Лекція 2. Спілкування як вид соціальної взаємодії.

План заняття:

1. Поняття спілкування.

2. Комунікативна ситуація. Учасники спілкувального акту.

3. Спілкувальний етикет.

Зміст лекції:

1. Поняття спілкування.

Спілкування – це один із виявів соціальної взаємодії людей. Сучасна наука визначає спілкування як обмін інформацією, як взаємодію, як сприймання людини людиною. Отже, спілкування охоплює різні сторони процесу контактування між людьми.

Спілкуючись, людина висловлює свої думки, почуття, волевиявлення і сприймає їх від іншої людини. В актах спілкування також виявляється характер взаємин між комунікантами, їхнє ставлення один до одного. В одних ситуаціях спілкування переважає орієнтованість на зміст (наприклад, наукова доповідь, навчальна лекція), в інших – на взаємини (наприклад, з'ясування стосунків, освідчення в коханні). Якщо співвідношення «зміст – взаємини» зміщене, то спілкування має низьку ефективність. Так, у виступах парламентарів орієнтація на взаємини сягає 64 % мовлен­ня, і за це їх часто критикують як балакунів, демагогів, політиканів тощо.

Інформація безпосередньо, сама собою, не може сприйматися – вона потребує матеріального втілення, тобто певного носія, який можна чути, бачити, відчувати на дотик тощо.

Спілкування має два види, які здебільшого реалізуються одночасно: вербальне, тобто словесне, мовне, і невербальне (несловесне) – поглядами, мімікою, жестами, штучними умовними знаками, предметами. Попри велике розмаїття невербальних засобів спілкування та збільшення їх кількості з поступом цивілізації (пригадаймо хоча б наукові – математичні, географічні, хімічні; транспортні – автодорожні, залізничні, авіаційні, морські; спортивні – футбольні, баскетбольні, волейбольні та інші знаки), основним засобом спілкування між людьми залишається природна мова. Нею опосередковані всі види суспільної діяльності, без неї неможливі контакти у побутовій, виробничій, науковій, культурній, релігійній та інших сферах життєдіяльності суспільства.

Спілкуванню властивий діалоговий характер. Воно відбувається між двома людьми, рідше – між людиною і групою, ще рідше – між людиною і суспільством. Існує також міжгрупове спілкування, в якому групи виступають як колективні особи.

Діалог складається щонайменше з двох реплік: фрази-стимулу і фрази-реакції, наприклад:

— Як поживаєте?

— Дякую, добре.

Навіть такий міні-діалог показує, що у спілкуванні комунікант одночасно є і суб'єктом, і об'єктом комунікативної взаємодії, а також те, що ця взаємодія відбувається з певною метою: висловити своє ставлення до когось, поінформувати, спонукати до дії, обмінятися поглядами, переконати в чомусь тощо. Досягнення мети буває різним – успішним, недостатньо успішним або й зовсім невдалим. Тому виникає питання ефективності, дієвості спілкування. Адже воно не зрідка натрапляє на різні ускладнення або й перепони, пов'язані з віковими, статевими, соціальними, національними відмінностями співрозмовників, їх неоднаковим характером і темпераментом, ступенем освіченості й вихованості, розбіжностями у поглядах на життя та іншими якостями, властивими конкретним людям.

Розумові здібності, ерудиція, сила волі, працездатність й інші позитивні якості можуть не приносити потрібних результатів, якщо людина не вміє належно спілкуватись, і, навпаки, досконале спілкування може стати ключем до успіху людини в суспільстві. Вміння спілкуватися, товариськість, комуніка­бельність – це риси людини, які цінуються найбільше. Йдеться не лише про людей як членів суспільства загалом, а й як представників певних про­фесій. У США кілька років тому предметом публічного обговорення була проблема комунікабельності медичних працівників. Лікарі і медсестри з сухою, офіційною манерою спілкування із хворими не задовольняють ні пацієнтів, ні суспільство загалом. Як тут не пригадати давно відомі в наших краях слова: поганий той лікар, від якого хворий іде в гіршому настрої, ніж прийшов до нього.

Уміння бути співрозмовником високо цінувалося в минуло­му, цінується воно і нині.

Неправильність спілкування, його недостатність чи повна відмова від нього часто буває причиною конфліктів між людьми. Хиби у спілкуванні полягають передовсім у порушенні стандартів культурної поведінки, етичних та естетичних норм використання мовних і немовних засобів комунікативної взаємодії. У спілкуванні також є своє добро і зло (об'єкт етики) та своє високе і низьке, прекрасне і потворне (об'єкт естетики). Доброзичливе ставлення до людей, зацікавлене й щире переживання їхніх бід і радощів потребують відповідного вираження у мовній і позамовній формах. Органічне поєднання добра і краси у комунікативній взаємодії становить те, що називають мистецтвом спілкування. Щоб мати успіх у цьому мистецтві, бути приємним і корисним людям і, зрештою, самому собі, треба опановувати це мистецтво та застосовувати у щоденному житті. 75 % підприємців США і 85 % підприємців Японії зазначили, що основна перешкода в досягненні успіху в їхній діяльності – неефективне спілкування.

2.Комунікативна ситуація. Учасники спілкувального акту.

Спілкування відбувається за конкретних обставин, які ма­ють назву комунікативної ситуації. Параметри ситуації в основному визначаються такими її складовими:

ХТО – КОМУ – ЩО – ПРО ЩО –ДЛЯ ЧОГО –ДЕ –КОЛИ.

ХТО і КОМУ – це учасники спілкувального акту, тобто спілкувальники, комуніканти.

ХТО – той, хто говорить (пише, вживає невербальні знаки). Його називають по-різному: адресант, перша особа, надавач відправник тощо.

КОМУ – той, до кого говорять (пишуть, сигналізують невербальними знаками). Він теж має низку назв, співвідносних із назвами для ХТО: адресат, друга особа, сприймай, отримувач, реципієнт. Для комунікативної ситуації суттєвою є наявність чи відсутність третьої особи (осіб, аудиторії), яка не бере участі в діалозі, але від присутності якої залежить спілкувальна поведінка першої (адресанта) та другої (адресата) осіб.

ЩО – це те, що сказано (написано, виражено невербальними знаками), тобто повідомлення, текст, який може мати обсяг від одного звука (літери, жесту) до розлогої доповіді чи ро-ману-епопеї.

ПРО ЩО – це змістова сторона тексту.

ЧОМУ – це спричиненість мовлення, його мотивація.

ДЛЯ ЧОГО – це цільова обумовленість мовлення. Залежно від мети, яку ставить перед собою адресант: поінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівноваги, згаяти час тощо – він організовує своє мовлення, добирає відповідні ви­ражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується пев­ної стратегії і тактики у своїй комунікативній поведінці.

ДЕ – це місце спілкування. Воно так само виявляє вплив на спілкувальну поведінку комунікантів. Наприклад, у церкві чи в музеї спілкувальники здебільшого не говорять надто го­лосно, не вживають непристойних слів і виразів, утримуються від енергійної жестикуляції тощо.

КОЛИ – це час спілкування. Наприклад, телефонувати до когось без виняткової потреби чи попередньої домовленості рано-вранці чи пізно ввечері, а, тим паче, вночі, не прийнято.

Розглянемо докладніше учасників спілкування. Адресант (перша особа: я, ми в значенні я) й адресат (друга особа: ти, Ви, ви) — це неодмінні учасники комунікативного акту. Третя особа: він, вона, вони – є факультативною, тобто спілкування може відбуватися як у її присутності, так і без неї.

Адресант починає розмову і спрямовує своє мовлення на адресата, який сприймає мовлення. Третя особа теж сприймає його, але не бере участі в розмові.

Спілкувальники вирізняються своїми постійними і змінними ознаками. До постійних ознак належать: стать, вік, національність, віросповідання, соціальне становище, рівень і ха­рактер освіти, місце праці тощо. Коли говориться про постійні ознаки, то мається на увазі не те, що вони абсолютно незмінні (у наш час люди міняють навіть національність і стать), а те, що вони незмінні впродовж часу, суттєвого для конкретного комунікативного акту. Постійними ознаками визначається комунікативний статус мовця. Зна­чущість цих ознак певною мірою залежить від сфери спілкування. У ділових взаєминах вік людини та її стать мають менше значення, ніж посада. Проте це не означає, що ці відмінності можна дозволити собі не знати або ігнорувати. Адже навіть у діловому спілкуванні жінки більше уваги приділяють процесові спілкування, тоді як чоловіки – його змістові. Жінки при­хильніші до чужої думки, їх легше переконати. Вони слухають співрозмовника до кінця. Чоловіки ж слухають 10-15 хвилин, а тоді думають, що самі мають сказати, не з'ясовуючи, чи правильно розуміють те, що говорить партнер. Жінки мають більшу потребу у спілкуванні, ніж чоловіки. Це пов'язують з особливостями пам'яті. Чоловіки здатні розкладати інформацію по різних «полицях» пам'яті і на певний час забувати про неї. Жінки ж, щоб проаналізувати проблему і «позбутися» її, мають виговоритися. Тому вони шукають об'єкт, який поглинав би їхні слова.

Важливо враховувати також вікові, регіональні й особливо етнічні особливості статусу комунікантів. Коли, наприклад, японець говорить «Так!», то це означає, що він розуміє партнера, а не те, що згоден з ним.

Від того, який у людини статус і яку вона грає роль, залежить її комунікативна поведінка. Людина зі статусом керівника по-різному розмовляє зі своїм начальником і зі своїм підлеглим, учені інакше поводяться в ролі вболівальників на стадіоні, ніж у ролі учасників «круглого стола» на науковій конференції. Те ж можна сказати і щодо присутності третьої особи (осіб, аудиторії). У присутності викладача, міліціонера, священика тощо здебільшого комунікативно поводяться не так, як у присутності одногрупника чи товариша за інтересами.

Комунікативна поведінка залежить також від особливостей психіки спілкувальників. У ній виявляє себе їхній темперамент (по-різному поводяться холерики, сангвініки, меланхоліки і флегматики), інтровертність й екстравертність. Неоднаково поводяться у спілкуванні «лідер», «заводій», «забіяка», «підспівувач», «скиглій», «веселун». По-різному дискутують «ерудит», «аналітик», «технолог», «опозиціонер». Відрізняються люди і за біоритмами: «жайворонки» встають рано і дуже активні в першій половині дня, а «сови» активізуються в другій половині дня, люблять працювати ввечері і навіть уночі.

Залежить мовлення і від того, яку позицію реалізує кожен із спілкувальників у конкретному комунікативному акті. За Е. Берном, є три позиції: «дорослого», «батька» та «дитини». «Дорослий» сприймає світ адекватно – таким, яким він є, ро­зуміє партнера та його інтереси, усвідомлює свою відповідальність і вміє визначити відповідальність партнера. «Дитина» поводиться безпосередньо, емоційно, часом вередливо чи й безвідповідально, виявляє залежність від інших. «Батько» погано розуміє, який світ насправді, але знає, яким він має бути. Тому повчає, вказує, спрямовує, виховує тощо. У певних ситуаціях та чи інша позиція може виявитися корисною для мовця. Але недоцільно й недоречно постійно перебувати, скажімо, в позиції «батька» й повчати співрозмовника. Крім того, потрібно завжди орієнтуватися в тому, яку позицію посідає співрозмовник, який у нього статус і яка роль, аби не виглядати в непривабливому світлі. Уявімо собі для прикладу, що студент у розмові з професором посів позицію «батька», а радник високопосадової особи – «дитини».

3. Спілкувальний етикет

Найширшою і найважливішою ділянкою міжлюдських взаємин є спілкування – обмін думками, волевиявленнями, почуттями. Тут інша особа не просто присутня, а є об'єктом (і суб'єктом) цілеспрямованої комунікативної дії. Саме спрямованість на іншу людину (людей) надає етикетові комунікативного сенсу.

Дотримання узвичаєних норм поведінки у спілкуванні людей можна назвати комунікативним (спілкувальним) етикетом. Він становить основну частину етикету загалом. Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за змістом і обсягом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.

Мовний етикет – це система словесних форм ввічливості, узвичаєних у певному суспільстві, певній спільноті (етнічній, територіальній, соціальній). Це сфера мови, точніше, її функціональна підсистема зі своїм набором знаків (слів, стереотипних фраз) та граматикою (правилами поєднання знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну цінність, яка випливає із його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, або парадигма, яка дає можливість мовцеві вибирати потрібний знак, зважаючи на його цінність, що визначається його відмінністю від інших знаків цієї мікросистеми. Наприклад, в українській мові для ситуації вітання є такі одиниці:

Доброго ранку! / Добрий ранок! Здоровенькі були!

Доброго дня! / Добрий день! Здрастуй (те)!

Доброго вечора! / Добрий вечір! Дай, Боже, щастя!

Моє шанування! Слава Ісусу Христу!

Вітаю! Слава Україні!

Привіт!

Усі наведені одиниці є вітальними, але відрізняються часом використання (порівняйте: Доброго ранку! і Доброго вечора!), віковими уподобаннями мовців (Моє шанування! і Привіт!), їхніми релігійно-конфесійними орієнтаціями (Добрий день! і Слава Ісусу Христу!) тощо.

Різним етикетним знакам властива неоднакова семантична (значеннєва) і формальна (граматична) поєднуваність з іншими мовними одиницями. Можна, наприклад, привітатися: Доброго дня, шановні пані і панове!, але не можна без порушення норм ввічливості сказати: Привіт, шановні пані і панове!

Мовленнєвий етикет – це мовний етикет у реалізації, тобто застосовуваний у конкретних актах спілкування. Відмінність між мовленнєвим і мовним етикетом приблизно така ж, як між нотами музичного твору і його виконанням. Для останнього важливий і вибір твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця. Взагалі мовленнєвий етикет – це шир­ше поняття, ніж мовний етикет, оскільки мовлення може бути етикетним або неетикетним і тоді, коли йдеться про ситуації, які не потребують уживання знаків мовного етикету. Коли мовець, розповідаючи нефахівцеві, скажімо, про досягнення мікробіології, вживатиме без пояснень вузькоспеціальні терміни, час від часу переходитиме на іноземні мови і не зважатиме на те, чи співрозмовник його розуміє, то це буде порушенням мов­леннєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.

Якість мовлення визначається його розумінням. Незрозумілість не може не кидати тіні на адресанта, особливо якщо це очевидно для адресата. Інформаційний розрив між співрозмовниками збільшується, переходить в оцінно-емоційну сферу і впливає на оцінку та ставлення адресата до адресанта. А це вже безпосередньо стосується етикету.

Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. У мовленні бувають несвідомі і свідомі відхилення, порушення, помилки, іншокультурні впливи, іншомовні вкраплення тощо. Мовець – це не «говорильний апарат», який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має «простір для маневру», у нього є можливість виявити свою індивідуальність навіть у межах цієї по­рівняно вузької мовної підсистеми.

Якщо немає пізнавальної чи операціональної потреби розрізняти (протиставляти) явища мовного і мовленнєвого етикету, їх можна розглядати як єдиний феномен – лінгвоетикет.

Спілкувальному етикетові, як зазначалося, властива націо­нальна своєрідність, ідіоетнічність. Так, французи, виражаючи пошанне ставлення до співрозмовника, «викають», німці «ви­никають», а поляки, попри декілька спроб офіційно запровадити пошанний займенник Ви, і нині вживають слова пан, пані, тобто до другої особи звертаються, як до третьої, неприсутньої.

Засвоєнню правил етикету (насамперед спілкувального) приділялася увага завжди і в усіх суспільствах. 1770 р. в Почаєві надруковано видання «Політика свіцкая от иностранных авторов вкратці собранная», в якій, серед іншого, рекомендувалося:

• Не хвали себе, ані принижуй, ані ганьби, ні справу свою, або ім'я, або рід не вивищуй, бо так чинять тільки ті, хто недавно прославився.

• Не важся торкати ліктем того, кого про щось питати хочеш.

• Не говори про свої приватні і домашні справи, хіба що із щирим приятелем.

• Пристало, щоб ти сам про себе рідко що мовив, як і про те, з чого тобі похвала могла б бути.

• Старатися, аби не говорити по-простацькому.