17

Становлення і розвиток геополітики та її класичні теорії та концепції

Передісторія геополітики (географічний напрям в соціальній думці). Держава як просторовий живий організм, укорінений в землі. Система геонаук. Антропогеографія і геополітична концепція поссібілізма. Концепція «Серединної Європи». Географічна вісь історії. Концепція морської сили. Концепція Rimland. Концепція великого простору або континентального блоку. Геоюриспруденція і концепція Номосу Землі. Геометодологія.

1. Передісторія геополітики (географічний напрям в соціальній думці)

Судження відносно того, що життя держав і народів значною мірою обумовлене географічним оточенням і кліматом супроводжує соціальне буття людини на протязі всієї її історії. Визнаному основоположнику політичної географії німецькому географу Фрідріху Ратцелю (1844-1904) передувала велика кількість філософів, географів, вчених, політичних мислителів, задовго до нього звернувших увагу на вплив географічних факторів на політичні процеси і події.

Витоки геополітики були закладені у вченні про географічний детермінізм. Історія розвитку географічного детермінізму, як вчення, котре виходить з ідеї, що провідна роль у розвитку суспільства й народів належить їхнім географічному положенню й природним умовам, відбиває історію поступового просторового «ущільнення» Землі з тієї пори, коли простір був в багатьох своїх частинах ще вільним, не обжитим, не поділеним, через стан поступового його заселення, освоєння, завоювання і поділу між державами і народами аж до нинішнього часу, коли все заселено, все обжито, все поділене, коли держави вже не можуть вирішувати свої демографічні проблеми шляхом вільного виплескування збиткового населення у віддалені землі, а недолік сировини і ринків – шляхом анексії віддалених земель.

На перших етапах зародження географічного детермінізму вважалось, що розвиток людства залежить виключно від географічних факторів, а встановлення державних кордонів базується на праві сильного і цілком залежить від завоювань.

Давні греки перші звернули увагу на вплив географічного середовища на соціальне існування людини. І це був не умоглядний інтерес – він диктувався практичними міркуваннями. Разом з розвитком цивілізації, ростом числа міст – держав та їх населення виникали і чисто геополітичні проблеми: необхідність розширення життєвого простору для зростаючого населення, колонізація вільних територій по всьому периметру Середземномор’я з метою викиду збиткового населення, прикордонні проблеми і т.д. Вирішувати їх доводилось шляхом війн з сусідами. Відомий їм світ вони почали ділити у відповідності з кліматичними умовами. Давньогрецький мислитель Парменід (VІ ст. до н.е.) висунув теорію п‘яти температурних зон або поясів: один жаркий, два холодних і два проміжних. Опираючись на теорію Парменіда, Арістотель (384-322 рр. до н.е.) стверджував силову перевагу проміжної зони, заселеної греками. Уже в наш час теорія кліматичних поясів набула нового звучання. Широкого поширення набула точка зору, що цивілізація створювалась в просторі між 20-м і 60-м градусами північної широти, тобто в Північній півкулі, де розміщена більша частина земної суші. Політична енергія світу генерувалася в основному в помірних кліматичних зонах і історичні центри тяжіння переміщались в напрямі з півдня на північ, але знову ж в межах цієї зони. Усі давні цивілізації розміщувались в межах між 20-м і 45-м градусами північної широти. Культурні і політичні центри Європи, Україна, США і Японія розміщувались між 45-м і 60-м градусами північної широти в прохолодно-помірному поясі.

«Батько медицини» Гіппократ (біля 460 - 370 рр. до н.е.) в творі «Про повітря, води місцевості» приводив ідею про вплив географічних умов і клімату на особливості людського організму і властивості характеру жителів і навіть на суспільний лад. Пізніше в географічні концепції стали додавати простір суші і моря як важливі характеристики для порівняння положення одних держав по відношенню до інших. На них звернув увагу ще Аристотель. У своїй «Політиці» він дає досить примітивну, на наш погляд, оцінку достоїнств Кріту, які дозволили йому піднятися.

У Новий час одним із перших, хто взявся за систематичне вивчення взаємозв‘язку географії і політики держав, був французький політичний мислитель Жан Боден (1530-1596). Він у творі «Метод легкого вивчення історії» (1566) виклав свій погляд на суспільство як на суму кровно-господарських союзів – сімей, що формуються незалежно від волі людини під впливом природного середовища.

Серед географічних факторів він виділив у якості найбільш значимого клімат, приписуючи його дії фізичну перевагу північних народів над південними і гірських – над долинними. Він звертав увагу державних і політичних діячів свого часу на необхідність брати до уваги в адміністративній і законодавчій діяльності окрім соціальних також і кліматичні умови. Його твердження про те, що сила і розвиток суверенної держави прямо залежить від впливу оточуючих її природних умов, співпадає, по суті, із поглядами сучасних геополітиків.

Після Бодена проблема впливу географічних факторів на політику довгий час залишалась поза полем зору філософів і політичних діячів. Лише у ХVІІІ ст. вона знову стала об’єктом уваги, на цей раз у Монтеск’є в його праці «Про дух законів» (1748). Шарль Луї де Секонда, барон де ла Бред і де Монтеск’є (1689-1755) займав спадковий пост президента парламенту в Бордо. Відмовившись в 1726р. від офіційних державних посад, він зайнявся вивченням французького і Європейського мистецтва, для чого здійснив в 1728 р. подорож по Європі.

Монтеск‘є обґрунтовано можна вважати видатним попередником, а то й одним із засновників теорії правової держави, найоригінальніші погляди на яку він висловив із позицій географічної школи в політичній думці, концептуальні основи котрої заклав саме він, хоча деякі твердження перейняв у Арістотеля і Бодена. Найбільший вплив на характер правової системи тієї чи іншої країни, «дух її законів», на думку мислителя має клімат. У південних широтах спекота і духота знесилює людей, робить їх слабкими і боязливими, лінивими і тендітними, схильними до неволі, до невідповідного природним правам і здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. Ось чому тут необхідні суворі закони, які б могли гартувати людей, примушувати їх до продуктивної праці під страхом покарання. До цього ж в умовах теплого і вологого клімату змушує законодавця і родючий грунт. Сприятливе землеробство паралізує волю громадян, бо вони занурюються у свої особисті права і зовсім не прагнуть до більшої свободи. Народи ж, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані в битвах за життя у холоді й голоді, у тяжкій праці. Вони войовничі, сміливі, рішучі, роботящі, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права і вольності. Монтеск’є переконаний, що створенню величі свободи сприяють добре захищені природою кордони держави, тобто гори і водні простори, які перекривають шляхи завойовникам. Окрім географічного середовища на «дух законів» у французького просвітителя впливає ще густота населення, економічний рівень держави, віросповідування. Скажімо, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство взагалі – до монархізму, а зокрема католицтво – до необмеженої монархії; протестанство – до демократії. На думку Монтеск’є неабияке значення для існування держави має розмір її території. Мала республіка швидко гине від завойовників. Велика монархія дає їм відсіч, але має тенденцію до загнивання зсередини, до деспотизму.

Поступово, починаючи з ХІХ ст. школа географічного детермінізму переміщається в Німеччину, отримавши там повний свій розвиток на стику двох віків – дев‘ятнадцятого і двадцятого. Одним з видатних представників німецької наукової школи географічного детермінізму був Карл Ріттер (1779-1858 рр.) Для нього беззаперечним фактом було те, що розвиток народів шляхом, що начертаний оточуючим середовищем, істотною частиною якого є природні умови. Сама ж Земля і все, що знаходиться на ній було створено, на його думку, божественним Провидінням. Ріттер приходить до висновку, що «Європа щасливим своїм кліматом і помірними порами року зобов’язана обмеженості свого простору».¹ Він розробив ієрархічну систему регіонального поділу світу в рамках єдиного глобального простору. Ріттер розділив Землю на сухопутну (континентальну) напівсферу і напівсферу водну (морську). Кордони між ними він представив у вигляді великого напівкола, проходячого в південній Америці через Перу і потім через південну частину Азії. В рамках континентальної напівсфери він виділив два великих регіони: Старий Світ і Новий Світ. Перший, внаслідок свого поширення із сходу на захід, володіє помітним кліматичним одноманіттям. Другий же, навпаки, за причиною свого розміщення з півночі на південь, відзначається великим кліматичним різноманіттям. Ця відмінність, на його думку, мала істотний вплив на характер населяючих кожний регіон народів і на їх взаємовідносини, поскільки природа впливає не лише на працю і на стереотипи мислення, не лише на мораль людини, але і на кожний аспект людського життя.

На тісну взаємодію людської цивілізації і природи, їх вплив один на одного вказували і інші німецькі вчені-філософи, серед яких слід назвати І.Канта і Г.В.Ф.Гегеля.

Іммануїл Кант (1724-1804) у своїх лекціях по географії розвинув думки про вплив фізичної географії на «моральну географію» (національний характер), на політичну географію, на «торгову географію» (економіку) і на «теологічну географію» (територіальне поширення релігії) окремих народів.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) в своїй «Філософії історії» прямо вказав на детермінованість історії різних народів географічними факторами. В спеціальному розділі лекцій з філософії історії під назвою «Географічна історія всесвітньої історії» німецький філософ бачив у жаркому і надто холодному кліматі «ті природні властивості країн, які раз і назавжди виключають їх із всесвітньоісторичного руху…».² Гегель проголосив країни Західної Європи і США носіями історичного прогресу і обґрунтував, зокрема, поработіння індіанців Мексики і Перу європейськими країнами посилаючись на те, що індіанці «у всіх відношеннях, навіть у відношенні росту, стоять нижче європейців».³

Гегель виділяє три «географічні відмінності» земної поверхні: 1) безводне плоскогір‘я із степами і рівнинами; 2) низовини, перехідні країни, зрошуваними ріками; 3) прибережна країна, безпосередньо прилягаюча до моря.⁴

Гегель писав, що «скотарство є заняттям жителів плоскогір’їв, що землеробством і промисловою працею займаються жителі низовин; нарешті, торгівля і пароплавство складають третій принцип. Патріархальна самостійність тісно пов‘язана з першим принципом, власність і відношення панування і поработіння – із другим, а громадянська свобода – з третім принципом».⁵

У ХІХ ст. в загальній системі географічної школи формується напрям, представники якого намагаються встановити значення не лише клімату, але і родючості ґрунтів, впливу транспортних магістралей і т.п. на життя суспільства. Особливо наглядно даний напрям простежується в працях англійця Генрі Томаса Бокля (1821-1862).

Професор географії Лондонського університету Бокль в своїй книзі «Історія цивілізації в Англії» доповнюючи вчення Монтеск’є про клімат, висунув ідею про сукупність умов географічного середовища, впливаючих на життя суспільства. Із всієї цієї сукупності Бокль виділив 4 групи: клімат, їжу, ґрунти і загальний вид природи. По Боклю, корінна причина цивілізації в давньому світі – родючість грунту, в Європі – клімат.⁶ Проте він не обмежувався даними компонентами і визнавав, наприклад, вплив розвинутого людського розуму на історичний процес.

Бокль, на відміну від Монтеск’є, підкреслював вплив не клімату, а ландшафту. Приділяючи першочергову роль географічним умовам, він, разом з тим, підкреслював, що досягнутий рівень економічного добробуту залежить не від благості природи, а від енергії людства, яка безмежна порівняно з обмеженістю і стабільністю природніх ресурсів. Бокль розрізняє ландшафти, що збуджують уяву (різні види «грізної природи») і ландшафти, сприяючі розвитку логічної діяльності. Перший тип характерний для тропіків і прилягаючих до них регіонів. Це – місця виникнення всіх давніх цивілізацій, в яких переважаючий вплив мали сили природи. Одні із них викликали нерівномірний розподіл багатства, інші – «нерівномірний розподіл розумової діяльності… От чому, приймаючи всесвітню історію за одне ціле, ми знаходимо, що в Європі переважаючим напрямом було підпорядкування природи людині, а поза Європою – підпорядкування людини природі».⁷

Роль географічних факторів у соціальному розвитку суспільства висвітлювалась в дослідженнях істориків і географів Російської імперії. Особливу увагу географічним умовам у розвитку Росії приділив історик С.М.Соловйов. Він відзначав, що «скупа на подарунки» природа Росії привчила жителів до впертості і до твердості. Порівняно із середовищем проживання західноєвропейських народів сувору природу Центральної Росії Соловйов назвав «мачухою», а не «матір’ю» для корінних її жителів. У нерівності початкових умов розвитку він бачив і природні причини відставання Росії від Західної Європи. Російському народу довелось вести жорстоку боротьбу за виживання і в повному сенсі слова відвойовувати життєвий простір у природи, що наклало відбиток на весь устрій його життя.⁸ Ідеї географічного детермінізму досить помітні і в історика В.О.Ключевського. «Починаючи вивчення історії якого-небудь народу, – писав він, – зустрічаємо силу, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, – природу його країни».⁹

Значний вклад у розвиток географічної школи в соціальній думці зробив Л.І.Мечніков (1838-1888) – географ, соціолог, суспільний діяч, брат відомого біолога І.І.Мечнікова. Його дитячі роки пройшли в селі Панасівці Харківської губернії Куп’янського уїзду. В 1855 р. він вступив до медичного факультету Харківського університету. Восени 1856 р. він переїхав до Петербургу. Провчившись в Петербурзькому університеті три семестри, у 1858 р. Мечніков поїхав за кордон, жив на Балканах і Близькому Сході, був волонтером в знаменитій «тисячі» Дж. Гарібальді. В 1883–1888 рр. займав кафедру в Невшательській Академії наук (Швейцарія), беручи участь в підготовці дев‘ятнадцятитомного видання «Нова всезагальна географія. Земля і люди» (1876-1894) Е.Келлю.

Головний твір Мечнікова «Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасного суспільства» був опублікований посмертно в 1889 р. Саме в ньому викладені геосоціологічні ідеї Мечнікова. Він бачив основу історичного розвитку перш за все в гідросфері. Водні шляхи, за Мечниковим, являли собою своєрідний синтез географічних умов, здійснюючи значно більший вплив на розвиток суспільства, ніж інші компоненти середовища. Згідно того, що саме складало основу цивілізації – ріка, море чи океан, – Мечніков розділив історію людства на три періоди:

1. річковий, охоплюючий чотири давніх цивілізації (Єгипет на Нілі, Месопотамія на Тигрі і Єфраті, Індія на Інді і Гангу, Китай на Янцзи і Хуанхе); визначальні риси цього періоду – деспотизм і рабство;

2. середземноморський, або середньовіковий (із заснування Карфагена до Карла Великого), який характеризується кріпосництвом, підневільною працею, олігархічними і феодальними федераціями;

3. океанічний, охоплюючий новий час (з відкриття Америки); цей період, за Мечніковим, тільки починається; в ньому повинні здійснитися свобода (знищення примушування), рівність (ліквідація соціальної диференціації), братство (солідарність узгоджених індивідуальних сил).