Терези української Феміди потребують капітального ремонту (проблеми кримінальної юстиції)

У зв’язку із нинішньою кризою соціальної культури громадян в Україні надзвичайного поширення в усіх сферах суспільного життя набуло свавілля, що виключає наявність у суспільстві належного соціального порядку, необхідного для нормального існування суспільства. Це виявляється зокрема у тому феномені, що кожна людина сьогодні в Україні не має іншого способу вирішення своїх проблем як з допомогою свавілля, спрямованого проти іншої людини, і тому кожна людина стає одночасно потерпілою від свавілля з боку інших людей за принципом «ти чиниш свавілля щодо мене, а я – щодо тебе». За цього феномену кожен має потребу захищатися від всезагального свавілля, від якого він потерпає кожен день. При нормальному стані суспільства засобом захисту від свавілля у відносинах між людьми є суд. Але в умовах ураження суспільного життя людей свавіллям суд з інструмента для протидії свавіллю неодмінно перетворюється на інструмент вчинення свавілля. Це – соціальна закономірність. Таким чином, за даних умов віра у судову протидію свавіллю є ілюзією, бо суд сам стає інструментом свавілля.

Що ж тепер маємо робити, аби вивести суспільство із стану ураженості свавіллям, а суду повернути його природну функцію - бути інструментом протидії свавіллю? Як можна наблизити настання «Ери Правосуддя» в Україні? Згідно із так званою «культурно-репресивною» доктриною забезпечення соціального порядку вийти із кризи, зумовленої тотальним свавіллям можна шляхом культивування соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури серед громадян у поєднанні із застосуванням передбаченого законодавством правової репресії до тих з них, які, не піддаючись цьому культивуванню, все ж чинять свавілля. Причому слід мати на увазі, що перший елемент у цій доктрині є радикальним засобом протидії свавіллю, а другий – паліативним. Вони лише поєднуючись як дві «губи» у лещатах можуть ефективно протидіяти свавіллю у суспільному житті.

Виходячи з цієї доктрини, і слід вирішувати, зокрема, проблему виведення з кризи вітчизняної кримінальної юстиції, яка, використовуючись як інструмент для свавілля, стало небезпечною ¹⁴⁶.

Однією із фундаментальних проблем, яка має бути вирішена в зв’язку з цим, є проблема прав людини у сфері судочинства. Їх можна було б назвати «судові права людини», так само як називаються політичні права людини, економічні права людини, культурні права людини і т.п. На жаль, «судовим правам людини» приділяється менше уваги, ніж іншим. А це приводить до того, що усі інші права людини не мають належного судового захисту.

Природа сучасної кримінальної юстиції у світі така, що обвинувачення особи, що вчинила злочин покладається на державу (крім деяких випадків приватного обвинувачення). А захист від державного обвинувачення визнається правом обвинуваченого, яке він може здійснювати з допомогою захисника. Відповідно до цієї концепції органи кримінальної юстиції наділяються певними правами та обов’язками, необхідними для здійснення державного обвинувачення. Зокрема, вони мають так звану «природну монополію» на здійснення певних дій на стадії досудового розслідування, спрямованих на здобуття доказів по кримінальній справі. Захисник обвинуваченого, як і сам обвинувачений, права на такі дії не має. У зв’язку з цим виникає проблема: як можна в умовах державної монополії на розслідування злочинів забезпечити принцип рівності можливостей суб’єктів обвинувачення і захисту, принцип змагальності між ними у судочинстві, принцип їхньої диспозитивності, що визнані сьогодні у світі, як природні гарантії справедливості суду? Чи можна взагалі створити таку систему кримінальної юстиції, в якій можливості обвинувачення і захисту були б симетричними (урівноваженими)?

Звичайно, в сучасних умовах розвитку правосуддя ця проблема не може бути вирішена шляхом надання захиснику прав на проведення досудового розслідування, «дзеркальних» тим, якими наділені державні органи кримінальної юстиції. Але існує інший спосіб нормального вирішення цієї проблеми сучасної кримінальної юстиції. Він полягає у тому, щоб надати захиснику такі права, які уможливлювали б реалізацію названих вище принципів іншим способом. Залишаючи за державними органами монополію на досудове розслідування злочинів, слід захиснику надати права, які зробили б неможливим свавілля з боку цих органів.

Виходячи з цього, слід розробити нову концепцію правосуддя, зокрема кримінальної юстиції, засновану на «природних» засобах урівноваження обвинувачення і захисту у судочинстві.

Одним із таких фундаментальних «природних» засобів є право обвинуваченого та його захисника на заявлення клопотань. При найближчому розгляді виявляється, що саме це право може бути основним інструментом забезпечення справедливості суду в умовах монополії держави на кримінальне обвинувачення. Для цього в Україні треба реформувати права захисника щодо заявлення клопотань і кореспондуючі їм обов’язки органів досудового розслідування і суду. Це реформування має бути таким, щоб воно урівноважувало монопольні права державних органів кримінальної юстиції, особливо щодо збирання доказів по кримінальній справі, яких немає у захисника.

Сьогодні стан речей з клопотаннями захисника в Україні такий, що в слідчій і судовій практиці за оцінками дослідників біля 90 % цих клопотань органи досудового розслідування і суди не задовольняють і більшість з них абсолютно безпідставно. Оце саме і є тією найслабкішою ланкою, через яку реалізується свавілля у вітчизняній кримінальній юстиції, що робить її небезпечною. Це є також однією із причин виникнення ще одного симптому кризи судочинства в Україні – оскарження судових рішень набрало масштабів стихійного лиха.

Образно кажучи, сьогодні терези української Феміди «підрегульовані» кримінально-процесуальним законодавством і слідчою та судовою практикою на забезпечення пріоритету можливостей обвинувачення над можливостями захисту. Така асиметрія сама по собі вже є небезпечною. Порушуючи фундаментальні принципи кримінального судочинства, вітчизняна юстиція завдяки цій асиметрії продукує необгрунтовані і незаконні засудження людей. Сьогодні в Україні таке законодавство і така слідча і судова практика, що захисник не має адекватних правових засобів протистояти необгрунтованим відмовам у задоволенні своїх клопотань. Нічим не обмежена можливість органів досудового розслідування і суду необгрунтовано відмовляти у задоволенні клопотань захисника «відкриває двері» як для судових помилок, так і для зловживань у сфері юстиції, у тому числі корупційних. До речі, зазначена асиметрія суперечить положенням Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, а також практиці Європейського Суду з прав людини по її застосуванню. Це дає підстави українським громадянам вже сьогодні звертатися до цього суду зі скаргами на рішення українських судів, які постановлені при необгрунтованій відмові у задоволенні клопотань, заявлених обвинуваченим, його захисником, а також, зокрема, і потерпілим.

Як можуть бути захищені за цих умов права людини, буде це обвинувачений чи потерпілий? Потрібно надати захиснику правові засоби для того, щоб він міг запустити механізм правового примусу щодо слідчих, прокурорів і суддів, які необгрунтовано відмовляють у задоволенні його клопотань. Очевидно, таким правовим засобом може бути, зокрема, реалізація в кримінально-процесуальному законодавстві презумпції обов’язковості задоволення клопотань обвинуваченого і захисника, а так само потерпілого, якщо він не встановить у передбаченому законом порядку і належним чином не обгрунтує наявність достатніх підстав вважати, що вони зловживають своїми правами. Завдяки реалізації у кримінально-процесуальному законодавстві цієї презумпції можна забезпечити симетрію між можливостями обвинувачення і можливостями захисту у кримінальній юстиції в умовах «природної монополії» органів досудового розслідування на проведення певних дій, спрямованих на збирання доказів для суду над обвинуваченою особою.

Отже, терези української Феміди потребують капітального ремонту!..

Проте, реформа кримінальної юстиції в Україні ні до чого не приведе, якщо вона не буде базуватися на новій, прогресивній доктрині. Інакше буде так: «хотіли як краще, а вийшло як завжди». І ця доктрина має бути такою, яка вирішувала б проблему забезпечення симетричності обвинувачення і захисту. Причому вона має дати таке вирішення, яке виходило б з принципу, що найвищим гарантом справедливості у демократичному суспільстві є не якісь державні органи (апеляційні, касаційні та інші найвищі суди тощо), а самі громадяни, яким слід надати усі необхідні правові засоби для забезпечення справедливості їхньою власною волею. Лише громадянина, який має можливість сам відстоювати своє право на справедливе судове рішення не можна підкупити чи іншим чином схилити погодитися на несправедливість щодо самого себе. Саме тому він є «природною» гарантією справедливості суду щодо нього самого.

У зв’язку з цим слід вказати на існування проблеми співвідношення прав громадянина і прав держави перед законом і судом. З феномену природного права випливає принцип рівності громадянина і держави перед законом і судом. Порушення цього принципу відкриває можливість для зловживань правом з боку держави чи з боку громадянина.

Згідно із доктриною природного права правосуддю підлягає будь-яка наділена волею і свідомістю людська істота чи утворена людьми спільнота, якщо вона проявляє свою волю і свідомість у вигляді правопорушення. Звідси можна вивести наступний принцип природного права: «ніхто не може мати імунітету від протидії свавіллю». Іншими словами, ніхто, проявляючи свавілля і, зокрема зловживаючи правом, не може знаходитися за межами правосуддя. Це стосується не лише людини як особи, а й таких людських спільнот як держава та колегіальний орган. Взагалі для сучасного суспільства актуальною є розробка концепції відповідальності членів колегіальних органів. Відсутність правового регулювання цієї відповідальності обумовлює можливість зловживання статусом колегіального органу, наприклад, статусом виборчої комісії. Колегіальність не може означати безвідповідальність. З цього випливає, що законодавчий статус будь-якого колегіального органу має визначатися так, щоб завжди можна було встановити вину для відповідальності його членів при незаконній діяльності цього органу чи прийнятті ним незаконних рішень (наприклад, рішень щодо незаконної приватизації чи незаконної передачі земельних ділянок у власність тощо). Без цього законодавчий статус колегіального органу має визнаватися неправовим, тому що суперечить зазначеному вище принципу природного права. Це стосується і постановлення судового акту колегією суддів. Інститут «таємниці нарадчої кімнати» і механізм постановлення судового акту колегією суддів має бути визначений у законодавстві таким чином, щоб завжди була можливість встановити вину кожного члена колегії у випадку постановлення нею завідомо неправосудного судового акту, кримінальна відповідальність за яке передбачена, зокрема, ст. 375 Кримінального кодексу України.

Не сприяє протидії суддівському свавіллю і чинний в Україні порядок перевірки судових актів. Зокрема, перевіряюча інстанція не наділена повноваженнями (обов’язком і правом) при виявленні ознак постановлення завідомо неправосудного акту повідомляти про це прокурора для вирішення питання про кримінальне переслідування винних. І в той же час фактично лише зазначена інстанція має можливість ці ознаки виявляти – жодна інша інстанція такої можливості не має. Таким чином, вказана можливість протидіяти суддівському свавіллю залишається не реалізованою. Ця законодавча прогалина має бути усунена.

Досить ефективним засобом протидії так званим судовим помилкам і судовому свавіллю (зокрема, судовому свавіллю, що проявляється у вигляді постановлення завідомо неправосудного судового акту, відповідальність за яке передбачена у ст. 375 КК України) може бути науково-правова експертиза. Вона має полягати у доктринальному тлумаченні чинного законодавства, що застосовується судом. Роль науково-правової експертизи, зокрема у судовій практиці, стає очевидною якщо керуватися ідеологією природного права і так званою «інструментальною концепцією законодавства». Згідно з цією концепцією, законодавство не є самодіючим чинником, а є лише інструментом у руках людей, який застосовується ними залежно від тієї доктрини, яка панує у їхніх головах. За інструментальною концепцією законодавства існує наступне правило: одне і те саме законодавство функціонує по-різному у руках людей, які користуються різними правовими доктринами. Судити без застосування тієї чи іншої правової доктрини взагалі неможливо, хоче того суддя чи не хоче. Однак, правильно може судити лише той суддя, який користується правильною правовою доктриною. А якщо це так, то правильно функціонує те законодавство, яке застосовується з допомогою правильної доктрини. Науково-правова експертиза своїм призначенням саме і має забезпечити це. Якщо у тому чи іншому випадку вона не виконує своє призначення, то суд (як і стосовно будь-якої судової експертизи) може не погодитися з її висновками. Використання досягнень юридичної науки у формі науково-правової експертизи безпосередньо у судовій практиці не може шкодити правосуддю. Проти цього може виступати лише той, хто хотів би мати нічим не обмежену свободу для судового свавілля. Як показує наше дослідження, зокрема, дослідження правосуддя, здійснюваного Конституційним судом і Верховним судом України та подібними судовими органами зарубіжних країн, найкращим, тобто таким, що виключає правове свавілля і правові ілюзії, є те правосуддя, яке відправляється з засосуванням доктрини природного права, що є одним з проявів принципу соціального натуралізму.

На нашу думку, відправленню правосуддя могло б сприяти також запровадження у судову практику інституту науково-правових консиліумів, висновки яких використовувались би для розв’язання проблем застосування законодавства у випадках, що цього вимагають.

Заперечення проти використання у судовій практиці висновків науково-правової експертизи чи науково-правових консиліумів на тій підставі, що судді самі мають правильно застосовувати законодавство - бо «на те вони й судді» - не відповідає здоровому глузду і є проявом суддівської (корпоративної) монополії на істину (начебто має існувати презумпція, згідно з якою суддя не може помилятися лише тому, що він суддя). Це створює умову для так званого «юридичного обскурантизму», постулатом якого є: «не наука відкриває істину для судді, а суддя відкриває істину для науки».

Принцип «лише суд може в установленому законом порядку визнати особу винною у вчиненні злочину» не слід тлумачити так, що за суддями має визнаватися монополія на істину. Даний принцип є принципом виключно юридичної процедури, має значення лише в її межах і спрямований на забезпечення спеціального порядку встановлення істини щодо вини особи. Він жодним чином не заперечує використання досягнень юридичної науки у відправленні правосуддя.

Наша держава буде правовою і демократичною лише тоді, коли в Україні настане «Ера Правосуддя». А для цього, відповідно до згадуваної вище культурно-репресивної доктрини забезпечення соціального порядку, крім реформування юстиції, в тому числі кримінальної, потрібне Новітнє Просвітництво, яке озброїло б українських громадян належною соціальною (політичною, економічною, правовою, моральною) культурою. Очевидно існує наступна закономірність: яка соціальна культура громадян – таке і правосуддя вони мають.