Тема 1. Інновації: становлення та сучасні тенденції розвитку

1.1. Становлення та розвиток теорії інновацій

1.2. Місце та роль інновацій у системі господарювання

1.3. Сучасні світові тенденції розвитку інновацій

1. Становлення та розвиток теорії інновацій

На сьогоднішній день у дослідників соціально-економічного розвитку людства не виникає сумнів з того приводу, що науково-технічний прогрес є головним чинником історичної трансформації суспільства. Але так було не завжди. Парадокс полягає в тому, що “економічна теорія технологічних змін “як окрема галузь науки налічує лише 50 років.

Велика кількість дослідників вивчала питання про те, яку роль відіграє науково-технічний прогрес у соціально-економічному розвитку людства. У свій час ще Адам Сміт визнавав особливу роль технологічних змін як чинника економічного прогресу. В багатьох працях західноєвропейських вчених розглянуті питання , що пов’язані з науково-технічним прогресом та його впливом на економічний розвиток суспільства та держави в цілому. Розглянемо, яке ж місце посідав науково-технічний прогрес в економічних теоріях різних науковців.

Адам Сміт ( 1723-1790) у своєму трактаті “Дослідження природи та чинників багатства націй” стверджує, що прогрес в розвитку продуктивної сили праці є наслідком процесу поділу праці, який у свою чергу дає поштовх до винаходів машин. Він пояснює це тим, що коли робітник виконує якусь одну спеціалізовану операцію, його увага сконцентрована на цій операції і він знаходить більш простий та скоріший спосіб виконання цієї операції. Історичні факти дійсно про це свідчать – більшість винаходів того часу були зроблені простими робітниками. Наприклад: ткацький “човник” (Дж. Кей, 1733 р.), прядильні машини (Дж. Харгрівс, Р.Аркрайт, 1768 р. ), механічний ткацький верстат (Е. Картрайт, 1785 р.), токарний верстат (Г.Модслі, 1797 р.) і т.д. Хоча згодом технічний прогрес дедалі більше пов’язується вже з розвитком науки та освіти, все ж основним висновком Сміта стало, що технічний прогрес зумовлюється характером розвитку і потребами виробництва.

Карл Маркс (1818-1883) визнавав висновок зроблений Смітом правильним і вважав науково-технічний прогрес наслідком, а не причиною розвитку виробництва. Він розглядав технологічні зміни як “надбудову”, а не базис суспільства. Факторами виробництва визнавалася праця і капітал, а не науково-технічний прогрес.

Таким чином можна зробити висновок, що класики не визнавали технологічні зміни як окремий фактор виробництва поряд з працею та капіталом, що призводять до економічного розвитку суспільства .

Неокласична школа зробила головний внесок в економічну думку у період від 1870 по 1930 рр. та залишається однією з найвпливовіших течій до наших днів. Фундамент цієї школи склали праці В.Джевонса (1871), К.Мангера (1871), А.Маршалла (1890), Л. Вальраса (1874). Представники цієї школи досліджували умови загальної рівноваги ринкової економічної системи, за яких найефективніше використовуються наявні ресурси, в тому числі і технологія. Питання динаміки довгострокових змін ними не розглядалися. При дослідженні умов рівноваги неокласики вважали фактор технології як заданий.

Кейнсіанська теорія, заснована Джоном Кейнсом (1883-1945) у 30-50 роках. Кейнс поставив під сумнів здатність ринкової системи економіки до саморегулювання і вважав за необхідним державне втручання в процес регулювання економікою. Кейнсіанство головну увагу приділяло інструментам макроекономічного регулювання процесів інфляції, безробіття, циклу ділової активності. Кейнсіанська теорія розглядала економічні процеси у короткостроковому періоді при фіксовану рівні цін і тому вона не могла дослідити як технологічні зміни впливають довгостроковий розвиток суспільства. Тому технологічний процес залишався в положенні “за інших рівних умов”. Дж.Кейнс в своїх розробках широко використовував дослідження М.І.Туган-Барановського (1865-1919 рр.), посилаючись на працю «Періодичні промислові кризи».

З цього можна зробити висновок, що протягом першої половини ХХ ст. інтереси економістів відвернулися від технологічних змін.

Неокласичний ренесанс.(Друга половина 50-х років ХХ століття). Дослідження довгострокових змін в економіці США, показали, що валовий національний продукт Сполучених Штатів зростає темпами більшими ніж сумарні темпи росту обсягу використаних ресурсів праці та капіталу. Дослідники цього феномену , а саме М.Абрамовиц, Е.Денісон, Д. Кендрік, висунули гіпотезу, за якою додатковий темп зростання економіки обумовлений науково-технічним прогресом.

Підтвердженням та узагальненням цієї ідеї стала робота Р.Солоу “Технічні зміни та функція сукупного виробництва” (1957). Він підрахував, що збільшення удвічі валової продукції на одну витрачену людино-годину в США за період 1909-1949 рр. відбулося на 12,5% за рахунок зростання капіталоозброєності праці і на 87,5% за рахунок технологічних змін. За цю роботу Солоу отримав у 1987р. Нобелівську премію.

Таким чином, протягом 60-70-х років були проведені дослідження, присвячені феномену технологічних змін як фактору економічного зростання.

Період після Другої світової війни. В цей час народився новий напрям економічної теорії, спрямований на вивчення закономірностей науково-технічного прогресу. Саме цей проміжок часу і отримав назву науково-технічної революції.

Визначення інновацій за Й. Шумпетером.

Але головною постаттю серед фундаторів інноваційних теорій економічного розвитку, безперечно, є австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950). Ще в 30-ті роки він ввів поняття інновації, трактуючи його, як зміну з метою впровадження і використання нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації промисловості.

Поняття “інновація” вперше було введено Й. Шумпетером в його книзі “Теорія економічного розвитку” (1912), де цей термін називався “нова комбінація”. Під цим поняттям він розумів іншу якість засобів виробництва, яка досягається не шляхом дрібних поліпшень старого устаткування чи наявної організаційної системи, а з’являється поруч з ними, через введення нових засобів виробництва чи систем його організації. В подальших роботах Шумпетер замінює термін “нова комбінація” на “інновація”.

Теорія «довгих хвиль» М. Кондратьєва.

Економічні категорії «інновація», «інноваційний процес» Йозеф Шумпетер поєднав з теорією довгострокових циклічних коливань — теорією «довгих хвиль» М.Д. Кондратьєва (1892—1938). Для обгрунтування своєї теорії М.Д. Кондратьєв здійснив аналіз статистичних даних 4 провідних капіталістичних країн — Англії, Франції, США, Німеччини. Вивчення цих даних дало Кондратьєву підстави для висновку, що існують цикли економічної кон'юнктури — «довгі хвилі» з середньою тривалістю 54 роки (пожвавлення виробництва, потім його бурхливий підйом, криза перевиробництва, яка переходить у стадію депресії). В 20-х роках ХХ ст. Кондратьєв довів, що економічний розвиток здійснюється нерівномірно, а хвилеподібно, і вперше статистично обґрунтував цю думку. „Довгі хвилі” складаються з двох фаз – висхідної та нисхідної, яка припадає на період кризи та депресій.

М.Д. Кондратьєв з'ясував причини знайдених закономірностей (хвильових коливань у виробництві) та помітив, що «довгі хвилі» виникають не від дії чинників економічного розвитку, які визнавались головними на ті часи. Кондратьєв звернув увагу, що протягом двох десятиріч, які передують підйомові хвилі довгого циклу, спостерігається пожвавлення в галузі технічних винаходів, а початок підйому збігається з широким застосуванням винаходів у промисловості. Це підтверджувало інноваційну теорію Й. Шумпетера, який побачив можливість подолання кризи та спадів у виробництві за допомогою інноваційного оновлення капіталу завдяки технічним, організаційним, економічним та управлінським нововведенням. Висхідні фази значно багатші на соціальні потрясіння, ніж фази низхідні.

Теорія “довгих хвиль” М.Д. Кондратьєва активно використовується в розвинутих країнах, які сьогодні відпрацьовують перспективи свого технологічного розвитку до 2020-2030 рр. За теорією М.Д. Кондратьєва історія НТП починаючи з промислової революції другої половини XVIII століття, налічує 5 хвиль з циклами 50-60 років, в результаті яких утворилося 5 технологічних укладів.

І хвиля (1785—1835) — механізація праці у ткацтві;

П хвиля (1830—1890, середина XIX ст.) — вуглевидобуток та паровий двигун;

IIІ хвиля (1880—1940, кінець XIX — початок XX ст.) — чорна металургія;

IV хвиля (1930—1990) — нафта разом з продуктами органічної хімії;

V хвиля (1985—2035) — мікроелектроніка.

Перша хвиля (1770-1830 рр.) сформувала уклад, лідерами якого були Великобританія, Франція, Бельгія, Німечина, США. Ядро укладу складали текстильна промисловість та текстильне машинобудування, виплавка чавуну, обробка заліза, будівництво каналів.

Друга хвиля (1830-1880 рр.) пов'язана з відкриттям парового двигуна та виникненням верстатів. Лідерами другого технологічного укладу були залізничний транспорт та залізничне будівництво, машино- і пароплаво будування, вугільна і верстато-інструментальна промисловість, чорна металургія, відбувалася механізація виробництва практично усіх видів продукції на базі парового двигуна.

Третя хвиля (1880-1930 рр.) базувалась на відкритті електродвигуна та розвитку виробництва сталі. Лідерами третього технологічного укладу були такі країни, як Великобританія. Німеччина, США, Франція, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди. Цей уклад характеризувався використанням електроенергії у промисловості, створенням мереж електропостачання, розвитком важкого машинобудування і електротехнічної промисловості, виробництвом стального прокату, розвитком досліджень в області неорганічної хімії.

Четверта хвиля (1930-1980 рр.) створила уклад, ключовим фактором якого були відкриття двигуна внутрішнього згоряння і розвиток нафтохімії. Лідерами четвертого технологічного укладу виступили провідні країни Європи. США, Канада. Австралія, Японія, Швеція, Швейцарія. Ядро складали: автомобілебудування, тракторобудування, літакобудування, виробництво зброї, кольорова металургія, виробництво товарів тривалого користування, виробництво нових синтетичних матеріалів, видобуток та переробка нафти, енергетика, яка базувалася, в основному, на використанні нафти та нафтопродуктів, розвиток засобів зв'язку тощо.

П'ята хвиля започаткована у середині 80-х років XX століття. Базисні напрямки п'ятого циклу: мікроелектроніка, програмне забезпечення, робототехніка та гнучкі системи, оптиковолоконна техніка, біотехнологія, генна інженерія, інформатика; нетрадиційна енергетика, нові матеріали, принципово нові технологічні процеси; електронна техніка у сфері послуг, освіти, охорони здоров'я, науки, управління, в особистому господарстві; освоєння космічного простору та супутникові технології. Лідерами п'ятого технологічного укладу стали Японія, Німеччина, Швеція, ЄЕС, Тайвань, Південна Корея, США. В процесі формування та розвитку цього технологічного укладу з'явилися якісно нові галузі: електронна промисловість, інформатика, телекомунікації, атомна енергетика, газова промисловість.

В 10-20 рр. XXI століття в розвинутих країнах очікується перехід до шостого технологічного укладу, тобто перехід від індустріального до постіндустріального технологічного способу виробництва. Головною відмінною рисою шостого технологічного укладу є інтелектуалізація людської діяльності, яка спричиняє якісні перетворення не лише у виробництві, але й в інших складових суспільного життя. В межах цього технологічного укладу значення інтелектуального потенціалу країни переважатиме наявність у ній традиційних виробничих ресурсів.

На кафедрі економічної теорії Житомирського національного агроекологічного університету проводяться розробки щодо переваг формування додаткової вартості витрат інтелектуальної праці, матеріалізованої в ноу-хау.