1.4. Основні етичні вчення в історії релігії (Мойсей, Конфуцій, Будда)

Виховання моралі починається із засвоєння етичних пра­вил, вироблені людством і залишаються діючими для всіх часів і народів.

З іменем Мойсея пов'язаний один із найдавніших і найбільш поширених кодексів моральної поведінки, що складається з 10-ти заповідей (Декалог). Мойсей - законодавець єврейського народу, засновник релігії іудаїзму.

Загальною основою Декалога є заповіді, які містять найбільш загальні релігійно-моральні та юридичні принципи поведінки.

Перші три заповіді Декалога пропонують поважати одного лише Яхве, забороняють створювати інших богів, застерігають від необов'язкового ставлення до вказівок Бога. Четверта заповідь („Пам' ятай день відпочинку") винятково важлива з погляду зв 'язку Бога й народу, водночас це -день, у який перед Богом зрівнюються всі у межах Ізраїлю, незалежно від їхнього соціального статусу. У суботньому відпочинку духовна єдність Ізраїлю перед Богом знаходить своє предметне втілення. П'ята заповідь пропонує по­важати батька і матір. У контексті Десятислів'я вона набуває осо­бливого змісту, бо має підкреслити, що нові релігійно-національні приписи моральної поведінки не відміняють родинних обов'язків, віковічного закону поваги до батьків.

Наступні заповіді (від шостої по десяту) регулюють норми ставлення людини до ближніх, розуміючи під ближніми всіх представників свого народу й тільки їх. Єдність народу і його згуртування навколо єдиного Бога, крім прямого поклоніння Богу в установлених для цього всіх обов'язкових формах, забезпечу-

mi і.ся спільними законами. Суперечливі стосунки народу та Бога Регулюються за законами справедливості. Справедливість, згідно і принципами Декалогу, є рівною відплатою. П'ять заповідей, що і міадають другу частину Декалогу, - не убивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво, не бажай нічого, що належить твоєму ближньому, - формують основну міру справедливості. Саме їх визнання як основи громадського життя є головною озна­кою богоугодності народу, а їхнє дотримання - критерієм мораль­но гідної поведінки.

Декалог є документом епохи, коли суспільна свідомість за­лишалася синкретичною, не розчленовувалася на відособлені форми - релігію, мораль і право. Моральні вимоги в ньому дані разом з їхнім релігійним обґрунтуванням й юридичними наслідками. Вони сформульовані Богом, звідси їх безумовний характер. Неможливість обговорення, недопущення відхилень чи необов'язковості у виконанні цих вимог гарантовані тим, що вони є водночас суворими юридичними законами.

Закони Мойсея - це закони Ізраїлю. Ставлення ж до інших народів - далеке від канонів Десятислів'я.

Настанови Декалогу ввійшли у культуру як загальні вимоги, без початкових історично зумовлених обмежень. Вони стали важ­ливою складовою частиною моральних канонів християнства й ісламу, загальнолюдською основою моральності. Декалог як про­грама достойного життя людини свідчить про те, що здатність жити за законами, написаними Богом (законам справедливості), робить людину людиною.

Стисла, афористична форма біблійного Декалогу (Де­сяти заповідей Мойсея) іноді змушувала дослідників стави­ти неправомірні вимоги до стародавнього кодексу. Однак ця афористичність дозволила Декалогу вийти за межі вузько національних вимог до поведінки, висловити загальнолюдський зміст норм моральності: „Не будеш з більшістю, щоб чинити зло. І не будеш висловлюватися про позов, прихиляючись до більшості, щоб перемогти правду"; „А хабара не візьмеш, бо хабар осліплює зрячих і викривляє слова справедливих" (Вихід. 23:2,8); „Не

робіть крИВДМ п суді ік- ПОіурай ібОГОМу, і НЄ ПІДЛвШуЙСЯ ДО вель­можного, ііі правдою суди спою ближнього!" (ЛвВИТ. 19:15).

ДахаЛОГ КОНЦвНТрує увагу на зовнішніх діях людини, зали­шаючись байдужим до того, що можна визначити як моральний спосіб мислення; в ньому нагороди і покарання відірвані від осо­бистих діянь і поширюються на далеке потомство, що суперечить ідеї моральної відповідальності; Декалог не знає ідеї загробного воздаяния чи іншої перспективи, покликаної гарантувати нагоро­ду за добру поведінку.

До основних етичних вчень належить вчення Будди (VI ст. до Р.Х.), який в мирському житті мав ім'я Сіддхарха. Вихідним пунктом життєвчення Будди є констатація того, що ні насолода життям, ні приборкування пристрастей не ведуть до блажен­ства. Основними джерелами вчення є буддійська канонічна кни­га „Трипітака" („три кошики" закону) і поема „Буддхачаріта" („Життєпис Будди") великого класика буддійської санскритської літератури Асвагоші.

Для Будди, який виріс на індійському духовному ґрунті, по­няття блаженства співвіднесене з розумінням життя як ланцюга переходів з одного існування в інше у широкому діапазоні від богів до мешканців пекла. При цьому кожне існування пов'язане зі стражданням, хоча за цим критерієм різниця між різними сфера­ми існування величезна. Такий образ світу позначається терміном сан-сара. Блаженство полягає в тому, щоб вирватися з круговоро­ту народжень і смертей.

В основі вчення Будди про життя лежать чотири шляхетні істини, що відкрилися йому: є страждання; є причина страждання; є припинення страждання - нірвана і є шлях, що веде до припи­нення страждання, - вірний серединний шлях. Благородні істини говорять про те, що треба знати і що робити, щоб стати благо­родним, морально чистим. Три характеристики протиставлені нірвані: пристрасті, ненависть і помилки. Нірвана - це стан спо­кою при відсутності пристрастей, вияв вищої діяльності та енергії духу, вільного від прихильностей. Слово „нірвана" складається з „нір" - знищення і „вана" - бажання. Позитивний аспект нірвани

полягає у нескінченній можливості саморозкриття людини, у по­зитивному переживанні цієї можливості.

Перша благородна істина - про страждання. Народження, хвороба, смерть, розлука з коханими, неможливість мати те, чого хочеться, тобто саме життя в його розмаїтті - від безпосередніх відчуттів до абстрактних понять - є стражданням. Друга благо­родна істина - про джерело страждання. їх джерелом є бажан­ня життя. Третя благородна істина - про припинення страждань. Стан відсутності, переборення страждань позначається як нірвана. Нірвану можна охарактеризувати ще як спокій у неприхильності. Спокій у тому сенсі, що нірвана абсолютно непроникна для бажань, пристрастей, душевного болю. Четверта благородна істина - про шлях, що веде до нірвани, про вірний серединний шлях, який містить нормативну програму, що охоплює 8 ступенів духовного піднесення, - це правильне (щире) здійснення: погляду (праведної віри), наміру, мови, вчинків, життя, зусиль, пай 'яті, зосередженого міркування. Вісім ступенів серединного шляху Будди постають як універсальна схема дій особистості, яка мо­рально вдосконалюється.

Моральне вдосконалення по-буддійськи можна розтлума­чити як рух від індивідуально-особистісної визначеності до абсолютно-безособового начала. Моральний кодекс прихиль­ника Будди складається з п'яти заборон: буддист-мирянин не повинен убивати, красти, жити нецнотливо, брехати, уживати п'янкі напої. Крім цього, існує 5 великих зусиль, спрямова­них проти надмірної прихильності людини до матеріального світу: утримання від шкоди всьому живому, від неправди, злодійства, чуттєвих потягів, жаги багатства. Учення Будди націлене на внутрішнє самовдосконалення особистості. При цьому моральність - це шлях порятунку.

Давньокитайський мислитель Конфуцій (551^79 pp. до Р.Х.) запропонував нормативну програму гідного життя, яку можна коротко охарактеризувати як етику ритуалу. На його дум­ку, саме ритуал здатний поєднати людську чесноту й щастя, сво­боду окремої людини й узгоджене життя всіх у суспільстві. У

найбільш загальному вигляді під ритуалом розуміють конкретні норми і зразки суспільно достойної поведінки. Смисл ритуалу -принцип взаємного співчуття, що досягається в результаті роз­витку духовності. Вчення Конфуція викладене в книзі „Лунь юй" („Бесіди і висловлювання").

Одне з основних понять у його вченні - жень („милосердя", „любов до людей", „гуманність"). Мудрість полягає не в тому, щоб ставити недосяжну мету - втекти від людей, а в тому, щоб внести гармонійне начало у стосунки між людьми. На питання свого учня: „Чи можна все життя керуватися одним словом?" -Конфуцій відповів: „Це слово - взаємність, не роби іншому того, чого не бажаєш собі". Конфуцій по-своєму сформулював прин­цип, який в європейській культурній традиції отримав назву золо­того правила моральності.

Конфуцій вважав, що доброчинність (у сенсі благород­ства) нерозривно пов'язана з політикою, знання мають вести до процвітання держави, а найдостойнішою посадою для вченого є сановна діяльність.

У змістовному плані конфуціанський ритуал тримається на двох підставах: шанобливості сина (сяо) і виправленні імен (чжен мін). Шанобливість сина розглядається в аспекті взаємин поколінь. Батько для сина є останньою (і в цьому смислі - аб­солютною) моральною інстанцією. „Вшанування батьків - це початок доброчесності, з якого походить усе інше моральне". Конфуцій дотримувався думки, що жага змін не повинна зазіхати на культ предків. Зміни можливі й бажані тільки в тому випад­ку, якщо на них отримана згода батьків. Дитяча шанобливість -наріжний камінь в основі китайської цивілізації. Концепція виправлення імен виражається так: „Правитель повинен бути пра­вителем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином". Вище становище в людській і соціальній ієрархії означає також вищий рівень моральної відповідальності. Моральні обов'язки обов'язково стають справою виховання, освіти, культури.

Моральним ідеалом, за Конфуцієм, є благородна люди­на (цзюн-цзи), якій властиві відданість, щирість, вірність,

справедливість. Шляхетна людина - це морально самостійна й самодостатня особистість. їй у вченні Конфуція протистоїть низька людина (сяо жень). Це людина свавільна, груба не лише за зовнішнім виглядом і манерами, але й у тому розумінні, що для неї ритуал, уявлення про людську пристойність і гідність не стали визначальними мотивами поведінки. Низька людина -свого роду антиідеал. Схоже на те, як шляхетна людина створює сама себе в завзятій праці, низька людина є результатом недбаль­ства індивіда про самого себе. Керувати державою варто мудрим людям. Але потрібно також враховувати, що в цілому стосовно індивідуальних доль людей не існує приречення. Тому творити добро й протистояти злу - не одноразовий акт людського буття, а його безперервний стан.

Етика Конфуція утверджує гуманізм конкретних людських взаємостосунків.