1. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем

 

Стаття 13 Закону про захист економічної конкуренції дає загальне поняття зловживань монопольним (доміную­чим) становищем і визначає конкретні їх випадки.

Частина 1 ст. 13 є генеральною забороною на всі випад­ки зловживання монопольним становищем суб´єктами гос­подарювання. Вона містить загальну норму, що забороняє господарюючому суб´єктові (групі осіб), який займає моно­польне (домінуюче) становище, здійснювати дії або допус­кати бездіяльність, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції або ущемлення інтересів споживачів, які були б неможливими за умови існування значної конкуренції на ринку.

Таким чином, законодавцем визначено два альтерна­тивні наслідки і за наявності хоч би одного з двох об´єктів створюється склад правопорушення: по-перше, це недопу­щення, усунення або обмеження конкуренції; по-друге, ущемлення інтересів споживачів.

Необхідно враховувати, що стосовно ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції сама по собі наявність мо­нопольного (домінуючого) становища суб´єкта господарю­вання відповідно до конкурентного права України не є про­типравною. Проте дії суб´єкта господарювання, домінуючо­го на ринку, який намагається посилити свою ринкову владу через певні методи, що обмежують або усувають конкурен­цію або ущемлюють права споживача, є порушенням кон­курентного законодавства і припиняються антимонопольними органами.

Тому необхідною умовою для визнання дій суб´єкта гос­подарювання зловживанням монопольним становищем є встановлення такого становища на конкретному товарному ринку, а також виявлення і доказ фактів зловживання своїм домінуючим становищем, свідомого здійснення таких дій, які призвели або можуть призвести до обмеження конку­ренції або ущемленню прав споживачів.

Якщо ці умови не дотримані, то дії суб´єкта господарю­вання не можуть бути кваліфіковані як порушення конку­рентного законодавства. На практиці необхідно правильно розмежовувати дії суб´єктів господарювання, які є звичай­ною добросовісною ринковою конкуренцією і які відносять­ся до зловживання монопольним становищем.

Тому суб´єкти господарювання, що не займають моно­польне (домінуюче) становище на ринку, не можуть бути обмежені в здійсненні дій, заборонених ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції, і, отже, ці дії не можуть бути визнані такими, що суперечать конкурентному зако­нодавству. Звідси всі взаємини суб´єктів господарювання в процесі господарської діяльності, наприклад пов´язані з постачанням продукції, укладенням договорів, встановлен­ням цін, реалізацією товарів, якщо вони не займають моно­польного (домінуючого) становища, повинні вирішуватися в цивільно-правовому порядку, тобто вони не підвідомчі антимонопольним органам.

Частиною 2 ст. 13 Закону про захист економічної кон­куренції дається конкретний перелік зловживань моно­польним (домінуючим) становищем, сформульований у виг­ляді заборонених видів діяльності. Тим самим держава вста­новила правила конкретної поведінки на ринку суб´єктів господарювання, які займають монопольне (домінуюче) ста­новище і зобов´язані дотримувати в своїй діяльності норми законодавства про захист економічної конкуренції.

До конкретних видів зловживання монопольним стано­вищем на ринку, зокрема, відносяться:

—встановлення таких цін або інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умови існування значної конкуренції на ринку;

застосування різних цін або різних інших умов до рівнозначних угод із суб´єктами господарювання, продавцями або покупцями без об´єктивно виправданих на те причин;

—обумовлення укладення угод прийняттям суб´єктом господарювання додаткових зобов´язань, які за своєю при­родою або згідно з торговельними та іншими чесними зви­чаями в підприємницькій діяльності не стосуються предме­та договору;

—обмеження виробництва, ринків або технічного роз­витку, який заподіяв або може заподіяти шкоду іншим суб´єктам господарювання, покупцям, продавцям;

—часткова або повна відмова від придбання або реалі­зації товару через відсутність альтернативних джерел реа­лізації або придбання;

—суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб´єктів господарювання на ринку без об´єктивно виправ­даних на те причин;

—створення перешкод доступу на ринок (виходу з рин­ку) або усунення з ринку продавців, покупців, інших суб´єктів господарювання.

Необхідно враховувати, що перелік заборонених дій, наведених у ч. 2 ст. 13, не є вичерпним, оскільки загальна заборонна норма, що міститься в ч. 1 ст. 13 Закону, стосуєть­ся будь-яких дій, що обмежують конкуренцію або ущемлюють права споживачів.

Слід зазначити, що заборонні норми ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції поширюються не тільки на дії (бездіяльність) суб´єкта господарювання, які вже фак­тично призвели до зловживання монопольним становищем, але і на дії, які можуть заподіяти збиток суб´єктам господа­рювання, покупцям або продавцям.

Попередження, виявлення і припинення зловживань монопольним (домінуючим) становищем є основним напря­мом роботи антимонопольних органів. Так, на регіональних ринках Донецької області офіційно визнано 314 монополь­них утворень, з яких 83 — суб´єкти природних монополій. До найбільш монополізованих ринків на регіональному рівні, крім ринків природних монополій, відносяться рин­ки послуг експлуатації і поточного ремонту житлового фон­ду, комплексних послуг щодо надання місць для торгівлі продовольчими і непродовольчими товарами, послуг ка бельного телебачення, послуг ветеринарної медицини, по­слуг бюро технічної інвентаризації, ремонту і технічного обслуговування ліфтового господарства, підготовки при­ладів обліку витрачання води і тепла до державної перевірки цих приладів.

Зловживання монопольним становищем є одним з найбільш поширених видів порушень конкурентного зако­нодавства. За останні роки частка зловживань монопольним становищем в структурі всіх порушень законодавства про захист економічної конкуренції склала близько 90%.

Значна частина виявлених і припинених порушень кон­курентного законодавства припадає на зловживання моно­польним становищем. Наведемо практику розгляду справ про порушення ст. 13 Закону про захист економічної кон­куренції на прикладі теплопостачальних підприємств.

Ринок централізованого теплопостачання відноситься до ринків природної монополії, тому всі підприємства, що на­дають послуги централізованого теплопостачання займають монопольне становище на даному ринку в межах обслуго­вуваних ними територій. Отже, їх діяльність регулюється нормами конкурентного законодавства.

Діяльність теплопостачальних підприємств зачіпає інте­реси кожної людини, тому порушення антимонопольного законодавства в цій сфері має великі соціально-економічні наслідки.

Відсутність конкурентних основ і належного регулю­вання з боку органів влади і органів місцевого самовряду­вання не стимулюють теплопостачальні підприємства до впровадження ефективного устаткування для надання по­слуг, а отже, до зниження розміру собівартості послуг. Вказані обставини створюють умови для зловживання під­приємствами—монополістами своїм монопольним стано­вищем на ринку.

Порушення конкурентного законодавства з боку тепло­постачальних підприємств — явище поширене, про що свідчить збільшення кількості заяв і звернень споживачів на дії теплопостачальних підприємств, а також кількість справ, які розглядаються.

Так, практика розгляду справ про зловживання зловживання моно­польним становищем на ринку централізованого теплопостачання показала, що найбільш характерними порушення­ми з боку теплопостачальних підприємств є наступні дії:

1.При наданні послуг з підігріву води застосовувався тариф, в якому враховувалася вартість холодної води, за яку споживачі вносили плату водоканалу.

2.Нарахування плати за послуги теплопостачання з пов­ного тарифу при їх відсутності або наданні з перебоями.

3.Необґрунтоване завищення опалювальної площі.

4.Встановлення економічно необґрунтованих, завище­них тарифів на свої послуги (наприклад, двічі враховані засоби, перераховані до позабюджетних фондів).

5.За рахунок зниження якості (невідповідність тепло­носія санітарно-технічним і нормативним показникам) по­слуг теплопостачання підприємство недовідпускало спожи­вачам теплову енергію і при цьому не проводило перерахун­ки, що призвело до необґрунтованого збільшення вартості теплової енергії.

6.Встановлення різної вартості 1 Гкал теплової енергії для різних суб´єктів господарювання залежно від їх плато­спроможності (дискримінаційні тарифи).

7.Необгрунтована відмова від обслуговування будинко­вих приладів обліку, які були включені в Державний реєстр України на момент проектування і будівництва житлових будинків.

8.Створення перешкод доступу на ринок по установці приладів обліку (невидача технічних умов).

9.Безпідставна відмова від реалізації послуг за відсут­ності альтернативних джерел теплопостачання.

10.Нав´язування споживачам плати за послуги гарячо­го водопостачання з будинкових лічильників за наявності квартирних приладів обліку.

11.Необґрунтоване збільшення періоду неподання теп­лової енергії і гарячої води при незмінній платі.

12.Відключення гарячої води за несплату при тому, що частина населення заборгованості не мала.

13.Нав´язування додаткових умов договору в частині оплати боргу колишнього власника квартири.

Перелічені дії монополіста можуть кваліфікуватися як по ч. 1, так і по ч. 2 ст. 13 Закону про захист економічної конкуренції.

Серед справ про зловживання монопольним становищем суб´єктів господарювання значну частку займають зловжи­вання цінового характеру — встановлення дискримінацій­них і монопольно високих цін на свої послуги, що призвело або може призвести до порушення прав споживачів.

Визначення монопольної ціни здійснюється антимонопольними органами відповідно до рекомендацій про моно­польне ціноутворення. Розглянемо аналіз визначення мо­нопольного ціноутворення на прикладі розслідування спра­ви про зловживання монопольним становищем приватним підприємством «ПКФ «Овод».

Приватне підприємство «Виробничо-комерційна фірма «Овод» (далі — ПП «ВКФ «Овод», Відповідач) порушило за­конодавство про захист економічної конкуренції, передба­чене п. 2 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції», п. 1 ч. 2 ст. 13 цього Закону, у вигляді зло­вживання монопольним (домінуючим) становищем шляхом встановлення таких цін реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку.

Перший етап дослідження включає виявлення ознак монопольного ціноутворення. Керуючись Методикою виз­начення монопольного (домінуючого) становища суб´єктів господарювання на ринку, був проведений аналіз ринково­го становища ПП «ВКФ «Овод».

За результатами аналізу встановлено, що на ринку по­слуг з видачі і оформлення пакетів документів для отриман­ня в органах паспортної служби України паспортно-візових документів у II півріччі 2002 р. діяло тільки ПП «ВКФ «Овод» із часткою 100%.

Тобто відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про за­хист економічної конкуренції» ПП «ВКФ «Овод» займало монопольне становище на ринку послуг з видачі і оформ­лення пакетів документів для отримання в органах паспорт­ної служби України паспортно-візових документів у межах Донецької області в II півріччі 2002 р.

Ціна, яка досліджується, — це затверджений директором ПП «ВКФ «Овод» від 01.07.2002 г. тариф на послуги з ви­дачі і оформлення будь-якого з пакетів документів для по­дальшого отримання в органах паспортної служби України закордонного паспорта для тимчасового виїзду за кордон; закордонного паспорта для виїзду на постійне місцепроживання; документів для визначення приналежності до грома­дянства України; документів для прийняття громадянства України і виходу з громадянства України; документів для запрошення іноземця; документів для отримання посвідки на проживання і продовження дії посвідки на проживання; документів для реєстрації, продовження терміну реєстрації національних паспортів іноземців, яких надавало ПП «ВКФ «Овод» у II півріччі 2002 p., який складав 40 грн.

При визначенні ціни порівняння застосування базового методу і методу ціни товару-аналога неможливе.

По-перше, ПП «ВКФ «Овод» почало свою діяльність з липня 2002 р. У 2003 р. діяльність не здійснювало, оскіль­ки угода про співпрацю даного суб´єкта господарювання з УМВС України в Донецькій області з боку останнього підтверджено не було. По-друге, розмір встановленого та­рифу не змінювався протягом II півріччя 2002 р.

Послуги інших суб´єктів господарювання, які також мали право здійснювати діяльність з подання послуг по ви­дачі і оформленню споживачам пакетів документів, не яв­ляються їх основним видом діяльності і мають нерегуляр­ний характер.

Крім того, послуги цих суб´єктів господарювання відрізняються якістю і змістом порівняно з послугами, які надає ПП «ВКФ «Овод». В основному це комплексні посе­редницькі послуги, до складу яких, окрім надання пакету документів, входить оформлення пакетів документів осо­бам, яким необхідно одержати закордонний паспорт і т. п. На добровільних засадах суб´єкт господарювання за дору­ченням, наданим громадянином на предмет передачі права представляти інтереси громадянина в сторонніх організа­ціях, проводить повний комплекс процедур отримання пас­портно-візових документів самостійно і передає оформлені документи у відділ паспортної служби. Останній видає гро­мадянинові кінцевий продукт — паспортно-візові докумен­ти. Враховуючи викладене, послуги цих суб´єктів господа­рювання коштують значно дорожче, виходячи з витрат яв­ляються договірними і не можуть вважатися аналогічними послугам ПП «ВКФ «Овод».

У зв´язку з цим за ціну порівняння взято тариф на по­слуги ПП «ВКФ «Овод», очищений від необґрунтовано включених і завищених сум витрат (33,60 грн).

Схема 4.1