4. Проблеми і перспективи діяльності інтеграційного об’єднання снд

Отже, СНД виявилася компромісом між повним роз'єднанням України та Росії та утворенням конфедеративного типу, бажаного для Москви. Стосовно республік, які приєдналися до СНД в Ал-ма-Аті, можна зазначити: за тодішньої ситуації вони просто не мали куди подітись. Навряд у них були якісь далекосяжні плани. Частина середньоазіатських республік з недовірою ставилася до оточення за межами колишнього СРСР. Казахстан мав заспокоїти росіян, що опинилися на його території, а, крім того, Назар-баєв плекав амбітні надії щодо свого місця на пострадянському просторі. Вірменія ж взагалі була дуже тісно пов'язана з Москвою — карабаська проблема.

Можна сказати, що головними полюсами СНД стали Росія та Україна. Але згодом свої особливі інтереси мали майже всі члени спільноти. Надто різні цілі, які ставили перед собою суб'єкти об'єднання, не могли не позначитися на формах та методах існування Співдружності. Більше того, строкатість "компаньйонів" призвела до сучасного стану СНД, якій властива певна амфорність. Значна частина рішень, прийнята на зустрічах лідерів країн-учасниць, не виконується і не може бути виконаною, передусім, через занадто різний економічний стан цих країн.

Звичайно, стрижнем СНД була і є Росія. Природним виглядало і продовження повноважень голови СНД Б. Єльцина. Інші лідери ніби казали: "Вам це найбільше потрібно? То й головуйте". І це насправді так. Проте й у самій Росії, серед угрупувань владної верхівки, немає єдиної думки шодо Співдружності. "Роман-тики-імперіалісти" вважають, що СНД має поступово перетворитися на конфедеративну державу. Звідси незграбні спроби денонсування Біловезьких угод, які нібито мають прискорити цей процес. Можна вважати, що ці сили спираються на "п'яту колону" у колишніх республіках Союзу. Справді, є певні умови, за яких владні еліти у цих країнах можуть піти на скасування, принаймні дуже повільне, своїх держав заради входження у російський "вищий світ" [20, с. 61].

Проте це їхнє бажання наштовхується на позицію кремлівських прагматиків, які вважають за краще тримати сусідів у стані напівколоній і за їх рахунок вирішувати російські проблеми. їм конче необхідно збереження СНД як "ширми", за якою можна приховати справжній характер взаємовідносин. Доти, доки "прагматизм" і "романтизм" не порозуміються у Москві, не буде у Росії чіткої політики щодо СНД. Правда, "прагматики" після 1996 року набирають сили, тож вони і мають можливість зміцнити свої позиції настільки, що не звертатимуть уваги на противників. Проте, немає жодних гарантій, що від цього стане легше сусідам. Досвід неоколоніалізму свідчить формальна незалежність коштує дорожче, ніж формальна залежність.

Україна вважається не дуже зручним партнером для Росії. Це продиктовано великою зацікавленістю Москви в Україні — з одного боку, та усвідомленням Києвом переваг зміцнення стосунків з партнерами на Заході — з іншого. Проміжне становище країни дає змогу її керівництву маневрувати, хоча в досить обмеженому діапазоні.

В Україні існує два підходи до СНД. Перший передбачає її розпуск. Він має достатню кількість прихильників. Проте навряд чи хтось на владному Олімпі наважиться його "озвучити". З огляду на "східний" електорат, радше за все розголосу набуде другий підхід, який передбачає активізацію Співдружності. Хоч усі, звичайно, розуміють — сумістити в одній парадигмі наголос на двосторонніх відносинах та посилення ваги наддержавних утворень неможливо. Результатом цієї непевності є дальше перебування країни у складі СНД. Щоправда, без особливої активності.

З огляду на сучасний стан Співдружності, можна розглянути кілька сценаріїв розвитку подій.

І чи не найвірогіднішою слід вважати ситуацію, за якої, власне, ніякого розвитку не буде. На користь цього сценарію свідчить не надто палке бажання багатьох суб'єктів СНД щось радикально змінювати. Так може тривати доти, доки якась із країн не зміцнить своє становище настільки, що вирішить вийти із СНД. Навряд чи при цьому вона не подбає про підтримку з боку інших — самотужки протистояти Москві тяжко. Тоді ймовірним стане на пів-стихійний розпад Співдружності, внаслідок якого це утворення буде обмежене чотирма членами, а може, навіть і двома. Але, якщо ініціатором розпуску стане Росія, що реально з огляду на внутрішньополітичні обставини в Москві, організація припинить існування взагалі.

Україна, мабуть, ніколи не стане ініціатором розпуску СНД, але так само, як у 1991 році, використає такий перебіг подій на свою користь. Тоді Київ нарешті зможе зосередитися на європейському напрямку розвитку зовнішніх зносин.

З пострадянським простором за цього сценарію станеться те, що має статися. Грузія через посередництво України намагатиметься зайняти своє місце в Європі. Внутрішня стабільність може їй дати можливість відіграти роль "транзитної держави", що обіцяє вигоду і європейським, і азіатським країнам.

Азербайджан прагнутиме посісти своє місце серед мусульманських країн. І передусім тих, які мають підтримку з боку США.

Країни Середньої Азії, напевне, вибиратимуть між інтересами Ірану, Китаю, Туреччини та Пакистану. Отже, обов'язково пристануть до спілки з Вашингтоном, який може убезпечити їх від ймовірного тиску з боку сильних сусідів.

А Молдова продовжить своє просування до Європи. Зміцнення стосунків з Україною допоможе їй вирішити придністровську проблему.

Зрештою, Росія остаточно залишиться з тими країнами, яким нікуди податися — Вірменією, Таджикистаном та Білоруссю. Це був би невтішний підсумок імперського розвитку великої держави.

Серед безлічі міфів, що супроводжують існування СНД, найнебезпечнішим є міф про палке бажання країн інтегруватися за відсутності умов для цього всередині кожної. Україна, наприклад, дуже хоче тіснішого союзу з Росією та Білоруссю. Але економічно вона дещо відстає. Та й законодавство у нас недосконале. Так з'являється теза про інтеграцію на різних швидкостях. І виходить, що найвправнішою тут є Білорусь. Далі йдуть Казахстан і Киргизія.

Звичайно, такий склад нової Співдружності не вдовольнить інтеграторські амбіції Москви. Тому слід очікувати на тиск з її боку на інші країни, заохочення до утворення "четвірки". І той, либонь, матиме як позитивний, так і негативний відтінки. Позитив — гарантії вирішення застарілих проблем. Абхазької — в Грузії, придністровської — у Молдові тощо. Негатив — економічний та політичний шантаж з метою зламати "непокірних". Україна, мабуть, зазнає саме такого. У політиці це означатиме, що ставка робитиметься на сили з проросійською орієнтацією. В економіці — це залежність від ринків збуту та інвестицій (дійовим засобом проти цього може стати поліпшення економічного стану в країні).

Нарешті, третій сценарій майбутнього СНД. Він передбачає перетворення цієї аморфної організації на дійову і впливову. З огляду на чинники, висвітлені вище, такий розвиток подій здається найнеймовірнішим. Але шанс вижити, і не просто вижити, а й здобути нове дихання, у Співдружності є. Для цього необхідне усвідомлення, що СНД не може бути засобом дасягнення мети лише одного або кількох її суб'єктів. її призначення — бути інструментом узгодженої і взаємовигідної політики, економічного й культурного розвитку, що сприятиме встановленню "нових демократій".

За такого сценарію Співдружності протипоказаний замкнений світ, альтернативний загальноєвропейському та загальносвітовому. Вона повинна сприяти безболісному входженню країн-членів до світового співтовариства. А відтак виникають запитання. Навіщо таку увагу приділяти Міжпарламентській Асамблеї СНД, якщо є Рада Європи? Багато говориться про узгодження законодавств у межах СНД, але взірцем тут є не загальноприйнята європейська нормативна база, а російська.

Є всі підстави для виникнення таких запитань. Це, в свою чергу, аж ніяк не свідчить про бездоганне "здоров'я" СНД. Було б наївним сподіватися, що ці підозри та сумніви зникнуть самі собою. Треба пройти занадто довгий шлях. А навряд чи у когось є таке бажання.

Недавні події в рамках СНД безумовно вплинули на його подальший розвиток. У січні 2003 року президент України Л. Кучма був обраний головою Ради голів держав СНД.

Варто зауважити, що з 1991 року в Раді глав держав СНД беззмінно головувала Росія. Хоча, згідно з процедурою, щороку повинна була відбуватися ротація за російським алфавітом. Сьогодні Рада вперше вирішила інакше — пропустити наступних за чергою Ніязова, Рахмонова й Каримова, і запропонувати вічно російське крісло українському президентові.

Що ж наштовхнуло російського президента наважитись на цей крок? Мабуть, СНД для Росії дійсно перестало бути безумовним пріоритетом.

Стосовно цього варто висвітлити декілька аспектів.

По-перше, на думку М. Томенка: "У Москві сподіваються, що цей дипломатичний хід дозволить стимулювати інтеграційні процеси на Україні таким чином, що російська сторона спробує "використовувати зацікавленість українського президента в рішенні кадрового питання для просування ідеї повного членства України в ЄврАзЕс" .

По-друге, мабуть за цією спробою стоїть прагнення "прив'язати Україну до євразійського простору, відірвати нашу державу від проголошених стратегічних зовнішньополітичних пріоритетів, а саме: європейської і євроатлантичної інтеграції" .

По-третє, як зазначає народний депутат О. Рибачук від "Нашої України", в обранні він бачить "певний елемент політичної гри, адже зустріч в Україні відбувається напередодні президентських виборів у нашій країні". Росія дбає про політичне майбутнє нашого президента і таким чином хоче його вивести з гри, залишивши на посаді голови Ради СНД .

Що ж дає це головування Україні?

А фактично нічого. Адже й обговорюваний порядок денний, і рішення затверджуються на самітах тільки за загальної згоди. І навряд чи центр прийняття рішень переміститься до Києва. Швидше за все він і надалі залишиться в Кремлі.

На мою думку, це чергова спроба утримати Україну і схилити її стратегічні пріоритети у східний напрямок.

І все ж варто погодитись з М. Томенком, який вважає, що "росіяни тепер формально допомагають Леоніду Кучмі, але стратегічно думають, "так, ми його підстраховуємо на цій посаді, але і зробимо більш залежним від нас. І Заходу кажемо, що начебто це не заважає достроковим виборам в Україні й відстороненню від президентської посади Кучми"

Висновок

Інтеграція країн пострадянського простору за європейським взірцем має відбуватися з одночасним розвитком механізмів інтеграції з європейською спільнотою . Але цей процес має відбуватися за схемою конвергентного, а не паралельного або конфронтаційного руху. Це досить тривалий і важкий шлях, якщо подивитися на історію становлення європейської спільноти. Це шлях розбудови нової системи "знизу", з самого фундаменту, а не "згори", директивно, вольовими рішеннями. Принаймні можна очікувати, що тривалість розбудови такої системи є сумірною з тривалістю процесу входження України в європейські структури. Якщо ж Україні буде нав'язаний шлях "згори", то реально це означатиме повне нехтування її національними інтересами і призведе до економічної та соціальної катастрофи з наступним підпорядкуван ням України інтересам російського капіталу.

Використана література:

1. Андрій Загорський та ін. "Співдружність Незалежних Держав: Розвиток та перспективи", Німецький Інститут країн Сходу і міжнародних досліджень, N-50, 1992 рік, стор. 8-9.

2. Голос України", 13 грудня 1991 року.

3. Тексти угоди про статус економічного суду Співдружності незалежних Держав та супровідного статуту суду див. "Закон", січень 1993 року, стор. 37-38 та 40.

4. "Правда України", 5 березня 1993 року.

61