Vіі. Концепція «Серединної Європи»

Геополітика в Німеччині виросла із інтелектуальної традиції Прусії і Другого рейху, яка розглядала використання фізичної сили в якості primo ratio у відносинах між державами. Як відмічав Г.Трейчке, «тріумф сильного над слабим складає невикоріненний закон життя». Другий рейх був зобов’язаний своїм виникненням військовій могутності Прусії. Синтез ідеологічних німецьких міфів із сучасною індустріальною і військовою могутністю дав початок державі, в якій на перше місце ставились героїзм, агресія, сила і панування. Прусія розглядалась як озброєний табір у центрі ворожого оточення. Не випадково Бісмарк говорив, що єдиними ефективними кордонами Німеччини є армія. Поступово сформувалась територіальна концепція обширної і могутньої «Серединної Європи» (Mitteleuropa), керованої Німеччиною. Іншим народам регіону також пропонувався захист від зовнішньої безпеки, особливо від Франції на Заході і Росії на Сході. Сама Німеччина як органічне утворення ототожнювалась з духовним поняттям «серединне положення» (Mittellage). Це ще в 1918 р. сформулював представник містичного напряму в німецькому протестантизмі Арндт: «Бог помістив нас у центрі Європи; ми (німці) – серце нашої частини світу».

У розробку ідеї «Серединної Європи» внесли свій вклад такі вчені, як Адольф Ласеон, Карл Лампрехт, Леопольд фон Ранке, Герман Онкен та ін. До числа прихильників «Серединної Європи» належали не лише німці, але і такі шведські вчені як Р.Челлен і С.Хедін. Найбільш закінчений вираз ці ідеї отримали в книзі Й.Парча «Mitteleuropa» опублікованої в 1906 р., і в роботі євангелістського пастора Фрідріха Науманна, яка появилась під тією ж назвою в 1915 р.

Науманн у своїй книзі дав геополітичний діагноз, тотожний концепції Челлена. З його точки зору, для того, щоб витримати конкуренцію з такими організованими геополітичними утвореннями, як Англія (та її колонії), США і Росія, народи, що населяють Центральну Європу, повинні об’єднатися і організувати новий інтегральний політико-економічний простір. Віссю такого простору будуть, природно, німці.

Науманн, разом з Челленом, захищав ідею «геополітичного» охоплення німецькими імперіалістами всіх країн, розміщених між Атлантичним океаном і Перською затокою, Балтикою і Адріатикою; Челлен і Науманн доводили, що вся ця територія має єдину «географічну долю», не заключає в себе ніяких «природних кордонів» і на протязі віків ніби не терпіла «розроблення». Науманн виводив програму імперіалістичних захоплень Німеччини – «Берлін – Багдад» – із попереднього історичного розвитку великої території Серединної Європи і Близького Сходу. «Серединна Європа» на відміну від чистих «паннімецьких» проектів була уже не національним, але сугубо геополітичним поняттям, у якому основне значення приділялось не етнічній єдності, а спільності географічної долі. Проект Науманна передбачив інтеграцію Німеччини, Австрії, придунайських країн і, в далекій перспективі, Франції.

Vііі. Географічна вісь історії

Англієць Хелфорд Джордж Маккіндер (1861–1947) є однією із найбільш визначних фігур серед вчених-геополітиків. Географ за освітою, Маккіндер викладав у Оксфордському університеті, був директором Економічної школи в Лондоні, займався політичною діяльністю. Він був не стільки кабінетним вченим, скільки практичним діячем. Він не тільки писав книги з питань політичної та економічної географії, не тільки викладав географію в Лондонському університеті, але й брав безпосередню участь в прийнятті багатьох політичних рішень.

В 1910–1925 рр. Маккіндер – член палати общин від ліберальної партії. Він брав участь у підготовці Версальського договору, який передбачав створення полоси буферних держав у Східній Європі для розмежування Німеччини і Росії. Ці держави (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Чехословакія і Румунія) були створені, хоча політично їм призначалась роль, протилежна маккіндеровській (розділення німців і слов’ян шляхом організації серединного ярусу незалежних держав між Росією і Німеччиною), а саме: захистити Захід від більшовицької загрози.

В 1919–1920 рр. Маккіндер займав пост верховного комісара в окупованій країнами Антанти Україні і британського радника-проконсула в штабі генерала А.Денікіна. Маккіндер брав активну участь в організації міжнародної підтримки Антантою «білого руху», який він вважав атлантиською тенденцією, направленою на послаблення могутності пронімецькі налаштованих більшовиків – євразійців.

Маккіндеру належить оригінальна ідея про політичну історію світу. Витоки її закладені в його докладі на засіданні Королівського географічного товариства «Географічна вісь історії», опублікованого в 1904 р. в «Географічному журналі».

Головна теза Маккіндера зводиться до того, що для держави найбільш вигідним географічним положенням є серединне, центральне положення. Поняття «центральне» – відносне. Тому англійський вчений говорить про центральне з планетарної точки зору. Він вважав, що в центрі світу знаходиться Євразійський континент, а в центрі останнього – «серце світу», або «Heartland» – континентальні маси Євразії. Це найбільш сприятливий географічний плацдарм для контролю над усім світом.

Минувші два тисячоліття виділили спочатку Центральну Азію – вона виявилась вісьовою областю історії – «Хартлендом». Звідси гуни, алани, а в ХІІІ ст. – монголи поширили свій вплив на азіатську і європейську частину світу. Зробили це завдяки перевазі у мобільності своїх військ. Макіндер робить дуже цікавий висновок про те, що саме завдяки тиску зовнішніх варварів Європа зуміла створити свою цивілізацію.

Під час Великих географічних відкриттів і після них баланс сил змінився. На історичну арену стали виходити приморські, приокеанічні країни: Португалія, Іспанія, Голландія, Франція, Великобританія.

Але на початку ХХ ст. нова транспортна технологія, на думку Маккіндера, знову змінює баланс геополітичних сил на користь сухопутних держав. Регіони, країни, зони, що недоступні морським державам, визначили нові межі «Хартленда» – серединної землі від Європи до Тихого Океану. Причини непереможності «Хартленда» в тому, на думку Маккіндера, що морський флот не зможе вторгтися в цю зону, а спроби військ морських держав підкорити великі простори Євразії завжди закінчувались крахом (Карл ХІІ, Наполеон). Стверджуючи цю тезу, вченому на той час не була відома ракетно-ядерна зброя, яка внесла істотні корективи в військову доступність територій і регіонів світу.

Маккіндер дає поняття Heartlandа як ключової території, яка знаходиться в межах Світового острова. У Світовий острів він включає Азію, Африку і Європу. Планетарний простір структурується системою концентричних кіл. У центрі системи знаходиться «географічна вісь історії», або «військовий ареал» (pivot area). Це геополітичне поняття тотожне поняттю Російської імперії. Та ж «вістова» реальність називається хартленд, «земля серцевини». Потім іде «внутрішній або окраїнний напівмісяць» (inner or marginal crescent), співпадаючий з береговими просторами євразійського континенту. Згідно Маккіндеру, «внутрішній напівмісяць» являє собою зону найбільш інтенсивного розвитку цивілізації, поскільки пересічення водного і сухопутного просторів є ключовим фактором історії народів і держав (Давній Китай, Єгипет, Індія, Давня Греція і т.д.). Далі йде зовнішнє коло, яке він назвав «зовнішнім, або острівним напівмісяцем». Ця зона повністю зовнішня (географічно і культурно) відносно материкової маси Світового острова.

Маккіндер вважав, що весь хід історії детермінується наступними процесами. Із центру хартленду на його периферію здійснюють постійний тиск так звані «розбійники суші». Особливо чітко і наочно це відбилось у монгольських завоюваннях. Але їм передували скіфи, гунни і т.д. Цивілізації, виникаючи із «географічної вісі історії», із внутрішніх просторів хартленду, мають, на думку Маккіндера, авторитарний, ієрархічний, недемократичний і неторговий характер.

Із-зовні, із регіонів «острівного напівмісяця», на Світовий острів здійснюють тиск так звані «розбійники морів» або «острівні жителі». Це – колоніальні експедиції, які походять із позаєвразійського центру, що прагнуть урівноважити сухопутні імпульси, які витікають із внутрішніх меж континенту. Для цивілізації «зовнішнього напівмісяця» характерні торговий характер і демократичні форми політики. У давнину таким характером відзначались Афінська держава або Карфаген.

Між цими двома полярними цивілізаційно-географічними імпульсами знаходиться зона «внутрішнього напівмісяця», яка, будучи подвійною і постійно випробовуючи на собі протилежні культурні явища, була найбільш рухомою і стала завдяки цьому місцем пріоритетного розвитку.

Історія, по Маккіндеру, географічно повертається навколо континентальної вісі. Ця історія ясніше за все відчувається саме в просторі «зовнішнього напівмісяця», тоді як у Хартленді царить «застиглий» архаїзм, а у «зовнішньому напівмісяці» – деякий цивілізаційний хаос.

Маккіндер ділить всю геополітичну історію на три етапи:

1) Доколумбова епоха. В ній народи, що належать периферії Світового Острова, напр., римляни, живуть під постійною загрозою завоювання із сторони сил «серцевинної землі». Для римлян це були німці, гуни, алани і т.д. Для середньовічної ойкумени – татаро-монголи.

2) Колумбова епоха. В цей період представники «зовнішнього напівмісяця» (берегових зон) відправляються на завоювання невідомих територій планети, не зустрічаючи ніде серйозного опору.

3) Постколумбова епоха. Незавойованих земель більше не існує. Динамічні пульсації цивілізацій приречені на зіткнення, втягуючи народи землі на вселенську громадянську війну.

У книзі «Демократичні ідеали і реальність» (1919) Маккіндер розвинув далі свою теорію вісьового регіону, видозмінивши в ній деякі попередні положення. Хартленд був розширений ним за рахунок включення в нього Тібету і Монголії на сході і Східної і Центральної Європи – на заході. Нові кордони хартленду визначались ним з урахуванням прогресу в розвитку сухопутного і повітряного транспорту, росту населення та індустріалізації. Морська сила, по Маккіндеру, залишається, як і раніше, істотним атрибутом світової могутності. Панування над Світовим островом могла б добитися тільки велика континентальна держава, типу Росії або Німеччини, і це давало б їй можливість стати і великою морською державою. Оточений Світовим океаном, Світовий острів у складі Європи, Азії та Африки, завдяки своєму географічному і стратегічному положенню, неминуче повинен стати, по Маккіндеру, головним місцем розміщення людства на планеті. Звідси логічно слідував висновок, що держава, займаюча панівне положення на Світовому острові, буде також панувати і в світі. Дорога ж до панування над Світовим островом лежить через хартленд. Один лише він має досить міцну основу для концентрації сил з метою загрожувати свободі світу із середини цитаделі Євразійського континенту. Свої складні геополітичні побудови Маккіндер втілив у ставших знаменитими трьох взаємозв’язаних максимах: «Хто править Східною Європою, панує над Хартлендом; хто править Хартлендом, панує над світовим островом; Хто править світовим островом, панує над світом»¹²

Cам Маккіндер ототожнював свої інтереси з інтересами англосаксонського острівного світу, тобто з позицій «зовнішнього напівмісяця». В такій ситуації основа геополітичної орієнтації «острівного світу» йому бачилась в максимальному послабленні хартленду і в максимально можливому розширенні впливу «зовнішнього напівмісяця»на «напівмісяць внутрішній».

Важко не погодитися з думкою Маккіндера про те, що одне із найбільш вражаючих співпадінь – це те, що сучасний розвиток Європи повторює давнє протиріччя між Грецією і Римом. Німець був обернений в християнство римлянином, слов’янин – греком. Романо-німецькі народи вийшли до океану, греко-слов’яни – покорили туранські землі. Континентальні і морські держави протистоять одна одній як у сфері ідеалів, так і на матеріальному рівні, і у виборі засобів розвитку.

У 1923 р. Маккіндер вносить серйозні корективи в свою модель: він не міг не враховувати нові реалії – союз СРСР, Великобританії, США. «Хартленд» тепер включав у себе і Північну Атлантику (північна частина Атлантичного океану), сюди входила Західна Європа, включаючи Англію, Америку із країнами Карибського басейну.

Геополітична карта світу, на думку Маккіндера, складається із трьох основних частин:

• «військової зони» (Pivot Area). Вона включає в себе басейн рік Північного Льодовитого океану, а також два моря – Каспійське і Аральське;

• «зовнішнього напівмісяця» (Onter Crescent). В нього входять території США, Англії і Японії;

• «внутрішнього напівмісяця» (Inner Crescent), який зажатий двома попередніми частинами. Він включає Китай, Південно-Східну Азію, Індію і т.д.

Недивлячись на критику концепції Маккіндера, яка не припиняється до цих пір, вона, як істино оригінальна теорія, продовжує жити і притягувати до себе увагу практиків і теоретиків міжнародних відносин. Взльоти і падіння інтересу до неї прямо пропорціональні змінам, які відбуваються в світовій геополітичній ситуації: серйозні зрушення і загострення в ній одразу викликають підвищену увагу і до доктрини Маккіндера.

ІХ. Концепція морської сили

Автором геополітичної концепції морської сили був Альфред Тайер Мехен (1840–1914) – американський історик, кадровий військовий, адмірал морського флоту. Офіцер американських Union Navy, він викладав з 1885 р. історію військового флоту в «Naval War College» в Нью-Порті (штат Род-Айленд).

Мехен не користувався терміном «геополітика», але методика його аналізу та основні висновки точно відповідають геополітичному підходу. Практично всі його книги були присвячені одному – темі «Морської сили» (Sea Power). Якщо Ратцель, Маккіндер і Хаусхофер робили наголос на переваги континентальних держав, то Мехен, навпаки, висунув концепцію переваги морських або океанічних держав.

Надаючи першорядну роль впливу морських збройних сил на історію війн і долю держав, Мехен прагнув встановити зв‘язок між географічним положенням держави, «характером народу» і морською силою. Він вважав, що аналізувати позицію і геополітичний статус держави необхідно на основі шести критеріїв.

1. Географічне положення держави, її відкритість морям, можливість морських комунікацій з іншими країнами. Протяжність сухопутних кордонів, здатність контролювати стратегічно важливі регіони, загрожувати своїм флотом території противника.

2. «Фізична конфігурація» держави, тобто конфігурація морських узбереж і кількість портів, на них розміщених. Від цього залежить процвітання торгівлі і стратегічна захищеність.

3. Протяжність території. Вона дорівнює протяжності берегової лінії.

4. Статистична кількість населення. Вона важлива для оцінки здатності держави будувати кораблі та їх обслуговувати.

5. Національний характер. Здатність народу до заняття торгівлею, так як морська сила базується на мирній і широкій торгівлі.

6. Політичний характер правління. Від цього залежить переорієнтація кращих природних і людських ресурсів на створення морської сили.

Ці критерії показують, що Мехен будував свою геополітичну теорію виходячи виключно із «морської сили» та її інтересів.

У 1890 р. Мехен опублікував першу книгу – «Вплив морської сили на історію. 1660–1783». В подальшому вийшли в світ роботи: «Вплив морської сили на Французьку революцію та Імперію» (1793–1812 рр.), «Зацікавленість Америки в морській силі в теперішньому і майбутньому», «Проблема Азії та її вплив на міжнародну політику», «Морська сила та її відношення до війни». Як видно з простого переліку назв праць адмірала, всі вони розкривають одну тему, а саме – морську силу.

У книзі «Вплив морської сили на історію» Мехен намагався довести, що історія Європи і Америки була обумовлена, перш за все, розвитком військово-морського флоту. Він писав, що історія прибережних націй визначилась умовами положення, протяжністю і обрисами берегової лінії, чисельністю і характером народу, тобто природними умовами. Ці природні умови вимагають створення міцного військово-морського флоту, який має вирішальне значення з точки зору національної долі. Суть головної ідеї Мехена полягала в тому, що морська сила значною мірою визначає долі народів і країн. Він вивів формулу морської сили: N + MM + NB = SP, тобто військовий флот + торговий флот + військово-морські бази = морській силі. Виходячи з подібних постулатів, Мехен обґрунтував ідею про необхідність перетворення США в могутню військово-морську державу, здатну нарівні суперничати з найкрупнішими і найсильнішими державами того періоду. Він передбачив саме Америці планетарну долю, роль провідної морської держави, що безпосередньо впливає на долю світу.

Адмірал прийшов до висновку, що головною небезпекою для «морської цивілізації» є континентальні держави Євразії – в першу чергу, Росія і Китай, а в другу – Німеччина. Боротьба з Росією, з цією безперервною континентальною масою Російської імперії, була для «Морської сили» головною довготерміновою стратегічною задачею.

Мехен переніс на планетарний рівень принцип «анаконди», застосований американським генералом Мак-Клелланом у північно-американській війні 1861–1865 років. Цей принцип полягає в блокуванні ворожих територій з моря і по берегових лініях, що призводить поступово до стратегічного виснаження противника. Противника або суперника – у випадку Мехена, це євразійські держави (Росія, Китай, Німеччина) – необхідно душити в кільцях «анаконди» континентальну масу, здавлюючи її за рахунок виведення із-під контролю берегових зон і перекриваючи по можливості виходи до морських просторів.

Мехен добре розумів, що північна континентальна напівсфера є ключовою в світовій політиці і боротьбі за вплив. Всередині Євразії в якості найбільш важливого компоненту північної напівсфери він визнавав позицію Росії – цієї азіатської континентальної держави. Зону між 30-ю і 40-ю паралелями в Азії він розглядав як зону конфлікту між сухопутною могутністю Росії і морською могутністю Англії. Домінування в цьому регіоні, на його думку, могло б утримуватися за допомогою ланцюга ключових баз на суші вздовж периферії Євразії. Мехен висунув припущення, що колись США, Великобританія, Німеччина, Японія об‘єднаються проти Росії і Китаю – припущення, що робить честь проникливості американського адмірала. В цілому Мехен розглядав Сполучені Штати як продвинутий далеко на захід аванпост європейської цивілізації і сили.

Ідеї Мехена були сприйняті у всьому світі і мали вплив на багатьох європейських стратегів. Навіть сухопутна і континентальна Німеччина – в обличчі адмірала Тірпіца – прийняла на свій рахунок тези Мехена і стала активно розвивати свій флот.

У першій світовій війні мехеновська стратегія «анаконди» реалізовувалась на підтримку Антанти білому руху по периферії Євразії (як відповідь на укладання більшовиками миру з Німеччиною), а в Другій світовій війні вона була направлена проти Серединної Європи, і, зокрема, через військово-морські операції проти країн Вісі і Японії. Але особливо чітко вона проявилась в епоху холодної війни, коли протистояння США і СРСР досягло тих глобальних, планетарних позицій, з котрими на теоретичному рівні геополітики оперували вже починаючи з кінця ХХ століття.

Фактично основні лінії стратегії НАТО, а також інших блоків, направлених на стримання СРСР (концепція «стримування» тотожня стратегічній і геополітичній концепції «анаконди») – ASEAN, ANZUK, CENTO – є прямим розвитком основних тез адмірала Мехена, якого на цій основі можна назвати «батьком» сучасного атлантизму.

Х. Концепція Rimland

Автором концепції Rimland є американський вчений, професор міжнародних відносин, організатор і перший директор Інституту міжнародних відносин при Ієльському університеті Ніколас Джон Спікмен (1893–1943). Він розглядав геополітику не як науку, яка вивчає вплив грунту на життя держави, а рельєфу на національний характер, а як аналітичний метод і систему формул, дозволяючий виробити ефективну міжнародну політику.

Погляди Спікмена викладені в книзі «Стратегія Америки в світовій політиці» (1942) і у виданій посмертно роботі «Географія світу» (1944). У цих книгах Спікмен виділив 10 критеріїв, на основі яких необхідно визначати геополітичну могутність держави. Вони такі: поверхня території; природа кордонів; обсяг населення; наявність чи відсутність корисних копалин; економічний і технологічний розвиток; фінансова потужність; етнічна однорідність; рівень соціальної інтеграції; політична стабільність; національний дух. Якщо сумарний результат оцінки геополітичних можливостей держави за цими критеріями виявиться невисоким, це майже автоматично означає, що дана держава вимушена вступити у більш загальний стратегічний союз, поступаючись частиною свого суверенітету заради глобальної стратегічної геополітичної протекції.

У баченні Спікмена євразійська земна маса і північні узбережжя Африки і Австралії утворюють три концентричні зони; вони функціонують у світовій політиці у поняттях таких геополітичних реалій:

1. хартленд північного Євразійського континенту;

2. оточуюча його буферна зона і маргінальні моря;

3. віддалені від центру Африканський і Австралійський континенти.

Внутрішня зона, навколо якої групується вся решта – це центральне ядро євразійського хартленда. Навколо цієї сухопутної маси, починаючи від Англії і закінчуючи Японією, між північним континентом і двома південними континентами, проходить Великий морський шлях світу. Він починається у внутрішніх і окраїнних морях Західної Європи, в Балтійському і Північному морях, проходить через європейське Середземномор’я і Червоне море, пересікає Індійський океан, проходить через азіатське Середземномор’я до прибережних морів Далекого Сходу, Східнокитайському і Японському і закінчується, нарешті, в Охотському морі. Між центром євразійської континентальної маси і цим морським шляхом лежить велика концентрична буферна зона. Вона включає Західну і Центральну Європу, плоскогірні країни Близького Сходу, Туреччину, Іран і Афганістан; потім Тібет, Китай, Східну Сибір і три півострови – Аравійський, Індійський і Бірмано-Сіамський. Цю полосу, яка простягнулася від західної окраїни євразійського континенту до східної його окраїни, Спікмен назвав Євразійським рімлендом (Rimland, від анг. rim – ободок, край). Таким чином, він геополітично розділив світ на дві частини: хартленд і рімленд.

Основну тезу Спікмена можна звести до того, що Маккіндер переоцінив геополітичне значення Heartland’a. Спікмен вважав, що географічна історія «внутрішнього напівмісяця», Rimland, «берегових зон» формувалась і протікала сама по собі, а не під впливом «кочівників суші», як стверджував Маккіндер. Спікмен, на відміну від Маккіндера, в якості ключа до контролю над світом розглядав не хартленд, а євразійський пояс прибережних територій або «маргінальний напівмісяць». З його точки зору, хартленд являється лише потенціальним простором, що отримуює всі культурні імпульси від берегових зон і не несучим у самому собі самостійної геополітичної місії або історичного імпульсу. Рімленд, а не хартленд, на його думку, є ключем до світового панування.

Геополітичну формулу Маккіндера – «Той, хто контролює Східну Європу, домінує над хартлендом; той, хто домінує над хартлендом, домінує над Світовим островом; той, хто домінує над Світовим островом, домінує над Світом» – Спікмен замінив своєю – «Той, хто домінує над рімлендом, домінує над Євразією; той, хто домінує над Євразією, тримає долю світу в своїх руках».

Спікмен виділив три крупних центри світової могутності: атлантичне узбережжя Північної Америки, європейське узбережжя і Далекий Схід Євразії. Він допускав також можливість четвертого центру – Індії. Із усіх трьох євразійських регіонів Спікмен вважав особливо важливим для США європейське узбережжя, поскільки Америка виникла в якості трансатлантичної проекції європейської цивілізації. До того ж найбільш важливі регіони США були, природньо, орієнтовані в напрямі Атлантики. Необхідно відзначити, що при всіх відмінностях у позиціях більшість американських дослідників дотримувалась тієї думки, що після другої світової війни США не лишається нічого іншого, окрім як вступити в тісний контакт із Великобританією.

Поразка Німеччини у війні із СРСР посилила репутацію теорії Маккіндера. З цього моменту і далі існувала модель світу «хартленд-рімленд», яка ставила материкову державу із «хартленда» (СРСР) проти морської держави із «зовнішнього напівмісяця» (США), розділених зоною зіткнення («рімленд»). У відповідності з цією моделлю Спікмена і формувалась політика США – політика стримування СРСР, який під виглядом пролетарського інтернаціоналізму прагнув до світового панування шляхом нав’язування усім комунізму.

Спікмен гранично розвинув ідею «анаконди», яка реалізовувалась через політику стримування. Передбачалось, що США, будучи океанічною державою з потужними військово-морським флотом і авіацією, будуть спроможні встановити свій контроль над прибереговими зонами Євразійського континенту і, заблокувавши євразійський хартленд, контролювати весь світ. Стримування «фортеці» (СРСР, країни Варшавського Договору) з боку США означало утворення антирадянських союзів на території «римленда»: НАТО в Європі, СЕНТО в Західній Азії, СЕАТО в Східній Азії. У межах «римленда» проходило серйозне протиборство, яке закінчувалося великими і малими конфліктами. Прикладами великих конфліктів стали берлінський конфлікт, війни в Кореї, на близькому Сході (Єгипет-Ізраїль), у В’єтнамі, в Камбоджі і Афганістані.

Окрім переоцінки значення римленду, Спікмен вніс ще одне важливе доповнення в геополітичну картину світу. Він увів надзвичайно важливе поняття «серединного океану» (Midland Ocean). В основі геополітичного уявлення лежить підкреслена аналогія між Середземним морем в історії Європи, Близького Сходу і Північної Африки в давнині, і Атлантичним океаном в новітній історії західної цивілізації. Так як Спікмен вважав саме «берегову зону» основною історичною територією цивілізації, то Середземноморський ареал давнини уявлявся йому зразком культури, яка поширювалася потім всередину континенту (окультурення варварів суші), і на віддаленні території, яких можна досягти лише з допомогою морських шляхів (окультурення варварів моря). Подібно цій середземноморській моделі, в новітній час у збільшеному планетарному масштабі те ж саме проходить з Атлантичним океаном, обидва береги якого – американський і європейський – являються ареалом найбільш розвинутої в технологічному і економічному смислах західною цивілізацією.

«Серединний океан» стає, в такій перспективі, не роз’єднуючи, а об‘єднуючим фактором, «внутрішнім морем» (mare internum). Отже, Спікменом намічається особлива геополітична реальність, яку можна умовно назвати «атлантичним континентом», в центрі якого, як озеро в сухопутному регіоні, розміщується Атлантичний океан. Цей «континент» пов’язаний спільністю культури західноєвропейського походження, ідеологією лібералізму і демократії, єдністю політичної, етнічної і технологічної долі.

Особливо Спікмен наполягав на ролі інтелектуального фактору на цьому «атлантичному континенті». Західна Європа і пояс узбережжя Північної Америки (особливо Нью-Йорк) стають мозком нової «атлантичної спільноти». Нервовим центром і силовим механізмом являються США та їх торговий і військово-промисловий комплекс. Європа стає мислительним придатком США, чиї геополітичні інтереси і стратегічна лінія стають єдиними і набувають керівного значення для всіх держав. Поступово повинна скорочуватися і політична суверенність європейських країн, а влада переходить до особливої інстанції, об’єднуючої представників всіх «атлантичних» просторів і підпорядкованої пріоритетному главенству США.

ХІ. Концепція великого простору або континентального блоку

Концепція великого простору або континентального блоку була розроблена в Німеччині. Її автором був крупний німецький вчений-геополітик К.Хаусхофер (1869–1946), який був військовим, дипломатом, а з 1911 р. займався наукою, отримав звання доктора Мюнхенського університету. З 1924 р. по 1944р. видавав геополітичний журнал («Журнал геополітики»), де і були опубліковані його головні роботи. Вчений формулює свою доктрину, суть якої зводилася до необхідності створення континентального блоку, або осі: Берлін-Москва-Токіо.В основі цієї доктрини лежала картина планетарного дуалізму «морські сили» проти «континентальних сил» або «талассократія» (влада за допомогою Моря) проти теллурократії (влада за допомогою Землі). Вчений писав, що міцний зв’язок держав по осі Німеччина-Росія-Японія дозволить бути невразливими перед методами анаконди англо-саксонського світу. Тільки ідея Євразії, втілюючись політично в простір, дасть можливість для довготермінового розширення життєвого простору цих країн.

Для протистояння морським державам, які прагнуть задавити континентальні країни, як душить анаконда свої жертви, Хаусхофер і його школа розробили концепцію великого простору. Сам термін «великий простір» виник ще в античному світі і в нього включали помірні тропічні і субтропічні зони по лінії Схід-Захід. У міру накопичення знань про оточуючий світ (португальські, іспанські та інші великі географічні відкриття і колоніальні війни) категорія «великого простору» змінилась і охоплювала вже не тільки Середземномор’я, Малу Азію, але і Іран, Китай, Індію. «Великий простір» розширював свої кордони як в меридіальному, так і в широтному напрямах. У 40-х роках ХХ ст. сформувались два великих геополітичних утворення: панамериканський і східноазіатський блоки. Ця геополітична подія мала велике значення, так як передумовила повну зміну «силового поля» земної поверхні.

Хаусхофер передбачив орієнтацію геополітичних прагнень США по лінії Захід-Схід, він вважав, що ця геополітична експансія при її завершенні створить основу для серйозної загрози для миру, поскільки несе в собі можливість поработіння Сполученими Штатами всієї планети.

Разом з Маккіндером і Челленом Хаусхофер був переконаний в тому, що місцерозташування і територіальні характеристики держави складають головні детермінанти його політичної та історичної доля. Згідно Хаусхоферу, біля 25% елементів історичного руху можна пояснити, виходячи із певних знань, залежних від рис землі, тобто географічними причинами.

Головною рушійною силою держави К.Хаусхофер вважав забезпечення і розширення життєвого простору. Розширюючи свій життєвий простір, стверджував він, динамічна держава забезпечує собі велику економічну автаркію або незалежність від своїх сусідів. Завоювання такої свободи розглядалось як показник істинно великої держави. Важливим способом територіального розширення такої держави, на його думку, є поглинання малих держав.