Основне питання юриспруденції і кримінології з позиції соціального натуралізму

При найближчому розгляді можна побачити, що вітчизняна юридична наука знаходиться в стані кризи, викликаному, зокрема, кризою її методології. Сьогодні полиці бібліотек заповнюються так званими “науковими працями” в галузі соціальних наук, в тому числі юриспруденції і кримінології, в яких псевдонауковість прикривається деклараціями про використання авторами діалектичного методу. Насправді ж у таких “творах” не використовується ніякий метод. А це означає, що така робота не є науковою працею, бо без належного використання правильно підібраного методу дослідження вона може бути лише викладом власних суб’єктивних, а саме волюнтаристських і утопічних оцінок тих чи інших правових явищ або компіляцією чужих наукових праць. В зв’язку з цим, зокрема, сучасні публікації у галузі юриспруденції часто носять характер своєрідної “юридичної алхімії”.

Згадування сучасними авторами діалектичного методу – це часто данина минулим традиціям інтерпретації цього методу. А які ж його можливості насправді? З нашої точки зору, діалектика не є самодостатнім механізмом наукового пізнання, а є лише засобом дослідження, який використовується правильно чи неправильно залежно від того принципу, яким керується дослідник, тобто, діалектика як метод – це, образно кажучи, палиця з двома кінцями. Зокрема, в марксистсько-ленінській філософії цей метод “робив” те, на що його скеровував принцип матеріалізму, а в гегелівській філософії – те, на що його скеровував принцип ідеалізму.

На наш погляд, це треба мати на увазі, розробляючи методологічні засади української юридичної науки (і кримінології).

Крім того, вважаємо, що сьогодні настав час по-новому розглянути той фундамент, на якому засновується юридична наука. І тут не обійтися без допомоги філософії, зокрема, такої її галузі як філософія права.

Від того як люди розуміють право залежить як вони будуть ним користуватися. Звісно, що неправильне розуміння його приводить до неправильного користування ним, і, відповідно, чим краще розуміння, тим краще користування. Якщо, наприклад, в сучасній Україні є достатньо ознак, що свідчать про недоліки в правокористуванні, то це означає, з нашої точки зору, що існують недоліки в праворозумінні.

Очевидно, має існувати якесь основне питання юриспруденції, від вирішення якого залежить розуміння права взагалі.

При найближчому розгляді історії правознавства можна зробити, на наш погляд, висновок, що основне питання юриспруденції має бути сформульовано наступним чином: “Право – це витвір природи чи людей? А якщо того й іншого, то яка роль природи і яка роль людей у творенні права?”. Саме це питання визначає усі інші питання, що постають у правознавстві: як вирішується воно, так вирішуються й усі інші. Є достатньо підстав вважати, зокрема, що основне питання правознавства вирішувалось належним чином творцями римського права, оскільки останнє і сьогодні вражає своєю досконалістю. А якщо це так, то слід особливу увагу приділити дослідженню того, як саме творці римського права вирішували основне питання правознавства, зокрема,Ульпіан, Цицерон та інші. І тут слід зазначити, що видатний правознавець Гуго Гроцій виявив визначальну роль ідеї природного права в доктрині римського права. Більше того, Гуго Гроцій, розглядаючи історію правознавства, доходить висновку, що правознавство може бути наукою лише тоді, коли визнає участь природи у творенні права. Він писав: “Багато хто до сих пір намагався надати цій галузі (юриспруденції. – О.К.) наукову форму, але ніхто не зміг цього зробити, та й, по правді кажучи, це й неможливо було здійснити інакше як… відокремивши те, що виникло внаслідок установлення, від того, що виникає із самої природи”⁶. Ця ідея Гуго Гроція особливо актуальна зараз, коли виникає гостра потреба в модернізації української юридичної науки.

Велике значення для розвитку юридичної науки має також правова доктрина англійського філософа Джона Локка, в якій запропоновано наступне вирішення основного питання правознавства. “…Закони, встановлені в державах, – писав він, – зобов’язують не самі по собі, не своїм авторитетом, не як-небудь ще, а саме в силу закону природи, що повеліває коритися вищестоящим і охороняти громадянський мир; більше того, без такого закону силою зброї правителі може й могли б примусити натовп до покори, але не могли б зобов’язати його до цього”⁷. І вже в іншому місці Дж. Локк підкреслює: “Отже, зобов’язання, що покладається громадянським законом, випливає із закону природи, і ми не стільки змушені силою правителя коритися йому (громадянському закону. – О.К.), скільки зобов’язані робити це за природним правом”⁸. Відомо, що правова доктрина Дж. Локка про співвідношення “закону природи” і “закону, встановленого в державі” (або: “громадянського закону”) була одним з атрибутів Просвітництва і зіграла визначальну роль у розвитку сучасного права країн Заходу. Це свідчить про її плідність як справжньої (істинної) науки, тобто про її наукові достоїнства.

Виходячи із викладеного, можна зробити наступний висновок: правознавство стає справжньою наукою тоді, коли досліджує не лише людське начало права, а й його природне начало, тобто, коли, вирішуючи основне питання правознавства, визнає, що право є витвором не лише людей, а й природи.

Вирішення основного питання юриспруденції таким чином, що право визнається не лише витвором людей, а й витвором природи є визначальним для розвитку самого права. Про це переконливо свідчить той факт, що новий етап у розвитку права завжди починався з відродження ідеї природного права. Зокрема, сучасне право найрозвинутіших країн світу виникло й розвивається на основі відродженої в епоху Просвітництва ідеї природного права.

З нашої точки зору, історія ідеї природного права вказує на існування наступної закономірності: прогрес права завжди пов’язаний із пристосуванням його до природних законів існування суспільства, а регрес – з непристосованістю до цих законів, внаслідок чого чинне законодавство ставало проявом правового волюнтаризму (наприклад, феодальне право епохи Середньовіччя), або утопізму (наприклад, право так званого “соціалістичного” типу). При найближчому розгляді історії розвитку юриспруденції можна помітити, що цей розвиток завжди відбувався завдяки юристам-“натуралістам”, тобто юристам, які сповідували ідеологію природного права. До них належать, зокрема, Ульпіан, Цицерон, Гуго Гроцій, С. Пуфендорф, Дж. Локк, Ш. Монтеск`є, Ч. Беккаріа, Т. Джефферсон та інші.

Саме виходячи з цього, на науково-практичній конференції “Правова система України: теорія і практика”, яка відбулася 7-8 жовтня 1993 року в м. Києві, нами було запропоновано започаткувати відродження в Україні ідеї природного права на новій методологічній основі – на основі принципу соціального натуралізму⁹. Наступні дослідження підтвердили перспективність такого підходу¹⁰.

Необхідність відродження в Україні ідеї природного права зумовлюється тим, що вона має властивість “виліковувати” право від хвороби, яка називається правовим волюнтаризмом і проявляється, зокрема, в законодавчому свавіллі. Саме тому в історії розвитку права ідея природного права завжди використовувалась як засіб для подолання правового волюнтаризму.

Для того щоб правильно зрозуміти роль ідеї природного права в подоланні правового волюнтаризму, треба правильно визначити що є само право. На нашу думку, робити це слід з допомогою так званого принципу соціального натуралізму¹¹, або як його ще можна назвати «принципу соціальної природності» чи «принципу природності соціального». Згідно з цим принципом соціальні явища не можна розглядати за межами дії законів природи, а, навпаки, їх треба розглядати як такі, що є не менш природними, ніж фізичні і біологічні, а більш природними, бо вони являються вищою формою розвитку природи.

Проте тут слід мати на увазі, що природа кожної речі є мінливою, вона може або розвиватися, або деградувати (тобто має місце еволюція, інволюція чи інші метаморфози). Відповідним чином змінюються і закони природи, за якими та чи інша річ існує, знаходячись в тому чи іншому природному стані. Наприклад, природа людини в дитячому віці дещо інша, ніж у старості. Отже в дитинстві людина має жити за одними законами природи, а в похилому віці – за дещо іншими. Іншими словами, те, що природно для дитини, може бути неприродним для людини похилого віку.

Це саме стосується і, наприклад, порівняння тварини і людини – природне для тварини може бути неприродним для людини і навпаки.

Сучасне суспільство існує за іншими природними законами, ніж первісне, бо природа суспільства змінилась.

З принципу соціального натуралізму (або принципу соціальної природності) випливає, що існують дві форми реальності: природна, тобто, така, що відповідає законам природи, і протиприродна, тобто, така, що не відповідає законам природи. Зокрема, в соціальній реальності існують доброчини, що є природними феноменами і злочини, що є протиприродними феноменами. В біологічній реальності існують, наприклад, стан здоров’я, що є природним явищем, і стан хвороби, що є протиприродним явищем. Тому теорії, які «зупиняються» на точці реальності, - так звані теорії «соціального реалізму», - є непродуктивними, бо вони не розрізняють природні феномени соціальної реальності (тобто феномени, що є соціальною нормою) і протиприродні феномени соціальної реальності (тобто соціальні патології), розглядаючи їх еклектично. Завдяки цьому вони відкривають двері для волюнтаризму і утопізму. Цим теорії соціального реалізму відрізняються від представленої тут теорії соціального натуралізму. Лише з допомогою принципу соціального натуралізму можна адекватно пояснювати феномени соціальної реальності. Теорії «соціального реалізму» обмежуються тим, що констатують реальність тих чи інших феноменів, не розкриваючи їхньої природної чи протиприродної суті і не надаючи критерію для вивлення цієї суті. Зокрема, вони не дають критерію для розрізнення добра і зла, обмежуючись тим, що визнають їх реальністю.

Згідно із принципом соціального натуралізму, критерієм добра і зла є природність чи протиприродність того або іншого соціального явища. Добро – це те, що відповідає законам природи, а зло – це те, що суперечить їм. Добро є проявом соціономії людини, тобто волі і свідомості, узгоджених із законами соціальної природи, а зло – проявом соціопатії людини, тобто волі і свідомості, не узгоджених із законами соціальної природи. І те, і інше є феноменами соціальної реальності, але це різні реальності – реальність природна, тобто та, що відповідає законам соціальної природи, і реальність протиприродна, тобто та, що не відповідає законам соціальної природи. Практичне значення теорії, що приводить до такого поділу полягає в тому, що вона дає відповіді на питання що є соціальними патологіями і як їм протидіяти заради соціального прогресу.

Відповідно до принципу соціального натуралізму суспільства і усі суспільні явища, в тому числі і право, існують не всупереч біологічній природі людини і не для пригнічення її біологічних інстинктів, як вважав З.Фрейд, а, навпаки, вони існують завдяки біологічній природі людини і для забезпечення свободи біологічних інстинктів відповідно до законів Матері-Природи. Сама ж соціальна форма природи розвивається з біологічної форми природи, а не виникає замість біологічної форми. Заслугою З. Фрейда є те, що він у розвиток дарвінізму відкрив ознаки, що вказують на зв’язок соціальної природи людини з її біологічною природою. Однак, помилкою З. Фрейда було те, що він не помітив, що цей зв’язок має генетичний характер – соціальне є вищою формою природи, яка розвивається з біологічної форми і існує, живлячись з неї. З. Фрейд вважав, що соціальне виникає для пригнічення біологічного.

Проте виходячи з принципу соціального натуралізму, соціальне не має антибіологічного характеру, так само, як біологічне не має антисоціального характеру. Помилка З.Фрейда полягає в тому, що він керувався ідеєю, яку можна сформулювати наступним чином: «культура – приборкувач природного у людині», а з принципу соціального натуралізму випливає зовсім інше: «культура – приборкувач протиприродного у людині». Кримінологічні дослідження, засновані на принципі соціального натуралізму, підтверджують це. Біологічне має не антисоціальний характер, а, навпаки, протосоціальний характер. Біологічна природа людини, відповідно до принципу соціального натуралізму, є єдиним „матеріалом”, з якого лише і може розвинутися її соціальна природа. Саме завдяки існуванню інстинктів, що мають біологічну природу, в людей розвиваються властивості, що мають соціальну природу, і люди стають здатними до суспільного життя. Усі соціальні властивості людини (тобто все, чим відрізняється людина від тварини) генетично походять (утворюються) із біологічних її властивостей, а останні, у свою чергу, – із фізичних. Іншим словами, згідно із принципом соціального натуралізму без біологічного не може бути соціального, так само як без фізичного не може бути біологічного.

Отже, право виникає не для пригнічення усіх біологічних інстинктів, як думав З.Фрейд, а лише тих, що проявляються протиприродним чином. Навпаки, право покликане забезпечувати свободу природних проявів біологічних інстинктів, без чого неможливим є нормальне життя людей у суспільстві.

Виходячи з принципу соціального натуралізму, право – це соціальна форма законів природи, і зокрема, природних законів суспільного життя. А якщо це так, то право як соціальне явище має два аспекти:

1. природний зміст;

2. соціальну форму.

Інакше кажучи, право насправді має бути природним за своїм змістом і соціальним за своєю формою.

З допомогою принципу соціального натуралізму можна дійти висновку, що поняття “природне право” – слід розглядати як засіб для відображення першого аспекту права – а саме: природного змісту права; а поняття “позитивне право” – для відображення другого аспекту права – а саме: соціальної форми права. Тому, з нашої точки зору, правильним є не протиставляти два права між собою: “позитивне право” і “природне право”, а співставляти їх між собою як два невіддільні аспекти одного і того ж соціального феномена – права. Отже, відповідно до принципу соціального натуралізму, не існує “природне право” і “позитивне право” як два феномени, що протистоять один одному, а є один феномен – право, що має два невіддільні один від одного аспекти: “природний” і “позитивний”. Якщо такий зміст вкладати в терміни «природне право» і «позитивне право», то тоді «природне право» - це природні закони суспільного життя людей, а «позитивне право» - це створені волею і свідомістю людей законодавчі акти, які мають відображати природні закони суспільного життя людей.

В такий спосіб можна, на наш погляд, зняти спір про те, що є істинним – “позитивне право” чи “природне право”, а також вирішити інші спірні питання щодо тлумачення цих понять і суті самого права.

Згідно із викладеною концепцією права, ігнорування “природного аспекту” права веде до правового волюнтаризму, а ігнорування “позитивного аспекту” права – до правового безпорядку (анархії). Найдосконалішим є те право, в якому “природний аспект” (тобто, природний зміст права) найкращим чином втілюється в “позитивному аспекті” (тобто, в соціальній формі права – законодавстві).

Отже, принцип соціального натуралізму може стати тим ключем, який відкриє шлях до нових можливостей у вирішенні багатьох проблем, пов’язаних з вирішенням основного питання правознавства.

Відповідно до принципу соціального натуралізму основне питання юриспруденції може бути вирішено наступним чином: у творенні права природа відіграє ту роль, що створює закони, які ми називаємо “законами природи”, а люди відіграють ту роль, що надають “законам природи” соціальну форму, яку ми називаємо “законодавством”, або “нормативно-правовими актами”.

Виходячи із такого вирішення основного питання юриспруденції, право можна визначити наступним чином: право – це заснований на законах природи, яким надана форма нормативно-правових актів, інститут забезпечення соціального порядку, сприятливого для нормального (природного) існування людей в суспільстві.

Згідно з принципом соціального натуралізму спілкування між людьми, наділеними волею і свідомістю, на якому засноване суспільне життя людей, було б неможливим, якби не існувало «спільного знаменника» для усіх людей, що жили, живуть і житимуть – законів Матері-Природи. Так само можна сказати і про спілкування між народами, на якому засноване міжнародне життя. Ні суспільне життя людей, ні міжнародне життя без цього «спільного знаменника» не могло б регулюватися правом. Право національне і право міжнародне існують лише завдяки існуванню саме такого «спільного знаменника» - законів, що даються Матер’ю-Природою, тобто Найвищим Законодавцем для усього сущого на усі часи. Відповідно до цього мають визначатися і правопорушення в національному і міжнародному праві: ними слід визнавати такі прояви сваволі і ілюзій людей, які є порушеннями природних законів національного і міжнародного життя.

На принципі соціального натуралізму слід засновувати і доктрину прав людини. Виходячи з принципу соціального натуралізму, права людини – це визначена законами природи, які мають втілюватися в чинному законодавстві, свобода людини, що забезпечує їй безпеку від будь-якого свавілля, тобто можливість жити у злагоді з Матір’ю-Природою. Це визначення поняття прав людини є основою натуралістичної доктрини прав людини. Зазначена доктрина, засновуючись на критерії природності, уберігає від волюнтаризму і утопізму у розумінні прав людини, в тому числі і проголошення таких «прав людини», які насправді є протиприродними. Зокрема, вона дає однозначну відповідь на питання чи належить до прав людини таке «право» як «право людини» на одностатевий шлюб чи «право людини» на вживання наркотиків: це протиприродні «права людини», тобто це – псевдоправа.

З принципу соціального натуралізму також випливає, що права людини можна забезпечити за допомогою формули, яка виражається так: «Соціальна культура громадян плюс законодавство»; або так: «З культурою – в голові і з законом – в руках!», розуміючи культуру як міру узгодженості волі і свідомості людей із законами природи. Спроби забезпечити права людини іншим чином є проявами волюнтаризму і утопізму.

Згідно з принципом соціального натуралізму, визначальним фактором у забезпеченні стану з правами людини в сучасній Європі є соціальна культура громадян європейських країн, а не саме по собі законодавство про права людини. Це законодавство є лише інструментом у руках людей, які використовують його відповідно до своєї соціальної культури. Тому сподівання на те, що права людини можна забезпечити лише вдосконаленням законодавства про права людини є примарними – це одна з правових ілюзій. Без розвитку соціальної культури громадян ніякими маніпуляціями з законодавством забезпечити права людини неможливо.

Поділ права на публічне і приватне може інтерпретуватися відповідно до принципу соціального натуралізму наступним чином. Публічне право – це сфера права, що забезпечує упорядкування певної сфери суспільного життя людей засобом державної влади. Приватне право – це сфера права, що забезпечує упорядкування певної сфери суспільного життя людей засобом волевиявлення громадян. Для упорядкування засобами публічного права (тобто з допомогою державної влади) найбільше підходить та сфера суспільного життя людей, у якій забезпечується соціальний порядок, необхідний для безпеки людей. Саме це є предметом, зокрема, кримінального права. Для упорядкування засобами приватного права (тобто з допомогою волевиявлення громадян) найбільше підходить та сфера суспільного життя людей, у якій забезпечується порядок, необхідний для соціального обміну між людьми. Саме це є предметом, зокрема, цивільного права.

Звідси випливає, що правопорядок має дві сфери існування: сфера публічного правопорядку і сфера приватного правопорядку. Якщо публічний правопорядок – це правопорядок, що забезпечується з допомогою державної влади, то приватний правопорядок – це правопорядок, що забезпечується волевиявленням громадян.

Для забезпечення природного соціального порядку і держава, і громадяни мають однаковою мірою дотримуватися природних законів суспільного життя людей. На цьому мають, зокрема, засновуватися як доктрина прав людини, так і доктрина держави (у тому числі «правової держави»). Це саме стосується також і доктрини демократії.

Очевидно, «основне питання державознавства» має формулюватися так: «Держава – це витвір Матері-Природи чи Людей, чи того і іншого?». Згідно з принципом соціального натуралізму відповідь на це питання має бути такою: «Держава є витвором Матері-Природи, а Люди своєю волею і свідомістю мають лише втілювати цей витвір у суспільне життя відповідно до законів Матері-Природи». Таким чином, держава як і право, має два аспекта: «природний» і «позитивний». У суспільстві чинною є та держава, яка складається з цих двох аспектів. В цьому полягає співвідношення «натурогенності» (тобто, ролі Матері-Природи) і «антропогенності» (тобто, ролі Людей) в існуванні держави. Так само як це має місце і в існуванні права. Держава – це суспільна організація, яка з допомогою влади має забезпечувати у суспільстві соціальний порядок, узгоджений із природними законами суспільного життя. Найкраща держава та, яка є найкращим втіленням волею і свідомістю людей природних законів, за якими вона має існувати. А найгіршою є та, яка є найгіршим втіленням волею і свідомістю людей цих законів, тобто протиприродна держава, що втілюється волею і свідомістю людей в суспільне життя з порушенням законів соціальної природи.

Виходячи з цього, так звана «договірна» теорія держави – це прояв «позитивізму» у державознавстві, тому що вона відкидає природність (« натурогенність») держави, за рахунок перебільшення ролі людей («антропогенності»), які начебто утворюють державу за власною волею і свідомістю, укладаючи договір між собою. З цієї ж підстави не можна вважати, що людина як громадянин передає частину своєї свободи державі, бо у неї і не може бути свободи жити без держави – це протиприродно.

На цьому, згідно з принципом соціального натуралізму, має засновуватися «натуралістичне державознавство».

Як вирішується «основне питання юриспруденції», у такий самий спосіб має вирішуватися «основне питання» в кожній галузі правознавства: зокрема, у кримінальному правознавстві, цивільному правознавстві, адміністративному правознавстві, міжнародному правознавстві тощо.

Наприклад, «основне питання цивільного правознавства» можна сформулювати так: «Цивільне право – це витвір Матері-Природи чи Людей, чи того і іншого?». Згідно з принципом соціального натуралізму відповідь має бути наступною: «Цивільне право – це певні закони Матері-Природи, яким Люди повинні надати форму законодавства, що має застосовуватися для упорядкування приватної сфери суспільного життя з допомогою волевиявлення громадян». Звідси, цивільне правопорушення – це прояв сваволі, що полягає у порушенні природних законів суспільного життя людей, яким надано форму цивільного законодавства.

«Основне питання кримінального правознавства» можна сформулювати подібним чином: «Кримінальне право – це витвір Матері-Природи чи Людей, чи того і іншого?». Виходячи з принципу соціального натуралізму, відповідь має бути такою: «Кримінальне право – це певні закони Матері-Природи, яким Люди повинні надати форму законодавства, що має застосовуватися для упорядкування публічної сфери суспільного життя з допомогою влади». Звідси, кримінальне правопорушення – це прояв сваволі, що полягає у порушенні природних законів суспільного життя людей, яким надано форму кримінального законодавства.

Соціальна природа змушує людей приймати такі законодавчі акти, які краще чи гірше відображають закони соціальної природи, в тому числі закони природного права. Зокрема, діяння має визнаватися у кримінальному законодавстві злочином лише якщо воно порушує закони соціальної природи, тобто є протиприродним. Свавільне позбавлення життя іншої людини визнається злочином тому, що це діяння є протиприродним. Або свавільне заволодіння чужим майном визнається злочином тому, що це діяння є протиприродним. Так само слід сказати про зґвалтування, ухилення від сплати податків, одержання хабара тощо. Будь-яке діяння, що визнається у кримінальному законодавстві злочином має відповідати цьому критерію. Якщо воно не відповідає йому, то це означає, що законодавець помилився, визнавши його злочином. Це саме правило стосується будь-якої іншої законодавчої норми, яка визначає цивільне правопорушення, адміністративне правопорушення і т.п. Будь-яка законодавча норма повинна засновуватися на природній основі – законах соціальної природи: чи це норма цивільного законодавства, чи це норма кримінального законодавства, чи це норма конституційного законодавства, чи будь-яка інша норма. Для забезпечення природності юриспруденції потрібна адекватна доктрина. На нашу думку, такою є доктрина, заснована на ідеї соціального натуралізму.

Запропонований вище спосіб вирішення «основного питання правознавства» з допомогою принципу соціального натуралізму дозволяє не лише визначити що є право, а й що є антиподом права, тобто неправом. Згідно з принципом соціального натуралізму неправо, тобто антипод права, – це прояв особливого стану волі людини, який називається сваволею, у вигляді діяння, що порушує закони природи, яким надано форму законодавства або інших нормативно-правових актів. З цього можна зробити висновок, що будь-яке правопорушення, – чи то злочин, чи адміністративний проступок, чи порушення Конституції, чи норми цивільного, або міжнародного права, – є не що інше, як прояв людської сваволі.

У свою чергу, з визначення правопорушення як прояву сваволі людської, відкривається перспектива визначення того, що засобом проти сваволі є культура людей, і зокрема, соціальна культура людей. А це означає, що стає можливим по-новому визначити роль соціальної культури людей в протидії правопорушенням та у забезпеченні соціального порядку. Зокрема, нами здійснюється розробка культурно-правової концепції забезпечення соціального порядку, згідно якої цей порядок слід забезпечувати відповідно до формули: “культура + право”.

Відповідно до цієї концепції, правові засоби мають свої межі, які визначаються тим, що ці засоби здатні впливати на волю людей, лише утримуючи її від прояву у вигляді правопорушення, якщо ця воля знаходиться у стані сваволі. Намагання застосовувати право для усунення самого стану сваволі було б проявом правового волюнтаризму і утопізму. Усувати цей стан можна лише з допомогою соціальної культури людей.

Запропоноване вище вирішення основного питання юриспруденції, зумовлює, на нашу думку, підвищення ролі правової доктрини в юриспруденції. Лише за допомогою правової доктрини можна забезпечити належним чином “природний аспект” права, бо вона є знаряддям пізнання природних законів суспільного життя, на яких законодавець має засновувати законодавчі акти. У зв’язку з цим підвищується також роль доктринального тлумачення в праві, оскільки лише з допомогою нього той, хто застосовує законодавство, має виявляти “природний” зміст, на якому воно засноване. Завдяки цьому правознавство може стати справжньою наукою, а не апологією правового волюнтаризму законодавця або, навпаки, критикою законодавця з позиції правового волюнтаризму правознавців.

Вирішення основного питання юриспруденції з допомогою принципу соціального натуралізму може сприяти також розвінчанню міфа про те, що практика є критерієм істини в правознавстві. Якщо право розглядається як природне за змістом і соціальне за формою, то критерієм істини в правознавстві має бути природа, а не соціальна практика, бо остання є лише способом пристосування життя людей до природи, її законів, поряд із наукою.

Інакше кажучи, практика не є критерієм істини, а є способом відшукання істини, як і наука.

Практика людей, будучи проявом їх волі, здатна впадати в суперечність із законами природи, тобто бути протиприродною, не менше, ніж наука. Тому помилковість властива практиці так само, як і науці, а критерієм істинності для тієї і іншої має бути відповідність їх природі, її законам.

Історія свідчить, що соціальна практика заходить час від часу в глухий кут, з якого її може вивести лише наука. Так, зокрема, сталося в епоху Просвітництва, коли наука вказала європейським народам, що перебували в середньовічному занепаді, шлях до прогресу. Це стосується і юриспруденції. Правова практика в Європі до XVII століття також відійшла від істини і потрібна була нова, заснована на “природному праві” просвітницька ідеологія Дж. Локка, Ш.Монтеск’є, Ч.Беккаріа, та інших просвітителів, для того, щоб повернути її на істинний шлях.

Сучасна криза права в Україні, про що свідчить відомий стан правопорядку, є проявом кризи соціальної (в т.ч. і правової) культури громадян. А це є наслідком того, зокрема, що українська юридична наука знаходиться в стані, який робить її нездатною відігравати культуризуючу роль в суспільстві. Вийти з цього стану вона може тоді, коли почне займатися, як до того і закликав Гуго Гроцій, а пізніше і Еміль Дюркгейм, дослідженням “природного аспекту” права, а не буде обмежуватися лише вивченням текстів законодавчих актів, як однієї із складових “позитивного аспекту” права. І тут слід зазначити, що правова практика, оскільки вона так само є проявом волі людей, як і законодавство, теж має бути віднесена (як і законодавство) до “позитивного аспекту” права.

Тому вивчення правової практики, як і вивчення текстів законодавчих актів не створює юридичної науки, якщо воно не пов’язане з дослідженням “природного аспекту” права, а саме: природних законів життя людей у суспільстві.

Якщо виходити з цього, то маємо констатувати наступне – не все те, що сьогодні у нас називають “юридичною наукою” є нею насправді. Інакше кажучи, усі ті праці, які обмежуються вивченням текстів законодавчих актів і правової практики, без пошуку в них “природного начала”, слід розцінювати не як юридичну науку, а лише як тлумачення волі законодавця чи волі громадян, що проявилася в законодавчих актах і у правовій практиці, тобто в “позитивному аспекті” права. Зазначена воля може бути правовою сваволею (волюнтаризмом), а виявити це можна лише співставивши її із “природним началом” права. Тому і потрібна справжня юридична наука, здатна пізнавати те, що стоїть “по той бік” волі людей, а саме: закони природи. А волю людей в правознавстві слід розглядати, – відповідно до принципу соціального натуралізму, – лише як інструмент, призначений для того, щоб забезпечити людям свободу, тобто можливість жити за законами природи.

Отже, основним предметом юридичної науки мають бути природні закони життя людей в суспільстві, яким законодавець своєю волею надає форму законодавства, а громадянин – форму правової практики.

Крім “природного аспекту” права, який є основним предметом юридичної науки, вона має також досліджувати “позитивний аспект” права для забезпечення якнайкращого втілення в ньому природних законів життя людей в суспільстві.

Оскільки воля законодавця і громадян може набрати форму сваволі і вступити в суперечність із законами природи, то юридична наука повинна досліджувати феномен сваволі, що проявляється у вигляді тих чи інших правопорушень, з тим, щоб протидіяти виникненню цього феномена, а також його проявам у вигляді правопорушень.

Засобом протидії виникненню феномена сваволі є правова культура громадян, а засобом протидії проявам сваволі у вигляді правопорушень є правова відповідальність. Таким чином, і вони мають досліджуватись юридичною наукою.

Згідно із принципом соціального натуралізму, джерелом благополуччя людей в суспільстві є соціальний порядок, заснований на природних законах людського життя. Звідси випливає висновок, що право, аби бути “нормальним” правом, повинно бути таким, щоб найефективніше забезпечувати соціальний порядок, заснований саме на природних законах людського життя. Звісно, що будучи “неприродним”, лише “позитивним”, воно навряд чи буде виконувати належним чином свою роль. Тому юридична наука, у свою чергу, має бути справжньою, тобто такою, яка б забезпечувала “природність” права.

Отже, виходячи із викладеної вище “природно-позитивної” формули вирішення основного питання правознавства, юридична наука повинна бути “природно-позитивною”. Тому можна говорити, що таким чином з допомогою теорії соціального натуралізму презентується нова юриспруденція – «натуралістична юриспруденція», тобто юриспруденція, заснована на принципі соціального натуралізму.

При найближчому розгляді можна побачити, що саме «натуралістичним» підходом керувався Чезаре Беккаріа, який розробив у XVIII столітті концепцію, що вивела кримінальне право європейських країн із кризи на шлях прогресу.

Сьогодні Україні найбільше потрібні не праці, які обмежуються тлумаченням волі законодавця чи волі громадян, а наукові концепції, подібні до концепції Чезаре Беккаріа. Його твори можуть бути тим взірцем, з допомогою якого слід вимірювати міру науковості сучасних юридичних публікацій (монографій, статей, дисертацій тощо).

З нашої точки зору, принцип гуманізму в кримінальному праві був сформульований Чезаре Беккаріа саме завдяки “природно-позитивному” підходу. Проте сьогодні в науці кримінального права, зазначений принцип тлумачиться свавільно (волюнтаристськи), з “позитивного” підходу, в зв’язку з чим поняття гуманізму втрачає межі: як наслідок, гуманізм в кримінальному праві інколи переходить в іншу крайність – аболіціонізм, що ратує за скасування не лише смертної кари, а й кари за злочин взагалі.

Це свідчить про те, що для правильного тлумачення сформульованого Ч.Беккаріа принципу гуманізму слід користуватися тим же ключем, що і він, а саме: “природно-позитивним” підходом. І з допомогою його, на наш погляд, можна дійти наступного висновку. Сформульований Ч.Беккаріа принцип гуманізму треба розуміти наступним чином: “Покарання не повинно бути несправедливо суворим!”. Але це не означає, – що покарання має бути несправедливо м’яким. Гуманним може бути лише справедливе покарання. Суть принципу гуманізму, очевидно, полягає не в тому, щоб покарання було несправедливо м’яким, а в тому що при призначенні покарання якнайповніше має враховуватись природа людини. Гуманізм взагалі з позиції соціального натуралізму – це враховування природи людини при вирішенні будь-яких соціальних проблем. Таким же чином його слід розуміти і в юриспруденції, і в кримінології.

Диференціація в праві “природного” і “позитивного” аспектів, – відповідно до вирішення основного питання юриспруденції з допомогою принципу соціального натуралізму, – відкриває можливість також для правильного розуміння справедливості в праві.

З позиції одностороннього “позитивного” підходу джерелом справедливості в праві можуть бути лише законодавчий акт і правова практика людей. А з позиції “природно-позитивного” підходу законодавчі акти і правова практика людей можуть бути і справедливими і несправедливими, залежно від того узгоджені вони із природними законами людського життя чи ні, бо лише вони є джерелом справедливості. Особливе значення проблема справедливості має для оцінки способів набуття власності, і зокрема, в сучасній Україні.

Для її розв’язання теж, на нашу думку, треба виходити із запропонованого вище вирішення основного питання юриспруденції. Справедливим у праві слід вважати усе те, що узгоджується з природними законами людського життя. Таким є критерій справедливості. Відповідно до нього власність може набуватися способом, що не порушує чинного законодавства чи правової практики людей, але в той же час цей спосіб може бути несправедливим, тобто суперечити природним законам людського життя.

Виходячи з цього, правило “дозволено усе, що не заборонено законом” є проявом односторонності у праві, а саме - позитивізму. Відповідно до принципу соціального натуралізму правило правової поведінки має формулюватися наступним чином: “дозволено усе, що відповідає законам природи”. Це означає, що дозволено також усе те, що відповідає законам природи, втіленим у чинному законодавстві держави. Завдяки цьому реалізується “природно-позитивний” підхід у юриспруденції, що відповідає принципу соціального натуралізму.

Якщо ігнорувати “природний” аспект права, і звести право лише до “позитивного” аспекту, то за допомогою чинного законодавства і правової практики людей можна виправдати будь-яку несправедливість, будь-який несправедливий спосіб збагачення. Саме на цьому спекулюють недобросовісні багатії, виправдовуючись тим, що вони розбагатіли, не порушуючи чинне законодавство чи правову практику людей. Це дійсно так і може бути, тому що в “позитивному” аспекті права з допомогою свавільного законодавця чи продажного юриста завжди можна знайти спосіб легалізувати несправедливість. Але обманути чи підкупити природу для того, щоб несправедливе зробити справедливим – неможливо. Тому відомий вислів Ж.Прудона “власність – це крадіжка”, що ним свого часу захоплювався К.Маркс, правильним було б перефразувати наступним чином: “Власність, набута способом, що не відповідає природним законам людського життя, зокрема, законам ринку, має визначатися у кримінальних кодексах як злочинна”. Інакше кажучи, набуття власності протиприродним способом завжди має визнаватися злочином.

До речі, К.Маркс поглибив помилку Ж.Прудона, який вважав будь-яку власність крадіжкою, а не лише набуту протиприродним способом.

Помилково припустивши, що капіталізм існує завдяки злочинності, а не всупереч їй, він переклав відповідальність за усі антисоціальні наслідки злочинності на капіталістичний спосіб набуття власності. Ця “кримінологічна” помилка і стала в марксизмі одним із основних аргументів на користь соціальної революції, спрямованої проти капіталізму. Історичний досвід, з нашої точки зору, показує, що не капіталізм є джерелом соціальних бід, а злочинність, як найнебезпечніший прояв сваволі людської, що порушує закони природи.

Відповідно до принципу соціального натуралізму, природним критерієм справедливості способу набуття власності є те, що вона набута в результаті проходження через горно конкуренції, а не те, що власник не порушував чинне законодавство чи правову практику людей.

Виходячи із “природно-позитивного” підходу, будь-яку несправедливість люди можуть зробити легальною (в “позитивному” аспекті), але не можуть її зробити правовою (в “природному” аспекті).

З основним питанням правознавства пов’язане і основне питання кримінології, яке теж має вирішуватись з допомогою принципу соціального натуралізму. На нашу думку, основне питання кримінології можна сформулювати наступним чином: “Злочин – це порушення законів природи чи законодавства, встановленого людьми, чи того і іншого?”.

Відповідно до принципу соціального натуралізму основне питання юриспруденції вирішується таким чином, що право – це втілені людьми в законодавчі акти закони соціальної природи. З цього випливає, що злочин – це діяння, яке порушує закони природи, втілені людьми у кримінальне законодавство, зокрема, в Кримінальний кодекс. При цьому злочином визнається лише те діяння, яке є проявом волі і свідомості людини. Очевидно, для того, щоб проявитися у виді злочину, тобто діяння, яке порушує закони соціальної природи, втілені у Кримінальному кодексі, воля і свідомість людини мають знаходитися у певному, а саме у криміногенному стані. Як показали наші дослідження, в людини, що вчиняє злочин воля знаходиться у стані сваволі, а свідомість – у стані ілюзій, утворюючи так званий комплекс сваволі і ілюзій¹². Цей стан волі і свідомості людини називається також соціопатією, на відміну від стану узгодженості волі і свідомості людини із законами соціальної природи, яки називається соціономією.

Воля, що знаходиться у стані сваволі, - це така воля, яка не узгоджена із законами природи, а свідомість у стані ілюзій – це така свідомість, яка так само не узгоджена із законами природи. Саме маючи такі волю і свідомість, тобто, комплекс сваволі і ілюзій, людина, і проявляє їх у вигляді діяння, що порушує закони соціальної природи, втілені у кримінальному законодавстві, яке і визнається злочином. Отже, на кримінологічне питання “Чому людина вчиняє злочин?” можна відповісти так: тому, що у неї сформувався комплекс сваволі і ілюзій, який і проявляється у виді злочину. А будь-який чинник, що породжує виникнення цього комплексу у тієї чи іншої людини, має визнаватися причиною тих злочинів, які ця людина вчиняє.

На нашу думку, предметом кримінології має бути не лише питання “Чому людина вчиняє злочин?”, а й питання “Чому людина не вчиняє злочин?” Пізнавши чому людина не вчиняє злочин, можна було б відповідним чином щось робити аби люди не вчиняли злочини.

Очевидно, тоді можна було б протидіяти злочинності і забезпечувати безпеку в суспільстві не лише руйнуючи причини виникнення злочинів, а й створюючи причини невчинення злочинів. Наприклад, в медицині ставиться питання подібним чином: кращим є забезпечувати фактори здоров’я людини, ніж усувати причини хвороб.

Виходячи з цього, кримінологія має допомагати не лишу руйнувати причини злочинності, а й, що набагато краще, творити причини доброчинності.

На підставі принципу природності соціального слід вирішувати і наступне питання кримінології: “Чим відрізняється злочинець від незлочинців?”. Злочинець – це особа, яка має комплекс сваволі і ілюзій, що проявився у вчиненні нею злочину ( і тому ця особа є соціопатом). А незлочинець – це особа, яка не має комплексу сваволі і ілюзій (і тому є соціономом), або має його (тобто є соціопатом), але цей комплекс не проявився у вигляді злочину, хоч може проявлятися у вигляді інших правопорушень, аморальних вчинків, волюнтаризму, утопізму, екстремізму та іншої протиприродної (соціопатичної) поведінки некримінального характеру. Соціальний натуралізм – це теорія, яка дає критерій природності, що має практичне значення для діагностики особистості, тобто виявлення стану соціономії чи соціопатії особи, а також для діагностики соціальної патогенності (в тому числі криміногенності) чи соціальної номогенності (в тому числі антикриміногенності) соціальних обставин, в яких і формується той чи інший стан волі і свідомості людей. Задяки цьому відкривається можливість адекватного прогнозування соціальної поведінки людини, зокрема кримінологічного прогнозування злочинної поведінки, в тому числі прогнозування терористичної поведінки, екстремізму, та інших правопорушень і аморальних вчинків. Отже, критерій природності має бути покладений в основу методики прогнозування поведінки людини. Це саме стосується і так званої кримінологічної експертизи, під якою слід розуміти встановлення шляхом відповідного дослідження криміногенних і антикриміногенних властивостей тих чи інших соціальних феноменів. Встановити ці властивості можна, згідно з теорією соціального натуралізму, лише з допомогою методики кримінологічної експертизи, заснованої на критерії соціальної природності: соціальні феномени, які є протиприродними мають криміногенні властивості, тобто сприяють формуванню комплексу сваволі і ілюзій (соціопатії) у людей і прояву його у вигляді злочинів, а соціальні феномени, які є природними, навпаки, сприяють узгодженості волі і свідомості людей із законами соціальної природи (соціономії) і прояву цієї узгодженості у вигляді доброчинів - тому мають антикриміногенні властивості.

Ще одним питанням кримінології є питання “Як протидіяти злочинності?”. Як і попередні, воно має також вирішуватися відповідно до запропонованого вище вирішення основного питання кримінології з допомогою принципу соціального натуралізму.

Очевидно, шляхів протидії злочинності має бути два:

а) руйнування причин злочинності;

б) творення причин доброчинності.

Виходячи з питання “Чому люди вчиняють злочини?” слід протидіяти злочинності і наступним чином. Якщо злочин є проявом комплексу сваволі і ілюзій, то, очевидно, слід якимось чином усувати цей комплекс, тобто, виводити волю особи із стану сваволі, а свідомість – із стану ілюзій. А це означає, що треба займатися діяльність, спрямованою на узгодження волі і свідомості людей із законами соціальної природи. Міра узгодженості волі і свідомості людини із цими законами є не що інше, як культура людини.

Отже, причиною існування у людини комплексу сваволі і ілюзій, проявом якого і є злочинність, є безкультур’я людини. Усуваючи це безкультур’я – ми усуваємо і причину злочинності.

Виходячи з питання “Чому люди не вчиняють злочини?” слід відповідно відзначити, що причиною невчинення злочинів, тобто доброчинності, є, навпаки, культура людини, особливо соціальна культура людини. Утворюючи цю причину, ми протидіємо злочинності тим шляхом, що замість злочинності ми продукуємо доброчинність.

Таким чином, культура людини в такому розумінні є радикальним засобом протидії злочинності, бо вона утворює імунітет проти виникнення у неї комплексу сваволі і ілюзій, проявом якого є злочини. Не буде цього комплексу – не буде і злочину.

Яка ж роль кари за злочини, виходячи із антикриміногенної ролі культури людини? Передбачена кримінальним законодавством кара – це засіб впливу на волю і свідомість тих, хто вже має комплекс сваволі і ілюзій, з метою утримати їх від того, аби вони не проявляли цей комплекс у виді злочину.

Отже, відповідно до викладеного, на кримінологічне питання “Як протидіяти злочинності?” слід відповісти так: сприяти розвитку соціальної культури людей в поєднанні із застосуванням кримінального законодавства, яке передбачає кару за злочини. Очевидно, існує наступна кримінологічна закономірність: чим вища в суспільстві антикримінальна культура, тим ефективнішою є кара.

В сучасному світі надзвичайно актуальною, в тому числі для юриспруденції і кримінології, є проблема розпізнавання, які соціальні явища є прогресивними, а які регресивними. В залежності від того, як вирішується ця проблема, певні явища криміналізуються у Кримінальному кодексі, тобто визнаються злочинами, або, навпаки – декриміналізуються. Зокрема, розширення людської свободи завдяки соціальному прогресу зумовлює також і розширення сексуальної свободи. Добре це чи погано? Тут слід мати на увазі, що сексуальна свобода, як і будь-яка свобода, може набирати наступних форм:

1. сексуальна свобода особи, що має здорову волю, тобто волю узгоджену із законами природи;

2. сексуальна свобода особи, що має волю, яка знаходиться у стані сваволі, тобто волю, не узгоджену із законами природи.

Наприклад, зґвалтування не є сексуальним проявом “здорової” волі особи, а є сексуальним проявом свободи сваволі. Іншими словами, сексуальна свобода може проявлятися як у вигляді прогресивної поведінки людей, так і у вигляді регресивної, що означає деградацію особи.

У такий же спосіб можна показати придатність принципу соціального натуралізму для вирішення проблеми дефініції порнографії. Застосування критерію «природності – протиприродності», що випливає з принципу соціального натуралізму, дає підставу для наступного визначення поняття порнографії: «Порнографія – це демонстративне зображення атрибутів статевої сфери, що, будучи проявом комплексу сваволі і ілюзій, порушує порядок відносин між людьми з приводу цієї сфери, заснований на природних законах суспільного життя людей». Зазначений «природний» порядок статевих відносин може бути закріплений традиційним укладом життя людей, моральними (релігійними) чи правовими нормами тощо. Іншими словами, порнографія – це протиприродна демонстрація у вигляді зображень атрибутів статевої сфери. Отже, свобода демонстрації зображень атрибутів статевої сфери має своїми межами природні закони суспільного життя людей, за якими мають упорядковуватися і відносини між людьми з приводу цієї сфери. Причому слід мати на увазі, що природа суспільства є мінливою, а значить змінюються і закони, що притаманні його природі: те, що природно для одного суспільства може бути протиприродним для іншого. Свобода у межах природних законів, притаманних даному суспільству на даний час, є прогресивною, а за цими межами – регресивною.

Як розпізнавати, чи є нове соціальне явище (що, як правило, з’являється в молодіжному середовищі) прогресивним, чи, навпаки, регресивним? Виходячи з принципу соціального натуралізму, критерій має бути наступним: соціальна новація, яка є природною, тобто відповідає природним законам соціального життя, є прогресивною, а соціальна новація, яка суперечить цим законам, тобто є протиприродною, являється регресивною. Отже, закони природи є критерієм істини. Наприклад, гомосексуалізм ніяк не може бути фактором прогресу, бо це протиприродне явище, він є проявом соціальної патології, а не нормою. Очевидно, тут має застосовуватись наступне правило: нові соціальні явища, які відповідають законам природи, є прогресивними, а ті, що суперечать їм – регресивними, тобто є проявами соціальної патології, яким суспільство має протидіяти за формулою “культура + кара”.

Таким чином, борці за свободу гомосексуалізма борються за право жити протиприродно, тобто за право на деградацію (і навіть дегенерацію). Суспільство не може визнати таке право, бо це зруйнує нормальне життя людей у суспільстві, тобто життя у злагоді із своєю природою. Інша справа, що суспільство має визнати за гомосексуалістами право на адекватне ставлення до них з боку нормальних людей, так само, як до алкоголіків, наркоманів, осіб з психічними відхиленнями тощо.

Для кримінології важливе значення має те, як розуміється природа релігії, тому що від цього залежить пізнання і використання анти- криміногенного потенціалу релігії у протидії злочинності.

Якщо розглядати релігію відповідно до принципу соціального натуралізму, то її можна визначити як специфічну форму відображення Матері-Природи та її законів, заснованих на вірі. Бог – це релігійна форма уявлення людини про Матір-Природу, що є джерелом законів для людини. Релігія виникла у людей як засіб пізнання ними законів природи і протидії людській сваволі, що суперечить цим законам.

Наприклад, дослідження історії виникнення християнства показує, що воно з’явилося як нова релігійна форма протидії надзвичайному поширенню сваволі, що створило загрозу для виживання певної частини людства.

Отже, релігія, відображаючи в специфічній формі закони Матері-Природи, має антисвавільні властивості, а значить має і антикриміногенний потенціал. Так само, застосовуючи принцип соціального натуралізму, можна виявити і антикриміногенний потенціал мистецтва. Справжнє мистецтво – це форма відображення Природи та її законів. До речі, виходячи з цього, можна сказати, що критерієм “справжності” будь-яких творів художнього, театрального, літературного і будь-кого іншого виду мистецтва є те, наскільки вони втілюють у собі закони Матері-Природи. Доносячи ці закони до людей, мистецькі твори протидіють формуванню в них сваволі і ілюзій, і тому мають антикриміногенний потенціал.

Ті ж твори мистецтва, які не втілюють закони природи, сприяють формуванню у людей комплексу сваволі і ілюзій, який проявляється, зокрема, у вигляді злочинів. Цим, наприклад, зумовлюється небезпека демонстрації на телебаченні творів так званої “маскультуру”, які несуть у собі протиприродні ідеї, тобто пропагують сваволю і ілюзії.

Так само, відповідно до принципу соціального натуралізму, можна говорити про природну і протиприродну економіку, політику, науку та будь-які інші соціальні явища. Зокрема, у політиці прогресивними слід вважати ті партії, які діють відповідно до законів соціальної природи. Демократія не гарантує прогресивності суспільства, бо народи так само можуть відступати від законів соціальної природи, як і та або інша людина. Демократія без культури – охлократія. Основою, наприклад, демократії в Давній Греції були не самі по собі демократичні права греків, а їхня соціальна (політична, економічна, правова, моральна) культура. Це саме слід сказати про демократію в сучасних країнах, зокрема, Німеччині чи Фінляндії, США чи Японії. Тому, образно кажучи, демократизація українського суспільства має полягати не лише в імплементації так званих «європейських стандартів», а й в формуванні в українських громадян соціальної культури європейського типу, що відображає природні закони суспільного життя, відкриті ідеологами епохи Просвітництва. Саме ця культура є визначальним фактором демократії, а так звані «європейські стандарти» - це лише інструменти, що використовуються правильно чи неправильно залежно від цього фактору.

Для суспільного розвитку найкраще, коли політична влада належить тим, хто має волю і свідомість, узгоджені із законами природи, тобто має належну соціальну культуру.

Відповідно до принципу соціального натуралізму можна припустити, що влада народу, тобто демократія, - це ще не абсолютна вершина політичної організації суспільства, бо влада народу є похідною від влади кожної людини, що утворюють народ. Влада народу – фікція, якщо людина не має влади. Отже, людина, а не народ, є першоджерелом політичної влади. Людина, воля і свідомість якої узгоджені із законами соціальної природи, має ставитися вище народу, якщо народна воля і свідомість не узгоджені з цими законами. Перефразовуючи відомий афоризм філософа Гегеля, можна сказати так: “Кожен із нас має над собою ту владу, на яку він заслуговує”.

На нашу думку, майбутнє саме за такою концепцією політичної влади. У цьому ж “ключі” має розвиватися і концепція громадянського суспільства, що має важливе значення для протидії злочинності і забезпечення соціального порядку.

У радянській кримінології основоположною була заснована на марксизмі-ленінізмі ідея, що злочинність зникне, якщо побудувати комунізм. Проте, згідно з принципом соціального натуралізму, побудувати комунізм неможливо, тому що комуністичний устрій суспільства суперечить законам соціальної природи, є протиприродним. Сам комуністичний рух є проявом комплексу сваволі і ілюзій у політиці, тобто, іншими словами, проявом волюнтаризму і утопізму. А волюнтаризм і утопізм можуть проявлятися у соціальній практиці не інакше як з допомогою тоталітарного режиму. Цей режим дає можливість досягти значних успіхів у протидії злочинності, але він є протиприродним способом протидії злочинності і тому руйнує саме суспільство. Про це свідчить досвід протидії злочинності у муссолінівській Італії, гітлерівській Німеччині, сталінській Росії.

Так можна представити вирішення основного питання кримінології, і пов’язаних з ним інших питань, з позиції соціального натуралізму.

Виходячи із культурно-репресивної концепції злочинності, розробленої з допомогою принципу соціального натуралізму, слід визначати і поняття причин та умов в механізмі злочинної поведінки.

Причинами як умисних злочинів, так і злочинів з необережності є будь-які чинники, що спричиняють утворення в особи комплексу сваволі і ілюзій. Умовами, що сприяють вчиненню злочинів, слід вважати: а) природжені чи набуті властивості особи злочинця; б) фактори життєвої ситуації, в якій знаходиться особа, якщо зазначені вище фактори є такими, що сприяють прояву комплексу сваволі і ілюзій у вигляді злочину.

Іншими словами, причини злочинності можна визначити як фактори, котрі приводять волю і свідомість людини у криміногенний стан – тобто, спричиняють утворення в особи комплексу сваволі і ілюзій, проявом якого і є злочини. Умови, відповідно, це фактори, що необхідні для того, щоб комплекс сваволі і ілюзій проявився саме у вигляді злочину.

Механізм злочинної поведінки, тобто процес породження злочинного діяння, є наступним:

І етап – під дією причин злочинності у людини утворюється комплекс сваволі і ілюзій.

ІІ етап – під впливом комплексу сваволі і ілюзій людина вибирає саме злочинний спосіб задоволення своїх потреб, в результаті чого в неї виникає мотив, що спонукає до злочинного діяння (злочинний мотив).

ІІІ етап – під впливом комплексу сваволі і ілюзій людина ставить собі ціль – створити злочинним способом такий стан речей, який необхідний для задоволення її потреб (злочинна ціль).

VI етап – під впливом злочинного мотиву і злочинної цілі людина за наявності певних умов, що сприяють прояву комплексу сваволі і ілюзій, вчиняє злочин.

Виходячи із викладеної концепції злочинної поведінки, фізичні, біологічні і соціальні фактори виконують наступну роль в механізмі злочинної поведінки. Фізичні фактори (наприклад, температура повітря) і біологічні фактори (наприклад, спадкова агресивність, хвороба, алкоголізм) можуть відігравати лише роль умов злочинності, а не причин.

А роль причин злочинності можуть відігравати лише ті соціальні чинники, які здатні спричинити утворення комплексу сваволі і ілюзій в особи. Всі інші соціальні чинники – це теж умови злочинності (наприклад, недоліки в діяльності органів кримінальної юстиції, бідність, або навпаки, розкіш, різноманітні конфлікти між людьми тощо). Чи вчинить людина будь-який злочин взагалі - це залежить від того чи має вона комплекс сваволі і ілюзій, а яким буде вчинюваний нею злочин - це залежить, зокрема, від біологічних властивостей людини. Наприклад, комплекс сваволі і ілюзій у поєднанні із такою біологічною властивістю особи як агресивність згенерує вчинення саме агресивного злочину. Біологічні властивості особи зумовлюють спеціалізацію злочинної діяльності, а не спричиняють злочини.

Виходячи з цього і слід визначати причини і умови, що породили той чи інший злочин. Наприклад, у випадку винного спричинення смерті пішоходу водієм автомобіля під час ожеледиці причиною цього злочину з необережності слід вважати те, що призвело до утворення у водія комплексу сваволі і ілюзій, а умовою – ожеледицю на дорозі.

Як свідчить історія розвитку науки взагалі, пошуки причин і умов існування тих чи інших явищ завжди починалися з феноменології, тобто з виявлення усіх факторів, пов’язаних з існуванням цього явища. Цей етап у пізнанні причин і умов існування певного явища можна назвати «факторним». Так звана «теорія факторів» - це та теорія, якою лише і може користуватися дослідник на цьому етапі. Але після цього має наступити другий етап, на якому, виходячи зі знань, отриманих на першому («факторному») етапі дослідник мусить диференціювати усі фактори так, щоб визначити які з цих факторів є причинами, а які умовами існування того чи іншого явища. Так було, наприклад, з пошуком причин і умов існування такої хвороби як туберкульоз у медичній науці. На першому етапі виявлялося безліч факторів, які пов’язувалися з захворюванням на туберкульоз (тобто науковці змушені були користуватися «теорією факторів»). Але після відкриття Р. Кохом у 1882 році патогенної палички, яка виявила свій статус причини захворювання на туберкульоз, усі решта факторів набрали в поясненні механізму цього захворювання статус умов, що сприяють його виникненню. Таким чином, на другому етапі пізнання механізму захворювання на туберкульоз після відкриття палочки Коха з’явилася можливість перейти від «теорії факторів» до «теорії причин і умов». На нашу думку, це саме має відбутися і в кримінології. Сьогодні кримінологія знаходиться у пізнанні механізму злочинної поведінки поки що на етапі «теорії факторів», але цей етап має колись закінчитися з відкриттям фактору, що матиме статус причини злочинності і наданням усім іншим факторам статусу умов, сприятливих для породження злочинів.

На нашу думку, якщо засновуватися на принципі соціального натуралізму, то можна дійти висновку, що причиною будь-якого злочину є той фактор, який спричиняє виникнення у людини комплексу сваволі і ілюзій, а усі решта факторів є умовами, що сприяють прояву комплексу сваволі і ілюзій у вигляді злочину. Образно кажучи, фактор, що спричиняє виникнення у людини комплексу сваволі і ілюзій і є тією своєрідною «паличкою Коха» у механізмі виникнення злочину.

Зазначене дає підстави вважати за доцільне формування нової кримінології, заснованої на застосуванні принципу соціального натуралізму, - так званої «натуралістичної кримінології».

На нашу думку, є усі підстави вважати, що розвиток юриспруденції і кримінології на основі парадигми універсального натуралізму, забезпечить не лише відкриття в галузі юриспруденції і кримінології нових законів соціальної природи, а й сприятиме відкриттям нових законів фізичної і біологічної природи, бо усі ці три форми природи мають «спільний знаменник» і генетично пов’язані між собою.

Принцип соціального натуралізму - це „ключ”, що дає можливість по-новому вирішувати і інші проблеми, що постають в юридичній науці і кримінології. Виходячи з викладеного, можна сформулювати наступні тези:

1. Принцип соціального натуралізму (або іншими словами «принцип соціальної природності» чи «принцип природності соціального») є засобом, придатним для розв`язання будь-яких гуманітарних і соціальних проблем, у тому числі проблем юриспруденції та кримінології.

2. Згідно з принципом соціального натуралізму зло – це прояв комплексу сваволі і ілюзій людини, що порушує природні закони суспільного життя, на яких засновується соціальний порядок, тобто прояв соціопатії людини. Злочин – це зло, відповідальність за яке встановлюється кримінальним правом.

3. Боротьба добра із злом – це боротьба природності з протиприродністю (яка є проявом комплексу сваволі і ілюзій, тобто безкультур’я людей). Залежно від того що перемагає в суспільстві в ньому відбувається прогрес чи регрес.

4. Відповідно до принципу соціального натуралізму, право можна визначити як інститут забезпечення соціального порядку, заснований на законах природи, яким надана форма законодавства (нормативно-правових актів). Згідно з цим принципом поняття “природне право» має визначатися наступним чином: «Природне право – це природні закони суспільного життя людей, якими вони мають керуватися у своїй соціальній поведінці для того, щоб жити у злагоді з Матір’ю-Природою».

5. Найдосконалішим є те законодавство, яке найповніше відображає закони природи, і, зокрема, закони природного права. Кожен має природне право вимагати скасування будь-якого законодавчого акту на тій підставі, що він суперечить природним законам суспільного життя людей (зокрема, законам природного права).

6. Виходячи з цього, будь-яке правопорушення, в тому числі і злочин, - це порушення законів природи, яким надана форма законодавства.

7. Будь-яке порушення законів природи є проявом сваволі, а це значить, що будь-яке правопорушення, в тому числі і злочин, слід розглядати як прояв людської сваволі. Правопорушення (в т.ч. і злочини) – є явищем реальним, але протиприродним.

8. Права людини – це визначена законами природи, які мають втілюватися в чинному законодавстві, свобода людини, що забезпечує їй безпеку від будь-якого свавілля, тобто можливість жити у злагоді з Матір’ю-Природою.

9. Злочинець – це особа, в якої воля знаходиться у стані сваволі, а свідомість у стані ілюзій, утворюючи так званий комплекс сваволі і ілюзій, що проявився у вигляді вчинення злочину. Це саме визначення стосується і будь-якого правопорушника, тобто особи, що вчиняє конституційне, адміністративне, цивільне чи будь-яке інше правопорушення. Стан ураженості людини комплексом сваволі і ілюзій називається соціопатією.

10. Зважаючи на те, що міру узгодженості волі людини із законами природи можна визначити як культуру людини, слід зробити наступний висновок: найефективнішим засобом протидії людській сваволі, яка проявляється у вигляді правопорушень, і, зокрема, злочинів, – є культура людей, в тому числі соціальна культура громадян, яка включає в себе і правову культуру громадян. Це дає підстави для створення культурно-правової концепції забезпечення соціального порядку. Відповідно до цієї концепції проблеми юриспруденції (в т.ч. і кримінології) слід розв’язувати керуючись принципом “Культура – мати порядку!”.

11. Основою правової держави і правопорядку слід визнати правову культуру громадян, що є складовою їх соціальної культури.

12. Справедливість, – виходячи з принципу соціального натуралізму, – можна визначити як відповідність проявів волі людей законам природи, і, зокрема, законам природного права.

13. Правова поведінка людей визначається їх правовою культурою, а не законодавством. Нормативно-правові акти є лише засобами для: а) визначення яка поведінка є правовою і яка неправовою; і б) соціального реагування на правову і неправову поведінку людей.

14. Так званий принцип „верховенства права” полягає у тому, що «верховним» має бути право як втілення законів соціальної природи (тобто законів природного права) в законодавстві. Цей принцип, як норму суспільного життя, можна забезпечити лише при належній правовій культурі громадян, виходячи з того, що ця культура вище будь-яких конституцій, кодексів і законів.

15. Закони в будь-якому суспільстві „працюють” так, як до цього їх скеровує соціальна культура громадян.

16. Свобода людини в суспільстві – це незалежність її від будь-чиєї сваволі, завдяки чому вона має можливість жити за законами природи. Людина, маючи свободу, тобто можливість проявляти свою волю і свідомість, може чинити будь-що, але нормальним буде лише той вчинок, який відповідає законам природи, і зокрема, законам соціальної природи.

17. Завдяки свободі людина має можливість не підкорятися будь-кому, якщо цей будь-хто чинить щось всупереч законам Матері-Природи. Найвищою владою для людини є влада Матері-Природи, а усе інше постільки, поскільки воно втілює у собі закони Матері-Природи. Це саме стосується і авторитету. Найвищим авторитетом для людини має визнаватися Мати-Природа. Інші люди чи людські утворення мають авторитет постільки, поскільки вони втілюють у собі закони Матері-Природи.

18. Для того, щоб жити щасливо, не вчиняючи злочинів, треба учитися жити у Матері-Природи, або у людей, які найкраще пізнали закони Матері-Природи і живуть у злагоді із ними.

19. Безпека людини в суспільстві – це захищеність її свободи від будь-яких проявів людської сваволі.

20. Гуманізм у кримінальному праві полягає у врахуванні природи людини при вирішенні тих чи інших правових проблем, а не в безмежному пом’якшенні покарання.

21. Критерієм істини в юридичній науці та кримінології має визнаватися не правова практика, а природні закони соціального життя людей.

22. Прогрес права як засобу забезпечення соціального порядку є неможливим без пізнання законів природного права. Тому слід було б найперше розробляти своєрідний Кодекс законів природного права, основу якого заклали своїми працями ще творці римського права.

23. Глобалізація юриспруденції – це процес, який полягає в наближенні усіх національних юриспруденцій до «спільного знаменника», яким є природні закони суспільного життя людей (зокрема, закони природного права).

Викладене дає підстави стверджувати наступне. “Природно-позитивний” підхід в юридичній науці, який випливає із запропонованого вище вирішення основного питання юриспруденції, відкриває нові перспективи у вирішенні питань, що виникають у всіх галузях права: конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному тощо.

Крім того, із наведеного вище можна зробити висновок, що застосування принципу соціального натуралізму може бути плідним також для вирішення фундаментальних проблем кримінології, зокрема, проблем пов’язаних з питаннями “Чому існує злочинність?”, “Чим відрізняється злочинець від незлочинців?”, “Як протидіяти злочинності?”.