Іванюк Г.І. Практична педагогіка виховання / за ред. Красовицького М. Ю. – Київ - Івано-Франк., „ПЛАЙ”, 2000. – 218 с. с. [вихов-Красовицк2000 z s-Pedagog] 401000 98 str укр 9-09-2007

№№ с.внизу

Практична педагогіка виховання

посібник з теорії та методики виховання

За редакцією Красовицького М. Ю. Упорядник Іванюк Г. І.

"ПЛАЙ" Київ — Івано-Франківськ 2000

Ця книга є спробою викласти педагогічні основи та складні проблеми виховання школярів мовою і стилем, найбільш доступними і зрозумілими студентам, молодим вчителям і керівникам шкіл. Головною ідеєю книги є системний підхід до виховання особистості і колективу, а не розділення виховного процесу на окремі "напрями". У стилі розкриття проблем автори намагалися якомога чіткіше показати технологію, алгоритми педагогічних дій, практичне застосування теоретичних положень, ідей, концепцій.

Рецензенти:

Крисюк С. В., доктор педагогічних наук, професор; Арцішевський Р. А., доктор філософських наук, професор.

Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник

© М. Ю. Красовицький © Г. І. Іванюк

ЗМІСТ

ЧОМУ І ДЛЯ КОГО НАПИСАНА ЦЯ КНИГА?

Красовицький М. Ю......5

I. ЛЮДИНА - МЕТА, А НЕ ЗАСІБ

Щоголева Л. О., Мас пай Г. С......7

Гуманізм і школа.......9

Мета і завдання виховання.....13

Що таке — принципи виховання....15

Література........25

II. НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ВИХОВАННЯ

І ПОЛІКУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД

Іванюк Г. І., Масляницька О. А.....27

В чому полягає розуміння виховного ідеалу національної школи.....28

Головні шляхи здійснення національного виховання.....29

Література........40

III. ОСОБИСТІСНО-ОРІЄНТОВНА ВИХОВНА СИСТЕМА

Красовицький М. Ю......41

Як здійснювати системний підхід до виховання.....46

Література........76

IV. МЕТОДИ ВИХОВАННЯ ЯК ЄДНІСТЬ СЛОВА І ДІЛА

Красовицький М. Ю., Горовенко В. М.....77

Поняття про методи, прийоми і засоби виховання......78

Класифікація методів виховання.....81

Характеристика методів виховання.....82

Література.......108

V. ОСОБИСТІСТЬ У СИСТЕМІ ВИХОВАННЯ

Красовицький М. Ю......109

Наукові основи індивідуального підходу до особистості....112

Як спрямовувати і підтримувати самовиховання учня......117

Рольовий підхід до виховання.....124

Спонукати критичне мислення і власну думку вихованців ....129

Література........132

VI. ДИТЯЧА СПІЛЬНІСТЬ (КОЛЕКТИВ) У СИСТЕМІ ВИХОВАННЯ

Красовицький М. Ю......133

Що таке колектив?.......142

Шляхи створення виховуючого колективу . . ......145

Спрямування та корекція впливу дитячої спільності на особистість . . 150

Від чого варто відмовитись?......153

Література.......156

VII. ОСНОВИ ПЕДАГОГІЧНОЇ ТЕХНОЛОГІЇ

Красовицький М. Ю., Щоголева Л. 0......157

Акторська майстерність вчителя......159

Культура педагогічного спілкування....161

Технологія прийняття педагогічних рішень.....171

Література.......182

VIII. ПЕДАГОГІЧНА ДІАГНОСТИКА

Гей М. 1.........183

Загальні методи вивчення особистості і дитячої

спільності........187

Література.......206

IX. ВЧИТЕЛЬ СУЧАСНОЇ ШКОЛИ

Грицюк Б.А.......207

Література.......218

ЧОМУ І ДЛЯ КОГО НАПИСАНА ЦЯ КНИГА?

(Замість передмови)

Наша книга — про виховання учнів. Які б зміни і реформи не спіткали школу, за віковими традиціями вона ніколи не відмовиться від цієї благородної функції.

Про виховання школярів написано багато підручників, книг, статей, методичних рекомендацій. Тільки б читати і впроваджувати в життя! Але якщо придивитися до багатьох цих публікацій, то можна побачити серйозні хиби.

Більша частина написана незрозумілою широкому читачеві науково-подібною мовою. Звичайно, в них висувається багато цікавих ідей, але далі загальних побажань про те, що вчитель повинен робити, в них нічого немає. За такими підручниками студенти і молоді вчителі, крім загальних неосмис-лених фраз, ні про що не дізнаються і практично здійснювати виховання учнів не можуть.

Більшість методичних рекомендацій, навпаки, настільки спрощено і примітивно тлумачить виховний процес, що застосування таких "порад" веде до серйозних помилок у практичній діяльності.

На жаль, дуже часто наукові роботи пишуть люди, які відірвані від практики школи, а методичні рекомендації — ті, хто далекий від науки.

Але хочеться звернути увагу ще на одну обставину, яка й спричинила появу цієї книги. Мені довелося ознайомитися з багатьма роботами американських вчених для працівників шкіл. У них чітко окреслено наукові позиції авторів, але стиль написання цих книг — простий, доступний кожному. І, найголовніше, студент, вчитель можуть знайти відповідь на будь-яке запитання . Вони отримують змогу, "як" реалізувати те чи інше положення, зможуть побудувати алгоритм дій крок за кроком, (step by step, як кажуть американці). Якщо ж ми у проблемах виховання більше філософи, мрійники, теоретики, то американці намагаються конкретизувати, алгоритмізувати вирішення багатьох педагогічних проблем.

Сьогодні, на зламі епох, великих соціальних зрушень, йде і процес реформування школи. Цілком .природньо, що в цьому процесі з'являється новий, цікавий досвід, нові плідні ідеї у галузі виховання. Але на цих хвилях знаходиться багато людей, які, не замислившись ані на хвилину, проголошують "нову педагогіку", "педагогічний ренесанс", готові викинути все, що досягнуто поколіннями вчених і вчителів протягом XX століття. Спекулюючи наявними помилками і хибами радянської школи, вони претендують на щось нове, повторюючи старі істини і помилки, прикрашаючи їх низкою слів "гуманізм" та "демократизм". Дуже небезпечною є тенденція поспішності у перенесенні в школу іноземного досвіду.

Тому ж ми заявляємо: наша книга не претендує на відкриття "Нової

5

педагогіки". Ми хочемо донести до вчителів, директорів шкіл, вихователів все найкраще, що завжди жило в педагогічній спадщині України, Росії, Америки, багатьох країн, все, що можна назвати світовою педагогічною думкою. Ми намагалися втілити в цій книзі ідеї А.Макаренка і Д.Дьюі, К.Ушинського і Я.Коменського, Г.Сковороди і В.Сухомлинського, багатьох інших вчених і педагогів-практиків.

Нещодавно один з американських спеціалістів з "російської" освіти Марк Джонсон у своїй докторській дисертації з історії радянської школи написав про "загибель "радянської педагогічної системи". З таким категоричним висновком не можна погодитися. Так, це дійсно — крах, але чого? Це — крах формалізму в управлінні школою. Це — поразка ідеологічного втручання у педагогічний процес.

За будь-яких умов і педагогічна наука, і практика багатьох шкіл України розвивалися за своїми внутрішніми законами, не вмирала гуманістична ідея у творчості багатьох педагогів, які виховували в школярів чесність, порядність, повагу до особистості і колективізм. Тому в школах України накопичено досвід, який одержав світове визнання. Коли йде мова про розробку наукових засад нової філософії освіти або нової методології виховання на гуманістичних цінностях, ми хочемо сказати, що для цього є що взяти у педагогічних надбаннях та практиці далекого і близького минулого. Українська педагогіка, незважаючи ні на які злі вітри, зберегла добрий запас гуманізму та виважених поглядів на процеси навчання і виховання.

"Тепер нам слід усвідомити: те, що ми робили, не має відношення до того, що ми проголошували, і нам зовсім не потрібно відмовлятися від того, що ми проголошували, —треба відмовитися від того, що ми робили"¹.

Ми навчились творити ідолів. Але вивчати та використовувати прогресивні ідеї вітчизняних і зарубіжних вчених багато вчителів не можуть, вони не готові до їх засвоєння і застосування.

Отже, допомогти вам, наші героїчні освітяни, втілити в своїй педагогічній практиці найкращі педагогічні ідеї — таку мету ми ставили перед собою. І якщо ця книга хоч трохи допоможе Вам, ми будемо вважати нашу мету досягнутою.

Книгу адресовано студентам педагогічних вузів, викладачам педагогіки, керівникам шкіл і вчителям, аспірантам і молодим науковцям.

Михайло Красовицький,

доктор педагогічних наук, професор.

¹ Гончаренко С, Мальований Ю. Гуманізація середньої загальної освгги.— К., 1994. —С. 21.

б

Діти — це живе життя і життя прекрасне, і ставитися до них треба, як до товаришів і громадян, поважати їх право на радість і обов'язок відповідальності.

А. С. Макаренко

І. ЛЮДИНА - МЕТА, А НЕ ЗАСІБ

Що ж таке виховання?

Можна розглядати його в широкому розумінні як об'єктивне явище, без якого суспільство не могло б існувати. У цьому розумінні виховання включає в себе всю систему взаємовідносин особистості з навколишнім середовищем (соціальним і природнім), навчання й освіту. Поступово і послідовно засвоюючи соціально вироблені норми, цінності, способи діяльності, індивід соціалізується. Культура людства перетворюється в його особистісну культуру, в сукупність його ціннісних, світоглядних установок і переконань. Тому виховання є передачею від покоління до покоління життєвого досвіду, культури, моральних цінностей, що утворені суспільством. Саме тому виховання називають "вічною категорією".

Можна розглядати виховання на іншому рівні, а саме: як діяльність спеціально утворених для цього установ, організацій, шкіл. В умовах школи розвиток і виховання дитини відбувається передусім через характер взаємовідносин, які там панують. А.С.Макаренко, визначаючи сутність виховання, мав на увазі всі ті відносини, в які включається дитина. При цьому він вів мову про "хаос" впливів на особистість, який не піддається "нібито ніякому облікові", але створює "в кожен даний момент певні зміни в особистості дитини". Вихованець взаємодіє з вихователями, однолітками, з іншими людьми, з предметами людської діяльності. Кожна з цих взаємодій є порівняно недовгою в часі/але саме з них і складається виховний процес.

Виховання у більш вузькому розумінні є цілеспрямований вплив педагогів, вихователів на учня в процесі всього життя шко-ли — навчання, спільної діяльності, взаємовідносин. Проте тільки таке розуміння виховання в практиці часто відводить дитині пасивну роль сприймача педагогічного впливу. Але дитина —жива істота, яка має своє ставлення до того, що з нею роблять, і досить часто чинить опір діям вихователя або залишається байдужим і пасивним "об'єктом" педагогічного впливу. Тому найкращим розумінням

1

виховання є взаємодія педагогів та учнів у процесі спільної діяльності, що спрямована на розвиток у вихованців кращих рис людини і громадянина.

Ми розуміємо під вихованням також самостійне прагнення дитини, підлітка, юнака зрозуміти і виразити себе як особистість, зробити власний вибір. Тобто йдеться про закономірний процес саморозвитку, самореалізації, який педагоги зобов'язані враховувати. У своїй сукупності та певній послідовності зміни в особистості вихованця і складають процес розвитку особистості під впливом виховання. Саме тому виховання має бути спрямоване не лише на формування соціально значущих якостей у людині, а в першу чергу — сприяти розвитку людської індивідуальності.

Саме з таких позицій розглядає виховання відомий філософ Еріх Фромм. Зверніть увагу на його визначення:

"Ростки всього кращого, що є в потенціалі дитини, ... проростають, якщо є відповідні умови для їх розвитку, у іншому випадку вони будуть загубленими.

Одна з найголовніших умов — те, щоб людина, яка відіграє значну роль в житті дитини, була переконана в її можливостях. Наявність такої віри розмежує виховання і маніпуляцію. Виховання дорівнює допомозі дитині в реалізації її можливостей. Маніпуляція протилежна вихованню, тому що грунтується на відсутності подібної віри і на переконанні, що дитина буде хорошою тільки якщо дорослі вкладуть в неї те, що бажано, і подавлять те, що вважається недоцільним. "(23, 144 —145).

Саме з цих позицій розходяться два протилежних підходи до виховання: гуманістичний і авторитарний (диктаторський).

Гуманістичне виховання розглядає дитину як унікальну і неповторну цінність, що має свої особливості розвитку. Виходячи з цього, виховання спрямоване на розкриття потенціалу особистості, на створення умов для розвитку в неї кращих моральних і громадянських якостей. Така установка означає впевненість у тому, що кожна людина заслуговує на повагу, визнання за кожною людиною індивідуальних поглядів, інтересів, суджень. У кожній особистості слід бачити ціль, бачити щось унікальне.

Авторитарне виховання певною мірою ігнорує логіку саморозвитку дитини, нав'язує їй певні цінності, погляди, стандарти поведінки, виходячи тільки з інтересів суспільства або виховної установи.

8

Виховання дійсно відіграє важливу роль у розвитку суспільства, забезпечуючи підготовку підростаючого покоління до суспільної праці, суспільної діяльності. Звідси вважалось, що людина є засобом розвитку суспільства, щоб

експлуатувати матеріали, виробничі сили, щоб продовжувати успадковану діяльність, молоде покоління має бути відповідним чином підготовлене. (9, 6).

Отже, підхід до людини як до засобу вдосконалення суспільства — це ігнорування окремих, індивідуальних якостей людини, прагнення пристосувати особистість до загальноприйнятих уявлень про життя, про оточуючий світ, і така установка щиро виправдовувалася найкращими намірами.

Гуманізм і школа

Створення незалежної демократичної держави на засадах національного відродження, прав людини, братерства всіх народів України, оновлення суспільства передбачає гуманізацію всіх сфер життя людей. Мова йде про створення таких соціально-економічних і політичних структур, які є засобом, а людина — метою, і вони забезпечують поворот усієї соціальної системи обличчям до людини. Така гуманізація соціальних структур відповідає не тільки вимогам людяності або моральних ідеалів. Вона стає для нашого суспільства і економічною, і соціальною необхідністю, потребою його розвитку.

У загальноприйнятих нормах людських стосунків поняття "гуманізм" включає повагу до особистості, утвердження цінності життя й гідності людини, її прав і свобод, доброту, милосердя. У "Декларації прав людини", проголошеній ООН, говориться: "Всілюди народжуються вільними і рівними в своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю, і повинні проявлятись в стосунках один до одного в дусі братерства'."

Є й філософська формула гуманізму: «Людина — мета, а не засіб». У реальному житті це означає, що:

— держава, суспільство в усіх своїх законах і діях виходять з інтересів людини;

— у стосунках між людьми переважають повага до гідності, честі кожної особистості, милосердя і доброта;

9

— в системі навчання і виховання — підхід з «оптимістичною гіпотезою» до дитини, повага її особистості й світосприйняття.

Формула «Людина — засіб» відбиває антигуманістичні тенденції, які виявляються в тому, що:

— в законах, рішеннях, діях держави та її інститутів домінуючим фактором є державні, політичні, партійні та інші інтереси, які переважають значною мірою над інтересами людини;

— у взаємовідносинах людей під впливом соціальних умов панує кон'юктурна зацікавленість, безликість спілкування, неповага до особистості, байдужість;

— у шкільному житті центр уваги педагогів зосереджено на колективі, на масі; в організації життя дітей, у процесі їх навчання й виховання ігноруються фізичні, духовні інтереси, можливості, потреби особистості.

В останні роки гуманізація є актуальною проблемою всієї світової школи, яка зустрілася зі спалахом наркоманії, алкоголізму, проституції, злочинності серед підлітків, зростанням бездуховності та жорстокості. Переживає серйозні труднощі й сучасна вітчизняна школа. Створена за задумом як найгуманніша в світі, вона переживає серйозну професійну і духовну кризу.

Необхідно підкреслити, що гуманізація школи — не самоціль. її головне призначення — виховання у школярів гуманізму як важливої моральної якості. Таким чином, гуманізація виступає як умова і засіб розвитку гуманістичних якостей особистості школяра.

Однак аналіз типових тенденцій організації життя багатьох шкіл з цих позицій говорить про серйозні помилки, труднощі, про педагогічну неграмотність учителів і керівників шкіл.

Часом не відповідає принципам гуманізму організація педагогічної праці, яка сама по собі визначає моральну позицію вчителів. Тут виявляються такі негативні тенденції:

— управлінська неграмотність і неповажне ставлення до вчителя з боку керівників шкіл та органів освіти;

— невміла організація праці у школі, напруженість і дефіцит часу, які обмежують можливості спілкування вчителя з вихованцями;

— залишковий принцип у ставленні суспільства та конкретних керівників до людських проблем вчителя;

— необ'єктивність і некомпетентність в оцінці педагогічної праці, що викликає у вчителів постійне відчуття незадоволеності;

10

— бідність духовного життя вчителів, які живуть у межах офіційних заходів (засідань педагогічної ради, методичних об'єднань тощо), незадовільний морально-психологічний клімат багатьох педагогічних колективів.

В організації життя і діяльності дітей у багатьох школах не завжди враховуються їх психолого-фізіологічні особливості, можливості, потреби, роль факторів середовища. В цих умовах атмосфера у школі, в класі не сприяє вихованню кращих рис школяра, оскільки його досвід у багатьох випадках суперечить цьому. Антигуманістичні тенденції в організації життя дитячого колективу мають такі прояви:

— внаслідок гігантоманії створено багато шкіл з великою кількістю учнів, в яких губиться особистість, неможливо забезпечити елементарний порядок, і педагоги (особливо керівники) не можуть дійти до кожної дитини;

— нездатність керівників забезпечити чіткий і спокійний ритм життя школи, захищеність особистості;

— відсутність системи виховання, яку підмінено великою кількістю масових заходів.

Найбільша біда багатьох педагогічних колективів — недооцінка виховної ролі гуманістичних стосунків між дітьми в класі та школі. Вчителі не вміють вивчати, аналізувати і тактовно спрямовувати стосунки дітей між собою на засадах дружби, поваги, розуміння. Це призводить не тільки до незадоволення дітей своїми стосунками, а й до деформування поглядів, моральних якостей школярів, у яких відсутній досвід гуманних людських стосунків. Все це обумовлює прояв у середовищі школярів, особливо підлітків, таких негативних тенденцій:

— прояви жорстокості, черствості, байдужості один до одного при нейтральному чи схвальному ставленні інших до вчинків такого характеру;

— розшарування учнів у дитячих колективах за посадою батьків, матеріальним становищем, одягом, володіння "фірмовими" речами;

— нездатність до плідного співробітництва, невміння співвідносити свої дії та вчинки з інтересами інших людей;

— бідність або відсутність таких почуттів, як співпереживання, відчуття болю іншої людини.

Взаємини вчителів та учнів у школі — найскладніша і найтонша

11

сфера навчально-виховного процесу, від якої значно залежить його результат. Але саме у цій сфері ми зустрічаємось із серйозними труднощами та протиріччями. Можна виділити основні принципові недоліки у системі відносин вчителів з учнями:

— прояв своєрідного педагогічного догматизму вчителів, коли відносини будуються на основі догматично зрозумілих і стереотипних понять, що можна і що не можна;

— наказовий, категоричний характер вимог до учнів, що пригнічує особистість, зв'язує її духовні сили;

— низька оцінювальна культура частини вчителів, які не рахуються з особистостями школярів; у взаєминах з ними здебільшого оперують негативними, образливими оцінками, оцінками-ярликами та інше;

— завищене прагнення вчителів до каральних санкцій (за даними досліджень із всіх соціальних груп найбільш каральною правосвідомістю володіють учителі);

— суб'єктно-об'єктний характер відносин, який виявляється у перевазі формального ділового спілкування над неформальним, духовним; дефіцит інтересів учителя до тих проявів особистості учня, які не входять у сферу навчально-виховного процесу.

Необхідно підкреслити, що багато вчителів мають слабку уяву про гуманізм як філософську категорію, як основу людських стосунків і, тим більше, як мету і засіб виховання школярів. Але, навіть розуміючи це, вони не завжди бачать практичні шляхи, методи, форми гуманістичного виховання. Тому гуманізація школи поки що в багатьох випадках залишається гаслом, закликом.

Виходячи з гуманістичних позицій, деякі педагоги в Україні, Росії, Америці, в інших країнах вважають, що виховання не повинно втручатися у процес морального розвитку особистості, що цей розвиток повинен бути цілком автономним.

Отже, виникає питання, в якій мірі допустиме педагогічне втручання у процес саморозвитку особистості? Коли можлива влада педагога над дитиною?

Замисліться над цими трьома думками, які були висловлені в різні роки XX століття. Знайдіть у них відповідь на ці питання.

О.Газман — московський педагог, професор, 1995 рік:

Спираючись на загальне/філософські та психологічні погляди на людину і людство, їх життєве призначення (в філогенезі та онтогенезі), нова педагогіка свободи формує у вихователя погляд на дитину як

12

самоцінне, яке саме розвивається, природне, а тому соціально і біологічно складне, динамічне явище, що володіє своєю власною логікою розвитку (саморозвитку), яку не можна ігнорувати або видозмінити, а можна лише "вписатися в неї", прийнявши особистість дитини такою, яка вона є.(5, 18).

В.О.Сухомлинський — 1976 рік:

Дитинство, дитячий світ — це світ особливий. Діти живуть своїми уявленнями про добро і зло, про гарне і погане, у них свої критерії краси, у них навіть свій вимір часу: в дитинстві день здається роком, а рік — вічністю. Щоб мати доступ у цей казковий палац, ім'я якому Дитинство, ви повинні перевтілитися, стати в якійсь мірі дитиною — тільки за цієї умови Вам доступна буде мудра влада над людиною — дитиною.(21, 640).

А.С.Макаренко — 1935 рік:

...я глибоко переконаний, що перед кожним педагогом таке питання поставатиме — чи має право педагог втручатися в розвиток характеру і спрямовувати його туди, куди треба, чи він мусить пасивно іти за цим характером. Я вважаю, що питання повинно буде розв'язане так: має право. Але як це зробити? В кожному окремому випадку це треба вирішувати індивідуально, тому що одна річ — мати право, а інша вміти це зробити... І дуже можливо, що згодом підготовка наших кадрів буде полягати в тому, щоб учити людей... як, ідучи за якостями особи, за її нахилами та здібностями, спрямувати цю особу в найбільш потрібний для неї бік. (14, 107).

Мета і завдання виховання

і

Мета виховання у кожному суспільстві залежить від багатьох закторів і обставин (політичний режим, рівень свободи громадян, .ивілізованість і культура суспільства, ставлення до гуманістичних ринципів, національний менталітет тощо).

У загальному вигляді мету виховання підростаючих поколінь можна формулювати так: вироблення в кожній людині відданості ніверсальним загальнолюдським моральним цінностям, спадкування духовних надбань і культури як свого, так і інших ародів світу, виховання в ній громадянського світогляду і готовності о активної участі в прогресі своєї Батьківщини і всього людства на оунті розкриття всіх потенціальних можливостей та індивідуальних ис особистості.

13

З головної мети виховання молодого покоління випливають завдання школи, які можна сформулювати так:

*Виховання патріотизму, відданості Батьківщині, поваги до державної символіки і Конституції, інтересу до історії свого народу; вироблення на цій основі досвіду громадянської поведінки, прагнення до участі у громадсько-корисних справах, у творенні добра.

*Виховання відданості цінностям демократії, свободи вибору, поваги до прав і гідності інших людей; на цій основі вироблення демократичної культури як здатності брати участь у діяльності демократичних інститутів.

'Розвиток національної свідомості, розуміння себе як представника великої нації, яка поважає і використовує кращий досвід інших народів, засвоєння як національних, так і світових надбань культури.

*3алучення до цінностей сім'ї, виховання почуття честі свого роду, відповідальності за продовження його кращих традицій; турбота про батьків, молодших і старших членів сім'ї.

* Виховання "глобальної громадянськості", планетарного мислення, яке включає відчуття себе "землянином", усвідомлення поняття про мир і безпеку як важливих цінностей, що забезпечують виживання людства, екологічну культуру; осмислення єдності людського роду і себе як його невідривної частини; повагу до життя людини, усвідомлення її недоторканості.

*Виховання соціальної активності та відповідальності, звички брати безпосередню участь у справах своєї школи, міста, країни, здатності до вільного вибору вчинків і відповідальності за них; розвиток почуття особистої відповідальності за все, що відбувається навколо.

* Виховання поваги до різноманітності (в культурі, способі життя людей, їх традицій, одягу тощо); вироблення расової, національної та релігійної терпимості; вміння жити в умовах різноманітного культурного оточення.

* Виховання творчого ставлення до праці як можливості виявити свої потенційні здібності, людську суть і на цій основі розвиток таких якостей, як самостійність, діловитість, завзятість, енергійність.

* Виховання в кожної особистості гуманістичних

14

моральних рис, таких, як любов до людей, порядність, чемність, доброта, чуйність, справедливість, толерантність, почуття особистої гідності та поваги гідності іншої людини, нетерпимість до зла.

* Усвідомлення школярами цінності знань для власного розвитку і прогресу суспільства, створення в кожного наукової картини світу на грунті засвоєних знань.

* Вироблення політичної культури як вміння оцінювати явища і події політичного життя, діяльність державних діячів, країн з позицій загальнолюдських моральних цінностей; вміння на цій основі самостійно орієнтуватися в подіях на світовій арені та в своїй країні.

* Розвиток незалежного і критичного мислення як здатності виробляти власну думку щодо будь-яких знань, теорій, закликів, подій, як протидію конформізму (сліпому наслідуванню чужих думок і тверджень).

* Виховання розумного поєднання колективізму та індивідуалізму. Ми все своє життя боролися з індивідуалізмом, надавали йому лише негативного тлумачення. Проте, як вважає М.Бердяєв, індивідуалізм може мати як позитивне, так і негативне значення. Індивідуалізм людини може означати її незалежність, самобутність, свободу в судженнях або — ізольованість у собі, нездатність до спілкування, егоцентризм, зневагу до людей. Саме ця перша риса індивідуалізму цілком погоджується з колективізмом у його звільненому від політичних нашарувань значенні.

Що таке — принципи виховання? Як їх дотримуватися у виховній роботі?

З головної мети і завдань виховання випливають принципи — вихідні позиції, які зумовлюють організацію процесу виховання, його методичне забезпечення, взаємини вихователів і вихованців, роль самих дітей у цьому процесі, його психологічні засади.

Наприклад, коли нацистам була потрібна молодь для завоювання світу, готова виконувати будь-які накази, принципом її виховання був вплив на емоції, а не на розум, створення масового психозу відданості фюреру, коли десятки тисяч людей сприймали його безумні промови, не маючи можливості їх осмислити. Для того, щоб виховати відданих солдат комуністичної партії, у шкільне виховання в колишньому СРСР було введено

15

знайомий нам принцип партійності, який забезпечував абсолютну політизацію виховного процесу.

На жаль, у свідомості багатьох педагогів принципи залишаються як щось абстрактно-теоретичне, що не має відношення до практики. Але ми сьогодні ясно бачимо, що таке ставлення до принципів призвело до найгрубіших помилок у вихованні учнів. Можна проводити скільки завгодно виховних заходів, але якщо під час їх підготовки і проведення педагогами ігноруються індивідуальні особливості, інтереси учнів, виявляється неповага до їх думок або принижується людська гідність, результати не можуть бути позитивними. Отже, принципи забезпечують, полегшують досягнення виховних цілей.

Спробуємо розглянути кожний принцип окремо: його сутність та шляхи здійснення відповідно до Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти (1):

Принцип педагогічної доцільності та цілеспрямованості

вимагає від педагогів будувати процес виховання особистості і колективу учнів відповідно до цілей, які випливають, по-перше, із стратегічних цілей, що ставить перед школою суспільство, і, по-друге, з особливостей і потенційних можливостей конкретного учня. У реальному житті ці цілі конкретизуються відповідно до умов діяльності, до рівня вихованості, потреб дітей та молоді. З цими цілями узгоджуються дії вихователів та вихованців, зміст, методи, організація виховної роботи.

У практичній діяльності дотримання цього принципу передбачає:

Послідовність у діях вчителя, всього педагогічного колективу з метою досягнення визначених цілей, вміння добиватися їх реалізації шляхом продуманого відбору індивідуальних і колективних форм виховання.

"Проектування особистості" (за висловом А.С.Макаренка). Мова йде не про волюнтаристське втискування особистості у якісь видумані вчителем межі. Мається на увазі передчасне бачення рис і моральних якостей учня, які зумовлені не тільки загальними цілями, а й певними індивідуальними особливостями, логікою саморозвитку учня. Адже, наприклад, до виховання доброти дітей можна привести різними шляхами.

Усвідомлення перспективи розвитку колективу школи, класу, тобто тих головних, етапних рівнів, яких може досягти колектив у

16

процесі його життя і діяльності. Іншими словами, педагог ставить перед собою запитання: "Яким я хочу бачити дитячий колектив через рік і далі", знов таки враховуючи традиції, особливості, потреби, інтереси та запити школярів. А.С.Макаренко називав це "системою перспективних ліній" — рух колективу від "особистого задоволення до глибокого почуття обов'язку".

Цілісність та системність — важливий принцип організації навчально-виховного процесу в школі. Виховання, навчання, розвиток дитини повинні здійснюватися в єдиній педагогічній особистісно-орієнтованій системі.

Принцип цілісності випливає з факту цілісності самої особистості, яка є органічним, багатогранним сплавом світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок поведінки. Отже, суть принципу цілісності в тому, що дитину неможливо виховувати окремими, ізольованими порціями, частинами.

Принцип системності випливає з відомого положення про те, що системне вирішення будь-яких проблем ефективніше, ніж окремі дії, заходи. Отже, системність — це послідовність та підпорядкованість всіх компонентів виховання. А.С.Макаренко підкреслював, що ніякого засобу не можна розглядати відокремлено від системи. «Ніякого засобу взагалі, хоч би який ми взяли, не можна визнати ні добрим, ні поганим, якщо ми розглядатимемо його окремо від інших засобів, від цілої системи, від цілого комплексу впливів".(15, 104).

Виходячи з цього, в практичній діяльності доцільно:

забезпечити таку систему педагогічних впливів, яка була б орієнтована на всі сторони особистості в комплексі. Не можна формувати світогляд без виховання навичок і звичок поведінки, не можна сьогодні виховувати патріотизм, а завтра — повагу до людини;

організувати процес виховання як систему, що охоплює все життя дитини в школі — виховні заходи, взаємини, традиції, норми поведінки, самоуправління, творчу корисну діяльність тощо (див. розділ III). Якщо в системі не працює хоча б один компонент, вона буде малоефективною.

Принцип природовідповідності полягає в такій організації виховного процесу, який найбільше відповідає природнім механізмам

17

засвоєння досвіду учнем і розвитку його інтелектуальних здібностей, моральних якостей. Фактично це є принцип враховування вікових та індивідуальних особливостей дитини. На жаль, ще й досі в практиці багатьох шкіл, вчителів ігноруються вікові особливості учнів, що веде до опору виховним діям дорослих, до конфліктів і трагедій.

Отже, як реалізувати на практиці принцип природовідповідності?

Вихователь повинен вміти виявити, розкрити здібності та обдарування своїх вихованців. Знання можливостей учнів в міру зростання їх фізичних та духовних сил має бути враховане педагогом у спрямуванні розвитку індивідуальності. Адже, як підкреслював А.С.Макаренко, не можна вганяти кожної індивідуальності у якийсь єдиний стандарт, єдину програму,

...пожертвувати індивідуальною привабливістю, своєрідністю, особливою красою особи... повинна бути й загальна програма, "стандартна", і індивідуальний коректив до неї.(14, 105).

Методика індивідуального підходу є різною залежно від особливостей дітей, від сфер діяльності та від виховних завдань. Проявляється він у корекції діяльності дитини залежно від мотивів і потреб вихованця, від підготовленості до діяльності; в наданні допомоги, яка дозволяє дитині справитися з певними ситуаціями; в передбаченні наслідків педагогічних дій.

У єдиному процесі виховання дитини слід враховувати ще й вікові особливості, які є наслідком успадкування програми розвитку організму. Так, учням молодшого шкільного віку притаманний відносно спокійний і рівномірний анатомо-фізіологічний розвиток організму, недостатня довільність і стійкість всіх психічних процесів, висока емоційність, яскравий прояв свого темпераменту тощо. Школярі підліткового віку відрізняються бурхливим і нерівномірним розвитком організму, довільності та стійкості психічних процесів, виникненням гострого почуття дорослості і таке інше. Рання юність — це період завершення формування фізичного портрету, розвитку потреби в самовизначенні та самоусвідомленні. Відповідно до цього вихователь повинен відбирати форми, методи та засоби виховної роботи.

Принцип опори у вихованні на дитячий колектив. Формулюючи таким чином цей принцип, ми виходимо з таких міркувань.

Домінуючою сферою життєдіяльності вихованця є дитячий колектив. Характер взаємин, спілкування, місце дитини у системі

18

внутріколективних взаємин, вплив громадської думки — важливий фактор морального розвитку особистості. А.С. Макаренко вважав:

Виховуючи окрему особу, ми повинні думати про виховання всього колективу. На практиці ці два завдання будуть розв'язуватися лише сумісно і лише в одному спільному прийомі.(13, 312).

Слід дивитися правді в очі: без підтримки авторитетного для дитини дитячого колективу не можна не тільки досягти складних виховних цілей, а й навіть забезпечити елементарний порядок і дисципліну в школі.

Звідси випливають такі шляхи реалізації цього принципу:

*Спрямування виховної діяльності на створення "виховуючого" дитячого колективу, який за своїми ознаками (див. розділ V) відповідає всім умовам, що сприятимуть вільному індивідуальному розвитку особистості, її кращих моральних рис на грунті гармонії спільних та особистих інтересів. (А не підкорення особистих інтересів колективним!).

*3абезпечення виховної ролі дитячого колективу шляхом створення в ньому гуманістичних взаємин між учнями та гідного місця кожної особистості в системі цих взаємин, у спільній діяльності. При цьому шкільний колектив має виступати як організоване гуманне середовище для дитини, де проявляється піклування про її безпеку, існує певний порядок і традиції.

*Вироблення в кожного учня творчого ставлення до колективу, тобто поєднання поваги до його думок і рішень з критичним їх осмисленням, вмінням робити свій внесок у його діяльність і відстоювати власну думку. Неприпустимо допускати, щоб колективістське виховання сприяло розвитку конформізму, людини-флюгера, яка діє за принципом "куди всі — туди і я".

Забезпечення активної позиції учнів та їх представницьких органів у житті і колективній діяльності. Це один з найважливіших і найскладніших принципів виховання.

Цей принцип базується на об'єктивному прагненні дитини, підлітка, юнака до самостійності та самоствердження. Водночас неможливо заперечувати і необхідність певного педагогічного керівництва, допомоги, контролю, враховуючи знання, досвід і відповідальність дорослих. Проте не всі педагоги вміють практично вирішувати це протиріччя, і тоді вони або залишають дітей

19

напризволяще з своїми справами (є такий вид спекуляції — "нехай привчаються до самостійності"), або на кожному кроці нав'язують свої рішення, плани, думки, залишаючи учнів простими виконавцями волі педагогів.

Сутність цього принципу полягає у поєднанні учнівського самоуправління, самостійності та ініціативи вихованців з педагогічним керівництвом. Тільки визнаючи позицію учнів як творців, організаторів своїх справ, можна добитися успіхів у вихованні соціальної активності, громадянськості, ініціативи і самостійності.

Шляхи реалізації принципу забезпечення активної позиції учнів:

*Надання учням права самостійно вирішувати найважливіші питання їх життя, діяльності, взаємовідносин. Завдяки цьому збуджується їх активність, розвивається така мотивація, завдяки якій та чи інша діяльність сприймається учнями як власна, що відповідає їх потребам та інтересам.

*3дійснення копіткої, тактовної, повсякденної педагогічної підтримки і допомоги, коли, за висловом А.С.Макаренка, педагогічна позиція схована. Майстерність педагога полягає в тому, щоб завжди бути в очах вихованців необхідним для них старшим товаришем — вимогливим і доброзичливим.

*Підтримка авторитету виборних органів учнівського колективу, допомога активу вихованців. Розвиток самоуправління буде ефективним тоді, коли відбуватиметься масове включення всіх вихованців в управління та організацію діяльності колективу.

Принцип зв'язку виховання з життям вимагає розглядати виховний процес у школі як активну перетворюючу діяльність, органічно пов'язану з суспільним життям країни, рідного міста, села. Школа повинна зайняти провідну стимулюючу роль у розвитку суспільства, а не просто пристосуватися до існуючої дійсності.

Реалізацію цього принципу ми бачимо у дотриманні педагогами таких вимог:

*Викладання основ наук, особливо таких соціальних дисциплін, як історія, література, правознавство, важливо спрямовувати на осмислення сучасних явищ суспільного і духовного життя країни, на надання допомоги учням з метою глибшого розуміння проблем, що їх хвилюють.

*Основу виховання фактично повинна складати суспільно корисна

20

діяльність на благо людей, творіння добра, різноманітні форми участі дітей у покращенні умов життя, в охороні природи, збереженні пам'яток минулого, допомозі людям похилого віку, хворим, інвалідам, у догляданні могил співвітчизників, що загинули у війнах тощо.

*Виховання правдою. Відомо, що В.О.Сухомлйнський виступав проти отруєння душі дитини брехнею. Він, наприклад, заявив, що недопустимо створювати навколо школярів атмосферу "ідейної стерильності", запобігати розмов з ними про зло, несправедливість, безсердечність, які є в житті. Він підкреслював, що слово вчителя повинно бути, перш за все, правдивим.

Єдність поваги і довіри до особистості та вимогливості до неї. У чому сутність цього принципу?

Необхідність гуманних відносин між педагогом і дитиною не виключає розумної вимогливості до неї. Цей принцип чітко виголосив А.С.Макаренко: якомога більше вимог до людини і якомога більше поваги до неї. Захоплення в практиці будь-якою із сторони цієї формули та ігнорування іншої дає найбільш негативні наслідки. А розумна вимогливість педагога і колективу до особистості не суперечить повазі до неї. Значення доброзичливого ставлення до учнів яскраво висловив В.О.Сухомлйнський, стверджуючи переконаність у тому, що

...добро, ласка, любов — відносно дитини — не абстрактні добро, ласка, любов, а людяні, реальні, пройняті вірою в людину, це могутня сила, здатна утвердити в людині все прекрасне, зробити її ідеальною. Я не повірю в те, що дитина, яку правильно виховують, може стати ... істотою брехливою й розбещеною.(21, 430).

Виходячи з сутності цього принципу, педагоги мають практично реалізувати в своїх взаєминах з учнями такі вимоги:

*Визнання самоцінності дитини як неповторної особистості, незважаючи на її негативні сторони, вчинки складності взаємодії з нею. Це, насамперед, залежить від так званої оцінювальної культури вчителів, об'єктивності, справедливості, тактовності в оцінці не тільки навчальної діяльності, а й кожного вчинку дитини.

Треба дбати про вироблення в собі почуття емпатії, тобто вміння співпереживати з вихованцем, бачити світ його очима.

Тлибока віра у творчі сили і потенційні можливості дитини. Без такої віри немає педагогіки, а вчителеві нема що робити в школі. Іно-ді

21

багаторічна праця вчителя з дітьми, яка часто пов'язана з подо-ланням недисциплінованості, агресивності, лінощів та інших негативних проявів, створює в свідомості вчителя своєрідний педагогічний догматизм, недовіру і підозрілість відносно учнів. Знаходячись у такій психологічній ситуації, вчитель втрачає вГру до всіх дітей, не може побачити паростки кращого в тому чи іншому учневі.

^Доброзичливе, уважне ставлення до дитини, справжній, а не показовий інтерес до неї, до її проблем. Тому вихователеві слід знати духовний світ дитини, намагатися зрозуміти її в різних ситуаціях. Необхідно також бачити й розуміти помилки дітей, ставитися до них обережно, щоб не підірвати в дитині віру в себе та довіру до інших. Адже діти мають свої проблеми, їм потрібна порада, допомога з боку дорослих, яким вони довіряють.

*Повага до власної думки учня, до його самостійних висновків, пропозицій, навіть до критичних зауважень щодо окремих дій і вчинків педагогів, адміністрації школи. Слід мати на увазі, що дозволяти або забороняти учням критикувати вчителів — безглуздо: критика була, є і буде. Інша справа, як вона виявляється: у вигляді образливих прізвиськ, поганої поведінки на уроках або у вигляді відкритих коректних суджень. Отже, у школі, в класі повинні існувати форми (збори, скринька для пропозицій, відверті бесіди тощо) для цивілізованого обміну думками учнів і вчителів.

*І ще одне важливе зауваження: якщо потрібно, щоб вчитель розумів учня, то не менш важливо, щоб учень розумів учителя: його наміри, ставлення до себе, смисл дій і вимог до колективу, до окремої особистості. Коли вчителя це не турбує, відносини з учнями будуть серйозно ускладнюватися.

Єдність прав, свободи вибору та відповідальності особистості. У цьому принципі конкретизуються демократичні засади положення учня в школі. Його сутність добре висловив Ш.О.Амо-нашвілі:

Істинно гуманістична педагогіка — та педагогіка, яка здатна добровільно привертати дитину до виховання, здатна збудити в неї прагнення, несвідоме і свідоме, виховуватися, бути вихованим ... та, котра зможе залучити дитину до творення самої себе. Так хто ж в цьому процесі буде головним? Головними будемо ми всі, як єдині за своєю метою — і я, і мої вихованці. Але ми будемо не фігурами ..., а людьми, особистостями. Фігура й особистість — це різні речі, фігурою можна фати, з особистістю слід рахуватися.(3, 56).

22

Що означає практично реалізація цього принципу? Цеє:

*Усунення авторитарного стилю виховання; сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, на розвиток здібностей і виявлення індивідуальності; формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини, її громадською відповідальністю.

*3береження і розширення прав дитини в шкільному колективі. Вихованець має право належати до будь-якої організації, обирати відповідно до своїх інтересів сферу творчої діяльності, право брати або не брати участь у деяких офіційних заходах, відстоювати власну думку.

*3абезпечення свободи вибору дитиною світоглядних, релігійних, політичних поглядів. Проте усунення монопольного панування однієї ідеологічної доктрини над всіма іншими формами свідомості (деідеологізація, деполітизація виховання) не виключає ознайомлення учнів з питаннями державної політики, з поглядами різних партій. А за вихованцем залишається право обирати власну позицію.

*Відповідальність учня перед собою, колективом, батьками, вчителями за свої вчинки і дії, за наслідки свого вибору. Учень повинен знати, що від нього будуть вимагати відповіді, він буде нести відповідальність за деструктивні дії, за образу іншої людини, за аморальні вчинки. Без цього не може бути ефективного виховання.

Принцип єдності зусиль школи, позашкільних закладів, сім'ї, громадськості в процесі виконання.

Співдружність із сім'єю, спирання на сімейні традиції набуває сьогодні нового педагогічного змісту. Батьки залучаються до проведення свят, гурткової роботи, разом з дітьми виготовляють експонати для шкільних музеїв, беруть участь у виставках і конкурсах.

*Взаємодія школи та позашкільних закладів може реалізуватися в інтеграції та диференціації виховних сил, у спільному плануванні, проведенні масових форм дозвілля. При цьому позашкільні заклади виконують роль консультативних та методичних центрів по організації певних видів діяльності.

*Великого значення набуває організація взаємодії засобів масової інформації, школи і сім'ї. Шляхом систематичної пропаганди педаго-

23

гічних знань серед батьків, участі педагогів в акціях, які організуються засобами інформації, і здійснюється цей зв'язок.

Як ми вже підкреслювали, основою виховного процесу є система відносин, що визначає взаємодію між вихователем і вихованцями. Ця система є досить складною. Дійсно, виховання є вплив вихователя на учня з метою організації життя дитини. Але цей вплив слід розуміти не як механічну (словесну) дію. Проти цього застерігав ще А.С.Ма-каренко:

... вихователь стоїть в якійсь суб'єктивній точці. На відстані трьох метрів є точка об'єктивна, в якій закріплюється дитина. Вихователь діє голосовими зв'язками, дитина сприймає слуховим апаратом відповідні хвилі. Хвилі через барабанну перетинку проникають у душу дитини і в ній відкладаються у вигляді особливої педагогічної солі.

Іноді ця позиція прямого протистояння суб'єкта і об'єкта трохи урізноманітнюється, але відстань три метри залишається та сама. Дитина, мов на припоні, кружляє навколо вихователя. І весь час на неї діють або голосові зв'язки, або інші форми безпосереднього впливу.(16,19).

Вплив на вихованця слід розуміти як внутрішню глибинну роботу вихователя й дитини, яка стимулює активність обох сторін і призводить до духовної єдності.

& Василь СУХОМЛИНСЬКИИ

Пізнаючи навколишній світ,— людина з дитинства повинна пізнавати людину — її думки, почуття,

НАЙТОНШІ І НАЙСКЛАДНІШІ ПОруХ^и ДУШІ...

Єдність виховання і самовиховання ПОЧИНАЄТЬСЯ ТАМ, ДЄ ЛЮДИНА, ПІЗНАЮЧИ ЛЮДСЬКе, ПІЗНАЄ ТИМ САМИМ СЄЕЄ, ВЧИТЬСЯ ДИВИТИСЯ НА СЄКС НІБИ ЗЕОКу. ОДНА ІЗ НАЙСКЛАДНІШИХ речей у НАШІЙ

педдгогічній млйстерності — це розповідь пєдагога про людину.

24

ЛІТЕРАТУРА

1. Концепція виховання дітей та молоді у національній системі освіти. Інформаційний збірник наказів МО України.— 1996. — № 13.

2. Державна програма "Освіта" (Україна XXI століття) — К., 1994.

3. Амонашвили Ш. А. Психологические основьі педагогики сотрудни-чества. — К.: Освіта, 1991.

4. Битанас Б. Процесе воспитания. Приобщение к ценностям. — М., 1995.

5. Газман О. С. От авторитарного образования к педагогике свобода // Новьіе ценности образования. — М., 1995.

6. Зязюн І. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії. Навчальний посібник. — К.: Український фінансовий інститут менеджменту і бізнесу, 1997.

7. Иванов И. П. Методика коммунарского воспитания. — М.: Педагогіка, 1990.

8. Киричук О. В. Ментальність: сутність, функції, генеза // Ментальність. Духовність. Саморозвиток особистості. — Київ — Луцьк, 1994. - 4.1.

9. Коротов В. М. Общая методика учебно-воспитательного процесса. — М.: Педагогіка, 1983.

10. Красовицький М. Ю. Моральне виховання учнів у теорії і практиці американської школи //Рідна школа, 1998. — № 4.

11. Красовицький М. Ю. Проблема дитячого колективу в аспекті гуманізації школи //Рідна школа. — 1995. — № 2-3.

12. Лутай В. С. Філософія сучасної освіти. — К., 1996.

13. Макаренко А. С. Мета виховання. — Твори в 7 т. — Т. 5. — К.: Рад. школа, 1954.

14. Макаренко А. С. Проблеми шкільного радянського виховання. — Твори в 7 т. — Т. 5. — К.: Рад. школа, 1954.

15. Макаренко А.С. Методика організації виховного процесу. —Твори в 7 т. — Т.5. — К.: Рад. школа, 1954.

16. Макаренко А.С. Книга для батьків. — Твори в 7 т. — Т.4 — К.: Рад. школа, 1954.

17. Марьенко И. С. Нравственное становление личности школьника. — М.: Просвещение, 1985.

18. Педагогика /За ред. М.Д.Ярмаченка. — К.: Вища школа, 1986.

19. Подласий И.П. Педагогика. — М.: Просвещение, 1996.

20. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. — Вибр. твори в 5 т. — Т.З — К.: Рад. школа, 1977.

25

21. Сухомлинський В. О. Сто порад вчителю. — Вибр. твори в 5 т. — Т.2. — К.: Рад. школа, 1976.

22. Сухомлинський В. О. Народження громадянина. — Вибр. твори в 5 т. — Т.З.— К.: Рад. школа, 1976.

23. Фромм Зрих. Искусство любить. — М.: Прогресе, 1990.

Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне, Вселюдське замовчиш — обчухраним зростеш.

П. Тичина