§ 4. Права й обов'язки сільськогосподарських землекористувачів

Землі сільськогосподарського призначення надаються як грома­дянам, так і юридичним особам. Громадянам вони надаються для задоволення в основному потреб їх родин у продуктах харчування, а також для відпочинку, проведення дозвілля, ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського ви­робництва, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання ху­доби. Для досягнення зазначених цілей громадяни можуть об'єдну­ватися у садівницькі чи городницькі некомерційні об'єднання у формі товариства або споживчого кооперативу.

Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва зе­мельні ділянки надаються і сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (при-ватноорендним) підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським товариствам, державним сільськогос­подарським підприємствам. Зазначені суб'єкти ведуть товарне ви­робництво з метою реалізації продукції та одержання прибутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства землі сільськогосподарсь­кого призначення надаються сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським про­фесійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам. Сільськогосподарське виробництво ведуть не тільки сільськогоспо­дарські підприємства, а й деякі несільськогосподарські підприємства та організації, яким також надаються відповідні землі. Насамперед це ті промислові підприємства, які мають під­собні сільські господарства, що вирощують продукцію в основно­му для працівників цих підприємств. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації без прав юридичної особи або самостійним суб'єктом (юридичною особою). В останньому випадку земельні ділянки надаються цим господарствам з урахуванням їх організаційно-правових форм.

Для ведення підсобного сільського господарства землі сільсько­господарського призначення надаються й релігійним організаціям та об'єднанням. Отже, зазначені землі можуть надаватися юридич­ним особам, для яких ведення сільського господарства не є основ­ним видом діяльності.

224

Основні площі земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо ведуть сільськогосподарське виробництво, — сільськогосподарські това­ровиробники. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" сільськогосподарський товаровиробник — це фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарювання, у якої валовий дохід, одержаний від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного вироб­ництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогоспо­дарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насад­жень) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 50% загальної суми валово­го доходу.

У сільському господарстві найбільшого поширення набули сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, при­ватні (приватноорендні) підприємства, державні сільськогоспо­дарські підприємства. Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів сільськогосподарського виробництва окремих організаційно-правових форм визначається законодавством Ук­раїни. Підприємець має право вибору організаційно-правової фор­ми свого підприємства.

Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб'єкти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути поділені на такі групи:

1. засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини;

2. підприємці, чия діяльність заснована на різних формах влас­ ності й організаційно-правових формах господарювання, право- суб'єктність та статутна діяльність яких спрямовані на забезпечен­ ня сучасної виробничо-господарської діяльності аграрних підприємств-товаровиробників;

3. установи, чия правосуб'єктність та статутна діяльність перед­ бачають надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг, спрямованих на за­ безпечення підприємницької діяльності аграрних товаровироб­ ників¹.

Більшість суб'єктів, які використовують землі сільськогоспо­дарського призначення, були створені внаслідок паювання земель і реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Це відбувалося шляхом надання кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства сертифіката, що засвідчував його право на земельну частку (пай) з визначенням розміру остан­ньої в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вира­женні. При цьому земельні ділянки на місцевості не виділялися, а

¹ Див.: Аграрне право України / За ред. В. 3. Янчука. — К., 1996. — С. 54-55.

225

Існували у документальному вираженні до того моменту, поки у встановленому законом порядку не було здійснене таке виділення відповідно до земельних сертифікатів з видачею державних актів на право приватної власності на землю.

Зміст правового режиму земель сільськогосподарського призна­чення, які знаходяться у власності громадян, визначають залежно від характеру сільськогосподарського виробництва. Так, згідно зі ст. 22 ЗК громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність, зокрема, для ведення особистого селянсь­кого господарства, садівництва, товарного сільськогосподарського виробництва.

Правовий режим земель особистих селянських господарств ре­гулюється ст. 33 ЗК. Відповідно до неї громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для веден­ня особистого селянського господарства. А згідно зі статтями 12— 16 Закону України від 20 квітня 2000 р. "Про планування і забу­дову територій"' таке надання ділянок здійснюється з урахуванням вимог генерального плану конкретного населеного пункту, деталь­ного плану території та плану забудови останньої. Ці акти є основ­ними правовими й архітектурно-технічними документами, в яких питання упорядкування території присадибних ділянок вирішу­ються у взаємодії з проблемами соціальної перебудови села, що передбачає спеціалізацію й територіальну організацію сільськогос­подарського виробництва, формування відповідної інженерно-технічної інфраструктури, охорону довкілля. З урахуванням цього земельне законодавство закріплює положення про надання грома­дянам земельних ділянок біля жилого будинку і за межами насе­леного пункту. Причому ділянка біля будинку може бути меншо­го розміру.

Правовий режим земель, призначених для ведення садівництва, спрямований насамперед на задоволення потреб громадян у тако­му їх використанні. Ці землі можуть використовуватися для заклад­ки багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогоспо­дарських культур, а також для зведення необхідних будівель, госпо­дарських споруд тощо.

Громадянин — член садівницького товариства може привати­зувати земельну ділянку без згоди на це інших його членів. Однак розмір ділянки для ведення садівництва, яка може приватизувати­ся безоплатно, не повинен перевищувати 0,12 гектара (ст. 121 ЗК). Громадяни — власники садових ділянок можуть вільно роз­поряджатися ними, якщо вони не вилучені з обігу і не обмежені в ньому.

Громадяни мають право одержувати (придбавати) сільськогос­подарські землі у власність не тільки для задоволення власних по­треб, а й для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 31. — Ст. 250. 226

Займатися виробництвом товарної сільськогосподарської про­дукції можна шляхом ведення особистого селянського або фер­мерського господарства. Селянське господарство не має статусу юридичної особи. А товарне виробництво сільськогосподарської продукції розглядається як підприємницька діяльність і обкла­дається прибутковим податком. Тому громадянин — власник зе­мельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогос­подарським виробництвом, повинен зареєструватися як підприємець.

На відміну від особистого селянського фермерське господарство має ознаки юридичної особи. Так, відповідно до ст. 31 ЗК до скла­ду його земель входять ділянки, які належать на праві власності цьому господарству як юридичній особі, а також на праві приватної власності громадянам — його членам. Фермерське господарство мо­же орендувати земельні ділянки. У літературі зазначається, що у власності громадянина-фермера можуть бути лише сільськогоспо­дарські угіддя, на яких немає виробничих будівель чи споруд, оскільки такі будівлі та споруди разом із ділянкою, на якій вони знаходяться, складають єдиний об'єкт нерухомості й повинні знахо­дитись на балансі фермерського господарства як юридичної особи¹.

Ще однією особливістю правового режиму земельних ділянок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського вироб­ництва, є те, що звернення стягнення на них допускається лише у тих випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 139 ЗК).

Набуваючи право власності на земельну ділянку, громадянин водночас набуває комплекс земельних прав та обов'язків, що утво­рює зміст цього права.

Правомочності власників земельних ділянок зафіксовані у ст. 90 ЗК. Згідно з нею вони мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на виробле­ну сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановле­ному порядку для власних потреб наявні на ділянці загальнопоши-рені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, ви­робничі та інші будівлі й споруди. Зі змісту зазначених правомоч-ностей випливає, що більшість з них мають безпосереднє відно­шення до власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Як відомо, право власності на майно, у тому числі й на землю, передбачає наявність у його суб'єкта трьох груп правомочностей, а

¹ Див.: Кулинич П. Ф. Тенденції розвитку права власності на землю в сільському гос­подарстві // Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві / За ред. В. І. Семчика. — К., 2001. — С. 97.

8 227

саме: правомочностей володіння, користування і розпорядження майном (землею). Аналіз правомочностей власників земельних ділянок, закріплених у ст. 90 ЗК, дає підстави стверджувати, що практично усі вони належать до правомочностей володіння та ко­ристування і за змістом збігаються з колом правомочностей, нада­них землекористувачам (ст. 95 ЗК). І лише правомочність, перед­бачена п. "а" ч. 1. ст. 90 земельного закону, належить до правомоч­ності, пов'язаної з розпорядженням земельними ділянками, тобто відповідно до неї власники останніх мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в орен­ду, заставу, спадщину. Однак на сьогоднішній день не кожною з наданих законом правомочностей власник земельної ділянки сільськогосподарського призначення може скористатися у зв'язку з наявністю певних обмежень, встановлених Перехідними положен­нями ЗК.

Правомочності власників земельних ділянок не підлягають роз­ширеному тлумаченню. Проте це не стосується обов'язків, зафіксо­ваних у ст. 91 ЗК. Згідно з нею власники земельних ділянок зо­бов'язані: забезпечувати використання ділянок за їх цільовим при­значенням; додержувати вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; підвищувати родючість Грунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому за­коном; додержувати правил добросусідства та обмежень, пов'яза­них з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошу­вальних і осушувальних систем. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.

Специфіка використання сільськогосподарських угідь полягає у втручанні їх користувачів у механізм екозв'язків земель з іншими природними об'єктами, у перетворенні екосистем шляхом зміни режиму їх функціонування. Це обумовлено тим, що зазначені землі поділяються на біоценози (природні угіддя) — не піддані окульту­ренню пасовища, сіножаті, луки тощо, й агроценози (землі, окуль­турені людською працею) — рілля, багаторічні насадження, окуль­турені (меліоровані) пасовища, сіножаті та інші сільськогоспо­дарські угіддя. Оранка природних угідь перетворює їх на сільсько­господарські угіддя, які виконують свою природну функцію лише під впливом людської праці.

З урахуванням специфіки земель сільськогосподарського при­значення закон зобов'язує громадян-власників, землекористувачів та інших осіб під час їх використання забезпечувати:

1) оптимальний водний режим ґрунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі мають захищати земельні ділянки від підтоплення і переосушення. Вони вправі у встановленому поряд-

228

ку здійснювати зрошувальні й осушувальні заходи, не допускаючи безгосподарного виливання води, засолення та заболочування зе­мель і створюючи найбільш сприятливий режим ґрунтової вологи. Наприклад, використання затоплюваних земель здійснюється відповідно до землевпорядної документації з урахуванням можли­вих причин затоплення (повінь, паводок), нахилу дна річки (її ок­ремих ділянок) й частоти можливого затоплення¹;

2. належний сольовий режим грунтів шляхом захисту земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільського­ сподарські угіддя, повинна вести боротьбу з підвищеною кис­ лотністю Грунтів, здійснюючи їх вапнування та інші землеробські заходи;

3. такий режим грунтів, за якого їх родючість не тільки не змен­ шувалася б незважаючи на винос живильних речовин із врожаєм, а збільшувалася. Підвищення родючості ґрунтів є одним з основ­ них обов'язків кожного власника та землекористувача, який стиму­ люється державою;

4. належний культуртехнічний стан ґрунтів, ведення боротьби із заростанням земель чагарником, дрібноліссям, бур'янистою рос­ линністю;

5. належну екологічну обстановку на земельній ділянці, не до­ пускаючи її погіршення.

Таким чином, правовий режим земель сільськогосподарського призначення нерозривно пов'язаний з повноваженнями власників земельних ділянок і землекористувачів, обумовлює їх і залежить від характеру здійснюваного сільськогосподарського виробництва. По­вноваження цих осіб передбачають не тільки забезпечення їх інте­ресів і потреб, а й більшою мірою додержання правового режиму земель, що знаходяться в їх віданні.

¹ Докладніше про це див.. Постанова Кабінету Міністрів України від 31 січня 2001 р № 87 "Про порядок використання земель у зонах їх можливого затоплення внаслідок повеней І паводкш" // Офіційний вісник України. — 2001. — № 5. — С. 63.

229