3. Належність і допустимість доказів

Статтею 34 ГПК України визначено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

У даній статті викладено принцип належності доказів, який є традиційним для процесуального права загалом та господарського процесуального права зокрема. Він полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи.

Правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи) і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.

Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого, - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню.

Належність доказів – спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.

Виходячи зі змісту ст. 32 ГПК України, належними слід визнавати докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

Втім не завжди може бути зрозуміло, наскільки подані документи стосуються чи не стосуються обставин справи. Якщо суд прийняв певні документи як докази, а в подальшому під час розгляду справи та оцінки доказів з'ясувалося, що вони не стосуються обставин справи, суд у рішенні зазначає про те, що ці документи не стосуються справи, а тому суд не поклав їх в основу рішення.

Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер.

Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги про отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів.

Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Так, відповідно до ст. 218 ЦК України заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Згідно з п. 129 Статуту залізниць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. N 457, обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача, пасажирів під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць.

Відповідно до п. 6.1.2 Правил повітряних перевезень вантажів, затверджених наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації від 14 березня 2006 р. N 186, авіавантажна накладна підтверджує існування договору перевезення вантажу між перевізником і вантажовідправником, які зазначені в цьому документі, і прийняття вантажу до перевезення на умовах, визначених у цьому документі.

Так, у п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 02.04.94 р. N 02-5/225 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності зазначалося, що, вирішуючи спори, пов'язані з визнанням права власності", слід виходити з того, що знаходження майна на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства. Тобто право власності підприємства не може підтверджуватися балансом підприємства.

Тобто, певні обставини повинні доводитися відповідними засобами доказування.

Підстави звільнення від доказування, визначені ст. 35 ГПК України

За загальним правилом кожна особа, що бере участь у справі, повинна довести обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог чи заперечень (ст. 33 ГПК).

Водночас, існують підстави, за яких ці особи звільняються від обов'язку доказування.

Підстави звільнення від доказування можна поділити на три групи:

а) обставини, визнані господарським судом загальновідомими;

б) преюдиціальні факти;

в) законні презумпції.

Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Отже, таке визнання не є підставою звільнення від доказування, тобто незалежно від того, що одна сторона визнає певні обставини, які наводяться іншою стороною, остання повинна надати відповідні докази.

Не підлягають доведенню обставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомість обставин полягає в тому, що вони відомі широкому загалу, зокрема, суду та особам, які беруть участь у справі. Загальновідомість того чи іншого факту є відносною і залежить від часу, що сплинув після події, поширеності інформації про подію в певній місцевості. Загальновідомі обставини не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність - очевидна, і доказування їх є зайвим.

Водночас, особи, які беруть участь у справі, не позбавлені права спростовувати загальновідомі факти. Остаточно загальновідомість факту визнає господарський суд.

Існують факти, які містяться у винесених раніше судових рішеннях. Ці факти мають для суду преюдиціальний характер.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, позаяк їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

ГПК України перелічує такі факти залежно від того, суд якої юрисдикції виніс судовий акт:

а) факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, що розглядає господарські спори);

б) питання, чи мали місце певні дії та чи вчинені вони певною особою, встановлені вироком у кримінальній справі, що набрав законної сили;

в) факти, які мають значення для вирішення спору, встановлені рішенням суду з цивільної справи, що набрало законної сили.

Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі сторони, що й у справі, яка розглядається.

Отже, повна тотожність суб'єктного складу спору є обов'язковою умовою преюдиціальності щодо сторін. Якщо у справі беруть участь ті самі сторони, однак інші треті особи, то факти, встановлені рішенням у такій справі, матимуть преюдиціальне значення.

Не має винятків стосовно преюдиціальності фактів, що не входили у предмет доказування в раніше розглянутій справі. Якщо суд помилково включив факт у предмет доказування, це не позбавляє його властивостей преюдиціального факту в розгляді іншої справи.

До інших органів, які вирішують господарські спори, належать третейські суди, виходячи з того, що відповідно до ст. 3 Закону України "Про третейські суди" завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Таким органом визнається також міжнародний комерційний арбітраж, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Обставини, встановлені рішенням третейського суду (арбітражу), мають преюдиціальне значення, оскільки третейські суди (арбітражі) у межах їхньої компетенції розглядають господарські спори.

Отже, рішення третейського суду не має преюдиціального значення, якщо воно постановлене не з господарського спору, хоча б і викладені в ньому обставини є такими, що породжують, змінюють чи припиняють господарські відносини.

Обставини, встановлені в рішеннях адміністративних органів (органів виконавчої влади), які в силу наданої їм компетенції розглядають певні категорії справ, не мають для суду преюдиціального значення.

Так, відповідно до ст. 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами. Проте обставини, викладені в актах Антимонопольного комітету та його органів, не є такими, що не підлягають доказуванню під час розгляду господарської справи.

Не мають преюдиціального значення факти, викладені в матеріалах органів дізнання чи досудового слідства. У п. 4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 01.04.94 р. N 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" зазначається, що преюдиціальне значення для господарського суду мають вирок суду з кримінальної справи щодо певних подій та ким вони вчинені або рішення суду з цивільної справи щодо фактів, які встановлені судом. В інших випадках питання щодо вини конкретних осіб вирішується господарським судом самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справ, у тому числі матеріалів слідчих органів.

Відповідно до п. 6 інформаційного листа Вищого господарського суду України N 01-8/344 від 11.04.2005 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" встановлені у постанові органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи факти - на відміну від органів, про які йдеться в частинах другій - четвертій статті 35 ГПК - не є преюдиціальними.

Згідно зі ст. 81 Закону України "Про міжнародне приватне право" в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили. Стаття 82 цього ж Закону встановлює, що визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.

Отже, рішення судів іноземних держав матимуть преюдиціальне значення, якщо ці рішення визнано в України в порядку, встановленому розділом VIII ЦПК ("Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні"). Закон України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів", який встановлював умови і порядок визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, втратив чинність 29 вересня 2005 р. згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 6 вересня 2005 р. N 2798-IV.

Факти, які згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться під час розгляду справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку. У цій нормі йдеться про законні презумпції.

Прикладом такої презумпції може бути норма ст. 11 Закону України "Про авторське право і суміжні права", відповідно до якої первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор твору. За відсутності доказів іншого автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Близько до законних преюдицій за змістом стоять нормативні приписи, які можна було б назвати "законні преюдиції" - законодавчі норми матеріального права, які звільняють від доказування певних фактів.

Так, ст. 25 Закону України "Про захист прав споживачів" (Законом України від 1 грудня 2005 р. N 3161-IV цей Закон викладено у новій редакції) встановлює права громадських організацій споживачів (об'єднань споживачів). Зокрема, об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов'язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов'язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.