2.Снд як інституціональна інфраструктура багатостороннього взаємодії між незалежними державами

СНД Герасимчука ні механізмом прямого чи опосередкованого становлення унітарної держави, ні інструментом інтеграції як процесу формування деякою цілості (на кшталт того, що відбувається у межах ЄС). Проте чи справдилися і скептичні прогнози, за якими сам існування цієї організації втрачає сенс по причин розбіжних інтересів держав-членів. Ніхто більше не відчуває надмірного ентузіазму щодо практичних можливостей СНД, але ніхто піднімає питання про яке припинення його існування. За всіх розбіжності між учасниками загальним у тому підході до СНД, очевидно, є те, що вона могла б грати корисну, хоч і обмежену роль організації виробництва їхньої взаємовідносин.

Прикладом може бути звернення СНД до проблематики забезпечення безпеки. У межах цієї організації як ухвалено кілька концептуальних документів з цього приводу (наприклад, Концепція колективної безпеки все), а й укладено деякі конкретні багатосторонні угоди (наприклад, з питань створення об'єднаної системи протиповітряної оборони чи з питанням співробітництва у охороні зовнішніх СНД). Чимало рішень прийняв остаточно і у тих дій зі підтримці світу всередині пострадянського простору; зокрема, від імені СНД здійснюються миротворчі операції Абхазії і Таджикистані.

З іншого боку, навіть щодо зазначених операції мандат СНД носить, сутнісно, формально, фактично здійснюються лише силами російських миротворців, тоді як інших країнах ніякого реальної участі у цій діяльності не приймають. Разом про те домовлятися співробітництва у військовим питанням нерідко виступає легше поза межами СНД двосторонній основі. Хоча ташкентський Договір колективної безпеки все (1992 р.) формально й укладався як договору про взаємної допомоги, у практичному відношенні ніякого реального механізму взаємодії країн-членів не створив; при цьому учасниками стали лише 9 з 12 країн СНД (окремі нині напівживі гострої конфронтації друг з одним, наприклад Вірменія і Азербайджан)[3]. Різноманітні плани формування «єдиного оборонного простору» і навіть освіти військового союзу з урахуванням СНД носять лише умоглядний характері і нереалістичні через відсутність у країн-членів загальних військово-політичних інтересів.

У більш загальному плані СНД можна охарактеризувати як інституціональну інфраструктуру багатостороннього взаємодії між незалежними державами, що виникли біля колишнього СРСР, це взаємодія має лише допоміжний характер стосовно їх двостороннім зв'язкам, яких зазнають значно більшу навантаження. На сучасний стан СНД та її роль международно-политическом розвитку в пострадянському просторі в накладають свій відбиток кілька обставин, які мають вкрай суперечливе вплив надалі розвиток цієї організації

1 Об'єктивно існуюча взаємозалежність між країнами, що виникли біля колишнього СРСР, створює вагомі передумови їхнього співробітництва з лінії СНД. Але водночас таку співпрацю може й як головний чинник, стримуючий диверсифікацію їх взаємодії з зовнішнім світом. Оскільки така диверсифікація розглядається як важливого завдання практично всі пострадянськими державами, це у певної міри знижує пріоритетність СНД на їх зовнішньополітичному мисленні й поведінці.

2 Превалирующее становище у цієї організації, безумовно, належать Росії, що зумовлює її інтерес до СНД і тимчасово робить її єдиним можливим лідером у межах такого об'єднання, здатним ініціювати його поступальний розвиток. Для цілої низки інших країн саме вказане обставина причина обережного підходи до СНД як до утворення, що є політично й економічно незбалансованим здатне увічнити домінування одного учасника і периферійне становище інших.

3. СНД дає можливість (нехай навіть у вона найчастіше формальну) організувати багатосторонню підтримку низки акцій, у яких зацікавлені окремі країни Співдружності, чи ініціювати його звернення до тих проблем, які їм є особливо актуальними. Проте задля інших країнах це може створити небажану перспективу залучення у такі ситуації, які ущемляють їх безпосередньо.

4. Зацікавленість різних країн налагодженні багатостороннього взаємодії в рамках СНД неоднакова, що призвело до формування низки структур обмеженого складу всередині цієї организации[4]. Така змінюється «геометрія» співпраці між пострадянськими країнами дозволяє їм гнучкішими у налагодженні зв'язків друг з одним, але ще більше розмиває перспективи консолідації СНД як створення єдиного цілого.

5. Більшість держав-учасників переваги консолідованого виступу у міжнародній арені поки що далеко ще не очевидні. Через війну, хоча СНД із формальної думки і має міжнародної правосуб'єктністю, воно практично неможливо бере участь у міжнародній арені як самостійно діюча особа. Це радикально відрізняє СНД від розглянутих вище структур (наприклад, ЄС або НАТО) у плані можливого на організацію міжнародно-політичного ладу у Європі.

У цілому сказати, що виконало функцію мінімізації негативних витрат процесу становлення незалежних держав біля колишнього СРСР і має шанс перетворитися на міждержавне об'єднання зі стійкою й авторитетної позицією. Але воно значно більшою мірою є полі виявлення різних (і часто незбіжних) інтересів країн-членів, ніж ефективного механізму їх згуртування. Реальна роль цієї організації, навіть в международно-политическом розвитку всередині пострадянського геополітичного простору залишається маргінальною. Виявлення й реалізація можливостей СНД на плані на сучасні міжнародні відносини - досі справа майбутнього.