Функції теорії держави і права

Функції Теорії держави і права — це напрямки науково-пізнавального і навчального призначення, що характеризують її сутність, зміст, соціальне призначення, завдання і мету в системі юридичних наук.

--Політичний напрям дослідження і вивчення — це розробка принципів перетворення держави та права, їх установ і інститутів на основі пізнання об'єктивних закономірностей суспільного розвитку, а також пізнання перспективних шляхів розвитку держави та права, державного апарату, національної правової системи та законодавства.

--Ідеологічна функція полягає у напрямах світоглядного призначення науки, у діалектико-матеаріалістичному тлумаченні державно-правових явищ.

--Методологічна функція є напрямом дослідження і вивчення державно-правових явищ і базується на тому загальному положенні, що метод — це теорія, яка звернена до практики дослідження.

--Інтерпретаційна функція є напрямок пізнання державно-правової дійсності шляхом з'ясування їх змісту для себе і роз'яснення для інших.

--Евристична — напрямок відкриття нових закономірностей, що виникають в процесі розвитку предмета дослідження, наприклад, держави та права.

--Прогностична — визначає тенденції розвитку явищ, які вивчаються згідно з об'єктивними законами їхнього розвитку.

--Онтологічна (констатуюча) функція — це напрямок пізнання державно-правових явищ, їх окремих інститутів, установ такими як вони є.

--Системоутворююча функція — напрям, що підкреслює важливість ролі і значення теорії держави і права в системі юридичних наук, характеризує побудову теорії держави і прав як певної системи знань.

--Практично-організаторська функція — це напрям пізнання, що орієнтує правоохоронні органи і інших суб'єктів юридичної діяльності про сучасні теоретичні знання в сфері правознавства і має безпосередній вихід на практику

--Інформаційна функція — напрям пізнання, що інформує суб'єктів інформаційних відносин про явища державно-правової дійсності в певній країні і у світі.

--Комунікативна функція — напрям дослідження і вивчення, що вирішує питання передачі нових знань із сфери загальнотеоретичних наук юридичним і навпаки та ін. Використання комплексу біосоціальних знань про людину (евтаназії, клонування, пересадка органів тощо) та нормативне урегулювання суспільних відносин у цій сфері.

Методологія Теорії держави і права

Методологія теорії держави і права — це система принципів, підходів і методів наукового дослідження свого предмета, теоретичні засади їх використання при вивченні державноправових явищ.

На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на питання, які саме проблеми вивчає та чи інша наука, метод розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на основі яких принципів відбувається це вивчення.

Філософські методи

Філософські методи — засоби до яких належать закони і категорії матеріалістичної діалектики, які і виступають методологічною основою пізнання загальних закономірностей виникнення, розвитку та сучасного функціонування державно-правових явищ.

До законів діалектики відносяться:

-Закон боротьби протилежностей — це засіб дослідження закономірностей виникнення і розвитку державно-правових явищ при аналізі протилежностей. Наприклад, аналіз правомірної поведінки і правопорушення в межах правової поведінки.

-Закон накопичення певної кількості і перехід до нової якості — це спосіб дослідження державно-правових явищ, що дає змогу проаналізувати певну кількість знань про державу і право та виробити нові висновки і рекомендації.

-Закон заперечення — це спосіб дослідження держави і права, що передбачає формулювання нових знань на підставі заперечення попередніх та існуючих.

Загальнонаукові методи

Загальнонаукові методи — система методів, властивих юридичній науці.

До них відносяться:

-Загальносоціологічний метод — це засіб, що характеризується при вивченні і дослідженні предмета застосуванням методів матеріалістичної діалектики.

-Конкретносоціологічний метод — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу права і держави на соціальні явища.

-Статистичний метод — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектів змін в державно-правовому житті і обробляє результати для наукових і практичних цілей.

-Формально-логічний метод — засіб дослідження і вивчення державно-правових явищ за допомогою основних законів формальної логіки.

-Метод аналізу — за допомогою якого досліджуються і вивчаються юридичні особливості державно-правових явищ, їх класифікація, а також взаємозв'язок їх з іншими явищами суспільного життя.

-Історичний метод — спосіб дослідження і вивчення державно-правових явищ в їх історичному розвитку.

-Системно-функціональний метод — досліджує і вивчає державу і право за допомогою системно-функціонального підходу.

-Кількісного і якісного аналізу досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що дозволяє конкретизувати властивості їх якості.

-Порівняльний метод — дає можливість досліджувати і вивчати державно-правові явища, порівнюючи і визначаючи їх тотожність чи різність та інше.

Спеціально-наукові методи

Спеціально наукові методи — система засобів, прийомів та способів, властивих саме теорії держави та права. За їх допомогою досліджуються і вивчаються закономірності виникнення та розвитку державно-правових явищ.

До них відносяться:

-Юридичний метод, де використовуються правила пізнання держави і права за допомогою юридичних засобів (аналіз структури права, тлумачення юридичних норм).

-Методи юридичної статистики — використання великих чисел державно-правових явищ та формування певних рекомендацій на цій основі.

-Методи юридичної логіки.

-Інші методи юридичної науки та інші.

Індивідуально-наукові методи

-Інтуїтивний

-емпіричний

-прогностичний

-ретроспективний

-Інтреспекційний

-професійно-діяльний

Формування загальної теорії держави і права як самостійної науки

Наукові дисципліни — попередниці

Початок розвитку теоретичних уявлень про державу і право був покладений у роботах мислителів країн Стародавнього Сходу, Греції й особливо Риму. Вчення класиків римської юриспруденції (Гай, Модестін, Павл, Папініан, Ульпіан та ін.) сприймалося на рівні закону.

Теоретичні категорії про державу і право епохи Середньовіччя, хоч і забарвлені в релігійні тони, проте не застигли у своєму розвитку, про що свідчать концепції про елементи державної влади й види законів, запропоновані Хомою Аквінським.

Епоха Відродження зумовила виникнення нових підходів до пояснення проблем держави і права, що знайшли відображення в роботах прихильників теорії природного права в XVII–XVIII століттях, які концептуально обґрунтували першість права перед державою (І.Кант), право людини на «життя, свободу і прагнення до щастя» (Т. Джеферсон), відповідність законів природному праву і суспільному договору (Я. Козельський).

Система юридичних наук складалася поступово, відповідно до потреб практики. Спочатку з'явилися галузеві науки. Чим більше поглиблювалася диференціація юридичного знання, тим більшою була потреба у зустрічному процесі — об'єднанні знань.

У Західній Європі та на теренах Російської імперії теорія держави і права склалася в XVIII–XIX століттях на підґрунті таких наук і навчальних дисциплін, як енциклопедія права, філософія права.

«Енциклопедія права» як навчальна дисципліна виникла ще в XVII ст. Насправді енциклопедія права являє собою короткий огляд основних юридичних понять, їх науковий коментар і не містить системного аналізу всієї сукупності юридичних наук : теоретико — історичних, галузевих і спеціальних. Одним з перших підручників була «Універсальна енциклопедія права» Г. Гунніуса, видана в 1675 р. Широко відомі також роботи з енциклопедії права К. Неволіна, Е. Трубецького, Г. Чичеріна та інших (XIX — початок XX ст.).[4]

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. енциклопедія права викладається практично в усіх юридичних вищих закладах Європи й претендує на статус самостійної науки. У той час її нерідко називали «наукою наук» і вважали необхідним вступом до вивчення галузевих юридичних дисциплін.

Спочатку енциклопедія права не мала чітко окресленого предмета та єдиної стрункої системи. Вона містила перелік і огляд усіх юридичних наук як початкових відомостей про право, різні його галузі та методи вивчення . Поступово ця наука почала тлумачитися як загальне вчення про право, котре охоплювало весь зміст правознавства в єдності й системі, у його основних і загальних засадах. Такий підхід виходив за рамки звичайного розуміння енциклопедії як конспективного викладу окремих правових наук. Наука й навчальний курс одержали назву «теорія держави і права» .

Попередницею загальної теорії держави і права була також «філософія права», яка ґрунтувалася на теорії природного права. Першими авторами, що ввели термін «філософія права» у науковий обіг, були Гуґо (1798), Ґеґель (1820), Остин (1832). Певний поштовх до оформлення філософії права як внутрішньо узгодженої єдиної узагальнюючої науки про право був даний Ф. Шеллінгом (1803).

На філософію права вплинула одна важлива обставина — це історичні відмінності між філософією права і юридичними науками. Юристи займалися систематизуванням і тлумаченням норм права, а філософія права розроблялася вченими, які переважно непричетні до правознавства. Юристи вивчали право в його фактичному стані, не задаючись думкою про те, яким воно є чи має бути, а філософи створювали ідеальне право, не знаючи, що таке право в реальному житті і як застосовуються його норми.

Очевидна недостатність філософії права, яка виходила з умоглядних суджень і нехтувала конкретним юридичним матеріалом, та еклектичної енциклопедії права, що не знала меж через невизначеність предмета дослідження, обумовила появу нової дисципліни — теорії права, яка поступово складається на їх основі в другій половині ХІХ ст.

Важливу роль у становленні теорії держави і права відіграла «аналітична юриспруденція» — система наукового вивчення діючого права з метою його всебічного теоретичного осмислення й ефективного практичного використання. Розвивається по двох напрямках, один з яких досліджує певні правові інститути і явища, юридичні поняття й категорії, а інший стосується наукової розробки спеціально-юридичної теорії права — загальних положень про правовідносини, закони, юридичні факти і т. д. У рамках першого напрямку правові явища й категорії — правові системи, законодавство, юридичні норми, права й обов'язки суб'єктів, юридична відповідальність тощо — досліджуються й систематизуються з погляду властивих їм логічних зв'язків, юридичних рис і співвідношень. Подібний аналіз здійснюється шляхом вивчення джерел права, пророблення текстів законів та інших нормативно-правових актів, судової практики, складних юридичних справ. Поява другого напрямку прийнято зпов'язувати з іменем англійського юриста, засновника школи аналітичного правознавства Дж. Остина. У своїй роботі «Читання по юриспруденції» (1832) він уперше спробував сформулювати ряд абстрактних положень, характерних для права взагалі.