4.2. Загальна декларація прав людини:

ООН 1948 рік

Процес зародження і становлення юридичної етики як за­гальновизнаного і неодмінного фактору повноцінної правової діяльності, що гарантує надійний захист прав людини і як самостійної наукової галузі та навчальної дисципліни відбувався в різних державах по-різному.

Фундаментом для розвитку етичних принципів на між­народному рівні послугувала проголошена Організацією Об'єд­наних Націй і закріплена в її Статуті воля народів „до створен­ня умов, за яких може дотримуватися справедливість". Саме справедливість була й залишається одним із головних деонто-логічних принципів юридичної діяльності.

Загальною декларацією прав людини визначена пріоритетність інших основних юридичних принципів: рівність перед законом, презумпція невинуватості, пра­во на гласність розгляду справи із дотриманням усіх вимог справедливості, незалежним і безстороннім судом. Сюди на­лежать і відповідні гарантії, необхідні для захисту будь-якої людини, обвинувачуваної у вчиненні злочину.

Єдність законності та моральності втілилася в законодавстві про правосуддя, прийнятому світовим співтовариством, а також у конституційному національному законодавстві.

Отже, Загальна декларація прав людини, прийнята Організа­цією Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, містить ряд принципо­вих вимог до організації та здійснення правосуддя, які безсумнівно можна віднести до загальнолюдських правових цінностей. Водно­час вони втілюють і моральні вимоги, загальновизнані моральні цінності, відображають найважливіші етичні категорії. Гуманізм, справедливість, захист гідності людини характеризують норми цього найважливішого документа ООН.

Звернемося до змісту окремих статей Декларації.

Ст. 1 Загальної декларації прав людини встановлює, що всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та пра-

вах. Вони наділені розумом і совістю й повинні чинити стосовно один одного в дусі братерства.

У ст. 7 говориться, що всі люди рівні перед законом і мають право, без усякої різниці, на рівний захист закону.

Ст. 5 забороняє піддавати кого б то не було катуванням або жорстокому, нелюдському або принижуючому його гідність став­ленню й покаранню.

Ст. 11 проголошує презумпцію невинуватості, принцип гласності судового розгляду із забезпеченням всіх можливостей для захисту.

Ст. 12 стверджує, що ніхто не може підлягати свавільному втручанню в його особисте й сімейне життя, довільним зазіханням на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожний має право на захист зако­ном від такого втручання або таких зазіхань.

У ст. 29 визначається, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати лише таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належно­го визнання й поваги прав і свобод інших людей і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві.

Наведені, а також інші положення Загальної декларації прав людини в юридичній формі закріплюють моральні начала права, служать втіленню й захисту моральних цінностей особистості.

Інший важливий документ ООН - Міжнародний пакт про цивільні й політичні права від 19 грудня 1966 року - відтворює, розвиває й конкретизує положення Загальної декларації прав лю­дини, у тому числі й ті, що стосуються галузі прав у сфері право­суддя.

Для карного процесу істотне значення мають положення Пак­ту про процесуальні гарантії особистості.

Ст. 9 Пакту проголошує право кожної людини на свободу й особисту недоторканність і забороняє довільний арешт або утри­мання під вартою. Кожному арештованому повідомляється про причину його арешту й у терміновому порядку висувається об-

винувачення. Кожна арештована або затримана по карному обви­нуваченню особа в терміновому порядку доставляється до судді (або до іншої посадової особи, якій за законом належить право здійснювати судову владу) і має право на судовий розгляд протя­гом розумного строку або на звільнення. Утримання під вартою осіб, що очікують судового розгляду, не повинне бути загальним правилом, але звільнення їх може ставитися в залежність від по­дання гарантій явки на суд чи судовий розгляд у будь-якій іншій стадії і, якщо буде потреба, явки для виконання вироку. Кожен позбавлений волі внаслідок арешту або утримання під вартою має право на розгляд його справи в суді, щоб суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримки й розпоряди­тися про його звільнення, якщо затримка незаконна. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту або утримання під вартою, має право на компенсацію, що володіє позовною силою.

Наведені норми, надаючи кожній людині гарантії проти свавільного позбавлення свободи й особистої недоторканності, робить судову владу гарантом недоторканості особи.

Ст. 10 Пакту зобов'язує гуманно ставитися до всіх осіб, по­збавлених волі, і поважати їхню гідність, властиву людській особистості.

Ст. 14 проголошує рівність всіх осіб перед судами й трибу­налами. Вона встановлює право кожного при розгляді будь-якого пред'явленого йому карного обвинувачення на справедливий і публічний розгляд його справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Обмежен­ня гласності судового розгляду можуть мати місце, зокрема, за міркуваннями моралі або коли того вимагають інтереси приват­ного життя сторін. Однак будь-яка судова постанова по карній або цивільній справі повинна бути публічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагають іншого або коли справа стосується матримоніальних суперечок чи опіки над дітьми.

У ст. 14 Пакту міститься формулювання презумпції невинності, а також перелік того мінімуму процесуальних гарантій, який по-

винен надаватися кожному обвинувачуваному в злочині на основі повної рівності перед законом. До них, зокрема належать: право знати характер і підстави пред'явленого обвинувачення, про що особа повинна повідомлятися у терміновому порядку і докладно, мовою, яку вона розуміє; предстати перед судом без невиправданої затримки; право мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту й спілкуватися з обраним самим обвинуваченим за­хисником; бути судженим у його присутності й захищати себе осо­бисто або за посередництвом обраного захисника; допитувати осіб, що свідчать на користь чи проти обвинуваченого, або мати право на те, щоб ці свідки були допитані; не бути примушеним до дачі показань проти себе самого або до визнання себе винним; кори­стуватися безкоштовною допомогою перекладача; при відсутності достатніх засобів користуватися безоплатно допомогою захисника. Кожен засуджений має право на перегляд його осуду й вироку ви­щою судовою інстанцією відповідно до закону. Ніхто не повинен бути вдруге суджений або покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону й карно-процесуального права кожної країни.

Ст. 15 Пакту встановлює принцип карного права-„немає зло­чину без закону" - nullum crimen - і положення про зворотну силу карного закону, що пом'якшує відповідальність, а ст. 17 відтворює ст. 12 Загальної декларації прав людини, цитовану вище.

Отже Міжнародний пакт про цивільні та політичні права, розвиваючи ідеї гуманізму й справедливості стосовно веден­ня кримінальних справ, установлює конкретні процесуальні гарантії особистості, які повинні бути втілені в національному законодавстві членів світового співтовариства.

У конституційному законодавстві всіх держав при регулюванні основ організації та діяльності судової влади гуманні ідеї нормативних актів світового співтовариства, що відбивають загальнолюдські морально-правові цінності, знаходять більш-менш повне втілення. Саме конституційне законодавство, як правило, формулює принципи правосуддя й правоохоронної діяльності.

І І;к i\ ш и їм кроком на шляху до вдосконалення деонтологічних приМЦИПІІ дванадцяти країн-учасниць стала конференція Міжнародної асоціації юристів, що відбулася в Нью-Йорку у вересні 1990 р. і прийняла Стандарти незалежності юридичної професії міжнародної асоціації юристів. У зазначе­ному документі вперше на міжнародному рівні було закріплено, що: „справедлива система організації юстиції, що гарантує незалежність юристів при виконанні ними професійного обов 'язку без будь-яких необгрунтованих обмежень, прямого чи непря­мого тиску чи втручання, є абсолютно необхідною для побудо­ви і функціонування правової держави", — і далі: „професійні організації юристів відіграють життєво важливурольу підтримці професійних стандартів і етичних норм у захисті своїх членів від необгрунтованих обмежень і порушень, у забезпеченні юридичною допомогою усіх, хто її потребує, а також: у взаємодії з урядовими й іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя" [25].

МАЮ міцно пов'язує питання дотримання етичних норм і правил з організацією і діяльністю регіональних асоціацій юристів. Підсумковий документ вимагає від держав-учасників Конференції утворення в кожному регіоні однієї чи більше незалежної, самокерованої, визнаної чинним законодавством асоціації юристів.

Одне з головних завдань цих об'єднань МАЮ вбачає в забезпеченні честі, гідності, компетентності, професійних стандартів і етичних норм у поведінці та дисципліні, а також у захисті інтелектуальної й економічної незалежності адвоката від його клієнта.

Конференція МАЮ підтвердила прихильність до основних принципів юридичної етики і закликала регіональні асоціації „сприяти забезпеченню права кожного громадянина на швидке, справедливе і гласне слухання в компетентному, незалежному і безсторонньому судовому органі відповідно до належної та справедливої процедури у будь-яких справах''' [43].

Практика використання судових і каральних органів для бо­ротьби з політичними опонентами в державах з тоталітарними й

авторитарними режимами спонукає ООН, МАЮ й інші міжнародні організації приділяти більшу увагу питанням захисту прав лю­дини, створенню умов для цивілізованої та безпечної діяльності юристів, їх соціальної захищеності та свободи, доступності юри­дичних послуг.

Аналізуючи проблему допуску до юридичної освіти і можливості її отримання, документ засвідчує: „Юридична освіта повинна забезпечити знання і розуміння мови і майстерності, необхідних для практикуючого юриста, включаючи розуміння правових і етичних зобов'язань, прав і свобод людини, визнаних законодавством країни і міжнародним правом" [25].

Серед головних завдань юриста Стандартами незалежності юридичної професії Міжнародної Асоціації Юристів передбачається: „навчати і просвіщати суспільство щодо принципів правової держави, значення незалежної судової си­стеми і всієї юридичної професії, інформувати їх про права й обов'язки, а також про можливі і належні способи їхнього здійснення"; „адвокати при виконанні своїх обов'язків завжди повинні діяти вільно, чесно і безстрашно, відповідно до закон­них інтересів клієнта і без якого-небудь втручання чи тиску з боку влади або громадськості"; „юрист повинен мати цивільний і карний імунітет від переслідувань за відповідні заяви, зроблені ним у письмовій чи усній формі при сумлінному виконанні сво­го обов'язку і здійсненні ним професійних обов'язків у суді, трибуналі чи іншому юридичному або адміністративному органі" [25].

Юридична система країни повинна „забезпечити конфіденційність відносин між адвокатом і клієнтом, включаю­чи захист звичайної й електронної системи всього адвокатського діловодства і документів адвоката від вилучення і перевірок, а також забезпечити захист від втручання у використовувані ним електронні засоби зв'язку й інформаційні системи", та „право сво­боди шукати, зажадати, одержувати і, відповідно до професійних норм, поширювати інформацію й ідеї, що належать до їхньої професійної діяльності".

Даний документ також визначає права юриста, основні серед яких такі:

брати участь в обговоренні громадськістю проблем,

пов'язаних із правом і організацією системи юстиції;

вступати чи вільно створювати місцеві, національні і

міжнародні організації;

пропонувати і рекомендувати розроблені правові реформи в

інтересах суспільства й інформувати громадськість про дані

питання.

Асоціації юристів серед багатьох своїх завдань називають і такі: „забезпечувати честь, гідність, компетентність, професійні стандарти й етичні норми в поведінці та дисципліні, - а також захищати інтелектуальну й економічну незалежність адвоката від його клієнта" та „сприяти здійсненню правових реформ, прове­денню дискусій у суспільстві, пропонуючи свої коментарі з про­блем розуміння сутності, тлумачення і застосування діючого і пропонованого законодавства".

Конференція вважає обов'язковим для кожної асоціації утвер­дження і втілення в життя свого професійного кодексу.

Важливою подією на шляху міжнародного визнання правової етики як діючого фактору в захисті прав людини була поява до­кумента „Основні принципи, що стосуються ролі юристів", прийнятого на VIII Конгресі ООН із запобігання злочинності та правопорушень, що відбувся в серпні 1990 p., і називає етичні принципи юриспруденції. Зокрема, ст. 12 підсумкового докумен­та в розділі „Функції й обов'язки" проголошує, що „Юристи за всіх обставин зберігають честь і гідність, властиві їхній професії, як відповідальні співробітники в галузі здійснення правосуддя". Захищаючи права своїх клієнтів і відстоюючи інтереси правосуд­дя, юристи повинні „сприяти захисту прав людини й основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом, й у всіх випадках діяти незалежно і сумлінно, відповідно до закону, виз­наних норм етики юриста" [42].

На восьмому Конгресі ООН були прийняті основні принци­пи, що стосуються професійної діяльності юристів: служіння

народу; верховенства права; незалежності та підкорення лише закону; демократизму і гуманізму; пріоритету прав і основних свобод людини і громадянина; професіоналізму, компетентності і відданості справі; чесності і порядності; дотримання присяги (там, де її прийняття передбачено). Цей документ поглиблює і розширює положення, розглянуті в по­передньому документі.

Саме стан адвокатури в державі, діяльність якої прагнув удо­сконалити документ, є лакмусовим папірцем істинної демократії, що стверджується неослабною увагою міжнародних організацій до її проблем.

На цьому ж Конгресі ООН прийняті „Основні положення про роль адвокатів". Основними положеннями цього документа є: до­пуск до адвокатської практики і юридичноїдопомоги; кваліфікація і підготовка; обов'язок і відповідальність; свобода висловлень і асоціацій; професійні асоціації адвокатів; дисциплінарне провад­ження.

Як видно з Основних положень, світову громадськість го­стро цікавили такі етичні проблеми адвокатської діяльності, як подолання труднощів доступу до адвокатів і юридичної допомо­ги, поєднання обов'язку і відповідальності адвокатів, погреба у зміцненні професійних асоціацій як гарантії якості адвокатської допомоги малозабезпеченим особам.

Етичні проблеми юриспруденції не були обійдені і на ба­гатьох наступних міжнародних форумах, а в часі збігаються з епохою початку українського державного становлення.