6.4. Моральний зміст судових рішень

За всіх часів і у всіх народів право судити і розв'язувати суперечки було одним із шанованих і престижних привілеїв. Найбільше люди цінували в суддях справедливість (лат. justitia), що є синонімом правосуддя. Головним мірилом справедливості судді є рішення в конкретній справі, вирок. В основі рішення, вироку лежать такі критерії, як законність і обгрунтованість, що знімають конфлікт між правом і мораллю, що й визначає понятгя справедливості.

Розгляд справи здебільшого завершується судовим рішенням з основного питання кримінальної справи. Вирок, будучи найважливішим рішенням у справі, повинен своїм змістом і формою відповідати високим вимогам права і моралі, законності, обґрунтованості, вмотивованості, переконливості та справедливості.

Ніхто із суддів не має права утримуватися від висловлення своєї думки при ухваленні вироку. У цю норму закону вкладений моральний зміст: суддя, покликаний вирішувати долю підсудного, не може ухилитися від моральної відповідальності за прийняте рішення, „умити руки".

За діючим законом кожен вирок повинен бути: 1) законним, 2) обґрунтованим, 3) вмотивованим. Вирок повинен ґрунтуватися лише на тих доказах, які були розглянуті на судовому засіданні.

Законність вироку означає відповідність його вимогам матеріального й процесуального закону за умови, що він ухвале­ний у результаті процесу, проведеного з дотриманням усіх про­цесуальних гарантій. Обґрунтованість — відповідність висновків

суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи при доведеності цих висновків на судовому засіданні. Умотивованість вироку - наведення в ньому аргументів для обґрунтування рішень, що містяться у вироку. М.С. Строгович відносив до числа вимог до вироку також переконливість і справедливість.

Отже, справедливість вироку містить ряд складових. Вирок буде справедливий, якщо ним виправданий невинний (осуд невин­ного - найгірша форма несправедливості); обвинувальний вирок, відповідно, буде справедливий лише тоді, коли ним визнаний вин­ним і засуджений саме той, хто вчинив злочин. Вирок буде спра­ведливим тоді, коли покарання винному призначене відповідно до правильно застосованого карного закону й відповідно до не­безпеки злочину й особистості винного, коли дотримана вимога індивідуалізації відповідальності.

Однак судова практика вказує на те, що більшість рішень суду визнаються справедливими лише однією зі сторін. Схожа ситуація і з оцінкою вироку суду: якщо задоволена позиція дер­жавного обвинувачення, то, як правило, протестують підсудний і його захисник.

Проте правда одна, а тому істина належить лише одній зі сторін.

Процесуальне доведення чи спростування обставин спра­ви створюють основу для правильного обрання і застосування матеріального закону.

Повне і неупереджене дотримання процедури дослідження об­ставин справи і правильне застосування закону в своїй сукупності є основою мотивування й аргументації рішення, вироку суду.

Дослідження фактів і аргументація пояснюють хід міркувань судді чи суду і додають його висновкам переконливості, а рішенню - силу справедливості.

Справедливість вироку суду є вимогою карно-процесуального закону. Стаття 372 КІШ України встановлює, що „Невідповідним тяжкості злочину й особистості засудженого визнається таке по­карання, що, хоч і не виходить за межі, установлені відповідною статтею Кримінального кодексу, однак по своєму виду чи розміру

€ явно несправедливим як внаслідок м'якості, так і суворості" [3]. 1 \я норма закону підтверджує тезу про нерозривність законності рішення, вироку суду з його моральною суттю.

Отже, справедливість в галузі правосуддя стає категорією етико-правовою. „Ця категорія часом уявляється етиками як специфічно моральна, а юристами - як специфічно правова", -вважає Е.Л. Лукашова [77]. Ця гра слів зайвий раз переконує, що істина найчастіше лежить посередині, і справедливість, безсумнівно, є категорією етико-правовою.

Більше ніж два століття існування етики не привели до ство­рення певної універсальної формули, що дозволяла б судді дося­гати бажаної гармонії інтересів і повної справедливості.

Разом з тим, спроби виробити деякі орієнтири, покликані до­помогти судді на шляху до пошуку справедливого рішення, були раніше і не припиняються дотепер. Пов'язка на очах Феміди, те­рези і меч у її руках - зовсім не примха скульптора. Закриті очі означають, що суддя позбавлений можливості та права розрізняти стоячих перед ним за одягом, саном і посадою, він безсторонній. Терези в руці Феміди нагадують про обов'язок судді, перш ніж застосувати меч правосуддя, ретельно зважити всі „за" і „проти". Саме судочинство і є галузь, де співвідношення справедливості та законності має поєднуватися гармонійно.

Суддя при розв'язанні суперечки дотримується закону та враховує громадську оцінку поведінки сторін або вчиненого зло­чинцем діяння, що створює його особисті переконання.

Наявність у карно-процесуальному законодавстві України інституту внутрішнього переконання орієнтує суддю не тільки на чітке дотримання формальних ознак і певних меж закону, але і припускає роботу душі й участі особистої совісті у відправленні правосуддя.

Вивчення судової практики свідчить, що й українські судді (навіть у межах дуже жорсткої радянської правозастосувальної системи) безкорисливо, з ризиком для себе вишукували підстави і можливості для прийняття справді справедливих рішень.

Хочеться сподіватися, що вченим-правознавцям, близьким до кримінального процесу, і парламентаріям-юристам вдасть-

ся в період підготовки КПК домогтися скасування порочного й антиліберального інституту повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, визнаного діючим карно-процесуальним законодавством.