§ 1 Поняття та види джерел міжнародного права

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. Особливості міжнародного нор-моутворення, різні правові традиції учасників міжнародно-правових відносин та їхня належність до різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного пра­ва та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних рішень приводять до того, що питання про по­няття та види джерел підпадає під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки права.

Поняття «джерела міжнародного права» неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін «джерела права» традиційно мав значення «кінцевого ета­пу погодження воль суб'єктів міжнародного права»¹. У та­кому «вольовому» розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші пра­вила поведінки, за якими визнають юридичну обов'яз­ковість. Правильніше було б вживати термін не «джерела міжнародного права», а «джерела, на основі яких у міжна­родному праві виконують зобов'язання». Саме таке розумін­ня передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН — єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про джерела.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду «Суд... за­стосовує:

а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеці­альні, що встановлюють правила, безперечно визнані дер­жавами, які є сторонами спору;

б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими нація­ми;

г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини наикваліфікованіших фахівців із міжнародно­го публічного права різних націй у якості допоміжного за­собу для визначення правових норм»¹.

Останнім часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: про «м'яке» право, резолюції міжнародних організацій і конференцій, по­літичні домовленості, рішення міжнародних судових уста­нов і деякі інші акти. Це природно, оскільки міжнародне право динамічно розвивається. Однак у кожному конкрет­ному випадку при встановленні зобов'язань суб'єктів міжнародного права слід з'ясувати, наскільки суб'єкт го­товий взяти на себе правове зобов'язання, якщо тільки мова не йде про імперативну норму міжнародного права. Мож­ливе існування також достатньо автономних регіональних систем міжнародного права, перелік джерел яких відрізняється від загальновизнаного. Утім, це скоріше вик­лючення для міжнародного права, ніж правило, воно може свідчити про перехідний характер такого права (перехід права Європейського Союзу від міжнародного до конфеде­ративного (див. розділ 17).

 

§ 2 Міжнародні договори

Міжнародні договори — одна з найбільш поширених у наш час форм закріплення взаємних міжнародних прав і обов'язків. Міжнародні договори є зазвичай джерелом зобов'я­зань тільки для суб'єктів міжнародного права, що беруть у них участь.

Міжнародні договори можна розділити на пра­вові та контрактні.

Правові фіксують норми міжнародного права, які отримали загальне визнання. У міжнародних кон­трактах формулюють поточні зобов'язання держави.У правових договорах держави визнають і фіксують факт існування певної загальної норми. Так, у договорах про пра­ва людини зафіксована загальна норма про те, що «всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та пра­вах», а на її основі сформульований каталог (перелік) прав людини. Правові договори держави сприймають як даність, як факт, у силу якого порядок речей не може бути зміне­ний. Тому при укладанні таких договорів суб'єкти не мо­жуть ні за яких обставин впливати на їхній зміст, не пося­гаючи при цьому на основи міжнародного права. Правові договори здебільшого фіксують визнання державами при­родно-правових норм, єдине уявлення про обсяг зобов'язань щодо таких норм, а також єдине тлумачення змісту цих норм. Прикладом правового договору може служити Міжна­родний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., згідно з яким права та свободи людини існують незалежно від позиції держав. Тому й говорити про те, що права та сво­боди людини з'явилися завдяки прийняттю міжнародного пакту не доводиться. Пакт зафіксував перш за все зобов'я­зання держав не посягати на такі права та свободи, тобто обов'язок дотримуватися природно-правових норм.

Контрактами є міжнародні угоди, що виникають у ре­зультаті узгодження позицій суб'єктів міжнародного пра­ва. Основна маса міжнародних договорів є саме контракта­ми. Тому точніше було б сказати, що ці угоди містять не норми міжнародного права, а міжнародні публічні зобов'я­зання. Контрактами є, наприклад, угоди з обмеження озбро­єння (держави домовляються про обсяги, строки, технічні умови й інше), економічні угоди (сторони домовляються про строки, умови, обсяги поставок, розміри штрафів та інше), статути міжнародних організацій (сторони створюють сис­тему головних і допоміжних органів, домовляються про процедуру й інше).