4. Письмові та речові докази. Витребування доказів.

Відповідно до ст. 36 ГПК України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

Тобто, письмові докази - це документи, в яких містяться відомості про певні обставини, що мають значення для справи (договори, акти, довідки, кореспонденція тощо). Такі документи повинні:

а) містити відомості, що мають значення для справи;

б) бути виконані у формі цифрового, графічного запису або іншим способом, який дає змогу встановити достовірність документа.

В юридичній літературі письмові докази зазвичай визначають як предмети, на яких за допомогою знаків виражено думки, які містять відомості про факти, що мають значення для вирішення справи.

До письмових доказів віднесено також:

висновки спеціалістів;

протоколи судових засідань, що складаються відповідно до ст. 81¹ ГПК;

протоколи здійснення окремих процесуальних дій (які складаються відповідно до ст. 39 ГПК) і додатки до них, які залучаються до матеріалів справи.

ГПК не містить приписів, що регулюють питання допуску документів, одержаних за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв'язку, а також документів з електронним чи цифровим підписом або іншим аналогом власного підпису.

Форма і зміст документів, які подаються до господарського суду, повинні відповідати вимогам, установленим чинним законодавством для цих документів. Йдеться про документи, що підтверджують вчинення юридично значущих дій.

Під юридично значущими діями розуміються такі дії суб'єктів, які породжують певні юридичні наслідки.

Якщо законодавством установлено вимоги до певних документів, то документи повинні відповідати цим вимогам. Так, цивільне законодавство (ст. ст. 208 та 209 ЦК) встановлює вимоги до форми правочину: письмова та нотаріально посвідчена. Довіреність повинна відповідати вимогам ст. 245 ЦК. Платіжні документи мають відповідати вимогам, що встановлюються нормативними актами Нацбанку України. Документи бухгалтерської та податкової звітності оформляються згідно з вимогами відповідних нормативних актів тощо.

До письмових доказів, викладених іноземною мовою, повинні додаватися переклади українською мовою, засвідчені належним чином. Вірність перекладу документів юридичного характеру повинна бути нотаріально засвідченою в порядку ст. 79 Закону України "Про нотаріат". Розділом 29 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5, в якому конкретизовано порядок засвідчення вірності перекладу, встановлено, що нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на іншу, якщо він знає відповідні мови.

Якщо нотаріус не знає відповідних мов (однієї з них), переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус у порядку, установленому розділом 28 цієї Інструкції. При цьому перекладач поряд з документом, що встановлює його особу, повинен представити документ, який стверджує його кваліфікацію. Якщо при вчиненні нотаріальної дії (посвідчення угоди, засвідчення вірності копії та ін.) одночасно вчиняється й переклад на іншу мову, то переклад вміщується поруч з оригіналом угоди, копією тощо на одній сторінці, розділеній вертикальною рискою таким чином, щоб оригінальний текст розташовувався на лівій стороні, а переклад - на правій. Переклад має бути зроблений з усього тексту документа, що перекладається, і закінчуватися підписами. Під перекладом вміщується підпис перекладача. Посвідчувальний напис викладається під текстами документа і перекладу з нього. Переклад, розміщений на окремому від оригіналу чи копії аркуші, прикріплюється до нього, прошнуровується і скріплюється підписом нотаріуса і його печаткою.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про міжнародне приватне право" документи, видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Документи, одержані в іноземних державах, визнаються в господарському суді як письмові докази, якщо їх легалізовано в установленому порядку.

Легалізація - надання юридичної сили документам, виданим на території іноземної держави. Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані в консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначені документи можуть бути також засвідчені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в МЗС України.

Не підлягають легалізації документи, що походять з іноземних держав, у випадках, передбачених міжнародними договорами України.

З набуттям чинності для України 22 грудня 2003 р. Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, 1961 р., для держав - учасниць цієї Конвенції передбачається відміна консульської легалізації іноземних офіційних документів, яку замінює спрощена процедура проставлення уповноваженим на це державним органом спеціального штампа "Apostille".

До переліку країн - учасниць цієї Конвенції належать: Албанія, Аргентина, Австралія, Австрія, Андорра, Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Беліз, Бельгія, Бєларусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Ботсвана, Бруней-Даруссалам, Велика Британія, Венесуела, Вірменія, Гренада, Греція, Домініка, Естонія, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Спеціальний Адміністративний район Сянган (Гонконг), КНР, спеціальний адміністративний район Макао КНР, Кіпр, Колумбія, Латвія, Лесото, Литва, Ліберія, Ліхтенштейн, Люксембург, Мавританія, Македонія, Малаві, Мальта, Маршаллові Острови, Мексика, Монако, Нідерланди, Ніуе, Нова Зеландія, Норвегія, Панама, Португалія, ПАР, Росія, Румунія, Сальвадор, Самоа, Сан-Маріно, Свазіленд, Сейшельські Острови, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сербія і Чорногорія, Словаччина, Словенія, Ст. Лусія, Суринам, США, Тонго, Тринідад і Тобаго, Туреччина, Угорщина, Фіджі, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Японія.

Крім того, існує низка міжнародних договорів України, які містять положення, що скасовують легалізацію іноземних офіційних документів:

двосторонні:

- Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах від 06.04.2000 р. (ст. 12);

- Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 09.01.95 р. (ст. 13);

- Договір між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах від 15.02.95 р. (ст. 13);

- Договір між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах від 23.05.95 р. (ст. 13);

- Договір між Україною та Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 07.07.93 р. (ст. 13);

- Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13.12.93 р. (ст. 15);

- Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.93 р. (ст. 15);

- Договір між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах від 19.02.98 р. (ст. 13);

- Договір між Україною та Угорською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 02.08.2001 р.;

- Договір між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28.05.2001 р. (ст. 18);

багатосторонні (Держави - члени Співдружності Незалежних Держав):

- Конвенція про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.93 р. (ст. 13).

У п. 7 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" зазначається таке.

Господарський суд приймає як докази офіційні документи, що походять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами України. Консули України легалізують іноземні документи, що подаються до офіційних органів України, відповідно до ст. 54 Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 02.04.94 р. N 127/94.

Посвідчення консулами зазначених документів означає встановлення і засвідчення справжності підписів на цих документах і відповідності їх законам держави перебування.

Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу в судовому процесі, але не виключає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення правильності вміщених у ньому відомостей по суті.

Міжнародними договорами України про правову допомогу може передбачатися надання іноземних офіційних документів без консульської легалізації. Зокрема, без будь-якого спеціального засвідчення приймаються на території інших держав - учасниць СНД документи, які видано або засвідчено установою чи спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою та скріплено офіційною печаткою на території однієї з держав - учасниць СНД (стаття 6 Угоди).

Таким чином, господарський суд має право приймати іноземні офіційні документи без консульської легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 1961 р.), якою передбачено спрощений порядок засвідчення документів шляхом проставлення на них спеціальної печатки - апостиля, ратифікована Верховною Радою України відповідно до Закону України від 10.01.2002 р. N 2933-III "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів", і діє на території України з часу набрання чинності зазначеним Законом.

Письмові докази подаються до господарського суду в оригіналі або належним чином засвідченій копії.

Копії можуть бути засвідчені нотаріально. Відповідно до ст. 75 Закону України "Про нотаріат" нотаріуси, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, засвідчують вірність копій документів, виданих підприємствами, установами і організаціями за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій не заборонено законом.

Вірність копії документа, виданого громадянином, засвідчується у тих випадках, коли справжність підпису громадянина на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або посадовою особою виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів чи підприємством, установою, організацією за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування громадянина.

Відповідно до п. 255 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5, нотаріуси засвідчують вірність копій (фотокопій) документів, виданих юридичними особами за умови, що ці документи не суперечать законові, мають юридичне значення і засвідчення вірності їх копій (фотокопій) не заборонено законом. Вірність копії (фотокопії) документа, виданого фізичною особою, засвідчується у тих випадках, коли справжність підпису фізичної особи на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування або за місцем роботи, навчання, проживання чи лікування фізичної особи.

Забороняється засвідчувати вірність копій паспорта, документів, що його замінюють, військового квитка, депутатського посвідчення, службових посвідчень та інших документів, знімання копії з яких не допускається. Не допускається засвідчення вірності копії (фотокопії) з документа, на підставі якого відповідні установи видають оригінал документа (довідки про народження дитини, довідки про смерть), а також засвідчення вірності копії (фотокопії) з додатка без пред'явлення основного документа (витяг із залікової відомості).

За усталеною практикою копії документів, що подаються до господарського суду, посвідчуються печаткою підприємства, установи, організації.

Відповідно до п. 5.27 Національного стандарту України Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації "Вимоги до оформлювання документів" (ДСТУ 4163-2003), затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 7 квітня 2003 р. N 55, відмітка про засвідчення копії документа складається зі слів "Згідно з оригіналом", назви, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії, засвідчуватись повинна кожна сторінка документа з відтиском печатки підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи.

Залежно від обставин справи, якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг із нього.

Правила подання оригіналів документів.

Оригінали документів подаються господарському суду у разі коли:

обставини справи згідно з законодавством України підлягають підтвердженню тільки такими документами;

на вимогу господарського суду.

Зокрема, в оригіналах подаються документи, з яких не допускається знімання копій: паспорт, документи, що його замінюють, військовий квиток, депутатське посвідчення, службове посвідчення тощо.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 8.06.2004 р. у справі за заявою корпорації "Індустріальна спілка Донбасу" про банкрутство ВАТ "Донецький завод високовольтних опор" зазначається, що ст. 36 ГПК України встановлено, що оригінали документів (векселі) подаються, якщо обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені лише такими документами (оригіналом векселя), а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

Вимога господарського суду про надання оригіналів документів може бути викликана необхідністю встановлення достовірності документа, що подається в копії.

Подання письмових доказів, якщо їх не додано до позовної заяви чи до відзиву на неї, має здійснюватися: або з супровідним листом через канцелярію суду; або безпосередньо в судовому засіданні за резолюцією судді (із зазначенням про це в протоколі відповідного судового засідання, якщо про долучення доказів до справи стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі, заявлено усне клопотання) та з подальшою їх реєстрацією в канцелярії суду.

У разі неподання оригіналів документів на вимогу суду справа розглядається за наявними доказами, оцінка яких здійснюється відповідно до вимог статей 32, 33, 43 ГПК України.

Статтею 37 ГПК України визначено, що речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, речовими доказами є рухомі та нерухомі речі, які є носіями інформації про обставини, що мають значення для справи. Речовими доказами є предмети матеріального світу, які своїми властивостями, зовнішнім виглядом, формою, іншими рисами, здатні підтвердити чи спростувати факти, що мають значення для справи.

Речові докази слід відрізняти від письмових доказів. Якщо інформація про факти міститься в документі, цей доказ є письмовим; якщо ж інформація про факти підтверджується властивостями документа як предмета, цей доказ є речовим.

ГПК не вирізняє в окрему категорію доказів аудіо- та відеозаписи, тому їх можна віднести до речових доказів.

Аудіо- та відеозаписи - це будь-які магнітні, електронні та інші носії інформації, за допомоги яких зафіксовано відомості про обставини, що мають значення для справи.

Суттєвими ознаками цього виду доказів є такі:

а) це будь-які магнітні, електронні та інші носії інформації;

б) за іхньої допомоги зафіксовано відомості;

в) відомості про обставини повинні мати значення для справи.

Специфіка цих доказів полягає в тому, що без спеціальних засобів зчитування чи відтворення неможливо оперувати інформацією, що міститься на цих носіях.

Аудіо- та відеозаписи належать до предметних доказів. Але носіями аудіо- та відеозаписів можуть бути не будь-які матеріальні об'єкти, як це має місце з речовими доказами, а спеціально виготовлений матеріал (диски, плівки). Процес формування цих доказів є своєрідним: інформація на носій передається за допомогою технічних засобів, а не через безпосередній вплив на матеріал. Як технічні засоби створення аудіо- та відеозаписів використовуються записувальні пристрої.

До цього виду доказів належать і записи, отримані під час розгляду справи в судовому засіданні, коли суд здійснює фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувальної апаратури чи інших технічних засобів.

Аудіо- та відеозаписи не повинні проводитися з порушенням конституційних гарантій прав і свобод громадян.

Відповідно до ст. 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Згідно зі ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

З метою запобігання порушенням конституційних гарантій прав і свобод громадян або встановленого порядку його проведення особа, яка подає клопотання про залучення запису як доказу, повинна у клопотанні зазначити:

коли здійснювався запис;

ким здійснювався запис;

за яких обставин здійснювався запис.

Якщо суд, розглянувши клопотання, виявить, що запис здійснено з порушенням конституційних гарантій прав і свобод громадян або встановленого порядку його проведення, клопотання підлягає відхиленню.

Дослідження аудіо- та відеозаписів як доказів має певні особливості. Зважаючи на те, що суд не в змозі безпосередньо дослідити зміст цих доказів, слід виходити з того, що дослідження аудіо- та відеозаписів починається з відтворення за допомогою технічних засобів. Відтворення аудіо- та відеозапису здійснюється господарським судом у залі судового засідання або в іншому спеціально обладнаному для цього приміщенні. Для відтворення аудіо- та відеозапису може бути залучений спеціаліст. Факт відтворення аудіо- та відеозапису відображається в протоколі судового засідання.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності аудіо- та відеозапису або подання заяви про фальсифікацію доказу суд повинен призначити експертизу.

Носії, на яких здійснено записи, приєднуються до матеріалів справи і зберігаються в господарському суді протягом усього строку зберігання справи. Строки зберігання справи визначаються відповідно до Інструкції з діловодства в господарських судах України,

За клопотанням особи, яка надавала суду записи, їй може бути на підставі ст. 40 ГПК України повернуто носій запису або його копію.

Витребування доказів визначено ст.38 ГПК України.

Сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів.

У клопотанні повинно бути зазначено:

1) який доказ витребовується;

2) обставини, що перешкоджають його наданню;

3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація;

4) обставини, які може підтвердити цей доказ.

У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує необхідні докази.

Господарський суд може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід у порядку, встановленому статтями 43¹ - 43¹⁰ ГПК України.

Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону.

Стаття 40 ГПК України встановлює правила повернення оригіналів письмових документів.

Ця норма пов'язана із ст. 36 ГПК України, відповідно до якої письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

Якщо документи було подано в оригіналі, вони за заявою особи, яка їх подавала, можуть бути повернуті цій особі, крім випадків, коли ці документи повинні бути передані іншій особі. До заяви про повернення оригіналів документів заявник повинен додати належним чином засвідчені копії.

Питання про повернення оригіналів документів вирішується господарським судом після вирішення господарського спору.

Суд може повернути оригінали документів особам, які їх подали, до закінчення розгляду справи, якщо це не вплине на правильний розгляд справи. Суд при цьому повинен установити, що подані копії документів є ідентичними оригіналам.

Також існують правила повернення речових доказів. За загальним правилом речові докази зберігаються в місці їх знаходження, однак суд може визнати за необхідне зберігання речових доказів у самому суді. При цьому невеликі за розміром речові докази можуть зберігатись у справі, більш габаритні слід зберігати у спеціально пристосованому приміщенні, камері схову. Суд повинен вживати заходів до збереження речових доказів у незмінному стані.

Речові докази, що зберігаються в місці їх знаходження, повинні бути детально описані, опечатані, оригінал опису речового доказу приєднується до справи. Опис має містити, поряд із загальними характеристиками, суттєві ознаки, які дають можливість відрізнити конкретний предмет від інших таких самих предметів. Особа, в якої зберігаються речові докази, зобов'язана забезпечити збереження цих доказів, не допускаючи їх псування, зміни тих ознак, які містять інформацію про факти, що мають значення для справи.

Якщо речовий доказ є предметом спору, відносини щодо його зберігання можуть регулюватися ст. 976 ЦК України. Згідно з нормами цієї статті дві або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть передати цю річ третій особі, яка бере на себе обов'язок після вирішення спору повернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, між якими є спір. Річ, яка є предметом спору, може бути передана на зберігання за рішенням суду. Зберігачем у цьому разі може бути особа, призначена судом, або особа, визначена за домовленістю сторін, між якими є спір. Річ передається на зберігання іншій особі за її згодою, якщо інше не встановлено законом. Зберігач має право на плату за рахунок сторін, між якими є спір.

Після вирішення спору речові докази, за загальним правилом, повертаються особам, які їх надали. З цього правила встановлено виняток. Якщо речові докази є предметом спору, вони передаються особі, якій за рішенням суду належить право на ці речі.

Окрім того, якщо речові докази є предметами, які за законом не можуть перебувати у володінні фізичних осіб, вони передаються відповідним організаціям.

Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. N 2471-XII затверджено перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України.

До цього переліку внесено: зброю, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку N 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойову і спеціальну військову техніку, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); протиградові установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності.

Додатком N 2 до цієї ж Постанови Верховної Ради України встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна.

Громадяни набувають права власності на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається:

а) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку; на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку; на газові пістолети, револьвери і патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку; на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

б) на об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії та культури, - спеціально уповноваженими державними органами охорони пам'яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудом і Головархівом України);

в) на радіоактивні речовини - Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки у разі наявності висновку органів територіальної санітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.

Якщо як речові докази фігурують предмети, що придбані внаслідок протиправних дій, але не підлягають конфіскації, то такі предмети стягуються в доход держави. Так, відповідно до ст. 208 ГК України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Речові докази, які є предметами, що за законом не можуть перебувати у володінні фізичних осіб, можуть бути передані державним експертним установам для використання в експертній та науковій роботі.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про судову експертизу" до державних спеціалізованих установ належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України.

Особа, від якої було одержано речові докази, може звернутися до суду з клопотанням про повернення доказів до вирішення справи або до набрання рішенням законної сили. Суд може задовольнити клопотання про повернення речових доказів після їх огляду й дослідження судом, якщо це не зашкодить вирішенню справи.