Тема 3. Національні особливості спілкування

Лекція 1. Іноземні мови та спілкування.

Лекція 2. Етикет у взаєминах з іноземцями.

Лекція 3. Двомовність і культура спілкування

Рекомендована література:

1. Альбов А. Письмо зарубежному партнеру. – Л., 1991.

2. Гах Й. М. Етика ділового спілкування. Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 160 с.

3. Попов Л.А. Десять лекций по этике: учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений. – М., 2001.

4. Поусст Э.Американский этикет. кн.1. – Тернополь, 1991.

5. Рубинский Ю.И. Французы у себя дома. – М., 1989.

6. Ягер Д. Деловой этикет: как выжить и преуспеть в мире бизнеса. – М., 1994.

Студенти повинні знати:

• функції мови у спілкуванні,

• роль іноземних мов для культурного, політичного та економічного життя українців,

• правила спілкування з іноземцями,

• норми етикету різних країн.

Студенти повинні вміти:

• вирізняти та порівнювати норми ділового етикету різних країн,

• пояснювати вплив норм етикету різних країн на культурну спадщину українців,

• охарактеризувати норми етикету українців.

Лекція 1. Іноземні мови та спілкування.

План заняття:

1. Мова – необхідна умова спілкування народу та його культури. Поняття мови.

2. Функції мови у спілкуванні.

3. Оволодіння іноземними мовами завдяки спілкуванню.

Зміст лекції:

1. Мова – необхідна умова спілкування народу та його культури. Поняття мови.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром – одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним, неповторним.

Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова – це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.

Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це – різне використання можливостей мови.

Для того щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. де Соссюр наводив аналогію з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та правила шахової гри – мова; конкретне розігрування шахової партії – мовлення.

1. Мова – явище загальне, абстрактне; мовлення – конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову.

2. Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією. Під час виконання симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково може «взяти» не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму може бути «прочитаний» і з інтерпретований диригентом.

2. Функції мови у спілкуванні.

Функції мови (від лат. functio – виконання, здійснення) – призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в суспільному вжитку.

1. Комунікативна – найважливіша функція мови, що полягає у спілкуванні, обміні інформацією.

Спілкування, з одного боку, необхідне для самозбереження людини як особистості, а з другого – це чинник розвитку мови (наприклад, фонетичні процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача – учасників комунікації).

Українська мова сьогодні, на жаль, не виконує повноцінно цієї функції у науці, техніці, на виробництві, у ділових стосунках, в освіті та інших сферах, де чимало залежить від порозуміння між людьми. Тому конче необхідним є зосередження уваги у першу чергу української еліти на необхідності суттєвих зрушень на цій ділянці відразу в багатьох галузевих напрямках.

2. Мислеоформлювальна (когнітивна, від лат. cognitio – пізнання) – мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність: говорити – значить виражати свої думки, думки формують за допомогою мови.

Крім словесного мислення, існують інші його форми: образне, технічне, предметне. Однак основною формою мислення, що поєднує людей у переважній більшості життєвих ситуацій, – це словесне, або мовне, мислення.

Слова та інші одиниці мови виступають в ході мисленнєвої діяльності в іншому вигляді, порівняно з усним чи писемним зовнішнім мовленням, оскільки мислить людина набагато швидше, ніж говорить. Таке мислення в психології та психолінгвістиці позначається терміном «внутрішнє мовлення», запровадженим Л.С. Виготським. Таке внутрішнє мовлення є фрагментарним і асоціативним, насиченим образами (зоровими, слуховими, дотиковими тощо).

На доведення того, що мислення безпосередньо пов’язане з мовленням, було проведено низку експериментів, у ході яких встановили, що під час «німої» мисленнєвої діяльності мовленнєвий апарат перебував у стані активності, він працював.

3. Пізнавальна (гносеологічна, акумулятивна, накопичувальна) – мова є важливим інструментом пізнання. Більшість того, що знає людина про світ, прийшло до неї за допомогою мови. Не назване – не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна функція активно діє як у філогенезі – розвитку народу (нагромадження в мові досвіду поколінь), так і в онтогенезі – розвитку окремої людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови.

Все, що будь-коли пізнане людиною, закріплюється і зберігається у слові. За назвою, внутр. формою слова, походженням (власне утворення чи запозичення) можна встановити, як було пізнане явище, як з’явилося певне поняття.

4. Номінативна (термінотворча, називна) функція. Називання є невід’ємною частиною процесу пізнання, матеріалізацією поняття. Особливо актуальною ця функція є в термінологічних системах, де вона, по суті, визначає специфіку розвитку певної галузі знань. Номінативна функція є прагматичною, оскільки людина не дає речам номінацій, якщо в тому немає потреби.

5. Регулятивна (імпресивна (від франц. impressif — такий, що справляє враження), апелятивна (К. Бюлер), конативна (Р. Якобсон), прагматична) функція реалізується у випадках, коли мовець ставить за мету безпосередній вплив на адресата, незалежно від того, як адресат його сприймає: спонукати його до певної дії чи заборонити щось, примусити відповісти на запитання тощо. Яскравий вияв такої функції – військові команди. Функція спрямована на створення, підтримку й регулювання стосунків в мікроколективах людей. Може виражатися спеціальними мовними засобами (дієслова у формі наказового способу, питальні висловлення зі специфічною інтонацією) або опосередковано («Я сиджу на протязі й можу захворіти» – «Зачиніть вікно»).

6. Фатична (контактовстановлювальна) функція полягає в тому, що мова є важливим засобом регулювання стосунків між людьми. Для підтримання таких стосунків люди повинні розмовляти, і найчастіше розмова ведеться заради самої розмови («пуста розмова») (сюди ж відносять слова чи запитання для перевірки справності каналів зв’язку тощо). Фактичне спілкування виконує насправді важливу етикетну функцію – встановлення контакту та вияв підкресленої уваги до співрозмовника. Як правило, змістом стереотипних формул фактичного спілкування є запитання про новини, здоров'я, сім'ю, життя, справи тощо, які виконують передусім контактно-встановлювальну роль. Адже той, хто ставить запитання, аж ніяк не очікує докладної відповіді на них. Це лише спосіб вияву своєї прихильності до співрозмовника. Тому і відповіді на них є також узвичаєними, неінформативними. Наприклад, фраза «Доброго ранку, Маріє Іванівно. Щось ви сьогодні раненько» дорівнює «Нагадую вам, Маріє Іванівно, що я хотів би залишатися з вами в добрих стосунках». Реалізація цієї функції пов’язана з входженням людини в певну соціальну роль: гість, пасажир, порадник тощо.

3. Оволодіння іноземними мовами завдяки спілкуванню.

Задовольняючи культурні потреби окремої людини і суспільства в цілому, мовленнєве спілкування виконує також функцію єднання та зближення народів і країн. Культуру, традиції та менталітет будь-якого народу можна пізнати лише за допомогою мови. Завдяки певному знанню тієї чи іншої іноземної мови можна спілкуватися з жителями інших країн, вивчати їх літературу, культуру, і, що особливо важливо сьогодні, вести ділові переговори, вирішувати спільні економічні питання.

Кожен народ вважає свою мову якщо не найкращою, то принаймні найзручнішою для спілкування, бо мова для нього є його скарбом, його національним духом, його історією. Водночас завдяки розширенню політичних та економічних зв'язків між країнами відбувається зростання ролі деяких мов на світовій арені. Вони починають використовуватися різними народами для вирішення певних політичних і економічних питань. У сучасному світі найбільш поширеними мовами, якими користуються для різного роду міжнародних відносин, стали англійська, французька, російська. Це не означає, що ці мови мають якісь переваги над іншими і що вони кращі за інші мови. їхня роль пов'язана з політичним та економічним впливом тих націй, які ними розмовляють.

Той факт, що українці краще розуміють російську мову, ніж росіяни українську, пояснюється в історичній перспективі двомовністю українців у межах колишньої Російської Імперії і впливом російської як державної мови на українську. Українці, які живуть в Україні й розмовляють російською мовою, припускаються багатьох помилок, зумовлених впливом української мови. І навпаки, великою проблемою для нашого суспільства є те, що багато українців свого часу навчалися в школах з російською мовою викладання. Вони знають, що українська мова у них недосконала, а тому розмовляють російською замість того, щоб частіше заглядати в словники і підручники та удосконалювати мову, ліквідуючи помилки. А росіяни, що живуть в Україні, не поспішають оволодівати мовою того народу, серед якого вони живуть.

Вони знають, що російську мову в Україні всі добре розуміють. Водночас оволодіння українською мовою росіянами, які живуть в Україні, свідчило б про їхню повагу до українського народу та про високий рівень культури.

Останнім часом у зв'язку з розширенням відносин України з іншими державами, з'явився потяг до вивчення іноземних мов. Але крім позитивних наслідків, це призвело також до не завжди виправданого вживання слів іншомовного походження замість використання українських слів. В Україні з'явилися навіть назви українських фірм, компаній іноземними мовами. У центрі Києва можна побачити вивіски, оголошення, написані іноземними мовами. Звичайно, проникнення слів іншомовного походження в українську мову відбуватиметься, але треба вчити, любити й оберігати рідну мову як засіб спілкування й існування народу.

Немає мов, легких для вивчення, і під час засвоєння іноземних мов з'являються певні труднощі. Важкими можуть бути звуковий лад (фонетика) чужої мови, її морфологія (відмінювання, дієвідмінювання), її синтаксис (правила сполучуваності слів у реченнях). Але особливі труднощі виникають у розумінні всіх нюансів, які має те чи інше слово. Люди різних культур користуються у спілкуванні одними і тими ж поняттями, але вкладають у них різний зміст. Наприклад, слово «контракт» легко перекладається будь-якою мовою. Але для жителя Німеччини, Великої Британії, Скандинавських країн – це документ, якого слід суворо дотримуватися. Японець дивиться на нього тільки як на попередню домовленість, яку можна змінити. Південно-американець взагалі вважає, що договір – це ідеал, якого досягти важко, а укладається він лише для того, щоб запобігти суперечці.

Тим, хто працює у сфері бізнесу і має бажання поширити свою діяльність на іншу країну, треба пам'ятати, що для досягнення успіху немає шляху, крім вивчення культури та історії народу цієї країни. Ті, хто недооцінює це, можуть зазнати істотних збитків, у тому числі матеріальних.

Важливим є питання про те, як абсолютно точно передати думку, переходячи під час спілкування з однієї мови на іншу. Це – проблема перекладу, дуже важлива для правильною: взаєморозуміння різномовних людей. І якщо люди, які спілкуються, самі не володіють, крім рідної, іншою мовою, то вони мусять звертатися до перекладача. Робота перекладача є не­легкою: треба бути дуже уважним, не пропустити жодного важливого для змісту повідомлення слова і швидко переходити з однієї мови на іншу. Він мусить добре знати не лише мову, з якою працює, наприклад, під час переговорів державних діячів чи виступів на міжнародних форумах тощо. Йому крім всього цього, треба ще добре знати нюанси мови тих людей, які спілкуються на високому рівні, культуру, звичаї, традиції, які склалися в їхніх країнах і впливають на їхню поведінку, говоріння, слухання, мову.