аспектах: 1) структурно-граматичному – формальні засоби зв’язності: семантично близькі слова, фрази, граматичні і стилістичні одиниці; 2) змістовному – розвиток теми, кА виступає основним засобом зв’язності тексту.

Типи самої зв’язності характеризуються за різними ознаками:

• логічна зв’язність – причиново-наслідкові відношення між елементами тексту;

• асоціативна зв’язність – домінантні теми, ключові слова, характерні виражальні засоби;

• образна зв’язність – система образів, наскрізні образи-символи;

• композиційно-структурна зв’язність – розташування частин;

• стилістична зв’язність – однорідність і гармонійність стилістичної системи, відповідність її параметрів жанровій природі тексту;

• ритмоутворювальна зв’язність – повторюваність тем, образів, рівномірне чергування співмірних елементів, паралелізм конструкцій, вживання речень з однаковими однорідними рядами.

Цілісність. Забезпечується єдністю кількох цілісностей: змістової – лексичний рівень мови, система домінування; структурно-граматична – узгодженість граматичних форм і зв’язків; комунікативна – єдність задуму і результату реалізації цього задуму.

Членованість. Здатність розбиватися на окремі сегменти. Змістовне і технічне членування: заголовки до глав, розділів, параграфів, абзаців. Концептуальне – виділення певних концептів (ідеї, теми, судження, поняття). Методичне – підпорядковується певній прикладній освітній меті.

Лінійність тексту. Гіпертекст. Лінійність організовує мовні одиниці в послідовність мовного викладу і спрямовує їх в певному напрямку. Вона відображає живий мовний матеріал і його виголошення. Нині лінійність перетворюється на гіпертекст – це особлива форма збереження і представлення ієрархічно структурованої текстової інформації. Структура гіпертексту – це фрагменти знань, зафіксовані в писемному або електронному вигляді, пов’язані між собою вибірковими відношеннями за допомогою певних технологій.

Інформативність. Текст разом із мовними знаннями передає екстралінгвістичні знання. Він є акумулятором інформації і каналом її передавання.

Завершеність. Сучасні лінгвісти під завершеністю розуміють не стільки вичерпне змістове і структурне вираження авторського задуму, скільки формальну завершеність. Адже текст к продукт мовлення і предмет сприйняття фігурує в комунікативному середовищі як своєрідна графічно-мовна система і структура. Його матеріальна оболонка завжди чітко окреслена, але семантичний і семіотичний простір безмежні.

Невербальні компоненти комунікативного акту.

У сучасній лінгвістиці спостерігається важлива зміна ракурсу бачення і розуміння мови – вивчення її „на в самій собі і не для себе”, а через призму людини, коли враховується її свідомість, мислення, духовно-практична діяльність, тобто осмислення усіх видів і форм мовного спілкування ведеться з урахуванням екстралінгвістичних факторів різного рівня, що сприяє покращенню взаєморозуміння. Отже, при вивченні невербальних засобів спілкування на перше місце виступають соціальні та антропологічні параметри комунікації.

Дослідження невербальних компонентів набуває вагомого значення саме в межах комунікативних процесів, оскільки саме у процесі комунікації розкриваються головні характеристики невербальних компонентів як комунікативно значимих одиниць. При цьому важливо пам’ятати, що людина краще керує вербальною інформацією, залишаючи без уваги комунікацію невербальну. І цим часто видає себе, засвідчуючи істинні наміри комунікативного акту: наприклад, тембр голосу може засвідчити, чи говорить людина правду, тож це важливо враховувати під час ведення різноманітних переговорів. Будь-яка поведінка людини в будь-якій ситуації містить інформативну цінність, тобто стає часткою комунікації. Навіть якщо дві людини не розмовляють між собою, це ще не означає, що між ними не відбувається комунікація. Так, коли людина, знаходячись у транспорті, закрила очі, цим вона засвідчує намір усамітнитися, тож оточуючі розуміють це і залишають людину у спокої.

Не завжди справедливо протиставляти поняття „вербальна комунікація” і „невербальна комунікація”, до якої належать міміка, жест, поза, тип одягу, зачіска тощо. В такому випадку обидва типи комунікації нібито роз’єднуються, існують розокремлено одна від одної, а вони ж лише по-різному реалізовують спільну і єдину мету – найточніше передати будь-яку інформацію, якою володіє адресант і посприяти тому, щоб вона найадекватніше була сприйнята адресатом. Введення невербальних компонентів у комунікативний процес дозволяє обом співрозмовникам вирахувати передбачуване значення висловлювання і зробити адекватний комунікативний хід у відповідь. Цільність комунікації, таким чином, забезпечується сукупністю умов, які визначають формування того чи іншого мовленнєвого тексту як з боку адресанта, так і з боку адресата комунікативного акту. Як підкреслює сучасний мовознавець К.Келлерман, „ми всі користуємося засобами невербальної комунікації, оскільки вони є природною часткою нашого життя і практично неможливо не використовувати їх у процесі спілкування. Від 70% до 80% комунікативної діяльності може відбуватися за їхній рахунок і вони є важливою складовою комунікації в цілому”. Відсутність невербального оформлення висловлювання може спровокувати комунікативний брак, хоча, як не без іронії зазначає американський лінгвопсихолог А.Піз, завжди знайдуться люди, які „з обуренням будуть викрикувати, що вивчення мови тіла є ще одним засобом наукового пізнання, за допомогою якого люди зможуть занурюватися в таємниці мозку і використовувати це для того, щоб експлуатувати інших людей і керувати ними”.

Провідною рисою невербальної мови є те, що вона надає можливість спілкуватися людям, які не володіють спільною вербальною мовою, оскільки частина невербальних засобів спілкування має спільне загальне генетичне коріння в різних лінгвокультурах, а отже, є однаковими і за формою виконання, і за значенням.

На невербальну поведінку індивіда накладають відбиток соціальні і культурні цінності того чи іншого суспільства, його звичаї, традиції, вірування, внаслідок чого у сфері невербального вираження комунікативних намірів з’являються зони, які є характерними тільки для даної національності і потребують від інокультурного партнера по комунікації додаткових знань та уміння декодувати етноспецифічні невербальні комунікативні компоненти. „Якщо звукова мова є основним фактором національного єднання, то і невербальна комунікація настільки ж національна” (Матевосян). Наприклад, такий мімічний жест як „висунути язика” в Індії означає прояв гніву, в Китаї погрозу, в деяких індійських племенах – символ мудрості, в українців – це жест роздратування. Також у кожній культурі є набір правил, які дозволяють або забороняють використання тих чи інших видів невербальних дій у тій чи іншій ситуації спілкування. Знання цих правил входить у сферу комунікативно-прагматичних компетенцій мовців. Їхнє порушення викликає різко негативну оцінку з боку носіїв мови і може призвести до безпосереднього припинення спілкування між комунікантами.

Значимим у процесі спілкування також є фактор того, чи належить дана культура до „контактного” (Італія, Франція, Туреччина, Саудівська Аравія) чи „неконтактного” (США, країни Північної Європи) типу культури. На відміну від представників „неконтактних” культур представники „контактних” культур встановлюють незначну комунікаційну дистанцію під час спілкування, часто вдаються до використання контактних жестів, мають прямий нахил тіла в напрямку співрозмовника, дивляться йому прямо в вічі.

Ситуація – одноактність і неповторність багатьох подій, життєвих обставин, які підлягають людському сприйняттю і діяльності.

Міміка – виразні рухи м’язів обличчя, що служить однією з форм прояву тих чи інших почуттів людини – радість, сум, відчай, задоволення тощо. Це один із допоміжних засобів при спілкуванні людей – супроводжуючи мовлення, вона сприяє його увиразненню.

Станом м’язів обличчя можна навчитися керувати, тому відбиття емоцій на обличчі може бути оманливим або маскувати істині наміри і реакції. Про щирість людських емоцій свідчить симетрія відбиття почуттів на обох половинках обличчя, а чим більша асиметрія, тим більш фальшивими є емоції, що відбиваються на обличчі.

Особливою виразністю відзначаються губи: наприклад, покусування губ – неспокій, а перекривлений в один бік рот – скептичне ставлення до чогось або бажання висміяти когось/щось.

Значну роль відіграє посмішка. В цілому вона засвідчує дружелюбність або потребу у схваленні. Водночас посмішка на обличчі чоловіка – це ознака, що він у будь-якій ситуації володіє собою, а посмішка жінки, як правило, відповідає її фактичному настрою.

Посмішка може відбивати різні мотиви, а тому існують певні стандартні ситуації та їхнє потрактування:

• надмірна усміхненість – потреба у схваленні;

• крива посмішка – ознака контрольованої нервозності;

• посмішка при піднятих бровах – готовність підкорятися;

• посмішка при опущених бровах – вияв зверхності;

• посмішка без піднятих нижніх повік – нещирість;

• посмішка з постійним розширенням очей без їхнього закривання – погроза.

Вираз обличчя, що засвідчує такі емоції:

• радість – скривлені губи, навколо очей дрібні зморшки;

• зацікавленість – брови дещо підняті або опущені, хоча повіки ледь розширені або звужені;

• щастя – зовнішні куточки губів підняті і трохи відведені назад, очі спокійні;

• здивування – підняті брови утворюють зморшки на лобі, очі при цьому розширені, а привідкритий рот має заокруглену форму;

• бридота – брови опущені, ніс зморщений, нижня губа вип’ячена або піднята і зімкнена з верхньою губою, очі ніби косують;

• презирство – брови припідняті, обличчя витягнене, голова піднята, нібито людина дивиться на щось зверху вниз;

• страх – брови трохи підняті, очі розширені, рот може бути відкритим, а куточки його відтягнені назад;

• гнів - м’язи лоба зсунуті всередину і вниз, підкреслюючи насуплений вираз очей, ніздрі розширені, губи щільно стиснені або відтягнені назад, відкриваючи стиснені зуби, обличчя часто червоніє;

• сором – голова похилена, обличчя відвернене, очі спрямовані донизу або „бігають” з одного боку в бік, повіки прикриті, а інколи зімкнені, обличчя доволі почервоніле, дихання уривчасте;

• скорбота – брови зведені, очі тьмяні, зовнішні кутки губ інколи дещо опущені.

Жест – деяка дія або рух людського тіла або його частини, що має певне значення або смисл, тобто є знаком або символом. Мова жестів передає різноманітні емоції. Більшість людей використовують жести як додаток до слів, при цьому рухи тіла і руки синхронні з ритмами мовлення, щоб підкреслити деякі слова і фрази. Багато жестів застосовується людьми підсвідомо. Вважається, що деякі етнічні групи використовують жести частіше за інші. В Європі найчастіше жестикулюють італійці: так, захоплення жіночою красою вони виражають не менше ніж п’ятьма способами. За годину невимушеного спілкування мексиканець здійснює в середньому 180 жестів, француз – 120, італієць – 80, фінн – один, англієць – жодного.

Нерідко жест супроводжується специфічними звуками. Це так звані звукові жести. Вони не виражають понять або уявлень, не є назвами. Близькі до емоційних вигуків, звукові жести виражають ставлення мовця до явищ, подій, до мовлення співбесідника (напр., холод, сирість – це тремтіння тіла й вигук „Бр-р-р”; насмішка, сарказм, загравання. Підлабузництво, кепкування – це сміх другої сигнальної системи, а не рефлекторний, коли він є звичайним звуконаслідуванням, і вигуки „ха-ха”, „хі-хі”, „хе-хе”, „га-га”, „ги-ги”; захоплення, здивування, несподіване враження – це зведені вгору брови, здивовангий погляд і „О-о-о”, „У-у-у”, „Ого!”, „Угу!” та ін.).

Багато зовні схожих жестів мають різний смисл у різних народів: невинний жест для одних може сприйматися як брутальний і непристойний в інших. Навіть однотипні або аналогічні жести можуть відрізнятися у різних народів. Так, українець при лічбі загинає пальці в середину долоні, американець же розгинає пальці. На Заході розчепірені у вигляді латинської букви V пальці означають перемогу (victory). Але до Другої світової війни цей жест, скинений над співрозмовником, означав заклик замовчати. В Італії це образливий натяк на подружню невірність. У Болгарії похитують головою на знак згоди, а погойдують для заперечення. Подібна семантика властива грекам, румунам, македонця, індусам.

В англомовних країнах кільце з великого і вказівного пальця означає „цілковитий порядок” (OK). Але в Японії – прохання дати грошей в борг, у Бразилії – сексуальне бажання, а у Франції – недовірливе ставлення до слів співрозмовника. У Туреччині і Греції цей жест може сприйматися як натяк на гомосексуалізм співрозмовника.

Інтонація – сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентної будови, тембру й інших просодичних (тон, інтенсивність, тривалість) елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.

Інтонація завжди допомагає виразити той чи інший смисл, надаючи мовленню експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо.

Розрізняють два типи інтонаційних засобів:

фразові акценти – розміщуються переважно на наголошених складах, основне їхнє призначення – зміна тону, спрямовуючи увагу на ілокуцію: Тетяна приїхала у вівторок. - Тетяна приїхала у вівторок.

інтегральні характеристики – охоплюють групи слів або речень в цілому.

Функції інтонації:

семантична – вираження мети висловлювання;

експресивна – вираження емоцій мовця, вплив на емоції слухача;

евфонічна – сприяє милозвучності відрізків мовлення.

Інтонація української мови включає в себе:

• підвищення й пониження тону (мелодика мовлення);

• прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення);

• збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення);

• певне чергування наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення);

• виділення слова у фразі особливим наголосом (фразовим, логічним та емфатичним).

Фразовий наголос - звукове виділення одного зі слів фрази (переважно

кінцевого). Такий наголос підкреслює завершеність висловлювання й спонукає слухача до певної реакції. Наприклад, у реченні „Щоб докладно обговорити це питання, нам треба зустрітися ще завтра” трохи підсилюється наголошений склад останнього слова, і тим вказується, що речення закінчене.           

Логічний наголос — це виділення важливого для змісту слова підсиленням і підвищенням його наголошеного складу в тоні. За допомогою логічного наголосу одному і тому ж реченню можна надати цілу низку різних смислових відтінків. Наприклад, залежно від того, яке слово в реченні „Я допоможу вам” логічно виділимо, воно матиме різне значення: чи те, що саме мовець, а не хтось інший допоможе; чи те, що названа дія буде-таки виконана; чи те, що допомогу буде надано саме цій особі, а не іншій.

Емфатичний наголос - емоційне виділення слова у фразі. В українській мові він виражається, як правило, подовженням наголошеного голосного і підвищенням тону. Наприклад, у реченні „Пливти влітку Дніпром — це ж чудо-ово!” таким чином емоційно виділено слово чудово.