6. Гносеологія права

- Гносеологія права вивчає теоретичні проблеми пізнання права. Різні типи розуміння права містять в собі і різні концепції правової гносеології. Існують два типи праворозуміння або два шляхи (концепції) пізнання права: юридичний і легістичний. Звідси і розрізняють юридичну і легістичну правову гносеології.

В юридичній гносеології право визнається об’єктивним, незалежним від суб’єкту феноменом. Якщо існують закони розвитку суспільства, значить повинне бути і об’єктивне право. Пізнавальний процес у сфері права полягає на теоретичному рівні у пізнані законів розвитку суспільства і природного права. На практичному рівні – пізнання діючих законів з точки зору їх відповідності природному праву. Основним принципом тут виступає прямування закону до права як ідеалу або, можна сказати, ревізія існуючих законів відповідно об’єктивного права.

В легістичній гносеології право виступає залежним від суб’єкта феноменом. Пізнавальний процес у сфері права полягає на теоретичному рівні у пізнані діючого права, як результату правотворчості, тобто у пізнанні законів. На практичному рівні пізнається процес праводотримання, тобто відповідність дій правовим нормам, проводиться систематизація, класифікація, пояснення позицій законодавців. Основним принципом тут виступає наказ, примус владних структур. Тобто процес дотримання членами суспільства існуючих законів.

- Отже, якщо юридична гносеологія вимагає пізнання законів розвитку суспільства і права як незалежного від людей явища, то легістична вимагає пізнавати існуючі закони людства і на цій основі створювати нові, більш досконалі?

- Ви правильно зрозуміли мене. Але в такому разі постає питання: який шлях або яка з цих гносеологій є істиною? Отже, центральною категорією гносеології права є істина. Що ж таке істина?

- Істина – це адекватне відображення суб’єктом об’єктивного світу.

- І не тільки об’єктивного, але й суб’єктивного також. Адже суб’єктивний світ теж існує об’єктивно. Якщо у кожної особистості є своя, суб’єктивна думка, то, оскільки суспільство складається з великої кількості суб’єктів з їх власними думками, то вони ж існують об’єктивно?

- Та ні, істина може бути об’єктивною і суб’єктивною. Об’єктивна не залежить від людини, а суб’єктивна залежить. Тому суб’єктивна істина не може бути об’єктивною.

- Те, про що ви говорите, насправді торкається не об’єктивності чи суб’єктивності істини, а більше її абсолютності і відносності. Істина може бути абсолютною, коли вона відображує об’єкт повністю і відносною, коли вона відображує його обмежено, бо зумовлена історичним часом. Істина завжди конкретна, вона абстрактною не буває.

- Отже, можна сказати, що істина це своєрідний ідеал, на досягнення якого спрямована пізнавальна діяльність людини? Тобто, природне право це ідеал? А ідеал існує об’єктивно, чи є плодом суб’єктивного мислення?

- Ні, ідеал не може бути істиною, бо він уявляє собою абстракцію, а істина ж, як ви сказали, завжди конкретна. Отже, ідеал - продукт суб’єктивного мислення, бо людина своїм розумом свідомо його будує для забезпечення, перш за все, гарантій свого життя. Без цього буде просто спрацьовувати природний відбір, як це існує у тваринному світі: виживає сильніший. Отже, природне право можна вважати істинним правом.

- А от у мене є сумніви. Чи можна взагалі категорію істини застосовувати для правотворчого процесу? От, наприклад, у кримінальному процесі істиною є об’єктивний факт злочину – крадіжка. Та слідчий повинен цей факт довести, бо для нього спочатку відомий тільки наслідок: пропали певні речі. То ж він ще не знає істини: чи їх хтось вкрав, чи власник їх просто загубив? Знайти злочинця і довести, що саме він це зробив є встановленням істини. Тут роль істини зрозуміла: довів справу до логічного кінця, встановив усі факти, поставив крапки над і – значить, досягнув істини. А от як можуть досягти істини народні депутати, коли складають і ухвалюють певні закони? Тобто творять право?

- Ну, знаєте, право – інструмент розвитку суспільства. Прогресивний розвиток може відбуватися лише в разі наближення діяльності до ідеалу, а, значить, і до істини. Тож утворення нових законів депутатами повинно наближатися до норм природного права. Принаймні, хоча б не порушувати їх. Чим ближче створений закон до природного права, як до ідеалу, тим більше він відповідає правовій істині.

- Але ж правові норми у суспільстві встановлюються відповідно до об’єктивних умов оточуючого середовища, природного і соціального. Належне повинно відповідати сущому. Тому, якщо правові норми (належне) не будуть відображати об’єктивні умови (суще), то вони стануть неефективними, і тим самим будуть гальмувати прогресивний розвиток. Депутати не завжди можуть правильно розібратися у сущому, тому й помиляються при створенні законів.

- А, може, іноді вони просто не бажають бачити це суще?

- Звичайно, і таке може статися. Але це вже навмисний, а, значить, свідомий відступ від істини. Та, якщо ви встановите причину, чому вони саме так зробили, то цим ви віднайдете ті соціальні або політичні умови і причини такої їх дії і тим самим встановите істину. І тоді вже наступним кроком повинно бути виправлення цього недоречного відхилення закону від істини, тобто належного від сущого.

- То це можна розуміти також як свідчення про те, що раніше повинно існувати право, як суще, а вже згодом воно може бути оформлене у закон?

- Звичайно! Ви правильно розумієте, і добре засвоїли наші попередні диспути. Отже, юридична норма є істиною в міру об’єктивного відображення нею правової реальності, як частини реальності соціальної. Тому мета законотворчої діяльності держави є встановлення істинних юридичних норм. А сенс права полягає в регламентації з допомогою юридичних норм суспільного життя. Тобто в гармонізації суспільних відносин.

Взагалі, пізнавальний процес у сфері права можна розділити на дві окремі гілки: пізнання істинності об’єктивного права з метою правотворчості, і пізнання різних дій відповідно правових норм. Перше дає теоретичне знання, друге – практичне. Тобто, ми маємо два процеси: правотворчість і праводотримання. Правотворчість може відбуватися на теоретичному і практичному рівнях.

- Як це?

- Ну, наприклад, марксистська філософія надавала право пролетарям змінювати світ. Це теоретичний рівень А от застосування цієї теоретичної посилки на практиці ортодоксальними марксистами Леніним, Троцьким – це вже практичний рівень. Він може бути наближеним до теорії, а може бути віддаленим і, навіть, суперечити йому. Теорія в даному випадку є ідеалом для практики, а от методи досягнення цього ідеалу можуть привести до того, що практика не наблизиться до нього, а, навпаки, віддалиться.

- А праводотримання це, мабуть, в основному дослідження конкретних правопорушень?

- Так. Це процес встановлення істини. Сюди входять і механізм слідства і судовий процес тощо.

- Отже істину у праві повинна підтверджувати практика?

- Правильно. Якщо існуючі правові норми є об’єктивними, то практика неодмінно їх підтвердить. Якщо ж цього не станеться, то це означатиме неправильність або застарілість правових норм, їх невідповідність дійсним умовам життя і необхідність створення нових. Отже, потрібно визнати об’єктивне існування законів розвитку суспільства. А, значить, і об’єктивність права, незалежно від того чи вважати його існуючим одвічно у природі, чи створеним якоюсь трансцендентною силою, енергією, Богом-Творцем тощо. Якщо визнати таке, то нам залишається лише пізнавати закони розвитку суспільства і права, так само, як фізики пізнають фізичні закони природи.

І саме це пізнання складає головну цінність права для людини, так само як відкриття певного закону природи. Наприклад, відкриття закону всесвітнього тяжіння сприяло подальшому прогресу людства, і в цьому велика його цінність. Цінність права теж полягає в тому, що воно служить інтересам народу. Тому закони повинні складатися так, щоб можна було допомогти людям оптимально задовольнити їх потреби. Можна казати про те, що є цінності права, як абсолютного, вічного, і цінності закону, як відносні, тимчасові. Тому що кожний закон має певну цінність для суспільства незалежно від того наскільки він відповідає природному праву, бо він утримує у суспільстві певний порядок.

- Але ж це відносна цінність, бо, наприклад, закони рабовласницького суспільства були цінними для вільних людей, але зовсім не були такими для рабів?

- Правильно. Тому цінність закону збільшується відповідно його наближенню до права, вірніше, до мети права: втілення одвічних, абсолютних цінностей, таких як рівність, свобода, справедливість. Мету права по відношенню до закону, таким чином можна виразити ціннісно-правовим імперативом: закон і держава повинні бути правовими! Отже, маємо співвідношення належного і сущого: право - належне, закон – суще.