Лекція 5. Предметні знаки етикетного спілкування

План заняття:

1. Мова квітів.

2. Подарунки як знак етикетного спілкування.

3. Звичай цокання.

4. Користування столовими приборами.

5. Зовнішній вигляд людини.

6. Симптом як невербальний знак спілкування

Зміст лекції:

1. Мова квітів

З давніх часів квіти служили засобом любовного листування, були своєрідною мовою спілкування. Ця мова з'явилася в Європі в XVIII ст. під назвою «салям», що в перекладі з персидської мови означає вітання. Квітка означала цілу фразу, включаючи відповідь, питання і побажання.

Нас з мовою квітів вперше познайомив поет і перекладач Д.П. Ознобішин. Він переклав з персидської мови в 30-і роки XVIII ст. книгу – «Салям, або мова квітів», де більше 400 квітам відповідала яка-небудь фраза.

Конвалія, скаже: «Довго і таємно я любив тебе».

Резеда означає: «Не твоя краса, а доброта полонила моє серце».

Шипшина: «Чи можна тобі вірити?»

Гіацинт: «Число бутонів вкаже тобі день зустрічі».

Герань: «Мені таємно треба поговорити з тобою».

Айстра: «Чи умієш ти любити постійно?»

Волошка: «Будь простий, як він».

Польова гвоздика: «Ти прекрасна».

Квітка картоплі: «Ти затьмарюєш всіх!»

Маргаритка: «Я бажаю тобі всього найкращого».

Піон: «Який ти догадливий!»

Мак: «Ти наводиш сон».

Листочок троянди: «Ні».

Черемха: «Як ти мене втішив!» От як, виявляється, красиво і мило можна спілкуватися.

Мова квітів, як і будь-яка інша мова з часом доповнювалася змінювалася.

Сучасний словник квіткової мови:  гвоздика – пристрасть, любов, сміливість. гіацинт білий - чарівність, краса. гортензія - скромність;   дзвіночок – постійність в коханні; жасмин - привабливість, добродушність;   ірис - пристрасність, запал;   камелія - вдячність;   конвалія - щастя;   лілія – величність, чистота;   мигдаль - надія;   магнолія - наполегливість, завзятість;   маргаритка – богиня долі; мімоза - чутливість;   нарцис - пошана;   незабудки – любов, слова - «пам’ятай про мене»;  папороть - щирість;   пролісок - надія;   троянда - любов, щастя, краса;   ромашка - невинність; тюльпан червоний - освідчення в коханні; тюльпан (всі кольори) - прекрасні очі;   фіалка - вірність, відданість;   цикламен - яскравість, надзвичайна скромність;  хризантема біла - правдивість;  хризантема червона – як і тюльпан, освідчення в коханні;  

Що символізують кольори квітів?   Червоний – життя, любов, вогонь.   Рожевий – молодість.  Жовтий – весілля, щастя, юність, сонце. Але будьте обережні: деякі люди схильні ототожнювати жовтий колір з розлукою.   Зелений – надія, спокій, мир.   Синій – вірність, довіра.   Чорний – траур, торжество.   Білий – чистота, ніжність, невинність.

2. Подарунки як знак етикетного спілкування.

Щоразу як ми збираємося до когось у гості на день народження, іменини чи будь-яке інше свято постає питання подарунка. Набагато легше коли господар свята просить якусь конкретну річ. Але далеко не завжди така ситуація є можливою. Тоді потрібно проявити фантазію, та знайти саму ту річ, як буде потрібно господарю.

Недарма кажуть, що як дарування так і прийом подарунків - це ціле мистецтво. Тому як дарування так і прийом подарунків має ряд нюансів.

Даруємо подарунки

Вибір подарунка залежить від обставин та свята на яке вас покликали. Але не варто шукати та купувати подарунок в останній момент - така поведінка зазвичай ні до чого доброго не призводить. Крім того подарунок вибирають в залежності від того, кому він призначений.

Не менш важливим за сам подарунок є і те, як ви його подаруєте: таким чином навіть скромний подарунок залишить приємне враження. Якщо не має можливості особисто передати подарунок, тоді необхідно додати до нього поздоровлення та передати його поштою або через посередника. Але дуже небажано щоб він прийшов з запізненням.

Зазвичай подарунок загортають у подарунковий папір. Також іноді в додачу дарують квіти. Під час особистого вручення необхідно сказати декілька побажань. Абсолютно неприпустимо в цьому моменті буде згадати про його ціну.

Одержуємо подарунки

Приймати подарунки теж потрібно правильно. В першу чергу потрібно подивитись що вам подарували (а не відкладати вбік!) та подякувати. При цьому показувати своє невдоволення абсолютно неприпустимо. Єдина можлива реакція - це радість.

Яким би не був подарунок ви повинні ставитись до всіх однаково привітно. Відмовлятись від подарунка неввічливо. Однак якщо існують вагомі причини, то робити це потрібно тактовно, пояснити все та порозумітися з тим, хто дарує.

Пам'ятайте: людина яка до вас прийшла і дарує подарунок напевно хоче принести вам радість, тому у відповідь вона чекає щонайменше вашу щиру посмішку та привітне ставлення.

3. Звичай цокання.

Звичай цокатися виник давно, ще в ті часи, коли поширено було підсипати в келих отруту. Щоб гості могли пити без страху за своє життя, господар спочатку наливав собі і випивав. Окрім того, протягом банкету його учасники обмінювалися вином, відливаючи трохи напою в келих сусіда, після чого єднали келихи – цокалися. До нашого цивілізованого часу від цієї процедури дійшло тільки цокання і те, що господар спочатку наливає трохи напою до свого келиха (якщо напій розливає офіціант, він також починає з келиха господаря), тоді наливає гостям, а насамкінець наповнює свій келих.

Завершуючи наливати напій, пляшку трохи прокручують, аби каплі не падали на стіл. Наливають напої справа від адресата. Якщо ж доводиться наливати, не виходячи з-за столу, сусідці, що сидить праворуч, це рекомендують робити лівою рукою. Вино, лікер, ром, коньяк п’ют смакуючи – не великими ковтками, без поспіху, горілку – одним ковтком. Ротом наповненим їжею, не п’ють як і не говорять.

Розставляючи посуд для пиття або ж передаючи його комусь його комусь, бокал беруть за вушко, фужер (чарку) – за ніжку, склянку – за нижню половину. В жодному разі не можна брати посуд пальцями з середини.

Цокаючись із людиною, старшою за віком, вищою за соціальним становищем, з особою жіночою статі, треба свій келих (чарку, фужер, бокал, склянку) опустити трохи нижче за келих партнера. Келих на одному рівні, й особливо – приставлений вище, сприймають як «незнання свого місця», це ознака невихованості чи й нахабства, а щодо дами – непристойна пропозиція. Дико виглядає, коли хтось цокається вертикально – дном своєї склянки до верхнього краю склянки партнера.

На офіційних прийомах цокатися не заведено. Неестетично виглядає, коли хтось, аби цокнутися, тягнеться через стіл або попри сусідів зліва чи справа. Коли адресат тосту значно молодший за адресата, то для цокання перший перший підходить до другого. Якщо хтось іде до вас з чаркою, аби цокнутися, вирушайте йому назустріч.

4. Користування столовими приборами.

Скільки разів у кіно кожен з нас бачив комічні (в основному) сцени, в яких героїв ставили в безвихідь такі, здавалося б, звичайні речі, як столові прилади? Вірніше, незнання їх призначення і невміння ними користуватися. Багато разів, чи не так? При цьому більшість з нас, посміявшись над зображують недотеп акторами, рідко замислюються про те, наскільки самі компетентні в цій сфері.

Ніж. Спочатку, ясна річ, ніж був предметом універсальним: його брали на війну, на полювання, ним же користувалися і за столом. Але час йшов, потреби і звички ставали більш витончені, людей (спочатку знаті) перестали влаштовувати такий стан речей – ножі стали відрізнятися один від одного своїм призначенням. З'явився окремий їх вид – столові ножі. Всі вони мали (і мають) овальний і тупий кінець леза. Пов'язано це, як неважко здогадатися, з досить жорсткими подіями минулого: гострий ніж на столі завжди міг стати зброєю.

Ложка. Ложка хоч і з'явилася пізніше ножа - столовим приладом стала раніше. Так, наприклад, на Русі вона відома як мінімум з XII століття. Тоді як столові ножі увійшли в європейський побут не раніше XVI століття (до цього, як вже говорилося, їх в окрему категорію не виділяли). Ложки разом з ножами зазвичай носили за халявою чобіт. У тих, хто багатший, були спеціальні футляри. Загалом, столові прилади раніше було прийнято носити з собою – хіба мало де доведеться трапезувати. Складені навіть приказки з цього приводу: «Зі своєю ложкою по чужих обідах», або «Запасливий гість без ложки не ходить»

Виделка. Виделка увійшла в побут у Європі близько XV століття. Хоча «увійшла в ужиток » – сильно сказано: цей прилад з'явився в дуже обмежених кількостях і був привілеєм знаті. Поширення виделки «зверху вниз» відбувалося поступово. Що до Росії, то її в нашу державу привіз Петро I. Окремі спроби впровадити вилку в російську життя були, щоправда, й раніше, але безуспішні. Завдяки першому російському імператору все ж таки почалося її повільне, але в підсумку переможний хід по вітчизняних просторах. Спочатку виделки були плоскими, з двома зубцями. Але поступово їх форма ставала більш зручною, кількість зубців збільшилася до трьох, а потім і чотирьох. Простий люд у Росії визнав виделку і почав їй користуватися тільки в XIX столітті.

Правила використання столовими приборами

Ніколи не тримайте ніж в лівій руці. Це непорушне правило. Навіть для лівшів. Підносите до рота виделку (або ложку), а не навпаки. У процесі трапези, коли будете нести вилку або ложку до рота, тримайте її паралельно столу. Не скупіться, не наповнюйте ложку супом до країв - «по дорозі» ви можете випадково частину розплескати, заляпати скатертину або навіть когось із сусідів. Дути на гарячий суп - знову ж таки є небезпечно, якщо бризки долетять до інших учасників трапези. Та й виглядає це з боку не дуже красиво. Якщо будете нахиляти тарілку, щоб доїсти залишки смачного супу – нахиляйте її тільки від себе. Деякі фахівці з етикету, втім, взагалі не допускають можливість подібних «вільностей» в пристойному суспільстві: трапеза - це майже священнодійство.

Якщо ви взяли зі столу прилад – назад на скатертину класти його не варто. Не в тому сенсі, що варто класти в кишеню, а в тому, що, по-перше, можете скатертину забруднити, по-друге, до приладу можуть пристати порошинки з ворсинками, яким в рот дороги немає. Під час паузи в трапезі покладіть прилади на тарілку, поруч з їжею. Якщо це ніж і виделка, то кінці їх мають трохи перетинатися («малювати» повноцінний хрест в тарілці не варто). Коли прийом їжі закінчений – кладіть прилади на тарілку паралельно (ніж гострим кінцем  до виделки): офіціант чи господар застілля зрозуміють, що тарілку можна прибирати.

5. Зовнішній вигляд людини.

Особливості зовнішнього вигляду виступають у багатьох людей носіями певної інформації про людину. Особливо великий вплив на сприйняття людини роблять його фізичні дані. У ділових відносинах слід враховувати, що у людей сформувалися певні стереотипи, відповідно до яких будь-яка особливість зовнішнього вигляду сприймається ними як ознака риси характеру.

Вперше побаченого людини ми зазвичай намагаємося співвіднести з певним стереотипом, що існують у нашій свідомості, довільно приписуємо йому деякі риси, намагаючись звести невідоме до відомого. Прийнято вважати, що люди з квадратним підборіддям – це люди вольові, з високим чолом – інтелектуали, з жорсткими стоячими волоссям – непокірні, із зморшками біля очей – дружелюбні. За уявленнями багатьох літні чоловіки більш надійні, вірні слову і досвідченіше молодих, жінки з соковитими губами – сексуальні, а з тонкими – холодні, люди, що носять окуляри, –розумні і т.п. Подібні стереотипи виникають звичайно на основі простої асоціації: люди, які займаються розумовою працею, псують очі, отже, носять окуляри, ті, хто частіше інших посміхається, мають зморшки біля очей і т.п.

Одяг виступає тут як своєрідний інструмент спілкування, як засіб впливу на поведінку і ставлення інших людей, оскільки в першу чергу про вас будуть судити за зовнішнім виглядом, а лише потім на вашу розмови, манерам поведінки і інтер'єру кабінету.

Чисто пристойно одягнена людина завжди викликає більшу довіру, ніж одягнений абияк або, навпаки, підкреслено манірно.

В даний час прийнято рахуватися з радами модельєрів. На їхню думку, основним принципом при складанні гардероба є універсальність одягу. Гардероб складений не правильно, якщо в ньому багато речей, якими рідко користуються. Не менш важлива вимога до одягу – її охайність, акуратність. 6. Симптоматичні предметні знаки

У спілкуванні люди широко маніпулюють різними предметами, які є «під руками», не усвідомлюючи того, що ці маніпу­ляції мимоволі відбивають психічний стан, настрій, інстинктивні бажання, наміри. Йдеться, отже, про симптоматичні зна­ки, які співрозмовник і присутні неусвідомлено сприймають (або не зауважують).

Коли люди хвилюються, нервують, то хтось поправляє краватку, інший розкручує-закручує корок авторучки, ще хтось грається запальничкою, ключами від авто, розглядає пачку з цигарками тощо. Усе це «розшифровується». Наприклад, коли людина бере до рота дужку окулярів – це жест заспокоювання, неусвідомлюваний намір бути в безпеці. З такою ж метою дитина смокче палець, а курець бере цигарку. Постійне знімання й протирання окулярів засвідчує, що людина намагається виграти час для прийняття рішення. Коли ж вона складає окуляри і відкладає їх – це сигнал закінчити розмову. Має своє тлумачення погладжування ніжки фужера чи іншого продовгуватого предмета, висування – засування ноги в межах, поміщення свого предмета, наприклад портфеля, на особистому просторі (столі, ліжку) партнера тощо.

Аби знати, наскільки такі дії є етикетними чи антиетикетними знаками-симптомами, доцільно з'ясувати, яке вони справляють враження, які викликають реакції. Наприклад, перевірити, чи має рацію Алан Піз, стверджуючи, що нахилитися або спертися на якийсь предмет (стіл, крісло), не спитавши дозволу людини, якій він належить, є такою ж образою, як узяти без дозволу чужу машину. В Україні почуття власності, мабуть, не таке глибоке, як у США. Проте і нам не завадить знати, з чим і як поводитися. Адже від цього залежить сприйняття нас іншими людьми, серед яких можуть бути й американці.