Хіі. Геоюриспруденція і концепція Номосу Землі

За своїм концептуальним змістом геоюриспруденція стала розвитком вчення Челена, згідно якому політична доцільність, а не право повинні бути дійсним принципом держави. Згідно Адольфу Грабовські геоюриспруденція є «вчення про те, як право породжується простором»¹³.

Головний представник геоюриспроденції Карл Шмітт (1888–1985) – німецький юрист, політолог, філософ, історик. Його концепція була заснована на фундаментальній ідеї «права народу», яку він протиставив ліберальній теорії «прав людини». В його розумінні кожний народ має право на культурну суверенність, на збереження своєї духовної, історичної і політичної ідентичності.

Практично всі ідеї Шмітта нерозривно пов’язані з геополітичними концепціями і основні його роботи – «Номос Землі», “Земля і море» та інші присвячені саме осмисленню геополітичних факторів та їх впливу на цивілізацію і політичну історію. Він підкреслював, що метою геополітики є застосування науки і пошук напрямів політичного курсу.

Шмітт стверджував одвічний зв’язок політичної культури з простором. Не тільки держава, але і вся соціальна реальність і особливо право постають із якісної організації простору. Звідси вчений вивів концепцію «номоса». Цей грецький термін означає «дещо взяте, оформлене, упорядочене, організоване» в сенсі простору. Цей термін близький до поняття «рельєф» у Ратцеля і «місце розвитку» в російських євразійців. Шмітт показує, що «номос» є така форма організації буття, яка встановлює найбільш гармонійне співвідношення як всередині соціального ансамблю, так і між цими ансамблями. «Номос» – вираз особливого синтетичного поєднання суб‘єктивних і об‘єктивних факторів, які органічно проявляються в створенні політичної і юридичної систем. У «Номосі» проявляються природні і культурні особливості людського колективу в поєднанні з навколишнім середовищем.

У книзі «Номос Землі» Шмітт показує, яким чином специфіка того чи іншого земного простору впливала на культури і держави, що виникли в ньому. Він співставляє між собою різні історичні «номоси», особливо підкреслюючи фундаментальний дуалізм між відношенням до простору кочівників і осілих народів.

Але найбільш важливий висновок із аналізу «номоса землі» полягає в тому, що Шмітт впритул підійшов до поняття глобального історичного і цивілізаційного протистояння між цивілізаціями суші і цивілізаціями моря. Досліджуючи «номос» Землі, він зіткнувся з його якісною, сутнісною протилежністю «номоса» моря. Це привело до створення особливої геополітичної методології для осмислення політичної історії світу. «Суша – море» – за допомогою цієї пари протилежностей Шмітт надіявся вселити необхідність перейти від «планетарного мислення категоріями сили» до мислення законами «організації простору», з тим щоб здійснилась «глобальна організація простору», що відповідала б «планетарній, просторовій свідомості»¹⁴.

Сенс протистояння суші і моря у Шмітта зводиться до того, що мова йде про дві зовсім відмінні, незводимі одна до одної і ворожі цивілізації, а не про варіанти єдиного цивілізаційного комплексу. Цікаво, що Шмітт використовує стосовно до «сил суші» ім’я «Бегемот», а до «сил моря» – «Левіафан», як нагадування про два вітхозавітних чудовиська, одне із яких втілює в собі всіх сухопутних тварин, а друге – всіх водних, морських.

«Номос» Землі існує безальтирнативно на протязі більшої частини людської історії. Всі різновидності цього «номоса» характеризуються наявністю суворої і стійкої моральної і правової форми, в якій відбивається непорушність і фіксованість суші , Землі. Цей зв’язок з Землею, простір якої легко піддається структуризації (фіксованість кордонів, постійність комунікаційних зв’язків, незмінність географічних і рельєфних особливостей), породжує сутнісний консерватизм у соціальній, культурній і технічній сферах.

У такій ситуації море, вода являються лише периферійними цивілізаційними явищами. Лише з відкриттям світового океану в кінці XVI ст., ситуація міняється корінним чином. Людство (і в першу чергу, острів Англія) починають привикати до «морського існування», починають усвідомлювати себе островом посередині вод, кораблем.

Але водний простір різко відмінний від сухопутного. Він непостійний, ворожий, підлягає постійним змінам. У ньому не фіксовані шляхи, не очевидні відмінності орієнтацій. «Номос» моря тягне за собою глобальну трансформацію свідомості. Соціальні, юридичні і етичні норми стають «плинними». Народжується нова цивілізація. «Номос» моря є реальність, ворожа традиційному суспільству. Геополітичне протистояння сухопутних держав з морськими набуває важливого історичного, ідеологічного і філософського смислу.

Шмітт розробив ще одну важливу геополітичну теорію – теорію «великого простору». Ця концепція розглядає процес розвитку держав як прагнення до найбільшого територіального обсягу. Принцип імперської інтеграції є вираженням логічного і естетичного людського прагнення до синтезу. Етапи територіального розширення держав, таким чином, відповідають етапам руху людського духу до універсалізму.

Цей геополітичний закон поширюється і на технічну, і на економічну сферу. Шмітт показує, що, починаючи з деякого моменту, технічний і економічний розвиток держави вимагає кількісного і якісного збільшення її території. Повне економічне проникнення має той же ефект, що і територіальна окупація. При цьому не обов‘язково мова йде про колонізацію, анексію, військове вторгнення. Становлення великого простору може проходити і за іншими законами – на основі прийняття декількома державами або народами єдиної релігійної або культурної форми.

За Шміттом, розвиток «номосу» Землі повинний привести до появи Держави-континента. Етапи руху до Держави-континенту проходять від міст-держав через держави-території. Поява сухопутної держави-континента, материкового великого простору є історичною і географічною необхідністю.

Шмітт дав таке визначення великого простору: це – «сфера планифікації, організації людської діяльності, які кореняться в актуальній і об’ємній тенденції майбутнього розвитку»¹⁵. Уточнюючи це визначення, Шмітт вказував як на приклад вольового створення «великого простору» втілювання в життя американської доктрини Монро.

Хоча великий простір можна, в певному сенсі, ототожнювати з державою, а точніше, з імперією, ця концепція виходить за рамки звичайної держави. Це нова форма наднаціонального об‘єднання, заснована на стратегічному, геополітичному і ідеологічному факторі.

На відміну від уніфікованої паннімецької моделі Гітлера і від радянського інтернаціоналізму великий простір Шмітта базується на культурному і етнічному плюралізмі, на широкій автономії, обмеженій лише стратегічним централізмом і тотальною лояльністю до вищої владної інстанції. При цьому Шмітт підкреслював, що створення нового «великого простору» не залежить ні від культурної компетентності, ні від економічного розвитку складових частин або навіть територіального і етнічного центру, давшого імпульсу до інтеграції. Все залежить тільки від політичної волі, розпізнаючої історичну необхідність такого геополітичного кроку.

Німецький вчений прагнув знайти сутність всесвітньої протилежності між Сходом і Заходом. На його думку, в основі протилежності між ними лежить проста, елементарна відмінність між сушею і морем. Те, що називають Сходом, являє собою єдину масу суші: Росія, Китай, Індія. А те, що називають Заходом, – це півкуля покрита океанами, Атлантичним і Тихим. Протилежність континентального і морського світів – це реальна глобальна дійсність, із якої необхідно виходити, щоб взагалі правильно поставити питання про історичну структуру напруженості, пов’язаної із сучасним світовим дуалізмом. Збереження в незмінному вигляді існуючого в даний час всесвітнього протиріччя Шмітт вважає неможливим, так як і перемогу однієї сторони над іншою. Наявність атомної зброї з обох сторін зробить, мовляв, гігантів скромними і примусить їх відмовитися від претензій на світове панування. Проте, згідно Шмітту, поряд з двома світовими системами існує ще маса цілих континентів, які коливаються між повними протиріч викликаючими одна одну протилежностями, раптом подаючись то в одну, то в інший бік. «Протиріччя виникають з невирішених проблем просторового розвитку, що примушує або знайти перехід обмежених великих просторів, які допускають поряд з собою існування інших великих просторів, або ж перетворити війну в рамках до цих пір існувавшого міжнародного права в глобальну всесвітню громадянську війну»¹⁶.