Тема 5 філософія у хіх - хх ст

ПИТАННЯ:

Проблема знання та мови у філософії

ЛІТЕРАТУРА:

Л-5 стор. 192-200

Методичні рекомендації і поради щодо самостійного опрацювання матеріалу:

При вивченні даного питання студенти повинні вияснити, що філософія це система певних знань про природу, суспільство, людину, процес її мислення, пізнання. Ці знання у порівнянні з природничими мають свої особливості. Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Людське пізнання, життя людини не мислиме без мови.

Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства і становить собою систему знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мова виникла у процесі станов-леньня самої людини, як суспільної істоти, у процесі спільної трудової діяль-ності. Мова — суспільне явище, найважливіший засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досягають розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, передають їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність в усіх галузях людської практики.

Студенти повинні знати:

- основні філософські погляди на роль і місце знань і мови у філософії;

- основні логіко-філософські школи неопозитивізму.

Студенти повинні вміти:

- порівнювати, пояснювати, аналізувати, критично оцінювати духовні і релігійні явища, орієнтуватися в багатому світі духовної культури;

- основні фактори виникнення, розвитку та змін філософських знань відповідно історичної доби.

Питання самоконтролю.

1. В чому суть ідей неопозитивізму ?

2. Основні школи неопозитивізму та їх представники.

3. Назвіть основні специфічні риси постпозитивізму.

4. Що виступає об’єктом досліджень структуралізму?

5. Які ідеї розглядає германевтика.

Форми контролю.

- Поточний контроль. Перевірка конспектів. Усна співбесіда.

- Підсумковий контроль. Тестове опитування. Підготовка мультимедійних презентацій, рефератів. Питання контролюється на екзамені з дисципліни «Основи філософських знань»

Проблема знання та мови у філософії

Неопозитивізм — один з напрямків філософії в XX ст., сучасна форма позитивізму. Неопозитивізм позбавляє філософію її предмета, вважаючи, що знання про дійсність дається лише в повсякденності або в конкретно-науковому мисленні, а філософія можлива тільки як діяльність аналізу мови, де відобра-жаються результати таких форм мислення. Філософський аналіз з позицій неопозитивізму не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Ранній неопозитивізм Віденського гуртка, обмежуючи безпосередній досвід індивідуальними переживаннями, безпосеред-ньо приходить до соліпсизму. Найбільш впливовою різновидністю неопозити-візму став логічний позитивізм. До спільної платформи неопозитивізму примк-нули і англійські філософи — аналітики, послідовники Джорджа Мура — Джо Стеббінг, Уїльям Уїсдом та ін. Неопозитивістськими були і філософські погля-ди ряду представників логічної львівсько-варшавської школи. Основна ідея: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із такими класичними напрямками є ще ряд дуже різнорідних, а часто й супереч-ливих неопозитивістських течій. Проте є спільне і суперечливе, що їх об'єднує. На відміну від класичного позитивізму Огюста Конта та Герберта Спенсера, неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність аналізу знання та можливостей його вираження у мові. Неопозитивізм як явище філософської культури має основні риси: по-перше, за зразок для методологічних побудов взято формально-логічні конст-рукції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; по-друге, основна увага звертається на аналіз структури наукового знання, відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтуван-ня; по-третє, обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук. Методом демаркації стала фальсифікація, принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.   Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: по-перше, виділення науки як знання і діяльності; по-друге, дослідження логічних структур, співвідношення філософії і науки; по-третє, взаємозв'язок науки і суспільства, дослідження науки як феномена науково-технічної революції і науково-технічного прогресу; по-четверте, проблема синтезу різноманітних наук. Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії. Неопозитивісти, не погоджую-чись з критикою прийнятих ними чітких розрізнень аналітичного і синтетично-го, теоретичного і емпіричного, осмисленого і такого, що не має сенсу, у пізнанні, аргументують це так: для ясно позначуваного уявлення наукового пізнання і характеристики усіх знань, як відповідних або невідповідних йому, необхідно у самій мові звільнитися від непізнавальних вживань термінів і висловлювань (для вираження впевненості, сумніву, прохань, наказів та ін.). Для пізнання, покликаного дати істинні знання, суттєві тільки ті вживання мови, що здатні розрізняти суб'єктивне і об'єктивне, теоретичне і емпіричне, формальне і змістовне, істинне і хибне та ін. 

Герменевтикою (фундпатор – В.Дільте) називають мистецтво і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герм. – розуміння. Процесс розуміння являє собою комплексну методологічну проблему, яка досліджується герм. з різних боків: сематичного, логічного, психологічного, гносеологічного, соціологічного, математичної теорії прийняття рішень тощо. На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно-емпіричних і суб”єктивно-психологічних факторів. Герменевтика вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичного аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб”єктивно-психологічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи іншого тексту, адже один суб”єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується “творчою і виробничою силою”, оскільки текст є “об”ак-тивною самостійністю” по відношенню до будь-якого суб”єкта, включаючи автора та інтерпритатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевтичної автономії. Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевтика. Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво роз’яс-нення, тлумачення тексту, пам’яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іно­земних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вва­жається мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції. Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновни­ком практики коменту-вання, що ввійшла в християнську теоло­гію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзиге-тики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відро­дження (Реформації) герменевтичними прийомами користували­ся теоретики протестантизму, які прагнули відокремити Божі іс­тини в тексті від суб’єктивістських інтерпретацій смертних людей. Засновниками герменевтики вважають протестантського філо­софа Фрідріха Шлейєрмахера (1768—1834 рр.) який розробив метод (техніку) герменевтичної рекон­струкції, розуміння тексту. Він вважав, що головним методом, яким повинен послуговуватися герменевт, є «вживання» у внут­рішній світ автора через фіксацію в тексті змістовного й граматич­ного. Для цього використовують емпатичні способи «вживання» в текст, відчуття суб’єктивного світу автора, його творчої лабо­раторії (герменевтичне коло). Становлення герменевтики як фі­лософської течії пов’язане з іменем Хайдеґґера. Він виділяв голо­вну катюго-рію герменевтики — «розуміння», й зокрема говорив про те, що всі знання сучасного світу слід сприймати як текст, який необхідно зрозуміти. Категорія «розуміння» стала основ­ною характеристикою буття філософії герменевти-ки. На думку послідовників герменевтики, філософія пронизана розумовою активністю, яка спрямована на те, щоб зрозуміти світ. Людина прагне подолати брак знань про світ через їх повне ро­зуміння, аби визначити своє місце у світі та сенс життя. Філософська герменевтика — це тлумачення думки або мови інших, унаслідок якого людина може почути «голос буття». Розуміння — це спосіб (уміння) слухати інших. Розуміння оточуючого світу може бути адекват-ним та неадек­ватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина прохо­дить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного розу­міння світу та його тлумачення. Найвідомішим представником герменевтики був також Ганс Гадамер, який тлумачив розуміння як першооснову людсь­кого буття, що дає людині змогу вибудувати адекватне ставлення до світу. Людина спілкується з іншими людьми (оточуючим її світом,) за допомогою мови й діалогу. На думку представників герменевтики, діалог є основоположним поняттям герменевти­чного методу (й водночас філософії та науки). Діалог передбачає щонайменше текст, інтепретатора й час. Тобто в діалозі є духовні традиції, які людина інтер-претує з метою розуміння й пояснення сьогодення. Діалог розпочинається з правильного формулювання запитання, яке занурює співрозмовника в герме-невтичне коло. Отже, герменевтика — це філософські характеристики всіх знань людини про світ і спосіб її існування в ньому. Герменев­тика має на меті не тільки зрозуміти текст, а насамперед зробити в ньому нові «інтерпрета-ції». Однією з провідних у сучасній західній філософії є гуманітарно-антропо-логічна орієнтація. Це зумовлено кількома причинами: по-пер­ше, прагненням знайти альтернативу “соціалістичному гуманізму”; по-друге, спробами відшу-кати прийнятні для західного суспільства орієн­тири особистого та суспільного розвитку; і, по-третє, посиленням анти-сцієнтичної спрямованості деяких течій західної філософії. Сутність антропологічного підходу зводиться до спроби визначити специфіку, основи та сфери власне людського буття, людської індиві­дуальності, творчих можливостей людини, виходячи із самої людини і через неї, пояснити як її власну природу, так і смисл та природу навко­лишнього світу. Філософська антропологія в широкому значенні — це філософське вчення про природу і сутність людини. Але в даному випадку філо­софська антропологія розглядається як течія західної філософії XX ст. (переважно німецької), що виникла в 20-х роках як прояв загального “антропологічного перевороту”, що відбувався в першій чверті нашого сторіччя в західноєвропейській філософії.

Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її. Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати.

У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис: 1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енерге-тичних, технологічних і т.п.; 2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду; 3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відобра-жених у “Загальній декларації прав людини”; 4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них; 5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій; 6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.